Оподаткування прощених (анульованих) кредитів: «додаткове благо»

Адвокат Морозов (судебная защита)

Судова практика прощення (анулювання) боргу та включення останнього до податкового розрахунку суми доходу банку, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено.

Підпункт д) пункту 164.2.17. п. 164.2. статі 164 ПКУ встановлює, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді: основної суми боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов’язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 25 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року.

ВАЖЛИВО: Кредитор зобов’язаний повідомити платника податку - боржника шляхом направлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або надання повідомлення боржнику під підпис особисто про прощення (анулювання) боргу та включити суму прощеного (анульованого) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено. Боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу у порядку, визначеному цим підпунктом, такий кредитор зобов’язаний виконати всі обов’язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом.

За кредитом, що отриманий на придбання житла (іпотечний кредит), платник податку має право на сплату суми податкового зобов’язання, нарахованої на суму боргу (кредиту та/або відсотків), прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов’язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності, протягом трьох років починаючи з року, в якому задекларовано суму такого податкового зобов’язання. Для розстрочення такої суми податкового зобов’язання платник податку разом із декларацією подає до контролюючого органу заяву у довільній формі, що містить фактичні дані про суму прощеного (анульованого) кредитором боргу (кредиту та/або відсотків), підтверджену відповідними документами кредитора, та коротке пояснення обставин, що призвели до виникнення необхідності здійснення розстрочення задекларованої суми податкового зобов’язання.

Суми розстрочених податкових зобов’язань розраховуються платником податку самостійно згідно з документами щодо суми прощеного (анульованого) кредитором боргу (кредиту та/або відсотків) та погашаються рівними частинами кожного календарного кварталу до 20 числа місяця, наступного за кожним календарним кварталом (до 20 квітня, до 20 липня, до 20 жовтня і до 20 грудня) починаючи з кварталу, що настає за тим кварталом, у якому до контролюючого органу подано заяву у довільній формі, що містить фактичні дані про суму прощеного (анульованого) кредитором боргу (кредиту та/або відсотків), підтверджену відповідними документами кредитора, та коротке пояснення обставин, що призвели до виникнення необхідності здійснення розстрочення задекларованої суми податкового зобов’язання.

Водночас п.п. 165.1.55 п. 165.1 ст. 165 Кодексу встановлено, що основна сума боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов’язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності у сумі, що не перевищує 25 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року

Сума процентів, комісії та/або штрафних санкцій (пені), прощених (анульованих) кредитором за його самостійним рішенням, не пов’язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності;

Разом з тим п.п. 14.1.47 п. 14.1 ст. 14 ПКУ встановлює, що  додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов'язаний з виконанням обов'язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розділу IV цього Кодексу.

Крім того, Законом України від 09 квітня 2015 року № 321-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо кредитних зобов'язань», який набрав чинності 07.05.2015, були внесені зміни до Кодексу в частині звільнення від оподаткування операції з прощення (анулювання) кредитором боржникові заборгованості за фінансовим кредитом в іноземній валюті.

В свою чергу п. 8 Підрозділ 1 Перехідних положень вказує, що не вважається додатковим благом платника податку та не включається до розрахунку загального місячного (річного) оподатковуваного доходу сума, прощена (анульована) кредитором у розмірі різниці між основною сумою боргу за фінансовим кредитом в іноземній валюті, визначена за офіційним курсом Національного банку України на дату зміни валюти зобов’язання за таким кредитом з іноземної валюти у гривню, та сумою такого боргу, визначеною за офіційним курсом Національного банку України станом на 1 січня 2014 року, а також сума процентів, комісії та/або штрафних санкцій (пені) за такими кредитами, прощених (анульованих) кредитором за його самостійним рішенням, не пов’язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності. Норми цього пункту застосовуються до фінансових кредитів в іноземній валюті, не погашених до 1 січня 2014 року.

