Процесуальні вимоги за правилами різних видів судочинства: підсудність

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність об’єднання в одне провадження процесуальних вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.

22 березня 2017 року Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-2852цс16 в черговий раз зробила правовий висновок стосовно об’єднання в одне провадження процесуальних вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.

Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою.

Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці першому пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами першою і другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Абзацом третім пункту 15 цієї постанови роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України також і у  постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1593цс16.

Необхідно вказати, що все вищевикладене було вже неодноразовим предметом судового дослідження, зокрема у рішеннях та правових позиціях Верховного суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-2974цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-467цс15, від 6 квітня 2016 р. справу № 6-77цс16 та від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1593цс16 .

Між тим, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд має перевірити належність справи до юрисдикції та підсудності суду.

Визначити підсудність суду - значить з'ясувати коло цивільних прав, які компетентний вирішувати по суті даний суд.

Підсудність - це розподіл підвідомчих загальним судам цивільних справ між різними судами першої інстанції залежно від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду (ст.15 ЦПК).

Основні норми про підсудність у цивільному процесі містяться в главі 2 ЦПК.

В залежності від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду, прийнято розрізняти два види підсудності в цивільному процесі:

а) родову (предметну) підсудність;

б) територіальну підсудність.

Територіальна підсудність - це підсудність цивільної справи загальному суду в залежності від території, на яку поширюється юрисдикція даного суду. З її допомогою вирішується питання, яким з однорідних судів підсудна для розгляду відповідна справа.

Критеріями даного виду підсудності зокрема виступають: місце проживання відповідача, позивача, місце заподіяння шкоди, місце знаходження спірного майна, місце розгляду первісного позову та ін.

Загальними критеріями визначення судової юрисдикції є предметний (характер спірних правовідносин) і суб'єктний (суб'єктний склад цих правовідносин). Разом з тим, суди повинні звертати увагу на винятки із загального суб'єктного критерію, що встановлені законодавством (наприклад, корпоративні спори, спори щодо захисту ділової репутації в сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності), згідно з якими спір належить до розгляду певного виду судочинства незалежно від складу учасників спору.

ВИСНОВОК: оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Теги: підсудність, підвідомчість, належний суд, судовий спір, об’єднання в одне провадження процесуальних вимог, судове провадження, юрисдикція, правила судочинства, відкриття провадження, відвід судді, оскарження, ухвала, судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Невиконання банком – банкрутом розпорядження про перерахування коштів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підсудність спору з підстав невиконання банком – «банкрутом» письмового розпорядження клієнта про перерахування коштів.

14.12.2016 р. Верховним судом України зроблений правовий висновок у справі № 6-2735цс16 у відповідності до якого «невиконання банком письмового розпорядження клієнта про перерахування з поточного рахунка останнього грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди»  підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Суд вказав, що у відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

ВАЖЛИВО: У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. 

Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

ВИСНОВОК: Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року, від 16 лютого 2016 року у справі № 21-4846а15 та від 15 червня 2016 року по справі № 21-286а16 (правовий висновок про те, що спір, який виник між фізичною особою та Фондом із цивільних правовідносин, а саме із цивільно-правової угоди (зокрема, кредитного або депозитного договору), підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; спори, які виникають на стадії ліквідації банку, належить розглядати в порядку господарського, а не адміністративного судочинства) та 9 листопада 2016 року (правовий висновок про те, що спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів).

Тобто, якщо фактично підлягає перевірці правомірність майнових вимог особи до суб'єкта господарювання – банку або невиконання банком письмового розпорядження клієнта про перерахування з поточного рахунка останнього грошових коштів на його рахунок в іншому банку (майнове право), то це не характерно для адміністративного суду.

 З огляду на це, у даному випадку, уповноважена особа Фонду виступає як ліквідатор банку, особа, яка діє від імені банку, а тому такий спір, дійсно, не підсудний адміністративному суду.

