Відповідальність споживача за зірвані пломби на приладах обліку електроенергії

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відповідальність споживача електроенергії за збереження поквартирних приладів обліку, встановлених на сходових клітках та пломб на них

02 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 759/8382/18, провадження № 61-1000св20 (ЄДРСРУ № 92571024) досліджував питання щодо відповідальності споживача електроенергії за збереження поквартирних приладів обліку, встановлених на сходових клітках, та пломб на них.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 26 Закону споживання енергії можливе лише на підставі договору з енергопостачальником. Споживач електроенергії несе відповідальність згідно із законодавством за порушення умов договору та Правил користування електроенергією, затверджених Кабінетом Міністрів України.

За змістом статті 11 ЦК України за відсутності письмового договору факт відкриття особового рахунку, видача книжки та постачання електричної енергії вважається укладенням договору на умовах, передбачених Законом України «Про електроенергетику».

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 509/3536/15-ц.

Відносини з приводу постачання фізичним особам електричної енергії регулюються статтею 714 ЦК України, статтями 24-27 Закону України «Про електроенергетику», Правилами та Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, необлікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженою постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 04 травня 2006 року № 562 (далі - Методика).

Частиною 4 статті 26 Закону України «Про електроенергетику» передбачено, що споживач електроенергії несе відповідальність згідно із законодавством за порушення умов договору та Правил користування електроенергією, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частин другої, третьої статті 27 Закону України «Про електроенергетику» правопорушення в електроенергетиці тягне за собою встановлену законодавством України цивільну, адміністративну і кримінальну відповідальність. Правопорушеннями в електроенергетиці є, зокрема, крадіжка електричної і теплової енергії, самовільне підключення до об`єктів електроенергетики і споживання енергії без приладів обліку.

Згідно з пунктами 9, 10 ПКЕЕН споживання електричної енергії без приладів обліку не допускається, крім випадків, передбачених цими Правилами.

Прилади обліку встановлюються відповідно до вимог правил улаштування електроустановок. Прилад обліку повинен мати пломбу з відбитком повірочного клейма територіального органу Держспоживстандарту та пломбу з відбитком клейма або логотипу енергопостачальника.

Відповідно до пункту 14 ПКЕЕН у разі виявлення зовнішнього пошкодження приладу обліку, зриву пломби або його несправності в роботі споживач зобов`язаний негайно письмово повідомити про це енергопостачальника.

У пункті 42 ПКЕЕН визначено, що побутовий споживач електричної енергії зобов`язаний: невідкладно повідомляти енергопостачальника про недоліки в роботі засобу обліку; оплачувати спожиту-електричну енергію та здійснювати інші платежі відповідно до умов договору та цих Правил; узгоджувати з енергопостачальником нові підключення та переобладнання внутрішньої електропроводки, здійснювані з метою збільшення споживання електричної потужності.

(!!!) Згідно з пунктом 48 ПКЕЕН побутовий споживач несе відповідальність згідно із законодавством за порушення правил користування електричною енергією; розкрадання електричної енергії у разі самовільного підключення до електричних мереж і споживання електричної енергії без засобів обліку.

Пунктом 4 Порядку визначення розміру і відшкодування збитків, завданих енергопостачальнику внаслідок викрадення електричної енергії, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 2006 року № 122, встановлено, що розмір збитків, завданих енергопостачальнику, розраховується відповідно до оформленого акта про виявлене порушення та згідно з Методикою.

Відповідно до пункту 3.1 розділу 3 Методики вона застосовується на підставі акту про порушення, складеного з урахуванням вимог ПКЕЕН, та в разі виявлення порушень ПКЕЕН, зокрема, самовільного підключення електроустановок, струмоприймачів або електропроводки до електричної мережі поза засобами обліку електричної енергії.

Слід враховувати, що втручання споживача в роботу приладу обліку має бути підтверджено висновком відповідної експертизи, проведеної спеціалізованою організацією, а при знятті та опломбуванні лічильника повинен бути присутній представник житлової організації (балансоутримувача будинку).

Вказаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 27 червня 2019 року, справа № 756/7748/16-ц (ЄДРСРУ № 82826812).

В той же час пунктом 11 ПКЕЕН встановлено, що відповідальність за збереження квартирних засобів обліку, встановлених на сходових клітках та пломб на них несе власник будинку або організація у відданні якої перебуває будинок

У пункті 42 ПКЕЕН встановлено, що побутовий споживач електричної енергії зобов`язаний, зокрема, забезпечувати збереження засобів обліку і пломб на них у разі розміщення засобу обліку в квартирі або на іншому об`єкті побутового споживача.

ВИСНОВОК: Відповідальність за збереження поквартирних приладів обліку, встановлених на сходових клітках, та пломб на них несе власник будинку або організації, у віданні якої перебуває будинок, а побутовий споживач електричної енергії зобов`язаний забезпечувати збереження засобів обліку і пломб на них у разі розміщення засобу обліку в квартирі.

