Питання відкриття апеляційного провадження: колегіально чи одноособово?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність постановлення ухвал про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження у справі суддею-доповідачем одноособово

08 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/3855/18, провадження № 61-1353св21 (ЄДРСРУ №98170598) досліджував питання щодо правомірності постановлення ухвал про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження у справі суддею-доповідачем одноособово.

Апеляційна скарга реєструється у день її надходження до суду апеляційної інстанції та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, визначеному в порядку, встановленому статтею 33 цього кодексу.

До апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього кодексу, застосовуються положення його статті 185 (частини перша та друга статті 357 ЦПК України).

Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього кодексу (частини третя та четверта статті 357 ЦПК України).

Відповідно до частини шостої статті 357 ЦПК України питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків.

Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними (пункт 4 частини першої статті 358 ЦПК України).

Отже, ЦПК України не передбачає постановлення ухвал про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження у справі суддею-доповідачем одноособово.

За змістом частини шостої статті 357 ЦПК України на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху.

Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у частині третій статті 34 ЦПК України, що міститься у Главі 3 розділу І «Загальні положення» ЦПК України.

Згідно з приписом вказаної частини перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 лютого 2021 року у справі № 263/4637/18 (провадження № 14-126цс20) зауважила, що, регламентуючи порядок вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, закон невипадково розмежував процесуальні питання, які під час перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції вирішує суддя-доповідач, та ті, які вирішує суд апеляційної інстанції. Ухвала про залишення апеляційної скарги без руху спрямована на усунення її недоліків щодо форми та змісту. Ця ухвала не перешкоджає доступу особі до суду, адже після виправлення у встановлений судом строк недоліків апеляційної скарги особа може розраховувати на те, що суд відкриє апеляційне провадження.

Натомість, ухвали про повернення апеляційної скарги та про відмову у відкритті апеляційного провадження створюють таку перешкоду і зумовлюють необхідність докласти додаткові зусилля для оскарження судового рішення суду першої інстанції. Тому постановлення таких ухвал вимагає від суду апеляційної інстанції особливої ретельності, що досягається, зокрема, шляхом розгляду означених питань не одноособово суддею-доповідачем, а колегією апеляційного суду у складі трьох суддів.

Особа, яка подала апеляційну скаргу, вправі розраховувати на те, що вказані питання розгляне колегіальний склад апеляційного суду, який передбачений частиною третьою статті 34 ЦПК України для перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції. А такий перегляд регламентований у Главі І «Апеляційне провадження» розділу V «Перегляд судових рішень» ЦПК України.

ВИСНОВОК: Постановлення апеляційним судом ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження одноособово не відповідає нормам процесуального права, що призвело до порушення правил щодо складу суду, а тому вказана ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною та обґрунтованою.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі  № 754/11226/20, від 24 червня 2021 року у справі № 758/3200/19, № 757/3082/19, № 2-30/2011, від 16 червня 2021 року у справі № 761/34562/18, від 02 червня 2021 року у справі № 711/6527/18, від 02 червня 2021 року у справі № 760/21652/18, від 02 червня 2021 року у справі № 718/1499/14-ц, від 02 червня 2021 року у справі № 2-1289/11, від 25 травня 2021 року у справі № 130/74/19.

Матеріал по темі: «Залишення позову без розгляду у разі повторної неявки позивача»

 

Виконання рішення суду про усунення перешкод для побачення з дитиною

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки (повторного та без поважних причин) невиконання судового рішення щодо примусового побачення іншого із подружжя з дитиною

08 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/11833/19, адміністративне провадження № К/9901/13216/21 (ЄДРСРУ № 98187704) досліджував питання щодо виконання рішення суду про усунення перешкод для побачення з дитиною.

Суть справи: В даній справі неможливість спілкування викликана поведінкою дитини, яка відмовилися йти до батька, а тому вищезазначена обставина, в силу приписів статей  63  та  75 Закону України "Про виконавче провадження", на думку сторони процесу, є поважною причиною для невиконання рішення.

Відповідно до частини 1  статті 18 Закону № 1404-VІІІ  виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим  Законом  заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Частиною 1  статті 5 Закону № 1404-VІІІ  визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим  Законом  випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються  Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Згідно з частиною 1  статті 18 Закону № 1404-VІІІ  виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим  Законом  заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (пункт 1 частини 2  статті 18 Закону № 1404-VІІІ).

