Амбулаторне лікування, як поважна причина для поновлення строку на оскарження рішення суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення строку на оскарження судового рішення з  підстав перебування скаржника на амбулаторному лікуванні

21 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 699/761/19, адміністративне провадження № К/9901/36379/19 (ЄДРСРУ № 90497857) досліджував питання щодо поновлення строку на оскарження судового рішення з  підстав перебування скаржника на амбулаторному лікуванні.

Згідно з частиною 3 статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статті 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Пунктом 4 частини 1 статті 299 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження в разі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

(!!!) Тобто, вказаною законодавчою нормою встановлено дві обставини, за яких суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження: 1) якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження та 2) якщо наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2020 року у справі № 420/5137/18, від 27 лютого 2020 року у справі № 826/9915/18, від 04 червня 2020 року у справі № 825/386/18, від 23 червня 2020 року у справі № 640/740/19 та ін.

Водночас, суд звертає увагу, що поважними визнаються обставини, які є об`єктивно непереборними та не залежать від волевиявлення сторони і пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій. Такими обставинами є ті, що унеможливлюють вчасне звернення до суду з апеляційною скаргою.

Відповідно до частини 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Частиною 2 статті 295 КАС України передбачено, що учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

За правилами частини 9 статті 120 КАС України строк апеляційного оскарження не буде вважатись пропущеним, якщо до його закінчення апеляційна скарга здана на пошту чи передана іншими відповідними засобами зв`язку.

Таким чином, учасник справи може обґрунтовано сподіватись, що апеляційну скаргу може бути подано в будь-який день в межах наданого законом тридцяти -, п`ятнадцяти денного строку.

За таких обставин, висновки апеляційного суду щодо відсутності доказів неможливості подання апеляційної скарги відразу після вручення не можна визнати обґрунтованими.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 278/2072/16-а (ЄДРСРУ № 83356069) – в даній справі апеляційну скаргу подано в перший день після закінчення лікування.

Слід також враховувати, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов`язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами, що кореспондується із приписами статті 44 КАС України.

Окрім цього, за змістом статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 серпня 2019 року у справі № 464/3999/18 та від 17 липня 2019 року у справі №1740/2132/18.

Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 560/3070/19 зазначив, що амбулаторне лікування розуміє під собою лікувально-профілактичні дії, які надаються особі (основні види медичної допомоги), як в самій амбулаторії (без залишення в лікарні на стаціонар), так і вдома.

ВИСНОВОК: Якщо скаржник, у відповідний період часу, не міг вчиняти активних дій в силу особливості перебігу захворювання хвороби (підтвердженої медичними діагнозом та відповідною документацією), то це унеможливлює в повній мірі реалізацію його права на доступ до правосуддя в частині оскарження рішення суду та виконання процесуального обов`язку щодо дотримання процесуальних строків подачі скарги.

P.s. Окремо слід вказати, що незабезпечення належного представництва адвокатом інтересів довірителя не є поважною обставиною для поновлення строку апеляційного оскарження.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в ухвалі від 10 лютого 2020 року у справі №  826/15309/18 та підтриманий в постанові від 04 червня 2020 року у справі № 825/386/18 (ЄДРСРУ № 89674746).

Матеріал по темі: «Строк для подання клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження»

Теги: строк на оскарження, апеляційне скарження, поновлення строку, заява про поновлення, клопотання, несвоєчасне отримання, рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Порядок долевого пользования квартирой без разделения ее в натуре

Чи може суд виключити учасника із господарського товариства без рішення зборів?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: рішення про виключення учасника з господарського товариства закон відносить до компетенції загальних зборів учасників товариства, а не суду

18 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/1393/19 (ЄДРСРУ № 89957289) досліджував питання щодо компетенції суду про виключення зі складу учасників товариства.

Відповідно до статті 89 Господарського кодексу України управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства.

Згідно зі статтею 97 Цивільного кодексу України органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

За змістом частини першою статті 58 Закону України «Про господарські товариства» та частини 1 статті 29 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників.

