Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості вирішення питання прийняття скарги судом апеляційної інстанції у разі подання останньої після закінчення процесуальних строків

20 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18888/18, адміністративне провадження №К/9901/20983/19 (ЄДРСРУ № 84405600) досліджував питання щодо особливостей вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення процесуальних строків.

Правила вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, передбачені частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до частини третьої статті 298 КАС України, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Матеріал по темі: «Належне направлення судового рішення або судової повістки стороні по справі»

Пунктом 4 частини першої статті 299 вказаного Кодексу передбачено, що якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі.

(!!!) Тобто, з аналізу наведених положень процесуального закону вбачається, що якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку, установленого статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, і особа не порушує питання про поновлення такого строку, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

Якщо особа звернулась із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції має оцінити наведені в такій заяві підстави і визнати їх поважними чи неповажними.

Якщо наведені у заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнав неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.

В даній справі суд апеляційної інстанції визнав наведені скаржником у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження підстави неповажними, однак в порушення вимог частини третьої статті 298 КАС України, позбавив відповідача права звернутися з заявою із зазначенням в ній інших підстав для поновлення такого строку, відмовивши у відкритті апеляційного провадження.

З огляду на викладене, Верховний суд  вважає за правильне скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження з направленням справи до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду, в ході якого питання про прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції має бути вирішено у порядку, передбаченому частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.

ВИСНОВОК: Якщо скаржником пропущено процесуальний строк на подання апеляційної скарги та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, і якщо, наведені у заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнає неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження…і тільки після цього апеляційна інстанція має право відмовити у відкритті провадження.

Матеріал по темі: «Відмова у відкритті апеляційного провадження»

Теги: апеляційне оскарження, повернення, відмова у відкритті, скарга, апеляційне провадження, поновлення процесуального строку, судова практика, Адвокат Морозов

Відмова у відкритті апеляційного провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова у відкритті апеляційного провадження на підставі повторного звернення з апеляційною скаргою.

25 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 9/174-3941(1/151-3079) (ЄДРСРУ №81435060) досліджував питання відмови у відкритті апеляційного провадження на підставі повторного звернення з апеляційною скаргою.

Предметом касаційного перегляду  у цій справі була  ухвала суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження, постановлена відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 261 ГПК України.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо, зокрема, є постанова про залишення апеляційної скарги цієї ж особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення (п. 3 ч. 1 ст. 261 ГПК України).

Враховуючи ту обставину, що судом апеляційної інстанції вже було відмовлено скаржнику у відкритті апеляційного провадження на рішення суду, Верховний Суд погоджується з обґрунтованістю ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження.

ВАЖЛИВО: При цьому в даному випадку немає значення, що це були різні апеляційні скарги від різних дат, а має значення, що обидві апеляційні скарги були подані на одне й те саме судове рішення.

Більше того,  Верховний Суд врахував доводи скаржника, що зазначена ситуація склалася у зв'язку з оскарженням ухвали суду, якою повернуто першу апеляційну скаргу без розгляду, до Верховного Суду.

Аналогічні правові висновки викладені й у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року по справі № 816/1310/16, провадження № К/9901/52721/18 (ЄДРСРУ № 79846063) зокрема про те, що використана законодавцем конструкція про те, що відмовою у відкритті апеляційного провадження «є <…> ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення», – чітка і не викликає множинного розуміння, а тому правила п. 3 ч.1 ст. 299 КАС України не підлягають обмеженню в застосуванні, а норми ч. 3 ст. 298 вказаного Кодексу, якими регулюється питання залишення скарги без руху, – розширеному тлумаченню.

ВИСНОВОК: Тобто, в процесуальному законодавстві  закріплено обов'язок суду апеляційної інстанції відмовити у відкритті апеляційного провадження у справі за наявності постанови про залишення апеляційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення.

Теги: апеляційне оскарження, повернення, відмова у відкритті, скарга, апеляційне провадження, поновлення процесуального строку, судова практика, Адвокат Морозов

Право апеляційного оскарження судового рішення не учасником справи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право кредитора, який не є учасником провадження, оскаржувати судове рішення про поділ майна подружжя, при наявності грошового боргу одного з подружжя перед кредитором. 

06.09.2017 р. Верховний суд України в рамках справи № 6-1844цс16 досліджував питання про поділ нерухомого майна подружжя в судовому порядку при наявності судового рішення щодо стягненні з одного з них заборгованості за договором позики, а також правомірності не залучення кредитора в якості третьої особи в дане провадження та право останнього оскаржувати вказане рішення в апеляційному порядку.

Необхідно вказати, що цивільно-процесуальне законодавство зобов’язує сторін процесу повідомити суд про всі наявні судові рішення, які тим чи іншим стосуються предмету спору.

В даній справі, а можливо (це припущення!!!) за для ухилення від виконання судового рішення щодо стягнення боргу з одного із подружжя, останні вирішили звернутися до суду з позивними вимогами щодо поділу об’єкту нерухомості (будівлі кафе) в судовому порядку, користуючись нормою Сімейного кодексу України про спільну сумісну власність…однак кредитор подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовував тим, що при розгляді цієї справи його не було залучено до участі в справі, яка, на його думку, є обов’язковою, оскільки він є кредитором сторін у справі, тому поділ вказаного майна унеможливить повернення йому в майбутньому коштів, які він позичав одному із подружжя та які останній використовував в інтересах сім’ї.

Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: 1) спільна сумісна власність подружжя та 2) особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя  (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України.

ВАЖЛИВО: За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (Рішення Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07, від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 та від 02.10.2013 р. у справі № 6-79цс13).

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

(!!!) Правовою позицією Верховного суду України від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15 та  постановами від 07.09.2016 року по справі № 6-727цс16 та від 12 вересня 2012 року в справі за № 6-88цс12 передбачено, що відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Верховний суд вказав, що відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства.  Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України  від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

ВАЖЛИВО: Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Більше того, право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі – Конвенція).

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, – доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Тобто, Україна, як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

В свою чергу, відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

ВИСНОВОК: За змістом статті  292 ЦПК України право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках.

Вказаний правовий висновок також висловлений Верховним Судом України у постановах від 3 лютого 2016 року (справа № 6-885цс15) та від 17 лютого 2016 року (справа № 6-76цс16).

Отже, чи зачипаються права кредитора – третьої сторони чи ні, це повинен вирішити суд (оскільки необхідно буде встановлювати по-перше: факт виконання чи невиконання судового рішення по стягненню боргу та по-друге: три  критерії режиму спільного майна: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), 3) мета придбання майна), але однозначним фактом є те, що кредитор одного із подружжя має право на оскарження судового рішення в апеляційному порядку, оскільки ухвалене судове рішення між подружжям, щодо поділу/виділу майна, може завдати йому шкоди, яка виражається у несприятливих для останнього наслідках – неможливості виконати судове рішення по стягненню боргу.

Матеріал по темі: «ФІКТИВНІ УГОДИ ЗА ДЛЯ УХИЛЕННЯ ВІД ВИКОНАННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ» 

Теги: апеляційне оскарження, судове рішення, поділ майна подружжя, не сторона провадження, сторони, стягнення боргу, ухилення від виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов