Відповідальність за постановлення незаконного судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

01.03.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-3139цс16 досліджував питання належного відповідача (судді/суду або держави)  у спорах щодо відповідальності за постановлення незаконного та неправосудного судового рішення.

Однак з початку необхідно наголосити, що ч. 1 ст. 124 Конституції України встановлено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

У п.10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 № 8 наголошується, що відповідно до ч.5 ст.124 Конституції судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені.

В свою чергу неправосудним є судове рішення, в якому завідомо неправильно застосовано норму матеріального права, яке постановлено з грубим порушенням норм процесуального права або в якому завідомо є невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

ВАЖЛИВО: Виключне право   перевірки   законності   та  обґрунтованості судових  рішень  має  відповідний  суд  згідно   з   процесуальним законодавством.  Оскарження  у  будь-який  спосіб  судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення  справи  поза передбаченим   процесуальним   законом   порядком   у   справі  не допускається,  і суди повинні відмовляти у  прийнятті  позовів  та заяв з таким предметом.

Органи, які    вирішують    питання     про     дисциплінарну відповідальність  та  відповідальність за порушення присяги судді, не наділені законом повноваженнями оцінювати  законність  судового рішення.

Предметом дослідження у вищевказаній справі була заява позивача до відповідного суду та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої в результаті незаконних дій судді у зв’язку з постановленням незаконної ухвали, що спричинило приниження честі, гідності та ділової репутації позивача.

ВСУ вказав, що згідно із частиною першою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в зазначеній вище редакції судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Таким чином, суддя виступає як посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, а не як приватна особа, до якої можна звернутися з позовом.

Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди.

ВАЖЛИВО: Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції.

Відповідно до статті 125 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані та Верховний Суд України.

Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.

Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, за свою діяльність держава відповідає перед людиною. Забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини  Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року N 22-рп/2004).

До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.

Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

ВИСНОВОК: За таких обставин, вбачається, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Стосовно суддів та постановлення ними неправосудних рішень, то підстави для їх відповідальності передбачені Законом України «Про судоустрій і статус суддів» та ст. 375 Кримінального кодексу України.

Теги: незаконне судове рішення, постановлення неправосудного судового рішення, відповідальність судді, дисциплінарна відповідальність, кримінальна відповідальність, скарга на суддю, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення заборгованості: розрахунок боргу в еквіваленті до долару США

Адвокат Морозов (судебная защита)

Стягнення заборгованості за договором позики в національній валюті в перерахунку на еквівалент щодо іноземної та її індексація.

01.03.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-284цс17 в черговий раз досліджував питання щодо стягнення заборгованості за договором позики вираженої в іноземній валюті в перерахунку на національну.

Предметом суперечностей була правова позиція Верховного Суду України висвітлена у грудні 2016 року.

Так, 21 грудня 2016 року у справі за № 6-1672цс16 Верховний суд України зробив правовий висновок щодо стягнення суми заборгованості в іноземній валюті, яка визначається за офіційним курсом національної валюти на день ухвалення судового рішення (або на день подачі позову згідно з позовними вимогами).

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила з наступного.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від
19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

ВАЖЛИВО: Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні.  Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

В свою чергу, відповідно до ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Положеннями статей 525, 526 ЦК України, статті 193 ГК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається.

Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

За змістом пункту 30.1 статті 30 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" моментом виконання грошового зобов’язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою.

За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Отже, положення чинного законодавства не містять заборони на визначення грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті, а  також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Дана правова  позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11,  від 26 грудня 2011 року  в справі № 3-141гс11 та від 07.10.2014 у справі № 910/763/13, а також у постановах Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року у справі № 924/1968/15 та від 09 березня 2016 року справа № 910/9976/15.

ВАЖЛИВО: Якщо ж у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення (Правовий висновок Верховного суду України від 21.12.2016 р. у справі за № 6-2134цс15).

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, визначеного у гривнях.

ВИСНОВОК: У випадку порушення грошового зобов’язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.

Теги: Банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, проценти, індекс інфляції, грошове зобов’язання, стягнення заборгованості, Іноземна валюта, курсова різниця,  національний банк України, судова практика, судебная практика, Верховний суд України, юрист, Адвокат Морозов

Виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні

Адвокат Морозов (судебная защита)

Визначення «арифметичної помилки» та «описки» у судовому рішенні. Строк звернення до суду із заявою про виправлення описки у судовому рішенні. Форма та зміст судового рішення про виправлення описки.

У відповідності до п.19 постанови пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 р. за  N 14 «Про судове рішення у цивільній справі» вирішуючи питання про виправлення описок чи  арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення,  він лише усуває  такі неточності,   які  впливають  на  можливість  реалізації  судового рішення чи його правосудності.

Аналогічне положення мститься і у пункті 17 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" та в пункті 19 Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі". 

Питання про внесення виправлень може бути вирішено судом,  що ухвалив рішення,  як із власної ініціативи,  так і за заявою осіб, які  беруть  участь  у справі,  і незалежно від того,  чи виконано рішення,  але в межах установленого законом строку, протягом якого воно  може  бути  пред'явлено до примусового виконання.  Внесення виправлень  у  судове  рішення,  яке   не   підлягає   примусовому виконанню, строком не обмежено.

Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних  помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення,  а лише усуває  неточності,   які  впливають  на  можливість  реалізації  судового рішення чи його правосудності.

ВАЖЛИВО: арифметичною вважається помилка у визначенні результату підрахунку: пропуск цифри, випадкова перестановка цифр, спотворення результату обчислення у зв'язку з використанням несправної техніки.

Не є арифметичною помилкою, а отже і не може бути виправлене в порядку, передбаченому процесуальним законодавством, застосування неправильних методик підрахунку, помилкових вихідних даних для проведення арифметичних обчислень.

Описки - це помилки, зумовлені неправильним написанням слів, цифр тощо (пропуск літери, цифри, їх перестановка тощо). Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань спірного майна, зазначення дат та строків. Не є описками граматичні помилки, які не спотворюють текст судового рішення та не призводять до його неправильного сприймання: неправильне розташування розділових знаків, невірні відмінки слів, застосування русизмів та діалектизмів тощо (Ухвала від 01 березня 2017 р. Апеляційного суду Рівненської області у справі № 569/8800/14-ц, ЄДРСРУ № 65022135).

Як вбачається із змісту ст. 379 КПК України, описка - це зроблена судом механічна (мимовільна, випадкова) граматична помилка в рішенні, яка допущена під час його письмово-вербального викладу (помилка у правописі, у розділових знаках тощо).

Також, під описками слід розуміти, неправильне написання слів. Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належать написання прізвищ та імен, адрес, зазначення дат та строків. (Ухвала Апеляційного суду Вінницької області від 01.03.2017 р. у справі № 127/22070/16-к, ЄДРСРУ № 65014581).

ВАЖЛИВО: В резолютивній частині будь-яка описка має істотне значення, оскільки вона може утруднити виконання рішення. Ініціатива щодо виправлення помилок може виходити від будь-кого з осіб, які беруть участь у справі або суду. Помилки можуть бути виправлені в ухвалі або в постанові суду незалежно від того, чи набрало воно законної сили і чи воно виконане. Після внесення виправлень чи арифметичних помилок текст рішення змінювати не можна (Ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2017 р. у справі № 439/921/16-а, ЄДРСРУ № 65008450).

При цьому суд може виправити лише ті арифметичні помилки, яких він сам припустився (Ухвала Верховного суду України від 22.02.2017 р. у справі № 6-788цс16).

ВИСНОВОК: Інститут виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні має вкрай важливе значення у будь-якому виді судочинства, оскільки рішення приймається та готується людиною (суддею, помічником, тощо), а у зв’язку із великою завантаженістю… помилки у судових рішеннях всіх форм (ухвалах, рішеннях, постановах, вироках) є цілком повсякденною справою.

Необхідно також враховувати, що помилки можуть бути виправлені в рішенні суду незалежно від того, чи набрало воно законної сили і чи воно виконане, однак при цьому, виправлення описок / помилок не може бути підґрунтям щодо зловживання процесуальними правами в частині зміни суті судового рішення і в цьому, судова практика всіх гілок влади, однозначна.

  

Теги: виправлення описок, помилки у судовому рішенні, арифметичні помилки, зміна суті судового рішення, заява про виправлення описки у судовому рішенні, судова практика, Адвокат Морозов

Підсудність спору за заявою стягувача у виконавчому провадженні

Адвокат Морозов (судебная защита)

ВСУ: спір за заявою стягувача у виконавчому провадженні, відкритому на виконання вироку у кримінальній справі в частині цивільного позову, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 

Відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

В свою чергу ч. 2 вказаної статі передбачає, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Разом з цим, Верховний суд України розглядаючи справу № 6-3077цс15 (№ в ЄДРСРУ 56309769) від 24 лютого 2016 року та № 6-931цс16 від 16.11.2016 року чітко висловився з цього приводу.

Суд зазначив: «Частиною першою статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Інший порядок судового оскарження, у тому числі коло учасників цього оскарження, визначено розділом VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України і статтею 1212 Господарського процесуального кодексу України.

Так, 22 лютого 2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2946цс16  сформував правову позицію суть якої зводиться до того, що спір за заявою особи, яка є стягувачем у виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчого листа, виданого на виконання вироку у кримінальній справі в частині цивільного позову, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Аналогічного висновку Верховний Суд України дійшов в постанові від 7 червня 2016 р. у справі № 815/1554/15 (ЄДРСРУ № 59110629).

Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Тобто, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року в справі № 6-2187цс15 (№ в ЄДРСРУ 54398781).

Суди встановили, що заявники оскаржують дії та бездіяльність державних виконавців у зведеному виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчих листів, виданих районним судом м. Києва на виконання вироку цього ж суду, яким було частково задоволено цивільний позов та стягнуто із засудженого на користь кожного із них кошти на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, витрат на правову допомогу.

Підстави, порядок звернення та розгляду цивільного позову в кримінальному процесі передбачені статтею 128 КПК України, зокрема, відповідно до частин четвертої та п’ятої цієї статті форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред’являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

ВАЖЛИВО: Тобто інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним з позовним провадженням, врегульованим ЦПК України.

Відповідно до вимог статей 383, 384 ЦПК України учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.

Крім того, відповідно до вимог Закону скарга у виконавчому провадженні по виконанню судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника органу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ.

Теги: исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, цивільний позов, виконання вироку, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, Адвокат Морозов