Відповідно до пункту «в» частини 1 статті 59 Закону України «Про господарські товариства» виключення учасника з товариства належить до компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

За змістом частин першої, другої та третьої статті 30 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» загальні збори учасників можуть вирішувати будь-які питання діяльності товариства. До компетенції загальних зборів учасників належать, зокрема прийняття рішень, віднесених цим Законом до компетенції загальних зборів учасників.

При вирішенні спорів, пов`язаних з виключенням учасника з товариства, господарські суди повинні дослідити всі обставини, пов`язані з виключенням учасника з товариства, дати оцінку його поведінці, встановити наявність негативних для товариства наслідків у зв`язку з діями (бездіяльністю) учасника. Якщо негативні наслідки ще не настали, потрібно правильно визначити вірогідність їх настання. Необхідно встановити причинний зв`язок між діями (бездіяльністю) учасника товариства та негативними наслідками для товариства, а також дослідити мотиви поведінки учасника, форму вини тощо. Вирішуючи питання про наявність факту перешкоджання учасником своїми діями досягненню цілей товариства, необхідно встановити, що поведінка учасника суттєво ускладнює діяльність товариства чи робить її практично неможливою. Суди повинні враховувати як фактичні обставини, що були підставою для виключення учасника з товариства, так і дотримання вимог законодавства та установчих документів при скликанні та проведенні відповідних загальних зборів

Виключення учасника з товариства - це передбачена законом форма корпоративної відповідальності першого перед другим, спрямована на одностороннє припинення корпоративних правовідносин за рішенням товариства за порушення учасником обов'язків, зокрема й щодо внесення вкладів до статутного капіталу. На відміну від виходу з товариства, виключення має примусовий характер і не залежить від бажання учасника та можливе лише за наявності підстав, визначених законом та установчими документами.

Про виключення з товариства з обмеженою відповідальністю будь-кого з його учасників має бути прийнято відповідне рішення на загальних зборах учасників товариства в порядку, передбаченому законом та установчими документами.

Питання, передбачені частиною другою цієї статті, та інші питання, віднесені законом до компетенції вищого органу товариства, не можуть бути віднесені до компетенції інших органів товариства, якщо інше не випливає з цього Закону.

Отже зі змісту статей 52, 59, 64 Закону України «Про господарські товариства», а також статей 15, 30 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» вбачається, що прийняття рішення про виключення учасника з господарського товариства закон відносить до компетенції загальних зборів учасників товариства, а не суду. Про виключення з товариства з обмеженою відповідальністю будь-кого з його учасників має бути прийнято відповідне рішення на загальних зборах учасників товариства в порядку, передбаченому законом та установчими документами. Виключення учасника з товариства судом є втручанням у господарську діяльність товариства, а тому суд не має права брати на себе функції органів управління товариством; суд лише перевіряє обґрунтованість та законність прийняття рішення про виключення учасника у разі подання останнім позову про визнання такого рішення недійсним. 

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом в постановах у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.03.2018 у справі № 923/650/17, від 09.04.2019 у справі № 923/650/17 (ЄДРСРУ № 81112315), від 18.04.2018 у справі № 922/1590/17, від 19.09.2018 у справі  № 916/34/18 (ЄДРСРУ № 76609861) , від 11.06.2019 у справі № 34/17-4952-2011 (ЄДРСРУ № 82401736).

ВИСНОВОК: Виключення учасника зі складу будь-якої юридичної особи за судовим рішенням (без відповідного рішення прийнятого на загальних зборах учасників товариства в порядку, передбаченому законом та установчими документами) є втручанням у діяльність останньої, оскільки у суду відсутні повноваження на привласнення функцій органів управління юридичної особи.

Позиція суду з даного питання відповідає рекомендаціям, викладеним в постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 25.02.2016р. "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин" (пункт 4.24) та постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" (пункт 29).

Правовий висновок Верховного Суду щодо застосування Указу № 436/95

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правовий висновок Верховного Суду щодо застосування Указу № 436/95  (застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки)

17 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1140/3384/18, адміністративне провадження №К/9901/22124/19 (ЄДРСРУ № 90458491) досліджував питання щодо застосуванню Указу № 436/95  (застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки).

Суть справи:  Платником податків не здійснено оприбуткування готівкових коштів в книзі обліку доходів внаслідок чого до нього на підставі абзацу третього статті 1 Указу №436/95 застосовано штраф у п`ятикратному розмірі неоприбуткованої суми згідно із оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням.

