Відстрочення / розстрочення стягнення податкового боргу по КАС України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Інститути розстрочення/відстрочення податкового боргу платника податків та розстрочення/відстрочення виконання судового рішення не можуть ототожнюватись

10 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 809/949/17, касаційне провадження №К/9901/33133/18 (ЄДРСРУ № 89757361) досліджував питання щодо відстрочення / розстрочення стягнення податкового боргу по КАС України.

Питання відстрочення і розстрочення судом виконання судового рішення, регулюється  статтею 263 Кодексу адміністративного судочинства України, якою не встановлено жодних обмежень щодо терміну відстрочення чи розстрочення виконання рішення, в тому числі рішення про стягнення податкового боргу.

При цьому інститут розстрочення виконання судового рішення спрямований на вжиття таких заходів, які б дозволили виконати боржнику судове рішення протягом певних проміжків часу у відповідних частинах (05 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № №820/1509/17, адміністративне провадження №К/9901/25277/18 (ЄДРСРУ № 88062027).

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання.

Згідно з частинами другою та третьою статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання на всій території України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Статтею 263 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено процедуру розстрочення виконання судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), особа, яка бере участь у справі, та сторона виконавчого провадження можуть звернутися до адміністративного суду першої інстанції (незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий лист) із заявою про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення; це питання також може бути розглянуто за ініціативою суду.

При цьому, стаття 100 Податкового кодексу України регулює питання розстрочення податкового боргу платника податків.

Зі змісту положень статті 100 Податкового кодексу України вбачається, що розстроченням податкового боргу є перенесення рішенням контролюючого органу строків сплати платником податків його грошових зобов`язань або податкового боргу, яке здійснюється за заявою такого платника податків.

Отже, процедура розстрочення виконання судового рішення, яка врегульована статтею 263 Кодексу адміністративного судочинства України за самою своєю суттю відрізняється від розстрочення, передбаченого статтею 100 Податкового кодексу України.

Водночас, інститут розстрочення та відстрочення податкового боргу платника податків, що регулюється статтею 100 Податкового кодексу України, є елементом процедури погашення податкового боргу платників податків в межах адміністрування податків та зборів як сукупності рішень та процедур контролюючих органів і дій їх посадових осіб, що визначають інституційну структуру податкових та митних відносин, організовують ідентифікацію, облік платників податків і платників єдиного внеску та об`єктів оподаткування, забезпечують сервісне обслуговування платників податків, організацію та контроль за сплатою податків, зборів, платежів відповідно до порядку, встановленого законом (підпункт 14.1.1-1 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України), що узгоджується з визначеною у статті 1 сферою дії Податкового кодексу України.

Розстрочення/відстрочення виконання судового рішення, що передбачено нормами Кодексу адміністративного судочинства України за своєю суттю відрізняється від розстрочення/відстрочення, передбаченого статтею 100 Податкового кодексу України; вказані процедури реалізуються різними суб`єктами (відповідно судами та контролюючими органами) й за ініціативою різних осіб (розстрочення/відстрочення виконання судового рішення може відбуватись за заявою особи, яка бере участь у справі, сторони виконавчого провадження або за ініціативою суду, тоді як питання відстрочення/розстрочення податкового боргу може бути порушено виключно платником податків), а також різняться їх нормативним регулюванням (положення Кодексу адміністративного судочинства України та Податкового кодексу України).

Правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №2а-25767/10/0570 (провадження К/9901/40938/18) та від 23 квітня 2019 року у справі №808/8492/13-а.

Слід відмітити, що розстрочення виконання рішення суду здійснюється у виняткових випадках і є правом, а не обов`язком суду, а відповідне рішення приймається судом на основі закону та власних переконань.

Необхідною умовою для надання розстрочення виконання рішення суду є наявність виняткових обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання рішення, суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору та інші обставини справи.

При цьому, підставою для розстрочення виконання рішення можуть бути лише конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, тому всі ці обставини повинні бути доведені заявником.

Примітка: Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання рішення, суд із певною свободою розсуду повинен враховувати майнові інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини кожної сторони у виникненні спору, наявність надзвичайних непереборних подій, інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини (як то, зокрема, ненадання (несвоєчасне надання) бюджетних асигнувань або бюджетних зобов`язань заявнику та/або недоведення (несвоєчасне доведення) фінансування видатків до заявника - отримувача бюджетних коштів в обсязі, достатньому для своєчасного виконання ним грошових зобов`язань та/або погашення податкового боргу, а також неперерахування (несвоєчасне перерахування) заявнику з бюджету коштів в обсязі, достатньому для своєчасного виконання ним грошових зобов`язань та/або погашення податкового боргу, у тому числі в рахунок оплати наданих заявником послуг (виконаних робіт, поставлених товарів); загроза виникнення неплатоспроможності (банкрутства) заявника в разі своєчасної та в повному обсязі сплати ним грошового зобов`язання або погашення податкового боргу в повному обсязі; недостатність майна заявника - фізичної особи для своєчасної та у повному обсязі сплати грошового зобов`язання або погашення податкового боргу в повному обсязі або відсутність у нього такого майна; сезонний характер виробництва та/або реалізації товарів (робіт, послуг) заявником; виконання заявником плану реорганізації власного виробництва та/або зміна його організаційної структури, що призводить (може призвести) до значного спаду виробництва протягом певного періоду).

