05/08/2022

Підсудність спору щодо поновлення членства у громадській організації

 



Визначення предметної юрисдикції підсудності спору щодо поновлення членства у громадській організації

02 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/14771/20, провадження № 61-2202св22 (ЄДРСРУ № 105533483) досліджував питання щодо підсудності спору відносно поновлення членства у громадській організації.

Правові та організаційні засади реалізації права на свободу об`єднання, порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань визначається Законом України «Про громадські об`єднання» (Закон № 4572-VI), який набрав чинності з 01 січня 2013 року і спрямований на приведення аспектів створення і діяльності громадських організацій до вимог європейських стандартів.

Втручання органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб у діяльність громадських об`єднань, не допускається, крім випадків, передбачених законом.

Об`єднання громадян діє на основі закону, статуту, положення. Тобто, визначаються питання, які належать до їх внутрішньої діяльності або виключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню. Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об`єднань громадян не допускається.

У разі виникнення спору щодо порушення об`єднаннями громадян, їх посадовими і  службовими особами прав і свобод громадянина останній має право на  підставі статті 55 Конституції України звернутись за їх захистом до суду. Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об`єднання громадян у кожному конкретному випадку вирішує суд у разі оскарження громадянином актів і дій таких об`єднань.

З урахуванням особливостей створення, діяльності та припинення громадського об`єднання (організації) при вирішенні питання про юрисдикцію суду  у спорах за участю громадського об`єднання (організації) необхідно враховувати, що у статті 3 Закону України «Про громадські об`єднання»

(Закон № 4572-VI) передбачено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності.

Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському об`єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об`єднання або припиненні членства (участі) в ньому.

Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об`єднання самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об`єднання відповідно до його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в діяльність громадського об`єднання, крім випадків, визначених законом.

Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об`єднання не мають права на частку майна громадського об`єднання та не відповідають за його зобов`язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об`єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об`єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи).

Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об`єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об`єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов`язок громадського об`єднання забезпечувати такий доступ.

Статут громадського об`єднання - це установчий документ, що використовується для створення та провадження діяльності, містить правила, що регулюють права та обов`язки членів, визначає порядок управління та здійснення діяльності громадського об`єднання.

У статті 21 Закону України «Про громадські об`єднання» перелічені права громадського об`єднання. Також окремо зазначені права громадського об`єднання зі статусом юридичної особи, зокрема: право бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об`єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об`єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об`єднанням включаються до ЄДР.

(!!!) Спори за участю громадського об`єднання зі статусом юридичної особи як учасника цивільних правовідносин підлягають розгляду у судах відповідно до вимог як ЦПК України, так і ГПК України залежно від змісту позовних вимог та сторін такого спору.

З урахуванням вимог зазначеного Закону можна дійти висновку, що юрисдикція суду не поширюється на правовідносини щодо створення громадського об`єднання чи громадської організації, визначення напряму її діяльності, здійснення управління діяльністю (окрім звільнення керівника), порядку та підстав набуття та припинення членства у громадській організації (громадському об`єднанні), участі у роботі громадської організації; делегування своїх представників на загальні збори громадської організації, у керівні органи, участі у розробці рішень та їх реалізації, можливості вносити пропозиції, рекомендації та проекти документів на розгляд органів громадської організації; користування послугами громадської організації, а також усіма видами методичної, консультативної та іншої допомоги, яку може надати громадська організація, на умовах, затверджених правлінням; обговорення питання роботи громадської організації та виборних органів, внесення пропозиції про вдосконалення їх діяльності; вимоги розгляду на засіданнях правління будь-яких питань, що стосуються діяльності громадської організації; отримання інформацію про роботу органів громадської організації, участі у заходах, які проводяться громадською організацією або організовані за її участю; користування підтримкою громадської організації для вдосконалення, розширення та підвищення ефективності своєї роботи, вільно обговорювати питання роботи громадської організації та виборних органів, внесення пропозиції про вдосконалення їх діяльності; установлення і розвитку через громадську організацію двосторонніх та багатосторонніх зв`язків з іншими членами громадської організації; отримання інформаційних, методичних та інших матеріалів, практичної допомоги у створенні професійних творчих центрів, майстерень, лабораторій та інше.