Так, положеннями абзацу третього статті 1 Указу №436/95 (який втратив чинність згідно з Указом Президента України від 20 червня 2019 року №418/2019) визначено, що у разі порушення юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами - громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які є суб`єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, що встановлюються Національним банком України, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу: за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки - у п`ятикратному розмірі неоприбуткованої суми.

6 липня 1995 року Верховною Радою України прийнятий Закон України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», у преамбулі якого вказано, що він визначає правові засади застосування РРО у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг. Дія його поширюється на всіх суб`єктів господарювання, їх господарські одиниці та представників (уповноважених осіб) суб`єктів господарювання, які здійснюють розрахункові операції у готівковій та/або безготівковій формі. Встановлення норм щодо незастосування РРО у інших законах, крім ПК, не допускається.

Пунктом 3 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» визначено, що до приведення чинного законодавства у відповідність із цим Законом чинні закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Пунктом 2.6 Положення про ведення касових операцій у національній валюті, затвердженого Постановою Правління Національного банку України  від 15 грудня 2004 року  №637 (яке втратило чинність 5 січня 2018 року згідно з постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2017 року №148) установлено, що вся готівка, що надходить до кас, має своєчасно (у день одержання готівкових коштів) та в повній сумі оприбутковуватися.

Оприбуткуванням готівки в касах підприємств, які проводять готівкові розрахунки з оформленням їх касовими ордерами і веденням касової книги відповідно до вимог глави 4 цього Положення, є здійснення обліку готівки в повній сумі її фактичних надходжень у касовій книзі на підставі прибуткових касових ордерів.

У разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням РРО або використанням розрахункової книжки (РК) оприбуткуванням готівки є здійснення обліку зазначених готівкових коштів у повній сумі їх фактичних надходжень у книзі обліку розрахункових операцій на підставі фіскальних звітних чеків РРО (даних РК) (абзаци перший - третій цього пункту).

Абзацом третім статті 1 Указу №436/95 встановлювалась відповідальність за порушення суб`єктами підприємницької діяльності норм з регулювання обігу готівки у національній валюті у вигляді штрафу за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки - у п`ятикратному розмірі неоприбуткованої суми.

Водночас прийнятим 6 липня 1995 року Законом України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» також установлена відповідальність за порушення вимог цього Закону до суб`єктів господарювання, які здійснюють розрахункові операції за товари (послуги). Перелік таких порушень та санкції визначені розділом V «Відповідальність за порушення вимог цього Закону».

Так, пунктом 1 частини першої статті 17 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено фінансові санкції за порушення вимог цього закону, а саме: у разі встановлення протягом календарного року в ході перевірки факту: проведення розрахункових операцій з використанням реєстраторів розрахункових операцій або розрахункових книжок на неповну суму вартості проданих товарів (наданих послуг); непроведення розрахункових операцій через реєстратори розрахункових операцій з фіскальним режимом роботи; невідповідності у юридичних осіб на місці проведення розрахунків суми готівкових коштів сумі коштів, зазначеній у денному звіті, більше ніж на 10 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року, а в разі використання юридичною особою розрахункової книжки - загальній сумі продажу за розрахунковими квитанціями, виданими з початку робочого дня; нероздрукування відповідного розрахункового документа, що підтверджує виконання розрахункової операції, або проведення її без використання розрахункової книжки на окремому господарському об`єкті такого суб`єкта господарювання.

Отже, об`єктивна сторона обох порушень, як того, що визначено абзацом третім статті 1 Указу №436/95, так і того, що визначене пунктом 1 частини першої статті 17 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», фактично полягає у одних і тих самих діях.

Питання застосування наведених вище норм було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду (постанова від 20 травня 2020 року у справі №1340/3510/18).