Однак, у справі де мають місце інші відносини, які саме стосуються включення до реєстру вкладників, який є підставою для відшкодування гарантованої суми вкладу Фондом і у даному випадку уповноважена особа Фонду, формуючи відповідний реєстр та передаючи його до Фонду, виконує процедурні, публічні функції держави, що стосуються гарантованої державою суми банківського вкладу, яка відшкодовуватиметься незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна) за рахунок наявних у державного органу - Фонду коштів.

ВАЖЛИВО: У даному випадку у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави в особі Фонду.

За таких обставин, даний спір щодо включення до реєстру вкладників, який є підставою для відшкодування гарантованої суми вкладу Фондом підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

P.s. Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону N 4452-VI передбачено, що Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Статтею 29 Закону N 4452-VI встановлено, що Фонд набуває право кредитора банку на всю суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам такого банку відповідно до цього Закону на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, а також на суму нарахованого, але не сплаченого регулярного збору до Фонду.

Згідно з абзацом другим статті 52 Закону N 4452-VI вимоги, не задоволені за недостатністю майна банку, вважаються погашеними.

Пунктом 7 статті 52 Закону N 4452-VI передбачено, що майно, яке залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається Фонду.

Таким чином, Законом N 4452-VI створені умови для позбавлення конституційного права громадян України володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, що суперечить статті 41 Конституції України.

  

Теги: Фонд гарантирования вкладов физических лиц, ФГВФО, кредит, депозит, банк, кредитор, перерахування коштів, розпорядження клієнта, підсудність, вклад, вимоги, акцепт, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Підсудність спору: законність об’єднання різних процесуальних вимог

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду України щодо законності об’єднання різних по суті процесуальних вимог, які підлягають  розгляду за правилами  різних видів судочинства, в одне судове провадження.
 

 Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 вересня 2016 року у справі 6-1593цс16 в черговий раз підтверджує, що не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають  розгляду за  правилами  різних  видів  судочинства.

В такому разі суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до його юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Необхідно вказати, що все вищевикладене було вже неодноразовим предметом судового дослідження, зокрема у рішеннях та правових позиціях Верховного суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-2974цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-467цс15, від 6 квітня 2016 р. справу № 6-77цс16 та від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1593цс16 судом зазначено наступне.

Так з урахуванням положень статей 55, 124 Конституції України та відповідно до статті 3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду, проте лише за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Більше того, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (ст. 8 Закону "Про судоустрій і статус суддів").

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд має перевірити належність справи до юрисдикції та підсудності суду.

Визначити підсудність суду - значить з'ясувати коло цивільних справ, які компетентний вирішувати по суті даний суд.

Підсудність - це розподіл підвідомчих загальним судам цивільних справ між різними судами першої інстанції залежно від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду (ст.15 ЦПК).

Основні норми про підсудність у цивільному процесі містяться в главі 2 ЦПК.

В залежності від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду, прийнято розрізняти два види підсудності в цивільному процесі:

а) родову (предметну) підсудність;

б) територіальну підсудність.

Територіальна підсудність - це підсудність цивільної справи загальному суду в залежності від території, на яку поширюється юрисдикція даного суду. З її допомогою вирішується питання, яким з однорідних судів підсудна для розгляду відповідна справа.

Критеріями даного виду підсудності зокрема виступають: місце проживання відповідача, позивача, місце заподіяння шкоди, місце знаходження спірного майна, місце розгляду первісного позову та ін.

Загальними критеріями визначення судової юрисдикції є предметний (характер спірних правовідносин) і суб'єктний (суб'єктний склад цих правовідносин). Разом з тим, суди повинні звертати увагу на винятки із загального суб'єктного критерію, що встановлені законодавством (наприклад, корпоративні спори, спори щодо захисту ділової репутації в сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності), згідно з якими спір належить до розгляду певного виду судочинства незалежно від складу учасників спору.

За змістом пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до визначення пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Як зазначено у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», «…для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне.

Вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань».

