Законність визнання нікчемним договору банківського вкладу

Адвокат Морозов (судебная защита)

Часто-густо відшкодування вкладу з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб є неможливим, оскільки правочин, в тому числі договір банківського рахунку та операція з перерахування грошових коштів на рахунок, наказом адміністрації банку визнані нікчемними. 

З метою виявлення нікчемних правочинів (у тому числі договорів) уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію/ліквідацію в неплатоспроможному банку відповідно до частини третьої статті 36, пункту 4 частини другої статті 37, статті 38, пункту 4 частини третьої статті 41, частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» розроблено Рішення від 26.05.2016 р.  № 826, яке зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 червня 2016 р. за № 863/28993 «Про затвердження Порядку виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, а також дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі їх виявлення».

Відповідно до ч. 5 розділу 2 Рішення перевірка правочинів (договорів) на предмет нікчемності проводиться Комісією у період здійснення Фондом тимчасової адміністрації банку.

Про прийняте рішення Уповноважена особа Фонду повідомляє протягом одного робочого дня Фонд, сторони виявленого нікчемного правочину (договору) та у разі потреби - правоохоронні органи.

У листі сторонам нікчемного правочину (договору) обов'язково зазначаються: підстава застосування наслідків нікчемності правочину (норма закону); інформація щодо порядку застосування наслідків нікчемності (ч. 8 розділу 2 Рішення).

Між тим, законність та наслідки прийняття такого рішення щодо нікчемності правочину саме комісією у період тимчасової адміністрації банку, викликає небезпідставні сумніви.

Так, відповідно до частин першої та другої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

ВАЖЛИВО: Однак, цивілістичне розуміння правочину побудоване на презумпції його правомірності (ст. 204 ЦК  України).

Абзацом третім пункту 8 постанови Пленуму Верхового Суду України від 06.11.2009 N9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» встановлено зокрема, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Так, 29.06.2017 р. в рамках справи № К/800/31254/15 (ЄДРСРУ № 67553616) Вищий адміністративний суд України вказав, що відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом гарантування за вкладами встановлені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Відповідно до частини четвертої статті 26 Закону Фонд не відшкодовує кошти: 1) передані банку в довірче управління; 2) за вкладом у розмірі менше 10 гривень; 3) за вкладом, підтвердженим ощадним (депозитним) сертифікатом на пред'явника; 4) розміщені на вклад у банку особою, яка була членом спостережної (наглядової) ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії банку, якщо з дня її звільнення з посади до дня прийняття Національним банком України рішення про віднесення такого банку до категорії неплатоспроможних не минув один рік; 5) розміщені на вклад у банку особою, яка надавала банку професійні послуги як аудитор, юридичний радник, суб'єкт оціночної діяльності, якщо ці послуги мали безпосередній вплив на виникнення ознак неплатоспроможності банку і якщо з дня припинення надання послуг до дня прийняття Національним банком України рішення про віднесення такого банку до категорії неплатоспроможних не минув один рік; 6) розміщені на вклад власником істотної участі банку; 7) розміщені на вклад особою, яка на індивідуальній основі отримує від банку проценти за вкладом на більш сприятливих договірних умовах, ніж звичайні, або має інші фінансові привілеї від банку; 8) за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов'язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов'язань; 9) за вкладами у філіях іноземних банків; 10) за вкладами у банківських металах.

ВАЖЛИВО: З аналізу вказаних норм вбачається, що уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку наділена повноваженнями щодо формування повного переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, з урахуванням обставини, передбаченої частиною другою статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Повноваження уповноваженої особи Фонду передбачені статтею 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Згідно з частинами першою та другою зазначеної норми Закону уповноважена особа Фонду діє від імені Фонду відповідно до цього Закону і нормативно-правових актів Фонду. Уповноважена особа Фонду має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку.

Відповідно до частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; 2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; 3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; 4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; 5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність"; 6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України (частина третя статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Відповідно до частини п'ятої статті 38 цього ж Закону у разі отримання повідомлення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину.