Таким чином, оскільки шляхом прийняття Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 06.07.1995 № 265/95-ВР ці правовідносини врегулював законодавчий орган, то наведений вище Указ припинив дію як у частині визначення складу такого правопорушення як неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки, так і в частині встановлених за таке правопорушення санкцій, його положення уже не могло застосовуватися.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду, відступивши від правової позиції, викладеної Верховним Судом України в постанові від 02.04.2013 у справі №21-77а13, наголосила на неможливості застосування положень Указу Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» від 12.06.1995 № 436/95 у правовідносинах, що виникли після набрання чинності Законом України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 06.07.1995 № 265/95-ВР.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного суду від 17 липня 2020 року у справі № 808/919/16 (ЄДРСРУ № 90458313), у справі № 818/263/16 (ЄДРСРУ № 90458312), від 16 липня 2020 року у справі № 320/5733/18 (ЄДРСРУ № 90458483) та ін.

Реєстрація права власності на нерухоме майно на підставі затвердженої судом мирової угоди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реєстрація  права власності на нерухоме майно, на підставі ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди

16 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/1492/16, адміністративне провадження № К/9901/6439/18 (ЄДРСРУ № 90425205) досліджував питання щодо реєстрації право власності на нерухоме майно, на підставі ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди.

Відповідно до  статті 19 Конституції України  органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені  Конституцією  та законами України.

Повноваження відповідачів у спірних правовідносинах визначаються, зокрема,  Законом №1952-IV.

Відповідно до  статті 4 Закону №1952-IV  обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування.

Згідно з положеннями частини першої  статті 5 Закону №1952-IV  у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення.

За правилами, встановленими частиною першою  статті 15 Закону № 1952-IV, державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться у такому порядку:

1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви;

2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень;

3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації;

4) внесення записів до Державного реєстру прав;

5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених  статтею 18 цього Закону;

6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Відповідно до частини першої  статті 16 Закону № 1952-IV  заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень подається до органу державної реєстрації прав у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених цим Законом.

Разом із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі подаються оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень, їх копії, засвідчені в установленому порядку (частина третя  статті 16 Закону № 1952-IV).

Згідно з положеннями частини сьомої  статті 16 Закону №1952-IV  державна реєстрація прав проводиться на підставі заяви власника, іншого правонабувача, сторони правочину, за яким виникло право, уповноваженої ними особи або державного кадастрового реєстратора у випадках, передбачених цим Законом.

Відповідно до частини третьої  статті 17 Закону №1952-IV  документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Варто зауважити, що до документів, які, у розумінні Закону №1952-IV  є підставою для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав, віднесено й ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди (пункт 10 частини першої статті 27 цього Закону).

При цьому, відповідно до пункту 1 частини другої  статті 9 Закону №1952-IV  державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього  Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.

Спірні правовідносини врегульовані й підзаконним нормативно - правовим актом - Порядком № 1127, який визначає умови, підстави та процедуру проведення відповідно до  Закону №1952-IV державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Пунктом 12 Порядку №1127 передбачено, що розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який встановлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на таке майно, відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявність підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку, що право власності на об`єкти нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації. Державна реєстрація здійснюється за заявою власника майна та доданими до неї правовстановлюючими документами, що підтверджують набуття права власності на відповідні об`єкти. При цьому, державний реєстратор, приймаючи рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, зобов`язаний перевірити відповідність поданих документів вимогам законів та інших нормативно-правових актів, перевірити відсутність суперечностей між наявною в Державному реєстрі інформацією та поданими документами, встановити відсутність заборон та обмежень щодо об`єктів нерухомого майна.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21.08.2018 у справі №804/7973/17, від 18.10.2018 у справі №638/643/17, від 06.05.2020 у справі №370/2050/16-а, від 12.05.2020 року у справі № 815/5474/16.

Поряд із цим, вичерпний перелік підстав для відмови у проведенні державної реєстрації визначений у частині першій  статті 24 Закону №1952-IV.

Зокрема, у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо:

1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього  Закону;

2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою;

3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом;

4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження;

5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями;

6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно;

7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем;

8) після завершення строку, встановленого частиною третьою  статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав;

9) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію;

10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі;

11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав.

Частиною другою  статті 24 Закону №1952-IV  визначено, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття.

Отже, перелік підстав для відмови у проведенні державної реєстрації прав на нерухоме майно є вичерпним і остаточним, розширеному тлумаченню не підлягає.