В свою чергу, Конституційний Суд України визначає юрисдикцію судів як їх повноваження вирішувати спори про право й інші правові питання (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 року у справі №1-1/2002 ). У схожому розумінні вживається і поняття «компетенція господарських судів», яку визначають як повноваження щодо розв'язання спорів і розгляду справ, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності.

Таким чином, господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин та спору про право, що виникає з відповідних відносин; відсутність у законі норми, що прямо б передбачала вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. У випадках, якщо у законодавчому акті підвідомчість визначена словами: суду чи господарському суду або вказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду належить виходити з суб'єктного складу учасників і характеру спірних правовідносин.

Справи, що віднесені до підвідомчості господарських судів, також кваліфікуються за сукупністю предметного та суб'єктного критеріїв. За предметним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи, пов'язані зі здійсненням господарської діяльності. За суб'єктним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи між юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та в передбачених законом випадках за участі державних органів, органів місцевого самоврядування, інших осіб.

Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» у рішенні від  12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Згідно практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Ветштайн проти Швейцарії» від 28.10.1998 р.) важливим питанням є довіра, яку суди повинні вселяти у громадськість у демократичному суспільстві. Судді зобовязані викликати довіру в учасників судового розгляду, а тому будь-який суддя, стосовно якого є підстави для підозри у недостатній неупередженості, повинен брати самовідвід або бути відведений.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справах  «Сокуренко і Стригун проти України» зазначається, що термін «судом, встановленим законом» у п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

ВАЖЛИВО: суд слід вважати встановленим законом лише за умови, що він утворений безпосередньо на підставі закону, в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції та у законному складі суду.                                                                         

Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою.

Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами першою і другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК України) (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

ВАЖЛИВО: Абзацом 3 пункту 15 цієї Постанови роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

ВИСНОВОК: Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до його юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Теги: підсудність, підвідомчість, належний суд, судовий спір, об’єднання, судове провадження, юрисдикція, правила судочинства, відкриття провадження, відвід судді, оскарження, ухвала, судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Боротьба юрисдикцій: оскарження рішення державного виконавця (виконавчий збір) – підсудність спору?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Пропоную Вашій увазі правову дилему: чим керуватися при оскарженні постанови державного виконавця «Про стягнення з боржника виконавчого збору»: Постановою Пленуму Вищого Адміністративного суду України або відповідною практикою Верховного суду України?

Яка підсудність даної категорії справ в рамках господарського провадження? В який суд звертатися: в Адміністративний чи Господарський?

Обґрунтування підсудності.

Відповідно до ч. 2 ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження» Боржник   має   право оскаржувати   рішення,   дії   або бездіяльність  державного  виконавця  та  інших   посадових  осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку.

Згідно п. 2 Постанови Пленуму Вищого Адміністративного суду України від 13.12.2010 р. за № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» (надалі – «Постанова пленуму») учасники  виконавчого  провадження  (крім  державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають  право  звернутися  до  адміністративного  суду  з  позовною заявою,   якщо  вважають,  що  рішенням,  дією  або  бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби  порушено  їхні  права,  свободи чи інтереси,  а також якщо законом не встановлено інший порядок судового  оскарження  рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Отже, суди при визначенні юрисдикції повинні виходити з того, що  до  юрисдикції  адміністративних  судів  належать  спори  щодо оскарження  рішень,  дій  чи  бездіяльності  державної  виконавчої служби при  виконанні  всіх  виконавчих  документів,  передбачених частиною   другою   статті   17   Закону  України  "Про  виконавче провадження"  (  606-14  ),  крім  тих,  відносно   яких   законом установлено інший, виключний порядок їх оскарження.

В свою чергу, п. 7 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що  відповідно  до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи зокрема: постанови  державного  виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.

Ч. 3 п.  6 Постанови пленуму чітко вказує, що за змістом пункту 7 частини другої статті 17  Закону  України "Про  виконавче  провадження"  постанови  державного виконавця про стягнення виконавчого збору,  витрат  на  проведення виконавчих  дій  та  накладення  штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено,  а виконавчий збір,  витрати на  проведення  виконавчих  дій або штраф не стягнуто,  відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню  в загальному порядку.