Внутрішньо статутною діяльністю громадського об`єднання (громадської організації) є питання її створення, визначення напряму діяльності, реалізація прав її членів на участь у такій діяльності у правовідносинах, що не є за своїм змістом цивільно-правовими та не впливають на повноваження громадської організації як учасника цивільних чи трудових правовідносин, які урегульовані нормами цивільного, господарського чи трудового права та стосуються цивільних прав та інтересів третіх осіб.

Тому набуття та втрата членства у громадській організації є реалізацією громадською організацією своїх повноважень у внутрішній статутній діяльності.

Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 січня 2021 року № 127/21764/17 (провадження № 14-115цс20).

В даній постанові Велика Палата Верховного Суду вирішила питання про визначення предметної юрисдикції у спорах між членами громадської організації та громадською організацією з приводу визнання недійсним рішення загальних зборів щодо припинення повноважень одного з органів управління цією організацією, вказавши, що такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства і по суті спору висновок повинен зробити належний суд, яким є господарський суд.

Аналогічний висновок підтриманий 14 липня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/48/21 (ЄДРСРУ № 105278382).

Ще раніше, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 478/2192/13-ц, провадження № 14-273цс18 зазначено, що до юрисдикції господарського суду відносяться справи, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством, та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи.

ВИСНОВОК: Отже, вимога щодо поновлення членства у громадській організації безпосередньо стосується громадської організації, яка реалізувала свої повноваження у відносинах щодо втрати членства у ній, а тому такий спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

 

Матеріал по темі: «Підсудність спору між релігійною організацією та її учасником»

 


Відсутність статусу земельної ділянки для «ведення підсобного сільського господарства»

 



Тотожність понять статусу земельної ділянки для «ведення підсобного сільського господарства» та «ведення особистого селянського господарства»

02 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/4010/18, адміністративне провадження № К/9901/10008/19  (ЄДРСРУ № 105533269) досліджував питання щодо тотожності понять призначення земельної ділянки для: «ведення підсобного сільського господарства» та «ведення особистого селянського господарства».

Суть справи: Підставою для відмови у наданні земельної ділянки стало те, що  земельна ділянка, призначена для ведення підсобного сільського господарства не може використовуватись за іншими видами використання, зокрема, для ведення особистого селянського господарства.

 

Стаття 118 ЗК України встановлює порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

Частиною шостою статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Приписами абзацу першого частини сьомої статті 118 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у її наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

При цьому частиною сьомою статті 118 ЗК України визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме:

- невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів;

- невідповідність місця розташування об`єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів;

- невідповідність місця розташування об`єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі №813/481/17, від 18 жовтня 2018 року у справі №527/43/17, від 25 лютого 2019 року у справі №347/964/17 та від 22 квітня 2019 року у справі №263/16221/17.

У статті 121 ЗК України передбачено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам. Зокрема, для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Підставою для набуття прав на земельну ділянку є відповідне рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Водночас, ухвалення рішення є результатом певної правової процедури, яка йому передує.

Відповідно до вимог частини 6 статті 5 Закону України "Про особисте селянське господарство" громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2,0 гектара, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених статтею 121 ЗК України для ведення особистого селянського господарства.

Водночас, частина 1 ст. 56 Земельного кодексу України від 18.12.1990 передбачала, що для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються безплатно у власність земельні ділянки, в межах населених пунктів, у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надаються безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 гектара.

В контексті наведених правових положень, Верховний суд в першу чергу звертає увагу на те, що поняття «для ведення особистого підсобного господарства», що застосовувалось у Земельному кодексі України від 18.12.1990 та поняття «для ведення особистого селянського господарства», що застосовується у чинному Земельному кодексі України,  є тотожними.

До вказаного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 11.12.2019 у справі №805/181/17-а та від 20 грудня 2019 року у справі №805/177/17-а, а раніше Верховний Суд України у постанові від 24 червні 2015 року у справі №6-228цс14.

Крім того, у вказаній справі Верховний Суд дійшов наступних висновків: «Відповідно до вимог частини 6 статті 5 Закону України "Про особисте селянське господарство" громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2,0 гектара, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених статтею 121 ЗК України для ведення особистого селянського господарства. 