Положеннями  статті 63 Закону № 1404-VІІІ  визначено, що за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою  статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником.

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.

У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Виконавець під час виконання рішення про заборону вчиняти певні дії або про утримання від вчинення певних дій доводить до відома боржника резолютивну частину такого рішення, про що складає відповідний акт. Після складення акта виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Відповідно до  статті 64-1 Закону № 1404-VІІІ  виконання рішення про встановлення побачення з дитиною полягає у забезпеченні боржником побачень стягувача з дитиною в порядку, визначеному рішенням.

Державний виконавець здійснює перевірку виконання боржником цього рішення у час та місці побачення, визначених рішенням, а у разі якщо вони рішенням не визначені, то перевірка здійснюється у час та місці побачення, визначених державним виконавцем.

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт та виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі, визначеному частиною першою  статті 75 цього Закону. У постанові зазначаються вимога виконувати рішення та попередження про кримінальну відповідальність.

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт, виносить постанову про накладення на боржника штрафу в подвійному розмірі, надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, звертається з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України до суду за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби, виносить вмотивовану постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами (із врахуванням обмежень, передбачених частиною десятою  статті 71 цього Закону) та вживає інші заходи примусового виконання рішення, передбачені цим Законом.

У разі виконання рішення боржником виконавець складає акт та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

(!!!) Якщо боржник у подальшому перешкоджає побаченням стягувача з дитиною, стягувач має право звернутися до державного виконавця із заявою про відновлення виконавчого провадження. Після відновлення виконавчого провадження державний виконавець повторно здійснює заходи, передбачені цією статтею.

Рішення про усунення перешкод у побаченні з дитиною виконується у порядку, встановленому  статтею 63 цього Закону.

Відповідно до  статті 75 Закону № 1404-VІІІ  у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.

Відповідно до пункту 9 розділу ІХ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої  наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5  (далі -  Інструкція №512/5) у разі невиконання без поважних причин боржником рішення про встановлення побачення з дитиною державний виконавець здійснює заходи примусового виконання рішення, передбачені частиною третьою статті 64-1 Закону.

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення про встановлення побачення з дитиною державний виконавець здійснює заходи примусового виконання рішення, передбачені частиною четвертою статті 64-1 Закону.

При кожному наступному невиконанні боржником зазначеного рішення державний виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі, визначеному частиною четвертою статті 64-1 Закону.

Аналіз правових норм дає підстави для висновку про те, що накладення штрафу за невиконання рішення, що зобов`язує боржника до вчинення певних дій, є видом юридичної відповідальності боржника за невиконання покладеного на нього зобов`язання (виконати судове рішення).

Така відповідальність настає за умови, що судове рішення не виконано без поважних причин і в строк, встановлений державним виконавцем. Тобто, даючи оцінку тому чи правомірно на боржника наклали штраф за невиконання/повторне невиконання судового рішення потрібно з`ясувати часові рамки, в межах яких боржник мав вчинити певні дії (за виконавчим листом) і в чому причина невиконання судового рішення у відведений йому строк. У цьому зв`язку варто зауважити, що сам факт невиконання судового рішення у визначений строк без з`ясування і оцінки причин цього невиконання не може вважатися підставою для відповідальності боржника відповідно до  статті 75 Закону № 1404-VIII.

Поважність причин невиконання судового рішення оцінюється у кожному конкретному випадку через призму того, наскільки це (об`єктивно) перешкодило виконати судове рішення.

Повторним невиконанням судового рішення в розумінні  статті 64-1 Закону №1404-VІІІ  є встановлений відповідним актом факт кожного наступного невиконання боржником судового рішення після складення акту про невиконання такого рішення вперше та винесення відповідної постанови про накладення штрафу за невиконання судового рішення без поважних причин.

З приводу вказаних обставин Суд зазначає, що Конституцією України  визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою (частина 3 статті 51).

Стаття 12 Закону України «Про охорону дитинства» № 2402-ІІІ від 26 квітня 2001 року  передбачає, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність з виховання, навчання і розвитку дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону.

Згідно статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція) в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюють вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за  законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки несуть основу відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти:  по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною;  по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним.