Виходячи з наведеного, вирішуючи питання про можливість розстрочення виконання рішення суду про стягнення заборгованості, в першу чергу підлягають встановленню наявність обставин, які ускладнюють виконання рішення і впливають на спроможність оплатити вказану заборгованість.

Верховний Суд в постанові від 10 березня 2020 року у справі № 520/4100/19, адміністративне провадження №К/9901/3635/20 (ЄДРСРУ № 88124569) констатує усталений правовий висновок, за яким нормами Податкового кодексу України не передбачено особливостей нарахування (або не нарахування) пені на розстрочені судовими рішеннями суми. Ухвалення судом рішення про розстрочення сплати податкового боргу не змінює статус такої заборгованості - податковий борг - несплачена сума узгодженого (самостійно задекларованого) грошового зобов`язання, та не спростовує того факту, що боржник вчинив податкове правопорушення у вигляді несплати цього боргу і таке правопорушення триває до часу погашення боргу в добровільному чи примусовому порядку.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №2а-25767/10/0570 (провадження К/9901/40938/18), 23.04.2019 у справі №808/8492/13-а (провадження К/9901/8986/18) .

ВИСНОВОК: Інститути розстрочення/відстрочення податкового боргу платника податків та розстрочення/відстрочення виконання судового рішення не можуть ототожнюватись, а відтак, розглядаючи питання відстрочення виконання судового рішення, необхідним є застосування положень Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням певної свободи розсуду судом...

Матеріал по темі: «Правомірність нарахування пені на розстрочений податковий борг»

Теги: податковий борг, нарахування пені, розстрочення, відстрочення, погашення боргу, ППР, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки абстрактності вимог податкового органу або відсутність печатки на запиті

Адвокат Морозов (судовий захист)

Абстрактність вимог податкового органу та/або відсутність печатки на запиті звільняє платника податків від обов`язку надавати відповідь на такий запит

04 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/24815/15, адміністративне провадження №К/9901/32327/19 (ЄДРСРУ № 89675211) досліджував питання  абстрактності вимог податкового органу та/або відсутності печатки на запиті фіскального органу.

Відповідно до п.73.3 ст.73 ПК України контролюючі органи, дійсно, мають право звернутися до платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження.

Письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб`єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав: 1) за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового, валютного законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи; 2) для визначення відповідності умов контрольованої операції принципу "витягнутої руки" під час здійснення податкового контролю за трансфертним ціноутворенням відповідно до статті 39 цього Кодексу та/або для визначення рівня звичайних цін у випадках, визначених цим Кодексом; 3) виявлено недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків; 4) щодо платника податків подано скаргу про ненадання таким платником податків: податкової накладної покупцю або про допущення продавцем товарів/послуг помилок при зазначенні обов`язкових реквізитів податкової накладної, передбачених пунктом 201.1 статті 201 цього Кодексу, та/або порушення продавцем/покупцем граничних термінів реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної та/або розрахунку коригування; акцизної накладної покупцю або про порушення порядку заповнення та/або порядку реєстрації акцизної накладної; 5) у разі проведення зустрічної звірки; 6) в інших випадках, визначених цим Кодексом.

Такий запит підписується керівником (заступником керівника) контролюючого органу і повинен містити: 1) підстави для надіслання запиту відповідно до цього пункту, із зазначенням інформації, яка це підтверджує; 2) перелік інформації, яка запитується, та перелік документів, які пропонується надати; 3) печатку контролюючого органу.

Відповідно до п.75.1 ст.75 ПК України органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться органами державної податкової служби в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом.

Порядок призначення документальних позапланових перевірок регламентовано положеннями статті 78 ПК України, в якій визначено виключні підстави для проведення такої перевірки. Однією із таких підстав є ненадання платником податків пояснень та їх документальних підтверджень на обов`язковий письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначаються порушення цим платником податків відповідно валютного, податкового та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом 15 робочих днів з дня, наступного за днем отримання запиту

В свою чергу, обов`язок платника податків із надання запитуваної інформації виникає виключно за умови оформлення запиту згідно з вимогами пункту 73.3 статті 73 ПК України. У разі, якщо запит складено з порушенням таких вимог, платник податків звільняється від обов`язку надавати відповідь на такий запит.