Разом з тим, серед документів, на підставі яких може бути зареєстроване право власності на нерухоме майно, пунктом 10 частини першої статті 27 Закону №1952-IV визначено ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди.

Відповідно до ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав своїх рішеннях, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012р. № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012р. № 11-рп/2012).

Отже, невиконання судового рішення, яке набуло законної сили, надання йому переоцінки суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 18.04.2019р. у справі № 808/2291/16.

ВИСНОВОК: Таким чином, якщо ухвала суду про затвердження (визнання) мирової угоди відповідає вимогам закону, державний реєстратор зобов`язаний вчинити відповідну реєстраційну дію.

Свідоцтво про народження дитини видане на тимчасово окупованій території

Адвокат Морозов (судовий захист)

Отримання грошової допомоги при народженні дитини по документам (свідоцтво про народження дитини) виданим на тимчасово окупованій території або несвоєчасно отриманих в Україні

16 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 265/4175/16-а, адміністративне провадження № К/9901/24245/18 (ЄДРСРУ № 90425211) досліджував питання щодо отримання грошової допомоги при народженні дитини по документам (свідоцтво про народження дитини) виданим на тимчасово окупованій території або несвоєчасно отриманих в Україні.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону України від 26.04.2001 № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі - Закон №2402-III) з метою створення належних матеріальних умов для виховання дітей у сім`ях, держава надає батькам або особам, які їх замінюють, соціальну допомогу, передбачену Законом № 2811-XII та іншими законами України.

Так, Закон № 2811-XII відповідно до Конституції України  встановлює  гарантований  державою  рівень  матеріальної підтримки сімей з  дітьми  шляхом  надання  державної  грошової  допомоги  з урахуванням  складу сім`ї,  її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім`ям  з  дітьми  у загальній системі соціального захисту населення.

За правилами статті 1 Закону №  2811-XII громадяни України,  в  сім`ях  яких виховуються та проживають неповнолітні діти,  мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Порядок призначення і виплати  державної допомоги  сім`ям  з дітьми  та  перелік  документів, необхідних для призначення  допомоги  за  цим  Законом,  встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 3 Закону № 2811-XII визначені види державної допомоги сім`ям з дітьми, зокрема, допомога при народженні дитини.

Відповідно до статті 10 Закону № 2811-XII допомога при народженні дитини за цим Законом надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною.

Згідно із частиною сьомою статті 11 Закону № 2811-XII допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.

На виконання статті 1 Закону № 2811-XII Кабінет Міністрів України постановою від 27.12.2001 N 1751 «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми» затвердив Порядок № 1751, який визначає умови  призначення  і  виплати  державної  допомоги  сім`ям з дітьми,  передбачених вказаним вище Законом.

Пунктом 12 Порядку № 1751 також встановлено, що допомога при народженні дитини призначається за умови, що звернення за її призначенням надійшло не пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини.

У  разі  коли до заяви не додані всі необхідні документи, орган   соціального   захисту   населення   повідомляє   заявника, які документи мають бути подані додатково. Якщо вони будуть подані не  пізніше ніж протягом одного місяця з дня одержання зазначеного повідомлення,  днем  (місяцем)  звернення за призначенням допомоги вважається день (місяць) прийняття або відправлення заяви (пункт 44 Порядку № 1751).

З наведеного слідує, що допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.

У справі, яка розглядається, суди встановили, що позивач дійсно після отримання свідоцтва про народження дитини та звернення до відповідача із заявою пропустила строк звернення за призначенням допомоги при народженні дитини.

Однак, колегія суддів враховує те, що позивач з об`єктивних причин не мала змоги звернутися до відповідача з повним пакетом документів з наданням копії свідоцтва про народження дитини, виданого Державою Україною, оскільки позивач спочатку знаходилася на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, а рішення суду про встановлення факту народження дитини та свідоцтво про народження дитини позивач отримані після спливу дванадцятимісячного строку після народження дитини.

До того ж, колегія суддів зазначає, що позивачем заявлений позов фактично в інтересах дитини для її належного матеріального забезпечення.