Водночас, частина 1 ст. 56 Земельного кодексу України від 18.12.1990 передбачала, що для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються безплатно у власність земельні ділянки, в межах населених пунктів, у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надаються безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 гектара. 

В контексті наведених правових положень, колегія суддів в першу чергу звертає увагу на те, що поняття "для ведення особистого підсобного господарства", що застосовувалось у Земельному кодексі України від 18.12.1990 та поняття "для ведення особистого селянського господарства", що застосовується у чинному Земельному кодексі України,  є тотожними.» 

Крім того, проаналізувавши положення частин 1, 2 ст. 121 ЗК України, Верховний Суд у вказаній постанові дійшов висновку, що «….. стаття 121 Земельного кодексу України передбачає, як граничні розміри земельних ділянок, яку громадянин може отримати за певним призначенням, так і випадок можливості збільшення цього розміру. При цьому, збільшення стосується лише про земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. 

Таким чином, Земельний кодекс України гарантує громадянину право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірах не більше 2,0 гектара. 

Тобто, частина 2 статті 121 Земельного кодексу України застосовується за сукупності двох умов - у разі, коли особа має земельну ділянки для ведення особистого селянського господарства у розмірі 2,0 гектара та отримала в натурі (на місцевості) земельної частки (паю), тому є потреба у її збільшенні понад 2 га.»

Вказаний висновок підтриманий 25 травня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/183/17-а, адміністративне провадження № К/9901/32145/18 (ЄДРСРУ № 104467026).

У частині п`ятій статті 20 Земельного кодексу України йдеться про види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель, а окремі з них названі у статті 121 цього ж Кодексу - ведення фермерського господарства, садівництво, ведення особистого селянського господарства, будівництво і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, індивідуальне дачне будівництво, будівництво індивідуальних гаражів.

Верховний суд звертає увагу, що глава 5 чинного ЗК України «Землі сільськогосподарського призначення» серед переліку не містить землі для ведення підсобного сільського господарства, а також  ст. 121 ЗК України  не встановлює норми безоплатної передачі громадянам земельних ділянок для ведення підсобного сільського господарства.

ВИСНОВОК: Фактично, громадянин має право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки один і більше разів, проте в межах розмірів, передбачених статтею 121 Земельного кодексу України. Нормами Земельного кодексу України не передбачено обмеження щодо реалізації особою права на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства лише однією земельною ділянкою, проте визначено граничний розмір земельної (-их) ділянки (-ок), а саме: не більше 2,0 гектара.

 

Матеріал по темі: «Дозвіл на розробку проекту відведення землі, яка виставлена на торги»

 


Теги: земельні спори, земельні торги, право оренди, відведення землі, продаж прав, продаж землі, дозвіл на розробку проекту землеустрою, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов


04/08/2022

Перетинання державного кордону під час правового режиму воєнного стану

 



Перетинання державного кордону під час правового режиму воєнного стану.

Питання-відповідь Державної прикордонноїслужби!


+


Перелік документів, які є підставою для перетинання державного кордону України чоловіками-громадянами України призовного віку, які супроводжують дітей та інших осіб





Судовий збір (не) сплачується за всі без винятку ухвали адміністративного суду

 



Звільнення від сплати судового збору за подання скарги на ухвали щодо порядку виконання судового рішення на всіх стадіях судового розгляду

02 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/10159/18-а, адміністративне провадження № К/9901/47466/21 (ЄДРСРУ № 105533201) досліджував питання щодо стягнення судового збору за подання заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення на всіх стадіях судового розгляду такої заяви.

Частинами 1 та 8 статті 378 КАС України передбачено, що за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

Ухвалу суду за результатами розгляду питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути оскаржено в порядку, встановленому цим Кодексом. У необхідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезнаходженням боржника або державному виконавцю.

Підпунктом 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України № 3674-VI визначено ставку судового збору з апеляційної і касаційної скарг на ухвалу адміністративного суду у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Зазначене положення стосується подання апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали адміністративного суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено Законом № 3674-VI справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

Така правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 травня 2018 року справі № 915/955/15.