Матеріал по темі: «Втручання споживача у роботу приладу обліку електроенергії»

Строк на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обчислення строку на  апеляційне оскарження ухвали слідчого судді постановленої без виклику особи, яка її оскаржує

28 жовтня 2020 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 752/18221/19, провадження № 51-3188км20 (ЄДРСРУ № 92571049), від 15 жовтня 2020 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 937/2679/20, провадження № 51-3234км20 (ЄДРСРУ № 92315119), від 29 вересня 2020 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 458/1013/18, провадження № 51-1965км20 (ЄДРСРУ № 92093177) та ін. досліджував питання щодо обчислення процесуального строку на оскарження процесуального рішення слідчого судді постановленого без виклику особи.

Відповідно до статті 24 КПК, кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому зазначеним Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

Механізм реалізації кримінально-процесуальних гарантій є по суті всією системою кримінально-процесуальних норм, які спрямовують кримінальне провадження на досягнення його завдань. Такими завданнями є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження та щоб до кожного учасника кримінального провадження було застосовано належну правову процедуру.

Правило дотримання строку на апеляційне оскарження має на меті гарантувати правову визначеність і забезпечити розгляд кримінальних проваджень упродовж розумного часу, не змушуючи органи влади та інших зацікавлених осіб перебувати у стані невизначеності.

Доступ до правосуддя є одним із основоположних принципів верховенства права, гарантованим Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ст. 7, ч. 6 ст. 9, ст. 24 КПК України).

Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 14 Закону України від 02 червня 2016 року «Про судоустрій та статус суддів»).

Згідно з пунктами 1, 2, 17 ст. 7 КПК України зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, зокрема, забезпеченню права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.

Як зазначив Верховний Суд в постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 216/6423/19, провадження № 51-2063км20 (ЄДРСРУ № 91555073) суворе дотримання строків у кримінальному процесі неможливе без чіткого знання правил їх обчислення. Для правильного обчислення строку важливого значення набувають приписи правових норм, які стосуються визначення початкового моменту перебігу строку, обставин, що впливають на його перебіг, і встановлення моменту його закінчення.

За змістом п. 3 ч. 2 ст. 395 КПК апеляційна скарга, якщо інше не передбачено цим Кодексом, може бути подана на ухвалу слідчого судді - протягом п`яти днів з дня її оголошення.

Відповідно до ч. 3 ст. 395 КПК, якщо ухвалу суду або слідчого судді було постановлено без виклику особи, яка її оскаржує, то строк апеляційного оскарження для такої особи обчислюється з дня отримання нею копії судового рішення.

Таким чином, ст. 395 КПК розмежовує строки апеляційного оскарження ухвали суду або слідчого судді для осіб, які викликалися судом, та ухвали, постановленої судом без виклику особи, яка її оскаржувала. Для особи, яка оскаржує ухвалу суду або слідчого судді, постановлену за її викликом, але без її участі, кримінальне процесуальне законодавство пов`язує початок перебігу строку апеляційного оскарження такої ухвали з моменту її оголошення, а не з часом отримання копії судового рішення (28жовтня 2020 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 757/44157/19, провадження № 51- 255км20(ЄДРСРУ № 92571125)).

Окрім цього, згідно з висновком об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, який викладено в постанові від 04 листопада 2019 року у справі № 760/12179/16-к, якщо ухвала слідчого судді постановлена без виклику особи, інтересів якої вона стосується та яка її оскаржує, то строк апеляційного оскарження для такої особи має обчислюватись з дня отримання копії судового рішення, незалежно від наявності інших джерел інформування про прийняте рішення.

ВИСНОВОК: Обчислення процесуального строку на оскарження ухвали слідчого судді, постановленої без виклику особи яка її оскаржує, повинно відбуватися з дня отримання копії судового рішення (незалежно від публікації в реєстрі ЄДРСРУ), разом з тим, якщо ухвалу постановлено за викликом зацікавленої особи, але без її участі, то початок перебігу строку апеляційного оскарження такої ухвали розпочинається з моменту її оголошення (5 днів).

 

Матеріал по темі: «Ухвали слідчого судді про продовження строків досудового розслідування не оскаржується»

Право власності на майновий пай

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Документ, що посвідчує право власності на майнову частку (пай) та компетенція відповідно органу щодо його видачі

30 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 683/3147/17, провадження № 61-2225св19 (ЄДРСРУ № 92551611) досліджував питання щодо правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності на пай.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із статтею 387 ЦК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.

Відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, тому суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.

Згідно із статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника майна.

Речове право на чуже майно може виникати на підставі договору, закону, а також з інших підстав, встановлених законом.

Правомочність володіння визначається, як юридично забезпечена можливість здійснювати панування над річчю. Володіння є однією із складових правомочностей власника.