ВАЖЛИВО: Дія абзацу першого цього пункту поширюється на операції з прощення (анулювання) кредитором боржникові заборгованості за фінансовим кредитом в іноземній валюті, що здійснювалися починаючи з 1 січня 2015 року.

15 травня 2017 року   Вищий адміністративний суд України розглядаючи справу № К/800/1692/16, ЄДРСРУ № 66534769 вказав: «стосовно анулювання (прощення) кредитором суми боргу, то приріст фінансових показників платника податку - боржника виникає за рахунок суми, взятої в борг. Сама по собі  грошова сума, взята в борг, не збільшує доход, оскільки надається на умовах повернення. В разі коли відпадуть встановлені законом та/або договором підстави для витребування кредитором у боржника грошової суми, наданої на умовах повернення, ця сума збільшує доход боржника, зокрема і його оподатковуваний доход як платника податку.

Втім, при списанні заборгованості у вигляді тіла кредиту особа одержує економічну вигоду у вигляді збереження активів в силу припинення належного кредитору права вимоги та кореспондуючого цій вимозі обов'язку боржника витрачати кошти на погашення заборгованості за кредитом.

(!!!) Наведеними нормами податкового законодавства прямо передбачено обов'язок платника відобразити анульовану суму боргу у складі оподатковуваного доходу з обчисленням та перерахуванням до бюджету відповідної суми податку у разі наявності двох обставин – 1) повідомлення боржника банком у встановленому законом порядку та 2) включення банком суми анульованого (прощеного) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було анульовано (прощено)».

Між тим, Відповідно до пп. 14.1.56 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України доходи - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах.

Визначальною ознакою доходу платника податку, як об'єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, в тому числі у вигляді додаткового блага, є фактичне отримання такого доходу платником податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі.

ВАЖЛИВО: А відтак, слід дійти висновку про те, що на відміну від прощеного за кредитним договором боргу, скасована банком пеня та штрафи не є доходом, отриманим як додаткове благо.

Відповідно до пп. 165.1.49 п. 165.1 ст. 165 Податкового кодексу України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку не включаються інші доходи, які згідно з цим Кодексом не включаються до складу загального місячного (річного) оподатковуваного доходу.

При цьому, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім відсотків, отриманих від боржника внаслідок прострочення виконання ним договірного зобов'язання (пп. 164.2.14 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України).

Тому відсотки, які було нараховано боржнику внаслідок прострочення виконання ним договірного зобов'язання, не включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку.

Згідно з ч. 2, ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до ст. 605 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.

Відносини, що виникли між банком та його клієнтом з питань надання кредиту є цивільно-правовими відносинами, які регулюються актами цивільного законодавства України.

Нарахування пені та штрафів є лише засобом забезпечення виконання основного зобов'язання перед третьою особою - банком.

Прощена неустойка у вигляді пені та штрафів не є його доходом і додатковим благом, сума кредиту надається безпосередньо позичальнику, а неустойка ним не отримується, та при цьому, банківська установа вправі на свій розсуд визначати доцільність її стягнення ( Ухвала Вищого адміністративного суду України від 18.04.2017 р. у справі № К/800/16971/16, ЄДРСРУ № 66047045).

ВИСНОВОК: З нижчезазначеного вбачається, що під «додаткове благо» підпадає сума боргу у вигляді тіла кредиту, яка прощена (анульована) кредитором за його самостійним рішенням розрахована за формулою: Х (прощена або анульована сума тіла кредита) х  У (курс валют на 01.01.2014 р. : USD 100 Долар США 799.3000; EUR 100 Євро 1104.1530 - джерело «Національний Банк України»).

При цьому повинно відбутися наступне:

- повідомлення боржника банком у встановленому законом порядку (направлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або надання повідомлення боржнику під підпис особисто);

- включення банком суми анульованого (прощеного) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було анульовано (прощено);

- повинно враховуватися тільки основна сума списаної кредитної заборгованості так як прощена неустойка у вигляді пені та штрафів не є доходом банку і додатковим благом.

P.s. «Повідомляємо, що Законом України від 24 грудня 2015 року № 909-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році», який набрав чинності з 01.01.2016,  п. 165.1 ст. 165 Кодексу доповнено п.п. 165.1.59, згідно з яким до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку не включається сума, прощена (анульована) кредитором у порядку, передбаченому законом щодо реструктуризації зобов'язань громадян України за кредитами в іноземній валюті, що отримані на придбання єдиного житла (іпотечні кредити).

Отже, норми зазначеного підпункту поширюються на дохід, отриманий платником податку, починаючи з 01.01.2016, за умови набрання чинності законом про реструктуризацію зобов'язань громадян України за кредитами в іноземній валюті (Лист ДФС від 02.03.2016 № 2333/Т/99-99-17-03-03-14).

Теги: прощенная банком часть кредита, списание кредита, прощення частини кредита, анулювання частини кредита, оподаткування кредиту, дохід банку, розрахунок суми опадаткування, звільнення від оподаткування, судова практика, Адвокат Морозов

Огляд житла чи іншого володіння особи за добровільною згодою власника

Адвокат Морозов (судебная защита)

Не допускається незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи за будь-яких обставин, а також із метою обшуку, огляду, виїмки та зняття інформації. 

18 травня 2017 року Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 5-29кс(15)17 задовольнила клопотання заступника Генерального прокурора України та закрила провадження за його заявою у зв’язку з відкликанням щодо неоднакове застосування норми статті 233 КПК відносно обов’язковості одержання слідчим, прокурором ухвали слідчого судді про дозвіл на огляд житла чи іншого володіння особи, після здійснення таких дій за добровільною згодою власника цього житла.

Відповідно до ч. 3 ст. 233 КПК України слідчий, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. У такому випадку прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зобов’язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді. Слідчий суддя розглядає таке клопотання згідно з вимогами статті 234 цього Кодексу («Обшук»), перевіряючи, крім іншого, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді.

Разом з тим, згідно з частиною першою ст. 233 КПК ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті.

Під іншим володінням особи розуміються транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи (частина друга ст. 233 КПК).

Аналогічне твердження міститься у листі Міністерства юстиції України від 31.07.2013 р. за № 423-0-2-13/11 «Щодо надання роз'яснення терміна "інше володіння особи"».

Між тим, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 21 жовтня 2015 р. розглядаючи справу № 5-1944км15, ЄДРСРУ № 52933925 дійшов наступного висновку.

Згідно зі ст. 237 КПК з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий проводить огляд приміщення, що здійснюється згідно з правилами цього Кодексу, передбаченими для обшуку житла чи іншого володіння особи.

Відповідно до ст. 234 КПК обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи за результатами розгляду відповідного клопотання слідчого, погодженого з прокурором, або прокурора.

ВАЖЛИВО: Посилання прокурора на можливість проведення огляду за згодою  власника житла згідно з положеннями ч. 1 ст. 233 КПК є безпідставним, оскільки  ця  норма  закону  не  регламентує  проведення  огляду  житла,    а встановлює винятки із загального правила (недоторканність житла та іншого володіння особи) - можливість проникнення в житло тільки на підставі  ухвали слідчого судді  чи  за  добровільною згодою особи, яка ним  володіє, або у невідкладних випадках, зазначених у ч. 3 ст. 233 цього Кодексу.

Крім того, ч. 3 ст. 233 КПК передбачає  обов'язок  прокурора,  слідчого за погодженням із прокурором невідкладно після здійснення таких дій  звернутися  з  клопотанням про  проведення  обшуку до слідчого  судді, який  здійснює наступний судовий контроль, у тому числі і матеріалам, якими  обґрунтовується  необхідність  проведення  обшуку.

Отже, кримінальний процесуальний закон зобов'язує працівників правоохоронних органів перед початком проведення огляду житла (як слідчої дії) пред'являти ухвалу слідчого судді про дозвіл на проведення такого огляду.