(!!!) Отже, на підставі підпункту 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI за подання до адміністративного суду апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду ставка судового збору становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Приписами статей 3 та 5 Закону № 3674-VI визначені пільги для сплати судового збору, а також визначені об`єкти за які не справляється сплата судового збору. Разом з тим, даними нормами не передбачено звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, якою відмовлено в задоволенні заяви про заміну боржника та зміну способу та порядку виконання рішення. Даним нормативним актом передбачені підстави для звільнення осіб від сплати судового збору, а також підстави для відстрочення або розстрочення його сплати.

Аналогічних висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 14.06.2022 у справі № 280/4372/18 (ЄДРСРУ № 104778782)

Підсумовуючи викладене вбачається, що незалежно від того, яку заяву, скаргу чи питання було вирішено судом першої інстанції (заяву в порядку контролю за виконанням рішення, про призначення експертизи, закриття провадження, залишення позову без розгляду, заміни сторони, чи інші заяви, за подання яких судовий збір не справляється), ухвала за результатами розгляду цієї заяви, скарги чи питання оскаржується шляхом подання апеляційної (касаційної) скарги зі сплатою судового збору у загальному порядку, за відсутності в особи відповідних пільг.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 915/955/15, постанові Верховного Суду від 17.02.2021 у справі № 320/5719/19, ухвалі Верховного Суду від 10.08.2021 у справі № 554/6586/16-а.

ВИСНОВОК: Судовий збір підлягає сплаті за подання апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали адміністративного суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено Законом України "Про судовий збір" справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

Таким чином, п. 3 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" застосовується при поданні до суду відповідної заяви, тоді як за подання апеляційної скарги на ухвалу за результатами розгляду цієї заяви застосуванню підлягає п. 5 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір".

 

P.s. Однак є ї протилежне рішення Верховного суду від 05 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №520/9769/19, адміністративне провадження № К/9901/47675/21 (ЄДРСРУ № 104191425) у якому зроблено наступний висновок: «Відтак, за відсутності законодавчо встановлених ставок судового збору за  звернення до суду із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що на позивача не поширюється обов`язок сплати судового збору за звернення до суду з такою заявою, а тому, відповідно, і з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції, прийнятої за результатами її розгляду», а отже аналогічна справа підлягає перегляду Великою Палатою Верховного Суду.

 

Матеріал по темі: «Судовий збір за встановлення контролю за виконанням судового рішення»

 



Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 




03/08/2022

Виселення співмешканців з квартири без надання іншого житла

 



Виселення співмешканців без надання іншого житлового приміщення з підстав систематичного нищення та псування житла власника або порушення правил співжиття

01 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 340/138/19, провадження № 61-16481св21 (ЄДРСРУ № 105505196) досліджував питання щодо виселення співмешканців без надання іншого житлового приміщення з підстав систематичного нищення та псування житла власника або порушення правил співжиття.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Норма ст. 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 502/922/18).

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).

У постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі № 569/1478/18 міститься висновок про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, як постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Відповідно до статті 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Виходячи з аналізу змісту наведеної норми стаття 116 вказує на такі підстави виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення:

а) систематичне руйнування чи псування жилого приміщення;

б) використання його не за призначенням;

в) систематичне порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.

Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне руйнування чи псування жилого приміщення (порушення правил співжиття), а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 679/1657/18 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що зі змісту ст. 116 ЖК Української РСР не випливає, що особа обов`язково повинна бути притягнута до адміністративної відповідальності. Cистематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними. 

Втім, у постанові від 27 жовтня 2021 року по справі № 128/2294/17 (ЄДРСРУ № 101179723) Верховний Суд дійшов висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Судова практика ЄСПЛ розглядає принцип "пропорційності" як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.

Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

ВИСНОВОК: Отже, для реалізації статті 116 ЖК УРСР в суді потрібно довести належними доказами факт систематичного руйнування чи псування жилого приміщення (порушення правил співжиття) відповідачем нерухомого майна + докази що заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними,  оскільки виселення з житла є  втручанням в приватну сферу особи, порушенням права на повагу до житла.

 

Матеріал по темі: «Примусове виселення з квартири у зв’язку із втратою право власності або найму»

 

 

Теги: виселення з квартири,  систематичне руйнування, порушення правил співжиття, заходи впливу, 116 ЖК, виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов


Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.