Отже, Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що виконання судового рішення не може бути унеможливлено небажанням дитини спілкуватися зі стягувачем, оскільки це фактично є примушуванням дитини, що може призвести до психологічного тиску на дитину та явно не відповідатиме якнайкращим інтересам дитини в аспекті забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі №824/308/20-а (ЄДРСРУ №  91484953).

Підсумовуючи зазначене вбачається, що умовами для накладення на боржника у виконавчому проваджені штрафу є 1. невиконання ним виконавчого документа (судового рішення); 2. відсутність поважних причин невиконання виконавчого документа (судового рішення).

Отже, лише невиконання боржником рішення суду і саме без поважних на те причин, тягне за собою певні наслідки, встановлені нормами Закону України «Про виконавче провадження».

Водночас, сам факт невиконання судового рішення у визначений строк без з`ясування і оцінки причин цього невиконання не може вважатися підставою для відповідальності боржника відповідно до статті 75 Закону № 1404-VIII.

Отже, на час прийняття державним виконавцем рішення про накладення штрафу має бути встановлено, по-перше, факт невиконання боржником судового рішення і, по-друге, відсутність поважних причин. Поважність причин невиконання судового рішення оцінюється у кожному конкретному випадку через призму того, наскільки це об`єктивно перешкодило виконати судове рішення.

Поважними, в розумінні норм Закону України «Про виконавче провадження», можуть вважатися об`єктивні причини, які унеможливили або значно ускладнили виконання рішення боржником та які не залежали від його власного волевиявлення.

Вказане відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 21 січня 2020 року (справа №400/1954/19), від 10 грудня 2020 року (справа №826/19276/16), від 10 вересня 2020 року (справа №824/308/20-а).

Виконавчий збір в редакції Закону до 28 серпня 2018 року

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості стягнення виконавчого збору в редакції Закону України «Про виконавче провадження», яка була чинна до 28 серпня 2018 року

08 липня 2021 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/5242/19, адміністративне провадження №К/9901/11995/20 (ЄДРСРУ № 98187655) досліджував питання щодо особливостей стягнення виконавчого збору в редакції Закону України «Про виконавче провадження», яка була чинна до 28 серпня 2018 року.

Із аналізу норм Закону №1404-VІІІ у редакції, що діяла до 28 серпня 2018 року, слідує, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення із боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.

Законом №2475-VIII внесені зміни до статті 27 Закону №1404-VІІІ, які набрали чинності з 28 серпня 2018 року, і виходячи із цих змін виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Отже, із урахуванням редакцій Закону №1404-VIII, які були чинними у період існування заборгованості позивача та знаходження на примусовому виконанні виконавчого документа, база обрахунку виконавчого збору змінювалась, а саме: у період до 28 серпня 2018 року розмір виконавчого збору становив 10 відсотків фактично стягнутої суми, а у період після 28 серпня 2018 року - 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України у рішенні від 09 лютого 1999 року в справі №1-7/99 (про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надав офіційне тлумачення частини першої статті 58 Конституції України та вказав, що положення цієї норми про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Відтак, приписи статті 27 Закону №1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до  28 серпня 2018 року, зменшували відповідальність боржника у порівнянні з нормами статті 27 Закону №1404-VІІІ у редакції, чинній після 28 серпня 2018 року, оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, а не з суми, що підлягає примусовому стягненню.

(!!!) Унесені Законом №2475-VIII до статті 27 Закону №1404-VІІІ зміни погіршили становище боржника.

Відповідна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 14 травня 2020 року в справі №640/685/19, від 29 липня 2020 року в справі №1340/5050/18, від 12 серпня 2020 року в справі №1340/5053/18, від 15 жовтня 2020 року в справі №280/5959/19, від 28 жовтня 2020 року в справі №400/878/20, від 21 січня 2021 року в справі №640/3430/19, від 28 січня 2021 року в справі №420/769/19 та від 20 травня 2021 року в справі №640/32814/20.

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду, висловлена у постанові від 11 березня 2020 року в справі №2540/3203/18, стосується правовідносин, що виникли до внесення змін до статті 27 Закону №1404-VІІІ.

Із урахуванням зазначеного і того, що внесені Законом №2475-VIII зміни до статті 27 Закону №1404-VІІІ погіршили становище боржника, а також того, що виконавчою службою фактично не стягнуто з боржника коштів за виконавчим листом, у виконавця були відсутні правові підстави для стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, визначеному в оскаржуваній постанові.