Відповідно до пункту 13 Порядку визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств та їх документального посвідчення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 року № 177 (далі - Порядок), майновий пай члена підприємства документально підтверджується свідоцтвом про право власності на майновий пай члена підприємства за зразком згідно з додатком. У разі набуття у власність майнового паю (його частини) на підставі угоди міни, дарування та інших цивільно-правових угод, а також спадкування видається нове свідоцтво.

Згідно з абзацом шостим пункту 14 Порядку для отримання нового свідоцтва у разі набуття у власність майнового паю (його частини) на підставі угоди міни, дарування та інших цивільно-правових угод, а також спадкування до сільської, селищної або міської ради подаються посвідчені в установленому порядку копія відповідної цивільно-правової угоди або копія свідоцтва про право на спадщину, попереднє свідоцтво про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства.

Після отримання зазначених документів сільська, селищна або міська рада вносить відповідні зміни до списку осіб, які мають право на майновий пай підприємства, та анулює попереднє свідоцтво, про що робиться запис у книзі обліку свідоцтві про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства. Усі подані документи формуються в окрему справу по кожному підприємству. Факт оформлення свідоцтва засвідчується гербовою печаткою та підписом голови відповідної ради. Оформлені свідоцтва реєструються у книзі обліку свідоцтві про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства. Видача свідоцтва громадянину проводиться безоплатно. Відмову у видачі свідоцтва можна оскаржити в судовому порядку. У разі втрати чи пошкодження свідоцтва громадянину видається дублікат, про що робиться відповідний запис на бланку свідоцтва.

Таким чином, право власності на майновий пай посвідчується відповідним свідоцтвом, вирішення питання про видачу якого, перебуває в компетенції сільської, селищної або міської ради.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 грудня 2018 року справа № 683/3148/17-ц (провадження  № 61-44922св18), від 02 серпня 2019 року справа № 683/1964/17 (провадження № 61-1561св19), від 10 жовтня 2019 року справа № 683/3145/17 (провадження № 61-48514св18) та від 29 листопада 2019 року у справі № 683/1960/17, провадження № 61-5032св19 (ЄДРСРУ № 86000524).

ВИСНОВОК: Документом, що посвідчує право власності на майнову частку (пай) є відповідне свідоцтво, а компетенція органу щодо його видачі належить сільській, селищній або міській раді, таким чином до звернення до суду за захистом своїх порушених та/або оспорюваних прав передує звернення заявника до відповідної ради … інакше в противному випадку у суду відсутні повноваження для задоволення позовної заяви.

 

Доведення нереальності господарських операцій з придбання платником податку товару

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд (податкові спори): ланцюг постачання, кримінальне провадження без вироку суду, протокол допиту, інформаційно – аналітичні бази по контрагентам, порушення постачальниками податкової дисципліни, негативні наслідки, трудовий ресурс, ТТН, неможливість проведення документальних перевірок і т.і.

28 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/305/19, адміністративне провадження №К/9901/29163/19 (ЄДРСРУ № 92482714) досліджував питання щодо судової практики відносно доведення нереальності господарських операцій з придбання платником податку товару.

Статтею 61 Конституції України регламентовано принцип індивідуальної відповідальності і жодною нормою чинного законодавства не визначено прямої залежності між правомірністю формування платником податків показників його податкової звітності та діями його контрагента та/або відповідних посадових осіб і для формування показників податкової звітності необхідним є лише встановлення факту здійснення господарської операції та підтвердження її відповідними первинними бухгалтерськими документами.

Відповідні висновки у аналогічній категорії спорів, висловлені у постановах Верховного Суду від 11.09.2018 року у справах № 823/2247/17,  № 815/6105/17 та ін.

Таким чином, нереальність господарських операцій з придбання платником податку товару має підтверджуватися належними, допустимими та достатніми доказами і не може ґрунтуватися на припущеннях, зокрема обумовлюватись лише допущеними контрагентом порушеннями вимог законодавства або недостатньою кількістю у контрагента трудового ресурсу для самостійного виконання договірних зобов`язань. Якщо вказаний контрагент допустив такі порушення, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо нього, адже законом іншого не передбачено.

Судовий контроль не призначений перевіряти економічну доцільність рішень, що приймаються суб`єктами господарювання, які у сфері господарської діяльності наділені самостійністю та широкою дискрецією (зокрема, при виборі контрагентів, вирішенні питання щодо необхідності залучення третіх осіб до виконання своїх господарських зобов`язань тощо).

При дотриманні контрагентом законодавчо встановлених вимог щодо оформлення відповідних документів підстави для висновку про недостовірність або суперечливість відомостей, зазначених у таких первинних документах, відсутні, якщо не встановлені обставини, що свідчать про обізнаність покупця про зазначення продавцем недостовірних відомостей.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові № 340/422/19 від 04 червня 2020 року.