Верховний суд враховує Консультативний висновок Міжнародного суду ООН від 21.06.1971 (Namibia case), в якому сформульовано «намібійський виняток», який полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, адже це може зашкодити правам мешканців такої території), а також практику Європейського суду з прав людини (зокрема, справи  проти Туреччини («Loizidou v. Turkey», «Cyprus v. Turkey»), а також проти Молдови та Росії (зокрема, «Mozer v. the Republic of Moldova and Russia», «Ilaєcu and others v. Moldova and Russia»), в яких зазначено, що, виходячи з інтересів мешканців, які проживають на окупованій території, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території окупаційних органів влади.

Таким чином, документи, видані органами та установами (зокрема лікувальними закладами), що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, як виняток можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв`язку під час розгляду справ.

Відповідно до частини сьомої статті 7 Сімейного Кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно із пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21.12.1995), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам. Неможливість своєчасного звернення одним з батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини.

ВИСНОВОК: Таким чином, беручи до уваги необхідність захисту прав та інтересів малолітньої дитини, яка є громадянином України, і перед якою держава Україна має певні зобов`язання, враховуючи ту обставину, що позивач всупереч своїй волі змушена була змінити місце проживання внаслідок проведення антитерористичної операції на території Донецької області та/або тимчасової окупації АРК (що мало наслідком неможливість своєчасного оформлення відповідних документів та звернення за отриманням допомоги), виходячи з принципу верховенства права та завдань адміністративного судочинства, суд дійшов висновку про необхідність визнання протиправним та скасування оскарженого рішення, яке створює правові наслідки, і зобов`язання відповідача призначити та провести виплати позивачу допомоги при народженні дитини в порядку та розмірі, що встановлені ст. 12 Закону України Про державну допомогу сім`ям з дітьми (п. 10 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України).

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року в справі №591/610/16, від 02.10.2018р. у справі №495/3711/17, від 05.09.2018р. у справі №223/859/16-а, від 06 вересня 2018 року в справі № 242/5735/16-а та від  12.03.2019 у справі № 760/183158/16-а.

P. s. Розмір допомоги при народженні дитини у 2020 році встановлений у розмірі 41 280 грн., а виплата здійснюється у такому порядку: 10320 грн – спочатку і одразу після народження; 860 грн. на місяць – протягом 36 місяців.

Арешт поточних рахунків, які використовуються для виплати заробітної плати

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок дій боржника по виплаті заробітної плати працівникам в разі арешту поточних рахунків, які використовуються для виплати заробітної плати

08 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/1000/18 (ЄДРСРУ № 90283289) досліджував питання щодо арешту поточних рахунків боржника, які використовуються, в тому числі, для виплати заробітної плати.

Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Положеннями частини першої статті 18 Господарського процесуального кодексу України також визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

За змістом статей 1, 5 Закону України "Про виконавче провадження" (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Згідно з пунктом 7 частини третьої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.

Статтею 56 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

Пунктом 2 частини другої статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" заборонено звернення стягнення та накладення арешту на кошти на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, на кошти, що перебувають на поточних рахунках із спеціальним режимом використання, відкритих відповідно до статті 15-1 Закону України "Про електроенергетику", на поточних рахунках із спеціальним режимом використання, відкритих відповідно до статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання", на поточних рахунках із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків за інвестиційними програмами, на поточних рахунках із спеціальним режимом використання для кредитних коштів, відкритих відповідно до статті 26-1 Закону України "Про теплопостачання", статті 18-1 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення", на спеціальному рахунку експлуатуючої організації (оператора) відповідно до Закону України "Про впорядкування питань, пов`язаних із забезпеченням ядерної безпеки", на кошти на інших рахунках боржника, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом.

Відповідно до частини третьої статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону.

Відповідно до пункту 10 частини першої статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі включення підприємств, що виробляють, транспортують та постачають теплову енергію, надають послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що надають послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, послуги з постачання холодної води та послуги з водовідведення, до реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", з виконавчих проваджень, стягувачами за якими є Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", її дочірня компанія "Газ України", Публічне акціонерне товариство "Укртрансгаз", постачальники електричної енергії, а боржниками - підприємства, що виробляють теплову енергію, транспортують та постачають теплову енергію, надають послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, та підприємства централізованого водопостачання та водовідведення, що надають послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, послуги з постачання холодної води та послуги з водовідведення.

Згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.