Крім того, у разі стягнення виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

ВИСНОВОК: Отже, підставою для задоволення аналогічного позову є необхідність застосування до спірних правовідносин приписів статті 27 Закону №1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, з огляду на те, що у процесі виконання судового рішення становище боржника було погіршене у зв`язку із внесенням Законом №2475-VIII змін до статті 27 Закону №1404-VІІІ, що суперечить статті 58 Конституції України.

Матеріал по темі: «Виконавчий збір… особливості стягнення»

 

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов

Стягнення орендної плати та пені після припинення орендних відносин

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність одночасного стягнення орендної плати та неустойки після припинення орендних відносин

07 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/5303/19 (ЄДРСРУ № 98140099) досліджував питання щодо правомірності одночасного стягнення з наймача орендної плати та неустойки після припинення орендних відносин.

Правовідносини оренди (найму) врегульовані положеннями глави 58 "Найм (оренда)" розділу ІІІ "Окремі види зобов`язань" книги п`ятої "Зобов`язальне право" Цивільного кодексу України та статей 283 - 291 Господарський кодекс України.

Згідно із частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Частинами першою та шостою статті 283 Господарського кодексу України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

У частині першій статті 284 Господарського кодексу України законодавець як істотні умови договору оренди, визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.

За частиною першою статті 773 Цивільного кодексу України на наймача покладений обов`язок користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору.

Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України встановлене загальне правило, за яким договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Аналогічні за змістом положення містить частина четверта статті 284 Господарського кодексу України, відповідно до якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

(!!!) Закінчення строку, на який було укладено договір оренди, є однією з підстав його припинення (частина четверта статті 291 Господарського кодексу України).

Виняток з наведеного правила передбачено частиною першою статті 764 Цивільного кодексу України, відповідно до якої в разі якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.

Частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України передбачено, що в разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

За змістом наведених норм із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, за наявності заперечень наймодавця щодо подальшого користування наймачем майном, договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а їх невиконання (невиконання окремих його умов) протягом дії договору оренди є невиконанням зобов`язання за цим договором, що має відповідні наслідки (настання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов`язків під час дії договору тощо), однак не зумовлює продовження дії (чинність) договору в цілому або тих його умов, що не були виконані (неналежно виконані) стороною (сторонами).

Частиною першою статті 762 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Відповідно до частини першої статті 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Зі змісту наведених норм вбачається, що договір оренди є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку його дії зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору; а припинення такого договору є підставою виникнення обов`язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Користування майном за договором оренди є правомірним, якщо воно відповідає його умовам та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.

Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України, статей 283, 284, 286 Господарського кодексу України. Із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ.

Після спливу строку дії договору оренди невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

Таким чином, користування майном після припинення договору оренди є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв`язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) і регулятивним нормам Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

ВАЖЛИВО: Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма статті 762 Цивільного кодексу України ("Плата за користування майном") і охоронна норма частини другої статті 785 Цивільного кодексу України ("Обов`язки наймача у разі припинення договору найму") не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов`язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно.

Отже, положення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 Цивільного кодексу України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 Цивільного кодексу України).

Неврахування таких висновків щодо застосування положень цивільного та господарського законодавства на практиці призводить до того, що з орендаря, який після припинення строку дії договору оренди не повернув майно орендодавцю на його вимогу, фактично стягується потрійний розмір орендної плати, а саме: безпосередньо орендна плата, а також неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Наведений підхід у регулюванні орендних правовідносин, вочевидь, не узгоджується з такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України).

З викладеного вбачається, що обов`язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення договору оренди (до спливу строку його дії), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об`єктом оренди на платній основі.

Водночас, неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору оренди - якщо наймач не виконує обов`язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення вказаного договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов`язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України.

Таким чином, яким би способом в договорі оренди не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення такого договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 Цивільний кодекс України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов`язання, окрім того, що передбачений вказаною нормою).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19 та підтримана 22 червня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/4512/20 (ЄДРСРУ № 97999972), 08 червня 2021 року у справі № 906/564/20 (ЄДРСРУ № 97735131),  №917/631/19 (ЄДРСРУ № 97806447) та ін.