У постанові від 12 лютого 2020 року (справа №813/3577/13-а) Верховний Суд вказав, що ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі законодавством не встановлена. Не заповнення у первинних облікових документах окремих позицій, які не впливають на зміст господарської операції, відсутність максимальної деталізації виду виконаних послуг, а так само відтворення в актах виконаних робіт (наданих послуг) такого ж самого переліку послуг, що й зазначені в специфікаціях, не перешкоджає прийняттю цих документів до обліку та не є свідченням відсутності виконаних господарських операцій. Умовою документального підтвердження операції є можливість на підставі наявних документів зробити висновок про те, що витрати фактично понесені.

Верховний Суд у постановах у постановах від 27 лютого 2020 року (справи № 813/7081/14, № 814/120/15), від 3 жовтня 2019 року (справа № 813/4079/15), від 10 вересня 2019 року (справа № 814/2412/17), від 02.04.2020 у справі № 160/93/19), від 13.08.2020 р. (справа № 520/4829/19) визнав, що наслідки для податкового обліку створює фактичний рух активів за результатами здійснення господарських операцій, що є обов`язковою умовою для формування податкового кредиту, і вказана обставина є визначальною для дослідження судами.

(!!!) При цьому норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на податковий кредит, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Будь-яка податкова інформація, що наявна в інформаційно-аналітичних базах відносно контрагентів суб`єкта господарювання по ланцюгах постачання, а також податкова інформація надана іншими контролюючими органами, в тому числі і складена з причин неможливості проведення документальних перевірок, носить виключно інформативний характер та не є належним доказом в розумінні процесуального Закону.

У постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 червня 2020 року (справа № 440/426/19) висловлено правову позицію, що норми ПК не ставлять у залежність право платника ПДВ на податковий кредит від дотримання податкової дисципліни його контрагентами постачальниками, якщо цей платник (покупець) дійсно придбав товари (послуги), призначені для використання у господарській діяльності, та мав реальні витрати у зв`язку з їх придбанням. Порушення постачальником товару (послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (послуг) вимог закону щодо підстав виникнення права на податковий кредит. Платник податку (покупець) не повинен зазнавати негативних наслідків у вигляді позбавлення права на податковий кредит за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про його обізнаність щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

У постановах від 15 травня 2019 року (справа №804/12339/13-а), від 30 серпня 2019 року (справа № 804/17176/14) Верховний Суд вказав, що відсутність товарно-транспортних накладних або їх окремі недоліки не є обставиною, яка б давала беззаперечні підстави стверджувати про відсутність у платника податків права на формування своїх даних податкового обліку, зокрема податкового кредиту/валових витрат, оскільки зазначені документи є обов`язковими при оподаткуванні операцій за договорами перевезення, а не договорами поставки.

Відповідно до розділу 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року №363 (далі - Правила), товарно-транспортна документація - комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюють облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу, а товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

Згідно із п.п. 11.1, 11.3, 11.4, 11.5, 11.7 вказаних Правил, основними документами на перевезення вантажів є товарно-транспортні накладні та дорожні листи вантажного автомобіля. Дорожній лист вантажного автомобіля є документом, без якого перевезення вантажів не допускається. Оформлення перевезень вантажів товарно-транспортними накладними здійснюється незалежно від умов оплати за роботу автомобіля. Товарно-транспортну накладну на перевезення вантажів автомобільним транспортом Замовник (вантажовідправник) повинен виписувати в кількості не менше чотирьох екземплярів. Після прийняття вантажу згідно з товарно-транспортною накладною водій (експедитор) підписує всі її екземпляри. Перший екземпляр товарно-транспортної накладної залишається у Замовника (вантажовідправника), другий - передається водієм (експедитором) вантажоодержувачу, третій і четвертий екземпляри, засвідчені підписом вантажоодержувача (у разі потреби й печаткою або штампом), передається Перевізнику.

Водночас, вказані Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні не встановлюють правил податкового обліку, а лише встановлюють права, обов`язки та відповідальність власників автомобільного транспорту (перевізників). При цьому, документи обумовлені вказаними правилами, зокрема, товарно-транспортна накладна та подорожній лист не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей.

Чинним законодавством України не встановлено обов`язку суб`єкта господарювання здійснювати перевірку справжності наданих контрагентами документів при укладенні договорів.

Нереальність господарських операцій з продажу платником податку товару має підтверджуватися належними, допустимими та достатніми доказами і не може ґрунтуватися на припущеннях, зокрема обумовлюватись лише допущеними контрагентом порушеннями вимог законодавства або недостатньою кількістю у контрагента трудового ресурсу для самостійного виконання договірних зобов`язань. Якщо вказаний контрагент допустив такі порушення, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо нього, адже законом іншого не передбачено. А недостатня кількість трудового ресурсу не свідчить про неможливість придбати товар та не є підставою для виключення з податкового обліку господарських операцій по продажу товару Адже судовий контроль не призначений перевіряти економічну доцільність рішень, що приймаються суб`єктами господарювання, які у сфері господарської діяльності наділені самостійністю та широкою дискрецією (зокрема, при виборі контрагентів, вирішенні питання щодо необхідності залучення третіх осіб до виконання своїх господарських зобов`язань тощо).