Слід звернути увагу й на те, що в ст. 30 Конституції, а також у ст. 13 КПК України йдеться про три заборони: 1) не допускається незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи; 2) не допускається в них незаконний огляд; 3) не допускається в них незаконний обшук інакше як за вмотивованим рішенням суду. Крім того, виходячи з вимог статей 31 та 32 Конституції,  не допускається незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи з метою: 1) виїмки; 2) зняття інформації з каналів зв’язку; 3) застосування інших технічних засобів отримання інформації.

Таким чином, не допускається незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи за будь-яких обставин, а також із метою обшуку, огляду, виїмки та зняття інформації (Вісник Верховного суду України № 9 (49) «Про недоторканнiсть житла та iншого володiння особи як засаду кримiнального судочинства»).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 12 рп/2011 від 20 жовтня 2011 року, визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

В свою чергу п.1 ч. 2 ст. 87 КПК України («Недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини» ) передбачає що суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов.

ВСУ: кримінальний процесуальний закон не має зворотної дії

Адвокат Морозов (судебная защита)   

Питання щодо зворотної дії кримінально-процесуального закону. 

20.04.2017 р. судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 5-213кз(15)15 дослідила питання щодо зворотної дії кримінально-процесуального закону.

Суд вказав, що згідно із загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплено в частині першій статті 58 Конституції України і, відповідно до цього принципу, дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності й припиняється з втратою ним чинності. Тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали чи мали місце (офіційне тлумачення цього конституційного положення наведено в Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99).

Водночас Конституція України в статті 58 допускає зворотну дію законів у часі, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Формою реалізації частини першої статті 58 Конституції України є положення частини першої статті 5 КПК, яка регулює дію норм кримінального процесуального закону в часі та згідно з якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається відповідно до положень цього Кодексу, чинних на момент початку виконання дії або прийняття такого рішення.

ВАЖЛИВО: На відміну від кримінального (матеріального) закону про відповідальність, чинний кримінальний процесуальний закон не має зворотної дії навіть у тих випадках, коли його правила є більш сприятливі для учасників кримінального провадження.

Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», який набрав чинності 28 березня 2015 року, частина перша статті 445 КПК  («Підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом України») була доповнена пунктом 2 («Неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень»), а отже, згаданий пункт за загальним правилом підлягає застосуванню з дати набрання чинності.

Таке правозастосування відповідає практиці Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового до виконання рішення суду лише з однією метою – домогтися повторного розгляду та ухвалення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків рішень, а не задля нового розгляду справи (справи «Брумареску проти Румунії», «Пономарьов проти України», «Христов проти України»).

Зазначені вище  позиції наведені і в попередніх рішеннях Верховного Суду України, зокрема в постановах у справах № 5-55кс15, 5-112кс15, 5-125кс15, 5-126кс15, 5-184кс15, 5-187кс15, 5-205кс15, 5-230кс15, 5-124кс15.

ВИСНОВОК:  з підстави, зазначеної у пункті 2 ч. 1 ст. 445 КПК України норми,а саме: «неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень» Верховним Судом України може бути переглянуто рішення суду касаційної інстанції, постановлене 28 березня 2015 року й пізніше. 

Користування місцем для розташування рекламного засобу

Адвокат Морозов (судебная защита)

Якщо процедура передачі в оренду будь-якого комунального майна є відміною від процедури передбаченої в Законі України «Про оренду державного та комунального майна», то вказаний закон не може застосовуватися до цих правовідносин.

У справі № 905/1169/16, (ЄДРСРУ № 59378694)  Вищий господарський суд України при вирішенні спору про визнання недійсним договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів зазначив, що за своєю правовою природою оспорюваний договір у розумінні частини другої статті 628 ЦК є змішаним договором, оскільки містить елементи договору оренди комунального майна, отже норми Закону України «Про оренду державного і комунального майна» поширюються на спірні правовідносини сторін, оскільки регулюють відносини з передачі в оренду комунального майна, до якого належать зовнішні поверхні будинку, споруд, елементи вуличного обладнання та інші об’єкти в межах населених пунктів, які є місцями розміщення зовнішньої реклами.