В рамках даної справи позивачем не надано доказів оскарження наказу про визнання правочинів нікчемними, однак, колегія вказує що відповідачем не надано доказів наявності підстав, які наведені у статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», для визнання нікчемним правочину у випадку, який розглядається.

Так, у частині першій статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно з частиною другою статті 228 Цивільного кодексу України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

За правилами частини третьої цієї ж статті у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Разом із тим банком не наведено, а судами не встановлено доказів наявності підстав для визнання нікчемним договору банківського вкладу у досліджуваному випадку; відповідачами також не надано доказів, які б свідчили, що зазначений правочин є таким, що порушує публічний порядок чи спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна держави.

Крім того, в силу положень частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України питання недійсності правочину у разі недодержання вимоги щодо його відповідності інтересам держави і суспільства, його моральним засадам вирішується виключно судом.

Судового рішення про визнання недійсним договору банківського вкладу позивача, як і судового рішення за результатами розгляду матеріалів кримінального провадження, відповідачами не надано.

За таких обставин твердження уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку щодо нікчемності договору банківського вкладу є припущенням, яке не доведено належними доказами у встановленому законом порядку.

Більше того, суд вказав що саме перевірка на відповідність законодавству спірного наказу є ключовою у вирішенні цього спору.

Аналогічною є ухвала ВАСУ від 29.06.2017 р. у справі №  К/800/21889/16 (ЄДРСРУ № 67553102) та постанова від 22.06.2017 р. у справі №К/800/11078/16, (ЄДРСРУ № 67553146) де серед іншого зазначено, що доказів на підтвердження нікчемності зазначеного правочину (спрямованості його на порушення прав та свобод особи або держави, незаконне заволодіння майном) уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації банку не наведено, оскільки умови договору банківського вкладу (депозиту) є типовими, та з них не вбачається, які саме пільги або переваги отримав (міг би отримати) позивач.

«для визнання договору нікчемним, а саме - про укладення банком правочину (у тому числі договору), умови якого передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку.

Обставин, які б беззаперечно свідчили про наявність причинно-наслідкового зв'язку між вчиненим правочином та настанням негативних для банку наслідків, що являються підставами для визнання такого правочину нікчемним, по справі не встановлено» (Ухвала ВАСУ від 27.06.2017р. у справі № К/800/10360/16, ЄДРСРУ № 67528661).

«рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемних є банківською таємницею, при цьому банк має вживати всіх передбачених законом заходів для її збереження, а коло осіб, яким можливе надання такої інформації, обмежене, і клієнти банку до кола таких осіб не входять.

Отже, позивач, як клієнт банку, на момент укладення договору не міг знати про встановлення обмежень щодо здійснення банком операцій із залучення вкладів. При цьому укладення договору у період дії таких обмежень не може свідчити про намір позивача отримати переваги, прямо не встановлені для нього законом» (Ухвала ВАСУ від 22.06.2017 р. у справі № К/800/18421/16, ЄДРСРУ № 67482634).

« посилання банку відповідно до постанови Правління НБУ від 30 жовтня 2014 року № 692/БТ було заборонено здійснювати проведення будь-яких операцій за чинними договорами, які призводять до збільшення гарантованої суми до відшкодування з боку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, то позивач не знав та не зобов'язаний був знати про таку заборону при укладенні ним відповідного договору. 

Судом апеляційної інстанції обґрунтовано відзначено, що вказана постанова Правління НБУ стосується встановлення вимог та обмежень щодо діяльності самого банку, а не його клієнтів, при цьому не забороняє здійснювати залучення коштів від фізичних осіб» (Ухвала ВАСУ від  22.06.2017р. у справі №  К/800/10962/16, ЄДРСРУ № 67553570).

ВИСНОВОК: з огляду на судову практику вищих судових інстанції, оскарження наказу Уповноваженої особи Фонду (комісії) щодо визнання договору банківського вкладу (депозиту) нікчемним вбачається доцільним та таким, що є дієвим способом захисту порушеного та/або оспорюваного права вкладника.