Відповідно до пункту 3 Інструкції про порядок відкриття і закриття рахунків клієнтів банків та кореспондентських рахунків банків - резидентів і нерезидентів, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 №492, поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України. До поточних рахунків також належать рахунки із спеціальним режимом їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або актами Кабінету Міністрів України.

(!!!) З наведених норм права убачається, що судове рішення є обов`язковим до виконання. У разі невиконання боржником рішення суду добровільно державним або приватним виконавцем здійснюється його примусове виконання. Під час вчинення виконавчих дій виконавець має право накладати арешт на кошти божника, що містяться на його рахунках у банківських установах. При цьому, стаття 48 Закону України "Про виконавче провадження" встановлює невичерпний перелік рахунків, на кошти на яких накладати арешт заборонено, зазначаючи, що законом можуть бути визначені й інші кошти на рахунках боржника, звернення стягнення або накладення арешту на які заборонено.

Отже, виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При цьому, саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі їх знаходження на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України "Про виконавче провадження".

Також виконавець може самостійно зняти арешт з усіх або частини коштів на рахунку боржника у банківській установі в разі отримання документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом (частина четверта статті 59 Закону України "Про виконавче провадження").

Чинним законодавством України не передбачено відкриття суб`єктам господарювання рахунків зі спеціальним режимом їх використання для виплати заробітної плати.

Слід наголосити, що згідно висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного в раніше ухваленій постанові від 13.03.2019 у справі № 344/8982/17, стосовно того, що рахунки, призначені для зберігання коштів та здійснення будь-яких розрахунково-касових операцій, в тому числі для виплати заробітної плати, не є рахунками із спеціальним режимом використання, а є поточними.

В більшості випадків  рахунок боржника, на кошти на якому виконавцем було накладений арешт, є поточним рахунком боржника, який використовується для забезпечення діяльності підприємства, у тому числі для виплати заробітної плати та який не відноситься до рахунків зі спеціальним чи обмеженим режимом використання, накладення арешту на кошти на якому заборонено.

Разом з тим, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (стаття 43 Конституції України).

Згідно із частиною п`ятою статті 97 Кодексу законів про працю України оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

З наведених норм права убачається, що зобов`язання з виплати заробітної плати мають пріоритет перед іншими зобов`язаннями суб`єкта господарювання, у тому числі тими, які виконуються в примусовому порядку виконання судових рішень.

ВАЖЛИВО: У разі виникнення у боржника зобов`язання з виплати заробітної плати в певному розмірі, на кошти, які знаходяться на поточному рахунку боржника, у такому ж розмірі не може бути накладений арешт, а якщо він накладений, то підлягає зняттю.

Таке зняття арешту здійснюється виконавцем відповідно до частини четвертої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" на підставі поданих боржником документів, підтверджуючих виникнення в боржника зобов`язання з виплати заробітної плати та його розміру.

Також арешт в розмірі суми зобов`язання з виплати заробітної плати може бути знятий судом у порядку оскарження відмови виконавця зняти арешт з коштів, призначених для виплати заробітної плати.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №905/361/19.

Підсумовуючи зазначене вбачається, що накладення арешту на грошові кошти, за рахунок яких здійснюється виплата заробітної плати, є неправомірним.

Аналогічна правова позиція зазначена Верховним Судом у постановах від 27.03.2018 у справі № 922/808/16, від 16.05.2018 у справі № 905/294/15, від 11.06.2018 у справі № 910/4153/13, від 09.09.2019 у справі № 913/958/16.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 жовтня 2019 року по справі № 37/70 (ЄДРСРУ № 85211554).

ВИСНОВОК: Виконавець, на підставі поданих боржником документів, підтверджуючих виникнення в боржника зобов`язання з виплати заробітної плати та його розміру, повинен зняти арешт з коштів, призначених для виплати заробітної плати, а в разі відмови такі дії виконавця оскаржуються до суду.

Матеріал по темі: «Накладення арешту на рахунки, які призначені для виплати заробітної плати»

Теги: накладення арешту на рахунок боржника, призначений для виплати заробітної плати, інших виплат працівникам, підстави для зняття виконавцем арешту, арешт рахунків, судова практика, Адвокат Морозов