Більше того, необхідно вказати, що 19 лютого 2013 року колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-18а13прийшла до висновку, що виконавчий комітет органу місцевого самоврядування, як орган, який надає дозвіл на розміщення зовнішньої реклами та здійснює контроль за дотриманням правил її розміщення, у межах своїх повноважень може приймати рішення про усунення порушень таких правил, зокрема і рішення про зобов’язання розповсюджувача реклами до демонтажу протягом певного строку рекламного засобу, установленого без відповідного дозволу.

Однак, 26.04.2017 р. забезпечуючи єдність судової практики в застосуванні норм матеріального права Верховний Суд України розглядаючи справу № 3-176гс17, ЄДРСРУ № 66515962 вказав наступне.

За змістом положень статті 193 Господарського кодексу України (далі – ГК) суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Аналогічні положення викладено у статтях 525, 526 ЦК.

Як установлено судами, предметом позову у справі є вимога прокурора в інтересах держави в особі виконавчого комітету міської ради про стягнення з відповідача заборгованості з внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами та пені у зв’язку з неналежним виконанням відповідачем грошових зобов’язань за договором.

За умовами договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, укладеного між сторонами у справі, що розглядається, позивач надав  відповідачеві (розповсюджувачу) у тимчасове платне користування місця розташування рекламних засобів, а розповсюджувач прийняв ці місця і зобов’язаний був оплачувати користування зазначеними місцями згідно з умовами договору. Договором передбачено, що місця розташування рекламних засобів являють собою площу зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або території на відкритій місцевості у межах міста, перебувають у комунальній власності територіальної громади міста, управління ними, в тому числі укладання договорів щодо них, здійснюється виконавчим комітетом міської ради; місця розташування рекламних засобів надаються розповсюджувачу виключно для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами, зазначених у дозволі, виданому на підставі відповідного рішення виконкому міської ради.

ВАЖЛИВО: Засади рекламної діяльності в Україні, регулювання відносин, що   виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами регламентовано Законом України «Про рекламу».

За визначенням термінів, наведених у статті 1 цього Закону, зовнішня реклама – це реклама, що розміщується на  спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях – рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою  частиною  вулиць  і  доріг.

Розміщення зовнішньої реклами у населених  пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів – на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим – Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 16 Закону України «Про рекламу»).

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року № 2067 затверджено Типові правила розміщення зовнішньої реклами, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами (далі – Правила).

Згідно з пунктом 2 цих Правил місце розташування рекламного засобу –  це площа зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або відведеної території на відкритій місцевості у межах населеного пункту, що надається розповсюджувачу зовнішньої реклами в тимчасове користування власником або уповноваженим ним органом (особою); спеціальні конструкції – тимчасові та стаціонарні рекламні засоби (світлові та несвітлові, наземні та неназемні (повітряні), плоскі та об'ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички, короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі, тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі тощо), які використовуються для розміщення реклами.

Зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил.Видача (відмова у видачі, переоформлення, видача дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами здійснюється відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». Справляння плати за видачу зазначених дозволів виконавчими органами сільських, селищних, міських рад забороняється (пункт 3 Правил).

Відповідно до пункту 4 Правил на територіях, будинках і спорудах зовнішня реклама розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб) з урахуванням архітектурних, функціонально-планувальних, історико-культурних чинників, типології елементів місцевого середовища та з додержанням правил благоустрою територій населених пунктів.

Аналогічне передбачено і судовою практикою: «Згода власників (уповноважених ними органів) територій, будинків та споруд, на яких передбачається розміщення об’єктів зовнішньої реклами, може бути визначена у формі угоди між ними та суб’єктом, який має намір розмістити відповідну рекламу.

Якщо зазначена угода є строковою, тобто передбачає часові межі дії згоди на розміщення зовнішньої реклами, то дозволи на її розміщення можуть бути видані в межах строку дії зазначеної угоди, але на строк не більший, ніж встановлений виконавчими органами сільських, селищних, міських рад.