При дотриманні платником податків законодавчо встановлених вимог щодо оформлення відповідних документів підстави для висновку про недостовірність або суперечливість відомостей, зазначених у таких первинних документах, відсутні, якщо не встановлені обставини, що свідчать про обізнаність продавця про зазначення покупцями недостовірних відомостей.

І на останок, протокол допиту досудового розслідування чи інші матеріали досудового розслідування, а також ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення окремих слідчих дій, не можуть вважатись належним доказом в адміністративному судочинстві. Тобто, доказове значення в адміністративному процесі може мати виключно вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 16.01.2018 у справі №2а-7075/12/2670, від 26.06.2018 у справі №808/2360/17, та Верховним Судом України у постановах від 12.04.2016 у справі №826/17617/13, від 05.03.2012 у справі №21-421а11 та від 22.09.2015 у справі №810/5645/14.

 

 

Теги: податкові спори, ППР, НУР, податкові рішення,  ланцюг постачання, кримінальне провадження без вироку суду,  інформаційно – аналітичні бази по контрагентам, порушення постачальниками податкової дисципліни, негативні наслідки, ТТН, неможливість проведення документальних перевірок, трудовий ресурс, наймані працівники, матеріальна база, протокол допиту свідка, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Виконавчий збір… особливості стягнення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: нестягнута сума виконавчого збору продовжує стягуватися в окремому виконавчому провадженні на підставі постанови про стягнення виконавчого збору

28 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 300/1558/20, адміністративне провадження № К/9901/24263/20 (ЄДРСРУ № 92482756) досліджував питання щодо особливостей стягнення виконавчого збору в рамках виконавчого провадження.

З першу слід звернути увагу на те, що Закон України "Про виконавче провадження" передбачає можливість винесення постанови про стягнення виконавчого збору двічі:

1) перший раз така постанова обов`язково виноситься при відкритті виконавчого провадження, відповідно до ст. 27 ч. 4 Закону України "Про виконавче провадження";

2) вдруге постанова про стягнення виконавчого збору може бути прийнята у випадку, коли виконавче провадження закінчується у зв`язку з його повним виконанням, але виконавчий збір на підставі постанови прийнятої при відкритті виконавчого провадження, не було стягнуто з боржника до його закінчення. В такому випадку, після закінчення виконавчого провадження, приймається нова постанова про стягнення виконавчого збору, яка виконується за загальними правилами Закону України "Про виконавче провадження" (ст. 40 ч. 3 Закону України "Про виконавче провадження").

Таким чином, стягнення виконавчого збору є безумовною дією державного виконавця у межах виконавчого провадження та ефективним засобом стимулювання боржника до намагання виконати рішення суду самостійно до відкриття виконавчого провадження. Стягнення виконавчого збору є не правом, а обов`язком державного виконавця.

У розмінні   Закону України «Про виконавче провадження» (Закон № 1404-VIII)  постанова про стягнення виконавчого збору є різновидом виконавчого документу, примусове виконання якого здійснюється з певними особливостями, обумовленими правовою природою виконавчого збору як плати за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби.

З аналізу статей  26,  45 Закону № 1404-VIII  випливає, що про стягнення виконавчого збору державний виконавець зазначає у постанові про відкриття виконавчого провадження, а його безпосереднє стягнення здійснюється без виокремлення в інше виконавче провадження за рахунок стягнутих із боржника грошових сум одночасно із задоволенням вимог стягувача.

Аналогічні правові висновки Верховного Суду викладені у постанові від 29 травня 2020 року у справі №826/7708/17 (ЄДРСРУ № 89544195).

Винятком з цього правила є випадки, передбачені частиною третьої  статті 40     Закону № 1404-VIII, зокрема повернення виконавчого документа стягувачу якщо він подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

У такому випадку виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує на загальних підставах в окремому виконавчому провадженні, у тому числі    урахуванням вимог щодо строку пред`явлення такого виконавчого документа до виконання.

Отже, після зміни правового регулювання відповідно до  Закону № 1404-VІІІ  стягнення виконавчого збору відбувається безпосередньо в процесі примусового виконання рішення без винесення відповідної постанови. Підставою для винесення постанови про стягнення виконавчого збору є повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1-4, 6, 7 і 9 частини першої  статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої  статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто. При цьому, виконання постанови про стягнення виконавчого збору відбувається в порядку, передбаченому для примусового виконання виконавчих документів.

Відповідно до пункту 5  Прикінцевих та перехідних положень Закону №1404  виконавчі документи, видані до набрання чинності цим  Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.

Згідно з пунктом 7  Прикінцевих та перехідних положень Закону №1404  виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим  Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим  Законом  виконавчі дії здійснюються відповідно до цього  Закону.

Відповідно до пункту 5 частини першої  статті 2 Закону №1404  постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору є виконавчим документом.