Право наймодавця вимагати оплати неустойки відповідно до частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України та обов`язок наймача сплачувати таку неустойку зберігається до моменту повернення наймачем наймодавцю орендованого майна. Винятком з такого правила можуть бути, зокрема, підтверджені належними доказами неправомірні дії (бездіяльність) наймодавця, спрямовані на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна, про що зроблено висновок Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 28.08.2018 р. у справі №913/155/17 та об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 13.12.2019 р. у справі №910/20370/17.

Крім того, як вказав Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 06.02.2020 у справі №915/1429/19, визначальним для застосування частини другої статті 785 Цивільного кодексу України у спірних правовідносинах є саме факт неповернення об`єкта найму наймодавцю, а не факт користування/не користування наймачем об`єктом найму, оскільки поняття "неповернення речі" не є тотожним поняттю "не користування" у правовому сенсі статті 785 Цивільного кодексу України.

Для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання, відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України. Тобто суду необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але не виконав цього обов`язку зі своєї вини.

Окрім цього, відсутність договірного зобов`язання орендаря після припинення дії Договору зі сплати орендної плати виключає можливість стягнення з останнього інфляційних втрат та 3% річних, оскільки частина друга статті 625 Цивільного кодексу України встановлює обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних виключно у разі порушення боржником грошового зобов`язання перед кредитором, так само як і виключає можливість стягнення пені та штрафу з відповідача за відсутності порушення основного зобов`язання під час дії договору.

ВИСНОВОК: Приймаючи до уваги викладене, вимога про стягнення з орендаря основного боргу (орендної плати після припинення дії Договору ) не підлягає задоволенню, а здійснення розрахунків позовних вимог: сума заборгованості з орендної плати після припинення дії Договору + нарахована на цю плату сума пені, не відповідають вищенаведеним висновкам.

 

P.s. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), а також у постанові КГС ВС від 02.06.2020 № 910/6110/19).

Матеріал по темі: «Карантин, як спосіб зменшити орендні платежі»

 

Теги: оренда, аренда, припинення оренди, орендна плата, арендная плата, стягнення заборгованості, пеня, неустойка, орендодавець, оренда, неповернення майна, орендоване майно, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Помилкове визначення рахунку при перерахуванні грошового зобов`язання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до державного бюджету

01 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/2772/16, адміністративне провадження № К/9901/36444/18 (ЄДРСРУ № 98013347) досліджував питання щодо здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до державного бюджету

Згідно з абзацом 1 частини четвертої статті 45 Бюджетного кодексу України, податки і збори та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету (за винятком установ України, які функціонують за кордоном).

Відповідно до частини п`ятої вказаної статті податки і збори та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Таким чином, усі податкові надходження, справляння яких передбачено законодавством України, є доходами державного бюджету, які визнаються зарахованими до бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Поняття «єдиний казначейський рахунок» визначене в Положенні про єдиний казначейський рахунок, затвердженому Наказом Державного казначейства України від 26 червня 2002 року №  122, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 липня 2002 року за № 594/6882 (далі - Положення № 122), як консолідований рахунок, відкритий Державному казначейству України в Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України.

У відповідності до пункту 2.1 Положення № 122 єдиний казначейський рахунок консолідує кошти державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, коштів інших клієнтів, обслуговування яких здійснюється органами Державного казначейства України та регламентується законодавством.

Таким чином, всі сплачені податки і збори (обов`язкові платежі), в будь-якому випадку зараховуються та акумулюються на один консолідований рахунок - єдиний казначейський рахунок, а зарахування коштів на відповідний рахунок має значення лише для обліку коштів.

Крім цього, згідно з пунктом 22.4 статті 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05 квітня 2001 року № 2346-III, під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника.

Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов`язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів.

Така ж сама правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 01 квітня 2021 року у справі № 810/3355/17 (ЄДРСРУ №95946110) , від 09 квітня 2021 року у справі № 805/1161/17-а.

Окрім цього, 03 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/9800/16, адміністративне провадження № К/9901/40516/18 (ЄДРСРУ № 94602951) вказав, що здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до державного бюджету в строк, встановлений законом, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова.

Для підтвердження факту несплати узгодженої суми грошового зобов`язання необхідно встановити, що у межах законодавчо встановленого строку для такої сплати платник не вчинював дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до державного бюджету.