Матеріал по темі: «Судова практика ВАСУ:  дроблення депозитного вкладу клієнта банку» 

Теги: ФГВФО, ФГВФЛ, фонд гарантирования, банк, депозит, деньги, гроші, тимчасова адміністрація, кредит, временная администрация, стягнення з банку, НБУ, фонд гарантирования вкладов, гарант, Верховний суд, судова практика, ВССУ, защита, юрист, Адвокат Морозов

Відшкодування шкоди внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок. 

14.09.2017р.  судова палата у господарських справах Верховного Суду України в рамках справи № 3-463гс17 досліджувала питання щодо відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок.

Так, задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач самовільно, за відсутності правових підстав використовував належну позивачеві земельну ділянку у своїй господарській діяльності, отримав від незаконного використання доходи, чим завдав позивачеві шкоди, розрахунок розміру якої доведено позивачем належними доказами.

При цьому  суд   зазначив, що постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» встановлено порядок відшкодування збитків, зокрема при тимчасовому зайнятті земельних ділянок з дозволу або за згодою землекористувача. У такому разі збитки визначаються комісіями, створеними районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад або за угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами й організаціями. Отже, у разі самовільного зайняття земельних ділянок цей порядок не застосовується. Методика  у спірних правовідносинах  не  застосовується  з підстав, наведених у поясненнях Державної інспекції сільського господарства в Херсонській області.

ВАЖЛИВО: За висновком суду першої інстанції позивач розрахував збитки, виходячи з фактичних даних, які  обґрунтував даними бухгалтерського обліку та звітності, що відповідає приписам статті 22 ЦК як упущена вигода. На положення постанови Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» позивач не посилався та на її підставі розрахунку збитків не проводив.

Однак апеляційний суд, із висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що розрахунок розміру збитків має здійснюватися виключно на підставі Методики. Позивач вказаних норм не дотримався, матеріали справи не містять правильного розрахунку розміру понесених збитків,  отже у діях відповідача відсутні елементи складу цивільного порушення, що, в свою чергу, унеможливлює покладення на Відповідача обов’язку відшкодовувати збитки у спірних правовідносинах.

Разом із тим у справі № 12/5026/339/2012, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що доведення позивачем протиправності поведінки відповідача, яка полягає у самовільному зайнятті земельних ділянок, користувачем яких є позивач, наявність причинного зв’язку між такою поведінкою відповідача та заподіяними позивачу збитками у вигляді неодержаних доходів, вини правопорушника є підставою для задоволення позову.

У справі № 922/2838/13 суд дійшов висновку про доведеність та обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення суми неодержаного прибутку у зв’язку із самовільним зайняттям відповідачем земельних ділянок, які отримано позивачем в оренду.

У справах № 904/4338/14, № 907/415/14, № 916/272/15 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що використання відповідачем земельної ділянки комунальної власності без оформлення права користування землею є підставою для стягнення на користь органу місцевого самоврядування збитків у вигляді неотриманого доходу (орендної плати).

У постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 3-383гс15 та від 07 жовтня 2015 року у справі № 3-741гс15 викладено висновок про те, що для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова  відповідальність не настає. Висновок судів касаційної та апеляційної інстанцій про відсутність у діях відповідача складу цивільного правопорушення є необґрунтованим, оскільки товариство користувалося земельною ділянкою без правовстановлюючих документів, що позбавило раду права одержати дохід у вигляді орендної плати за землю, який вона могла б отримувати, якби її право не було порушено.

У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2588цс15 наведено правовий висновок про те, що користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів позбавляє орендодавця права одержати дохід у вигляді орендної плати за землю, який він міг би отримувати, якби його право не було порушено. Отже, у випадку неукладення договору оренди, суперфіцію або інших правочинів як правових підстав для користування земельною ділянкою з вини користувача настають правові наслідки, передбачені статтею 157 ЗК і Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходив з наступного. 