Водночас  Закон № 606-XIV, який був чинний на момент прийняття постанови про стягнення виконавчого збору, спірні правовідносини врегульовував у інший спосіб.

Так, аналіз статей  28,  43 Закону № 606-XIV  дає підстави для висновку, про те, що про стягнення виконавчого збору та його розмір державний виконавець зазначав у постанові, яку приймав після закінчення строку для самостійного виконання рішення суду, за умови, що рішення не було виконано.

Раніше, обов`язковою умовою стягнення виконавчого збору в рамках виконавчого провадження, було фактичне примусове стягнення суми коштів до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" від 03.07.2018 року № 2475-VIII (надалі - Закон № 2475-VIII).

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 17.09.2020 у справі № 640/16620/19 (ЄДРСРУ № 91603402).

Тому правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.03.2020 року у справі № 2540/3203/18 стосується норм Закону України "Про виконавче провадження" (№ 606-XIV), які були чинними до внесення змін Законом № 2475-VIII.   

Аналогічним за змістом чином, як у  Законі № 1404-VIII,  Законом № 606-XIV  були врегульовані випадки, коли виконавчий збір за наслідками фактичного виконання у повному обсязі рішення суду з тих чи інших причин залишався не стягнутим.

За змістом частини шостої  статті 28 Закону № 606-XIV  у разі закінчення виконавчого провадження з підстав передбачених, зокрема, пунктом 1 частини першої статті  47 (виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо є письмова заява стягувача), якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після закінчення такого виконавчого провадження зобов`язаний відкрити виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору.

(!!!) Отже, як  Законом № 606-XIV, так і у  Законі № 1404-VIII  передбачено, що нестягнута сума виконавчого збору у випадку повернення виконавчого документа стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа, підлягає стягненню (продовжує стягуватися) в окремому виконавчому провадженні на підставі постанови про стягнення виконавчого збору.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 320/6360/18 (ЄДРСРУ № 90927123) та у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2020 року у справі №420/6591/18 (ЄДРСРУ № 91252572).

Разом з тим, постанову про стягнення виконавчого збору, крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 Закону № 1404-VIII, державний виконавець виносить за умови повернення виконавчого документа або закінчення виконавчого провадження у відповідних випадках.

Аналогічні правові висновки Верховного Суду викладені у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №802/848/18-а.

ВИСНОВОК: З вищевикладеного вбачається, що виконавчий збір це фактично важіль впливу на боржника направлений для найскорішого виконання судового (чи іншого) рішення, винагорода виконавця та додаткове джерело наповнення бюджету, адже незалежно як виконане (чи взагалі виконане) рішення, а виконавчий збір необхідно платити…

Матеріал по темі: «Не бажаєш додатково платити 10 % виконавчий збір - виконай рішення суду»

 

 

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов

Зупинення експлуатації будівель (приміщень) за позовом ДСНС

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування судом  заходів реагування у вигляді зупинення експлуатації будівлі за позовом Державної служби України з надзвичайних ситуацій

29 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/6378/17, адміністративне провадження № К/9901/59701/18 (ЄДРСРУ № 92509603) досліджував питання щодо застосування судом  заходів реагування у вигляді зупинення експлуатації будівлі за позовом Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій.

За даними «Інспекційний портал» у системі за поточний 2020 рік: 106,362 позапланових перевірок,  114,471 запланованових перевірок,  32,216 комплексних перевірок.

Рекордсменами за кількістю заходів на 2021 рік є: 

ДСНС — 50591 (цьогоріч уніфікували підхід та включили до основного плану перевірки шкіл, садочків та інших закладів, підпорядкованих місцевим органам виконавчої влади, плани щодо яких раніше не оприлюднювалися на Інспекційному порталі);

Держпродспоживслужба — 21729 (кількість перевірок за рік суттєво не змінилася);

Держпраці — 21150 (цьогоріч теж уніфікували підхід та включили до проекту річного плану підприємства у сфері додержання законодавства про працю);

Держекоінспекція — 11530 (кількість перевірок за рік суттєво не змінилася);

Держгеокадастр — 6083 (кількість перевірок за рік суттєво не змінилася).

Правовою підставою для застосування адміністративним судом заходів реагування є одночасна наявність таких умов: 1) факт порушення правил та норм пожежної і техногенної безпеки, що створюють загрозу життю та здоров`ю людей; 2) звернення компетентного органу, який здійснює державний нагляд у сфері пожежної і техногенної безпеки, із відповідним адміністративним позовом до суду; 3) наявність обов`язку у підконтрольного суб`єкта, зупинення експлуатації приміщень якого вимагає відповідний орган Державної служби України з надзвичайних ситуацій, забезпечувати дотримання вимог пожежної безпеки у відповідному приміщенні.