ВИСНОВОК: Оскільки суми грошового зобов’язання перед бюджетом зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення номеру рахунку та/або коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов`язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов`язання.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 25 березня 2019 року (справа №823/567/17), від 11 квітня 2019 року (справа №822/3323/17), від 16 грудня 2020 року (справа №806/1146/16) та Верховним Судом України у постановах від 16 червня 2015 року (справа №21-377а15) та від 2 грудня 2015 року (справа №826/6059/13-а).

Матеріал по темі: «Несвоєчасне надходження до державного бюджету грошових коштів з вини банку»

 

Правомочність висновку аналітичного розслідування податкового органу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прийняття податковим органом висновку аналітичного розслідування, який зроблено в рамках кримінального провадження, як доказу в адміністративній справі та у кримінальному провадженні

24 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/675/21-а, адміністративне провадження № К/9901/15268/21 (ЄДРСРУ № 97881090) досліджував питання щодо правомочності висновку аналітичного розслідування податкового органу.

Суть справи: Правомірність проведення за постановою прокурора податкового контролю та складання й надання, за його наслідками, органу досудового розслідування за вказівкою прокурора висновку аналітичного дослідження про результати дослідження фінансово-господарської діяльності платника податків щодо наявності ознак правопорушень, пов`язаних з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванням тероризму або фінансуванням розповсюдження зброї масового; знищення та/або інших правопорушень.

Згідно до п. 61.1 ст. 61 ПК України податковий контроль - це система заходів, що вживаються контролюючими органами та координуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Відповідно до п. 62.1 ст. 62 ПК України податковий контроль здійснюється шляхом: ведення обліку платників податків, інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючих органів, перевірок та звірок відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірок щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі орлани, у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин.

Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів - це комплекс заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій (п. 71.1 ст. 71 ПК України).

Податкова інформація, зібрана відповідно до Податкового кодексу України, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів (п. 74.1 ст. 74 ПК України).

Порядок збору та отримання контролюючими органами податкової інформації визначено ст. ст. 72, 73 ПК України.

Зібрана податкова інформація та результати її опрацювання використовуються для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань (п. 74.2 ст. 74 ПК України).

З аналізу вищевикладених норм законодавства вбачається, що у разі встановлення порушень платниками податків та/або їх посадовими особами податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, складені за результатами податкового контролю документи передаються до відповідного органу для вжиття відповідних заходів згідно чинного законодавства.

При цьому, факти або ознаки порушень платниками податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, можуть бути встановлені, як у результаті проведення документальних перевірок платників податків, так і в результаті опрацювання посадовими (службовими) особами контролюючих органів податкової інформації, зібраної в ході інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючих органів.

За таких обставин вбачається, що результати податкового контролю можуть бути відображені шляхом складання документів, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (звітів, висновків, доповідних записок тощо), які пов`язані зі здійсненням контрольних, наглядових функцій контролюючими органами.

П. 1 ч. 1 ст. 9 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-УІ «Про доступ до публічної інформації» визначено, що інформація, яка міститься в документах суб`єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов`язані зі здійсненням контрольних або наглядових функцій органами державної влади може належати до службової інформації, що відноситься до інформації з обмеженим доступом.

Отже, факти викладені в Аналітичному висновку за наслідками перевірки, є відображенням дій працівників податкових органів і самі по собі не породжують правових наслідків для платника податків а, такий висновок відповідно, не порушує прав останнього.

Включення суб`єктом владних повноважень до бази даних інформації про таку перевірку не створює жодних перешкод для діяльності платника податку.

За таких обставин Аналітичний висновок є внутрівідомчою службовою кореспонденцією ДФС, яка пов`язана зі здійсненням контрольних, наглядових функцій контролюючими органами, процесом прийняття рішень і передує публічному обговоренню та/або прийнято рішень та є носієм доказової інформації, який не породжує правових наслідків для платника податків, тобто не змінює стану його суб`єктивних прав та не створює жодних додаткових обов`язків для платника податків, а отже не порушує його права, чинне законодавство передбачає правові підстави для проведення такого аналітичного дослідження фінансово - господарської діяльності платників податків.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 червня 2018 року № 826/91/15 та від 12 вересня 2019 року № 826/10290/17 (ЄДРСРУ № 84228736).