У разі якщо строк дії погодження є більшим, ніж строк дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами, то дія дозволу може бути продовжена до закінчення строку дії угоди.

Якщо на момент закінчення дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами закінчився строк дії угоди, то продовження дії дозволу є можливим лише за умови продовження строку дії угоди (погодження).

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що дозвіл на розміщення зовнішньої реклами може бути продовжений лише на певний строк. При цьому безумовною підставою для видачі такого дозволу є документально підтверджена згода власників (уповноважених ними органів) територій, будинків та споруд на розміщення об’єктів зовнішньої реклами із визначеним строком дії згоди» (Постанова Верховного суду України від 25 березня 2014 року у справі № 21-23а14).

За змістом пунктів 24, 32 Правил виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов'язаних з розташуванням рекламного засобу. Плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, – на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).

Порядок внесення плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності, визначено в Положенні про порядок розміщення зовнішньої реклами на території відповідного міста. Згідно з цим Положенням плата за користування місцем розташування рекламних  засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному виконкомом міської ради, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, – на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).

ВАЖЛИВО: Разом із тим передача в оренду майна, яке є комунальною власністю, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання такого майна, регулюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна». Особливість таких відносин полягає у відповідній процедурі передачі такого майна в оренду, характерних ознаках об’єкта оренди, проведенні обов’язкової оцінки об’єкта оренди за відповідною методикою, відповідності договору оренди в частині істотних умов (у тому числі орендної плати, встановленої за відповідною методикою) типовому договору оренди певного майна, визначенні орендаря на конкурсних засадах та інш. 

ВИСНОВОК: Аналіз наведених норм матеріального права та умов договору, укладеного між сторонами у справі, яка розглядається, дає підстави для висновку, що відносини, які виникають з тимчасового користування місцем розташування рекламних засобів не мають ознак, притаманних відносинам у сфері оренди комунального майна, оскільки розміщення зовнішньої реклами  проводиться за окремою процедурою, відмінною від процедури передачі в оренду комунального майна, на підставі дозволів, що надаються виконавчим комітетом відповідних рад у порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України; договір на тимчасове користування такими місцями укладається без проведення конкурсів, а сам об’єкт – місця розташування рекламних засобів – площа зовнішньої поверхні будівлі або споруди, елемента вуличного обладнання тощо – не входить до переліку об’єктів оренди, визначеного у статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, щовідносини у сфері розміщення зовнішньої реклами регулюються спеціальними нормами Закону України «Про рекламу», постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» від 29 грудня 2013 року № 2067, а питання щодо правових наслідків порушення зобов’язання та відповідальності за його порушення унормовано загальними положеннями цивільного законодавства і не потребує субсидіарного застосування норм про оренду комунального майна в цій частині.

Отже, логіка Верховного суду України зводиться до того, якщо процедура передачі в оренду будь-якого комунального майна є відміною від процедури передбаченої в Законі України «Про оренду державного та комунального майна», то вказаний закон не може застосовуватися до цих відносин, в тому числі і до відносин пов’язаних з розміщенням зовнішньої реклами, оскільки ці правовідносини регламентовано Законом України «Про рекламу».

Матеріал по темі:«Повідомлення орендаря державного майна про закінчення орендних відносин» 

Теги: реклама, зовнішня реклама, розміщення зовнішньої реклами, оренда комунального майна, закон про рекламу, дозвіл на розміщення реклами, судова практика, Адвокат Морозов

Неправомірна зустрічна звірка платника податку: юридичні наслідки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо контролюючим органом зустрічна звірка проводилась неправомірно, то відображені в Акті відомості не можуть привести до законних і об’єктивних наслідків. 

Фабула справи: Суди встановили, що ДПІ здійснила заходи із проведення зустрічної звірки ТОВ щодо документального підтвердження господарських відносин із платниками податків за певний під час якої не встановила реально здійснених господарських операцій ТОВ з контрагентами, свідченням чого стали відсутність ТОВ за податковою адресою та відсутність в управлінні податкового аудиту первинних документів на підтвердження його фінансово-господарської діяльності.

Відомості Акта ДПІ внесла до АІС «Податковий блок», у зв’язку з чим ТОВ змінило показники податкових зобов’язань та податкового кредиту.

Платник податку не погодився мотивуючи вимоги тим, що ДПІ порушила законодавчо встановлені порядок та спосіб проведення зустрічної звірки, а також порядок оформлення її результатів, передбачені пунктом 73.5 статті 73 Податкового кодексу України (далі – ПК), Порядком проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1232, Методичними рекомендаціями щодо організації та проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок, затвердженими наказом Державної податкової адміністрації України від 22 квітня 2011 року № 236.

Згідно з пунктом 73.5 статті 73 ПК з метою отримання податкової інформації контролюючі органи мають право проводити зустрічні звірки даних суб'єктів господарювання щодо платника податків.

Зустрічною звіркою вважається співставлення даних первинних бухгалтерських та інших документів суб'єкта господарювання, що здійснюється контролюючими органами з метою документального підтвердження господарських відносин з платником податків та зборів, а також підтвердження відносин, виду, обсягу і якості операцій та розрахунків, що здійснювалися між ними, для з'ясування їх реальності та повноти відображення в обліку платника податків.

ВАЖЛИВО: Зустрічні звірки не є перевірками і проводяться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За результатами зустрічних звірок складається акт, який надається суб'єкту господарювання у десятиденний термін.

Механізм проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок визначено Порядком проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1232.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що акт, який є відображенням дій працівників податкових органів, а так само висновки, що зазначені в такому акті не породжують правових наслідків для платника податків і, відповідно, не порушують його прав.

Внесена до інформаційних систем інформація на підставі акту використовується податковими органами для інформаційно-аналітичного забезпечення їхньої діяльності і не зумовлює для платника податків змін у структурі податкових зобов'язань та податкового кредиту.

Наведене відповідає правовій позиції, що викладена в постановах Верховного Суду України від 03.11.2015 № 21-99а15, від 11.11.2015 справа № 21-778а15, від 17.11.2015 справа № 21-1852а15, від 17.11.2015 справа № 21-2944а15, від 01.12.2015 № 21-3133а15, від 03 лютого 2016 року у справі №826/11720/14  – ( Ухвала ВАСУ  від "30" листопада 2016 р. по справі № К/800/2628/15 (ЄДРСРУ № 63257435).

Однак, 11.04.2017 р. в аспекті розгляду справи № 21-2313а16 колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про нижчевикладене.

У рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій насамперед у тому, що зустрічна звірка проводилась неправомірно, оскільки не було дотримано законодавчо встановленого порядку її проведення.

ВИСНОВОК: Оскільки відображені в Акті відомості стали результатами такої звірки, вони не можуть привести до законних і об’єктивних наслідків, достатніх для того, щоб з ініціативи податкових органів в інформаційних базах змінювати відомості, задекларовані ТОВ у податкових деклараціях, тому не можна визнати законним і правомірним вилучення з АІС «Податковий блок» показників податкових зобов’язань та податкового кредиту, наданих ТОВ, та коригування цих відомостей податковими органами на підставі результатів нелегітимної (процедурно неспроможної) зустрічної звірки.

Матеріал по темі: 1. «ПОДАТКОВІ СПОРИ: ПРОВЕДЕННЯ ЗУСТРІЧНИХ ЗВІРОК-ВІДПОВІДНІ ВИСНОВКИ ДФС» 

2. «ОСКАРЖЕННЯ ДІЙ КОНТРОЛЮЮЧОГО ОРГАНУ ПРИ ПРОВЕДЕННІ ЗУСТРІЧНОЇ ЗВІРКИ» 

Теги: податкові спори, налоговые споры, ознаки фіктивного підприємництва, заперечує свою участь у діяльності контрагента, встречные сверки, зустрічні звірки, перевірки платника податку, податкові перевірки, оскарження податкових повідомлень – рішень, Акт налоговой проверки, Адвокат Морозов