Разом з тим, при обранні заходу реагування у вигляді повного або часткового зупинення роботи підприємств, позивачем як суб`єктом владних повноважень, і судом, відповідно, мають враховуватися принцип співмірності обраного заходу реагування тим порушенням, які виникли і тим, які залишилися не усунутими на час розгляду справи, а також дотримання справедливого балансу між інтересами відповідача і публічними інтересами.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 826/7073/18, від 25 лютого 2020 року у справі № 826/15768/18.

Згідно з абзацом 1 частини першої статті 6 Закону № 877-V підставою для здійснення позапланового заходу є подання суб`єктом господарювання письмової заяви до відповідного органу державного нагляду (контролю) про здійснення заходу державного нагляду (контролю) за його бажанням.

Верховний Суд в постанові від 05.06.2019 у справі №809/421/17 дійшов висновку, що виконання судового рішення про застосування заходів реагування покладається на орган, який звернувся з позовом, у цьому випадку - на Управління ДСНС. У правовідносинах, які виникають у зв`язку з реалізацією цим органом своїх владних повноважень немає підстав залучати до виконання судового рішення (щодо застосування заходів реагування у сфері державного нагляду (контролю) органи державної виконавчої служби і покладати на них виконати це судове рішення у порядку примусового виконання відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Та обставина, що заходи реагування (у визначених законом  випадках) застосовуються на підставі судового рішення не змінює суб`єктного складу і правового статусу учасників цих правовідносин, зокрема контролюючого органу, який на виконання  закону  звернувся з позовом і на підставі судового рішення й повинен застосувати до підконтрольного суб`єкта заходи реагування для досягнення мети, яка зумовила їх застосування. Між тим, у цих правовідносинах Управління ДСНС діє не як орган, на який покладено виконання судового рішення (за Законом України «Про виконавче провадження»), а як суб`єкт владних повноважень, який застосовує/реалізовує санкції за порушення вимог законодавства з питань техногенної та пожежної безпеки.

Враховуючи, що позивач є спеціальним органом, який здійснює державний нагляд у сфері техногенної та пожежної безпеки, суд зазначає, що належним доказом усунення зафіксованих в акті перевірки порушень є результати повторної перевірки.

Слід звернути також увагу, що у відповідності до правових позицій Верховного Суду, викладених у постановах від 19.09.2019 по справі №826/19328/16 та від 19.11.2019 по справі №580/31/19, необхідним є усунення всіх виявлених порушень, які фіксуються у відповідному акті за результатами перевірки, а підставами для застосування заходів реагування, як крайнього тимчасового заходу впливу на порушника, повинні бути факти не усунення саме тих порушень, які окремо чи у своїй сукупності створюють загрозу життю та здоров`ю людей.

В той же час відповідач у разі усунення недоліків в повному обсязі, виявлених органом перевірки, які створюють загрозу життю та здоров`ю людей, не позбавлений можливостей звернутись до суду першої інстанції з заявою про скасування заходів реагування щодо державного нагляду (контролю), застосованих судом за результатом розгляду адміністративної справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 823/589/16 (провадження №К/9901/30861/18), від 05 грудня 2019 року у справі № 805/1493/17-а (провадження №К/9901/45872/18), від 10 вересня 2020 року у справі № 620/1857/19 (провадження №К/9901/1451/20), від 29 жовтня 2020 року у справі № 819/1853/17, адміністративне провадження № К/9901/54972/18 (ЄДРСРУ № 92509602) та у справі № 520/11608/19, адміністративне провадження № К/9901/18210/20 (ЄДРСРУ № 92509600).

При цьому, поняття "загроза життю та/або здоров`ю людини" є оціночним поняттям, яке лежить у сфері захисту населення, територій, навколишнього природного середовища та майна, функція контролю (нагляду) за чим, зокрема, покладена на позивача, посадові особи якого володіють спеціальними знаннями у цій сфері.

Відповідно до статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що право кожного на життя охороняється законом. Цей припис зобов`язує державу вживати належних заходів для захисту життя осіб, які знаходиться під її юрисдикцією. Слід зазначити, що це зобов`язання повинно тлумачитися як таке, що застосовується в контексті будь-якої діяльності, публічної чи ні, в якій право на життя може бути поставлене під сумнів.

Недодержання суб`єктами господарювання вимог у сфері техногенної та пожежної безпеки призводить до невиправданого ризику виникнення надзвичайних ситуацій та, відповідно, ризику завдання шкоди життю і здоров`ю населення.

ВИСНОВОК: Верховний Суд наголошує, що саме контролюючий орган наділений дискреційними повноваженнями щодо встановлення наявності або відсутності порушень у сфері техногенної та пожежної безпеки, та лише цей орган здійснює прогнозування імовірності виникнення надзвичайних ситуацій, визначає показники ризику, а єдиним доказом усунення зафіксованих в акті перевірки порушень є результати повторної перевірки, однак слід враховувати, що суб’єкт господарювання не позбавлений можливостей звернутись до суду першої інстанції з заявою про скасування заходів реагування щодо державного нагляду (контролю), застосованих судом за результатом розгляду адміністративної справи.