Згідно із статтею 93 КПК України збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до частини 2 цієї статті сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом

Частиною 3 статті 93 КПК України сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Ініціювання стороною захисту, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому статтею 220 цього Кодексу. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

Згідно із статтею 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Крім того, відповідно до статті 71 КПК України спеціалістом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками і може надавати консультації та висновки під час досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Спеціаліст може бути залучений для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) сторонами кримінального провадження під час досудового розслідування і судом під час судового розгляду, а також для надання висновків у випадках, передбачених пунктом 7 частини четвертої цієї статті, а саме надавати висновки з питань, що належать до сфери його знань, під час досудового розслідування кримінальних проступків, у тому числі у випадках, передбачених частиною третьою статті 214 цього Кодексу.

У рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами Кримінально-процесуального кодексу України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися у порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України), оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості, не належить до сфери управлінської.

Отже, органи досудового розслідування та прокурори під час вчинення діянь, пов`язаних із досудовим розслідуванням злочинів, не здійснюють публічно-владних управлінських функцій, отже, оскарження таких діянь має відбуватися виключно за правилами, встановленими КПК України

Аналізуючи наведені норми законодавства та фактичні обставини справи, Верховний суд дійшов висновку, що оскаржувані дії податкового органу  вчинялися ним на виконання постанови прокурора про проведення аналітичного дослідження при проведенні досудового розслідування, тобто на підставі процесуальних документів, прийнятих (складених) на підставі норм та в порядку, передбаченому КПК України.

Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури.

Отже, з наведеного слідує, що посадова особа управління ДПС діяла на виконання постанови прокурора у відповідному кримінальному провадженні та здійснювала не публічно-владні управлінські функції, а виключно процесуальні функції, як спеціаліст залучений в кримінальному провадженні.

Такі дії не є способом реалізації посадовими особами владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства.

Таким чином, частиною першою статті 24 КПК України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Процедура та порядок такого оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування регламентований § 1 глави 26 КПК України.

Частиною 1 ст. 303 КПК України передбачено, які рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора підлягають оскарженню під час досудового провадження та ким (заявником, потерпілим, підозрюваним, володільцем майна тощо) такі рішення, дії або бездіяльність можуть бути оскаржені. При цьому, встановлений частиною 1 статті 303 КПК перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора під час досудового розслідування є вичерпним. До дій, які можуть бути оскаржені під час досудового провадження, належать лише дії слідчого або прокурора при застосуванні останніми заходів безпеки (пункт 6 частини 1 зазначеної статті).

Згідно частини 2 ст. 303 КПК України інші дії слідчого чи прокурора (як і їхні рішення та бездіяльність, які не визначені у частині 1 статті 303 КПК), можуть бути оскаржені під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами ст.ст. 314-316 КПК України.

Таким чином, якщо платник податків не погоджуються із діями слідчого або прокурора (як процесуального керівника) під час досудового розслідування, він не позбавлений права звернутись з відповідною заявою (або скаргою) до відповідного місцевого суду в порядку, передбаченому КПК України.

У цьому зв`язку доречним буде згадати Рішення Конституційного Суду України № 12рп/2011 від 20 жовтня 2011 року (справа № 1?31/2011), у якому, з-поміж іншого, зазначено, що визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом" дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо (пункт 3.2 Рішення).

ВИСНОВОК:

1) Перевірка правомірності таких дій (складання аналітичного висновку) податковим органом з огляду на положення пункту 2 частини другої статті 19 КАС України знаходиться поза межами юрисдикції адміністративного суду, адже їхнє оскарження має здійснюватися у порядку, установленому КПК України;

2) Аналітичний висновок є службовою інформацією податкового органу та не порушує прав платника податку, а отже й не має сили доказу в адміністративному спорі з податковим органом;

3) Може бути використаний виключно в рамках кримінального провадження, як доказ сторони обвинувачення, який підлягає дослідженню поруч з допитом «спеціаліста», який такий висновок надав, а також перевірка його компетенції та правомочності щодо надання відповідних аналітичних висновків.

 

Матеріал по темі: «Рішення слідчого судді про призначення / надання дозволу на проведення перевірки»

 

Теги: налоговые споры, висновок аналітичного розслідування, аналітичний висновок, висновок спеціаліста, доказ в адміністративній справі, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов