Особливості розпоряджання спільним сумісним майном у багатоквартирному
будинку, зокрема допоміжними та нежитловими приміщеннями в структурі
житлового будинку
05 жовтня 2022
року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного
цивільного суду в рамках справи № 461/3593/19,
провадження № 61-4233св22 (ЄДРСРУ № 106637483) досліджував питання щодо
особливостей розпоряджання спільним сумісним майном у багатоквартирному
будинку, зокрема допоміжними та нежитловими приміщеннями в структурі
житлового будинку.
Розпоряджання
майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх
співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із
співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він
вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода
співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який
підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути
висловлена письмово і нотаріально посвідчена (частина друга статті 369 ЦК
України).
Усі власники
квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на
праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним
майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у
тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні
конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання
всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або
нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для
задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані
на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований
багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної
реєстрації таких прав (частина друга статті 382 ЦК України).
У
багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які
призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру
і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не
входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в
результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в
останніх на ці приміщення не виникає.
Отже, нежиле
приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не
відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових
відносин.
Такий висновок
сформульований Великою Палатою Верховного Суду та викладений в постанові від
15.05.2019 у справі №552/7636/14-ц.
Згідно зі
статтею 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у
багатоквартирному будинку» багатоквартирний будинок визначено як житловий
будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному
будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними
об`єктами нерухомого майна; співвласник багатоквартирного будинку - власник
квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку; спільне майно
багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі
допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції
будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за
межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового
приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб
співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій
території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані
багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його
прибудинкова територія.
За приписами
статті 1 вказаного Закону допоміжними є приміщення, призначені для забезпечення
експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні,
комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів,
вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення), нежитловим -
ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового
фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна.
Європейський
суд з прав людини зауважив, що рішення місцевого органу влади щодо укладення
контракту на реконструкцію горища третьою особою становило втручання у право
заявників володіти своїм майном. Вирішуючи спір між заявниками (іншими
співвласниками) і місцевим органом, національні судові органи чітко зазначили,
що згідно з чинними на той час положеннями Цивільного кодексу для укладення
інвестиційного контракту потрібна згода заявників, а в разі її відсутності
органи влади могли звернутись до суду, щоб отримати дозвіл на проведення
відповідних робіт. Втім, районна адміністрація не виконала цих вимог, уклавши
контракт без згоди заявників чи судової санкції. Таким чином, як випливає з обґрунтування
національних судів, органи влади не дотримались умов, передбачених законом для
укладення інвестиційного контракту. В кінцевому підсумку після виконання
контракту національні суди визнали його дійсним, встановивши, що він вигідний
для всіх співвласників будинку. Отже, Суд вважає, що немає потреби оцінювати,
чи було забезпечено цим рішенням національних судів справедливий баланс
інтересів. З цього приводу Суд зауважує, що для цілей статті 1 Першого
протоколу здійснювати оцінку справедливості доцільно лише тоді, коли відповідне
втручання відповідає нормам застосовного законодавства. Ані з матеріалів
справи, ані із зауважень Уряду не видно, що перед укладенням інвестиційного
контракту існували якісь обставини, які перешкоджали місцевому органу отримати
дозвіл на реконструкцію або безпосередньо від співвласників горища, або в
судовому порядку. Крім того, з наявних матеріалів не вбачається, що те чи інше
положення національного законодавства дозволяло місцевому органу укласти
контракт без такої згоди або у випадку спору - без його судового вирішення.
Отже, укладення інвестиційного контракту становило втручання, яке не
відповідало закону. У зв`язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу
(SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 41 - 45, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010
року).
У рішенні
Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні
приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного
звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1,
положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного
житлового фонду» треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї,
кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну
власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у
квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на
допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення
об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник
(власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником
(співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих
квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову
поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших
дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до
законів України, які визначають правовий режим власності.
У постанові
Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08
квітня 2020 року у справі № 915/1096/18
зроблено висновок, що «допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення
багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в
них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є
обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого
комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб,
пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку
будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини,
перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають
під правовий режим допоміжних приміщень».
Подібні за
змістом висновки містяться в постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019
року в справі № 592/7507/17, від 15 травня
2019 року в справі № 552/7636/14-ц, від 08
квітня 2020 року в справі № 915/1096/18, від
18 липня 2018 року в справі № 916/2069/17,
від 22 листопада 2018 року в справі № 904/1040/18,
від 15 травня 2019 року в справі № 906/1169/17,
від 06 серпня 2019 року в справі № 914/843/17.
У постанові
Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15
вересня 2020 року в справі № 904/5047/18
вказано, що: «допоміжне приміщення багатоквартирного будинку і нежитлове
приміщення є різними приміщеннями, критерії їх розмежування є досить чіткими, а
тому відсутні підстави стверджувати, що у різних випадках одне і те ж
приміщення може одночасно відноситися до допоміжного та бути нежитловим.
Колегія суддів не спростовує, що для розмежування допоміжних приміщень
багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його
експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку, та нежилих
приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб
непромислового характеру, і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин
та до житлового фонду не входять, слід враховувати як місце їхнього
розташування, так і загальну характеристику сукупності властивостей таких
приміщень, зокрема спосіб і порядок їх використання. Однак вказаним не
обмежується "коло обставин", які встановлюються для правильного
вирішення відповідного спору. […] Визначальним для правильного вирішення даного
спору є з`ясування та визначення правового статусу спірних приміщень у
багатоквартирному будинку, а саме встановлення, чи належать усі спірні
приміщення до числа допоміжних, чи є нежитловими приміщеннями в структурі
житлового будинку, з урахуванням характеристик таких приміщень. […]».
Суди, у
подібних спорах, повинні звертати увагу на те, що допоміжними
приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку
крім тих, що від самого початку будувалися як такі, призначення яких не
пов`язане з обслуговуванням будинку та забезпеченням побуту власників квартир.
Таким чином,
право розпоряджатись таким приміщенням в силу прямої норми закону належить всім
співвласникам багатоквартирного будинку.
Для
розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які
призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування
мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які
призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру
і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не
входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної
характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема, способу і
порядку їх використання.
Зазначений
правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23
жовтня 2019 року у справі N 598/175/15-ц (провадження
N 14-363цс19).
ВИСНОВОК: Отже, при вирішенні питання щодо розпоряджання спільним сумісним майном у
багатоквартирному будинку ключовим є визначення правового статусу спірного
приміщення у багатоквартирному будинку, а саме, встановлення того, чи
відноситься воно до допоміжного чи є нежитловим приміщенням в структурі житлового
будинку.
Аналогічна
правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 05 жовтня 2022 року у
справі № 128/20/19, провадження №
61-20647св21 (ЄДРСРУ № 106660030).
Матеріал по
темі: «Різниця допоміжного та нежилого приміщення в житловому
комплексі»
Теги: допоміжне
приміщення, нежитлове приміщення, розпорядження майном, багатоквартирний
будинок, сумісна власність, спільна власність, продаж нерухомості, житловий
фонд, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