Матеріал по темі: «Зупинення підприємства у зв’язку із порушеннями правил та норм пожежної безпеки»

 

 

 

Теги: зупинення роботи підприємства, порушення правил пожежної і техногенної безпеки, загроза життю людей, виявлення порушень, перевірка пожежної безпеки, усунення недоліків, покарання, пожежна безпека, судова практика, ДСНС, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Наслідки скасування рішення суду, яке було підставою для податкової перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки скасування ухвали слідчого судді, на підставі якої податковим органом було проведено перевірку та винесено податкові повідомлення рішення

29 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/11034/18, адміністративне провадження №К/9901/25564/19 (ЄДРСРУ № 92509615) досліджував питання щодо наслідків скасування ухвали слідчого судді, на підставі якої контролюючим органом було проведено перевірку та винесено відповідні акти індивідуальної дії.

Верховним Судом неодноразово висловлювалась правова позиція про те, що передумовою прийняття наказу про проведення перевірки на підставі пп. 78.1.11 ПКУ  є саме отримання рішення суду про призначення перевірки (постанова від 19 лютого 2019 року у справі № 804/4855/16 (ЄДРСРУ №80000923), від 16 жовтня 2018 року у справі №826/1068/17, від 19.09.2018 у справі № 822/573/17 (ЄДРСРУ № 76615218).

Згідно постанови Верховного Суду від 15.02.2018 у справі №757/2200/17-к за змістом кримінального процесуального закону загальні засади кримінального провадження спрямовані на забезпечення законності кримінальної процесуальної діяльності та дотримання прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у такому провадженні, і не суперечать вимозі імперативності. Водночас, подолання прогалин процедури, яку не передбачено КПК України, шляхом застосування аналогічного процесуального порядку є неприпустимим, оскільки призведе до нехтування окремими правами і свободами, які однаковою мірою гарантовано державою.

У постановах від 15 січня 2020 року (справа № 820/609/18), від 27 листопада 2018 року (справа №805/2601/16-а), від 21 березня 2019 року (справа № 809/531/18), від 4 грудня 2019 року (справа №816/1938/18) Верховний Суд вказав, що положення пункту 78.1.11 статті 78 ПК України визначають однією з правових підстав для призначення позапланової перевірки платника податків отримання судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки. При цьому скасування судового рішення (у даному випадку - ухвали слідчого судді) свідчить про те, що такий судовий акт втрачає законну силу з моменту його прийняття (постановлення). Відтак акти індивідуальної дії (адміністративні акти), прийняті на підставі скасованого судового рішення, не можуть мати будь-якої юридичної сили з дня їх винесення, адже настання обумовлених вище наслідків зумовлене насамперед тим, що порушення, внаслідок яких судове рішення було визнане незаконними, мали місце вже на час прийняття такого акта. Отже, скасування ухвали про призначення перевірки як єдиної підстави до прийняття наказу про проведення перевірки, має наслідком скасування усіх індивідуальних адміністративних актів, прийнятих податковим органом на виконання ухвали слідчого судді.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, висловленим в постанові від 27 січня 2015 року (справа №21-425а14), нормами Податкового кодексу України, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок проведення перевірок, у тому числі й документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути підставою для висновку про законність такої перевірки. Невиконання, в свою чергу, процедурних вимог Податкового кодексу України щодо призначення та (або) проведення контрольних заходів призводить до визнання перевірок (незалежно від їх виду) незаконними та відсутності правових наслідків таких.

Крім того, у постановах від 5 лютого 2019 року (справа №821/1157/16), від 4 лютого 2019 року (справа №807/242/14), від 13 лютого 208 року (справа № 808/3439/16) Верховний Суд також вказував, що скасування наказу про проведення перевірки судовим рішенням, яке набрало законної сили, свідчить, що проведена перевірка на підставі такого наказу відсутня як юридичний факт, а тому прийняті за наслідками здійснення цієї перевірки податкові повідомлення-рішень підлягають безумовному скасуванню.

ВИСНОВОК: Скасування судового рішення (у даному випадку - ухвали слідчого судді) свідчить про те, що такий судовий акт втрачає законну силу з моменту його прийняття (постановлення), а відтак акти індивідуальної дії (адміністративні акти), прийняті на підставі скасованого судового рішення, не можуть мати будь-якої юридичної сили з дня їх винесення, адже настання обумовлених вище наслідків зумовлене насамперед тим, що порушення, внаслідок яких судове рішення було визнане незаконними, мали місце вже на час прийняття такого акта.

Матеріал по темі: «Скасування рішення суду про призначення перевірки із-за невірної резолютивної частини»

 

Теги: податкова перевірка, слідчий суддя, клопотання слідчого, прокурора, призначення позапланової перевірки, скасування рішення суду,  призначення податкової перевірки, оскарження ухвали слідчого судді, судова практика, Адвокат Морозов