За змістом статей 15, 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до статті 22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Зазначена норма кореспондується з положеннями  статей 224, 225 ГК, за змістом яких учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

ВАЖЛИВО: Підстави для настання цивільно-правової відповідальності за порушення земельного законодавства встановлено, зокрема, ЗК.

Згідно зі статтею 211 ЗК за самовільне зайняття земельних ділянок громадяни та юридичні особи несуть відповідно до законодавства цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.

За змістом статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки – будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Відповідно до статті 152 ЗК держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

ВИСНОВОК: Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негативного результату такої поведінки (збитків), причинного зв’язку між протиправною поведінкою та збитками, вини правопорушника. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. Отже, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності. При цьому пред’явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на позивача обов’язок довести, що вони не є абстрактними, а дійсно були б отримані в разі, якщо б відповідач не здійснював протиправних дій.   

Дійсно, відповідно до положень частини третьої статті 157 ЗК порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. Проте норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановлюють обов’язку позивача підтвердити свої вимоги виключно  розрахунками, зробленими відповідно до Методики (частина друга статті 34 ГПК).

Матеріал по темі: «Використання земельної ділянки без правового оформлення: орендна плата» 

Теги: перехід права власності на земельну ділянку,  земельна ділянка,  кадастровий номер земельної ділянки, присвоєння кадастрового номеру, істотна умова купівлі-продажу, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, розпорядження, відчуження нерухомості, будівля, споруди, будинок, юрист, судова практика, Адвокат Морозов

Фіктивність контрагента по ланцюгу правочинів: зміна акцентів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо третій контрагент по ланцюгу має ознаки фіктивності, то це жодним чином не повинно стосуватися  платника податку за ланцюгом.

 «…статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку» (ВСУ від 19.04.2016 у справі № 21-4985а15).

Також відомо, що 14.03.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 21-2239а16 в черговий раз прийшов до висновку, що недоведеність фактичного здійснення господарської операції (нездійснення операції) позбавляє первинні документи юридичної значимості для цілей формування податкової вигоди, а покупця – права на формування цієї податкової вигоди навіть за наявності правильно оформлених за зовнішніми ознаками та формою, але недостовірних та у зв’язку з цим юридично дефектних первинних документів.

Аналогічний висновок Верховного суду України міститься у постанові від 22 листопада 2016 року у справі № 826/11397/14 (ЄДРСРУ № 63283712).

Практично аксіома: «Якщо первинні документи, виписані від імені особи, що заперечує свою причетність до діяльності суб'єкта господарювання вони не мають юридичної сили».

З першу, а саме 05.04.2017 року колегія суддів Вищого адміністративного суду України розглядаючи справу №  К/9991/79840/12 (ЄДРСРУ № 66829087) змінює акцент та вказує, що незважаючи на «фіктивність» контрагента (заперечення директором своє участі у створенні та діяльності підприємства) все одно необхідно проводити сукупний аналіз всіх наявних доказів та документів для встановлення правомірність формування платником податку даних свого податкового обліку, так як згідно зі ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Пізніше, а саме 20 червня 2017 року  в рамках справи № 21-1807а16  судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України зроблено революційний висновок, який стосується фіктивних угод/контрагентів по ланцюгу.

В даній справі ДПІ наполягало, що послуги (рекламні), які придбані позивачем у Агентства, були придбані останнім у ТОВ, яке вироком суду визнане фіктивним і таким, що створене для прикриття незаконної діяльності без наміру зайняття підприємницькою діяльністю.

Однак ВСУ вказав, що як убачається зі встановлених судами обставин у справі платник податку (товариство – позивач) формувало податковий кредит і витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування податком на прибуток, за наслідками операцій та на підставі первинних документів, здійснених та виданих контрагентом – Агентством, яке не визнане фіктивним, а встановлені у згадуваній ДПІ кримінальній справі обставини щодо фіктивного підприємництва стосуються іншого господарюючого суб’єкта – ТОВ.