Тому слід  ураховувати,  що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з  приводу  оскарження  постанов  державного виконавця  про стягнення виконавчого збору,  витрат,  пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і  накладенням  штрафу, прийнятих  у  виконавчих  провадженнях  щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від  того,  яким  органом,  у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. Також до юрисдикції адміністративних судів належать справи про оскарження рішень,  дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених)  під  час  примусового  виконання  постанов  державного виконавця  про стягнення виконавчого збору,  витрат,  пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і  накладенням  штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Окремо необхідно наголосити, що п. 10 Постанови пленуму передбачає, що судам необхідно мати на  увазі,  що  всі  адміністративні справи  з приводу оскарження рішень,  дій чи бездіяльності органів державної  виконавчої  служби,   вчинених   під   час   проведення виконавчих   дій,  розглядаються  з  особливостями,  установленими статтею 181 КАС України.

Стаття 181 КАС України встановлює, що  учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

 Позовну заяву може бути подано до суду: у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

Проте, Верховний суд України розглядаючи справу № 6-3077цс15 від 24 лютого 2016 року висловив зовсім протилежну правову позицію.

Суд зазначив: «Частиною першою статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Інший порядок судового оскарження, у тому числі коло учасників цього оскарження, визначено розділом VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України і статтею 1212 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ.

За приписами статті 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК України).

Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України).

Отже, якщо законом установлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року в справі № 6-2187цс15.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про закриття провадження у справі з посиланням на пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства)».

Надалі, стаття 121-2 Господарсько – процесуального кодексу України «Оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби» передбачає наступне:

1. Скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена.

2. Скарги на дії органів Державної виконавчої служби розглядаються господарським судом, про час і місце якого повідомляються ухвалою стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання судових рішень. Неявка боржника, стягувача, прокурора чи представника органу Державної виконавчої служби в судове засідання не є перешкодою для розгляду скарги.

Більше того, стаття 111-28 ГПК України передбачає обов'язковість судових рішень Верховного Суду України для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Разом з тим, при визначені підсудності необхідно звернутися до п. 6 Постанови Пленуму Вищого Адміністративного суду України від 13.12.2010 р. за № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби», яка роз’яснює , що  Виконавчий збір - це санкція відповідальності майнового характеру,  що  накладається  на боржника за невиконання рішення у строк,  встановлений  для   його   самостійного   виконання.   Для застосування виконавчого збору виконавець приймає постанову,  яка, у  разі  її  невиконання  самостійно,  виконується   примусово   в  установленому Законом    України   "Про   виконавче   провадження".

Прийнята державним виконавцем постанова про накладення штрафу на   боржника,   не   виконана  самостійно,  є  підставою  для  її примусового виконання.

 За змістом пункту 7 частини другої статті 17  Закону  України "Про  виконавче  провадження"  (  606-14  )  постанови  державного виконавця про стягнення виконавчого збору,  витрат  на  проведення виконавчих  дій  та  накладення  штрафу є виконавчими документами.

Якщо виконавче провадження закінчено,  а виконавчий збір,  витрати на  проведення  виконавчих  дій або штраф не стягнуто,  відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню  в загальному порядку.

Висновок: враховуючи той факт, що стаття 121-2 Господарсько – процесуального кодексу України «Оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби» передбачає порядок оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби конкретно «щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів», а постанова державного виконавця щодо стягнення з боржника виконавчого збору – це санкція відповідальності майнового характеру (п. 6 Постанови пленуму ВАСУ), яка якщо не виконана самостійно Боржником є окремим виконавчим документом (п. 7 ст. 17 ЗУ «Про виконавче провадження») і при закритті виконавчого провадження з підстав передбачених Законом, виділяється в окреме провадження, а також є підставою для її примусового виконання,  то і оскарження її повинно відбуватися виключно в рамках юрисдикції адміністративних судів, тобто відповідним Адміністративним судом в рамках предметної та територіальної підсудності.

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір,  виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов, защита, суд, позов, иск.