ВИСНОВОК:  якщо третій контрагент по ланцюгу має ознаки фіктивності, то це жодним чином не повинно стосуватися платника податку, який здійснює господарські операції/діяльність з опосередкованим контрагентом, який, в свою чергу, має відносини далі по ланцюгу.

Матеріал по темі: «Контрагент з ознаками фіктивності…що робити платнику податків???

Теги: податкові спори, налоговые споры, ДФС, ГНИ, налоговая проверка, контрагент, уступка, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов

Поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність можливості протягом тривалого часу ознайомитись з матеріалами справи з вини суду має суттєве значення для вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, за таких обставин відмова апеляційного суду в поновленні цього строку не є обґрунтованою. 

14.06.2017 р. в рамках справи № 6-985цс17 Верховним судом України досліджувалось питання щодо правомірності поновлення процесуальних строків на апеляційне оскарження судового рішення з підстав неможливості протягом тривалого часу ознайомитись з матеріалами справи з вини та/або затримки суду.

Суд вказав, що однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом.

(!!!) Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов’язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129) (пункт 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11 – рп/2012).

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України  від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

ВАЖЛИВО: Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі – Конвенція).

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, – доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Тобто, Україна, як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

ВАЖЛИВО: Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. 

Матеріал по темі: «Поновлення процесуальних строків на оскарження судового рішення»  

ЦПК України у статті 1 закріплює, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.  

Відповідно до частини першої статті 73 ЦПК України суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин.

Застосування передбачених цією нормою правил залежить від виду процесуального строку. У разі, коли процесуальна дія не вчинена у межах строку, встановленого законом, суд може поновити його, якщо строк пропущено з причин, визнаних судом поважними.

За положеннями частини першої статті 294 цього Кодексу апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

За частиною третьою статті 297 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду із заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження.

Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які  вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.

У даній справі порушуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, заявниця посилалась на те, що неодноразово зверталась до суду із заявами про надання справи для ознайомлення, про що свідчать відповідні заяви з штампами проте відповіді не отримала, справа не була надана їй для ознайомлення, тому з вини суду вона не мала можливості оформити апеляційну скаргу у визначені процесуальним законом строки.

Таким чином, зважаючи на зазначені обставини, апеляційний суд, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою повинен був перевірити її доводи про поважність причин пропуску процесуального строку, оскільки вони мають суттєве значення для вирішення питання про поновлення цього строку.

ВИСНОВОК: Відсутність можливості протягом тривалого часу ознайомитись з матеріалами справи з вини суду має суттєве значення для вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, за таких обставин відмова апеляційного суду в поновленні цього строку не є обґрунтованою.

Окремо необхідно вказати, що 07.09.2016р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1250цс16 зробив правовий висновок відносно поновлення процесуальних строків на апеляційне оскарження судового рішення з підстав невчасного та/або затримки поштового відправлення останнього. 

Матеріал по темі: «Поновлення процесуальних строків на касаційне оскарження: ВСУ, ЄСПЛ»   

P.s. Раніше Верховний суд України висловився стосовно підстав, критеріїв та способів щодо поновлення процесуального строку на апеляційне та/або касаційне оскарження судового рішення.

Правовою позицією Верховного суду України в постанові від 01.03.2017 р у справі за № 6-245цс17 та  від 8 лютого 2017 року у справі № 6-3102цс16, яка є аналогічною позиції ВСУ від 5 жовтня 2016 р. по  справі № 6-1724цс16, визначені підстави для поновлення процесуального строку на касаційне оскарження, які нерозривно пов’язані з діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції.

Теги:  оскарження судового рішення, апеляційна скарга, касаційна скарга, обжалование судебного решения, возобновление процессуального срока, ходатайство, клопотання, поновлення строку на оскарження, иск в суд,  Европейский суд, строк на оскарження, скарга, позов, заява, Адвокат Морозов