ВАЖЛИВО: Аналіз наведених вище положень податкового законодавства свідчить про те, що запит податкового органу про надання відповідної інформації платником податків повинен визначати конкретні підстави, тобто, містити чітко визначені обставини, які свідчать про порушення платником податків вимог податкового законодавства, бути оформленим у відповідності до закону, а також, містити печатку контролюючого органу.

При цьому, відсутність печатки контролюючого органу на запиті про надання інформації, так само як і незазначення підстав для направлення та/або зазначення підстав, не передбачених Кодексом, є порушенням порядку його оформлення (складання) та звільняє платника податків від обов`язку надавати запитувану інформацію.

Окрім цього, посилання контролюючого органу, про те, що запит надруковано на офіційному бланку податкового органу, з датою та вихідним номером, який є тотожнім печатці Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки податковим органом при оформленні запиту було порушено приписи Податкового кодексу України щодо його оформлення. Відсутність печатки на письмовому запиті направленому контролюючим органом на адресу позивача неможна віднести до недоліків, випадково допущених при їх оформленні (16 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 812/1681/16, адміністративне провадження №К/9901/41816/18 (ЄДРСРУ № 88832458).

Матеріал по темі: «Коли платник податків має право не надавати відповідь на запит податкового органу?»

Відтак, у разі, якщо запит контролюючого органу про надання інформації оформлений з порушенням законодавчо встановленого порядку, зокрема в якому відсутня печатка податкового органу, платник податку звільняється від обов`язку надання відповіді на такий запит, що в свою чергу виключає право контролюючого органу призначати проведення перевірки з підстав ненадання пояснень та їх документальних підтверджень на обов`язковий письмовий запит, а у разі прийняття рішення, оформленого наказом, про призначення перевірки за вказаних обставин такий наказ може бути визнано протиправним та скасовано (01 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/7115/19, адміністративне провадження №К/9901/9407/20 (ЄДРСРУ№ 88556881).

Встановлені главою 8 розділу ІІ ПК України правила щодо призначення та проведення перевірок є законодавчими гарантіями дотримання прав платників податків під час контролю за дотриманням вимог податкового та іншого законодавства, який здійснюється контролюючими органами в розумінні   Податкового кодексу України в процесі адміністрування податків і зборів. Відповідні гарантії спрямовані на забезпечення нормального перебігу господарської діяльності платників податків, а так само на надання можливості платникові податків висловити свою незгоду із неправомірним, на його думку, проведенням контрольних заходів щодо такого платника.

Недотримання встановлених статтями 75-81 ПК України приписів порушує відповідні гарантії захисту прав та інтересів платника податків, а отже, є порушенням суб`єктивних прав останнього в адміністративних правовідносинах.

Така правова позиція відповідає висновкам  Верховного Суду, висловленим, зокрема у постановах від 26 лютого 2019 року у справі № 826/9082/15, від 20 грудня 2019 року у справі № 520/2207/19, від 25 березня 2019 року у справі №806/4875/14 та від 17 липня 2019 року у справі №808/553/18 та від 12 травня 2020 року по справі № 280/2578/19 (ЄДРСРУ № 89191143).

Вирішуючи дану справу  судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду сформулювала правовий висновок, відповідно до якого незалежно від прийнятого платником податків рішення про допуск (недопуск) посадових осіб до перевірки, оскаржуючи в подальшому наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатись на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення такої перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких податкових повідомлень-рішень.   При цьому, таким підставам позову, за їх наявності, суди повинні надавати правову оцінку в першу чергу, і лише в разі, якщо вони не визнані судом такими, що тягнуть протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки, - переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства.

ВИСНОВОК: У випадку встановлення факту безпідставності та незаконності призначення документальної позапланової невиїзної перевірки платника податків в зв’язку із обставинами викладеними вище, податкові повідомлення-рішення підлягають скасуванню як такі, що прийняті за відсутності правових підстав, без аналізу на відповідність закону самих порушень.

P.s. Вказана позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом та відповідає  доктрині під умовною назвою «плоди отруйного дерева», сформульованій Європейським судом з прав людини у справах «Гефген проти Німеччини», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Яременко проти України», відповідно до якої якщо джерело доказів є неналежним, то всі докази, отримані з цих джерел, будуть такими ж. Докази, отримані з порушенням встановленого порядку, призводять до несправедливості процесу в цілому, незалежно від їх доказової сили.

Зазначена доктрина передбачає оцінку не лише кожного засобу доказування автономно, а і всього ланцюга безпосередньо пов`язаних між собою доказів, з яких одні випливають з інших та є похідними від них. Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом.

Матеріал по темі: «Вимоги до запиту податкового органу»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, запит на інформацію, податковий запит, запит фіскального органу, налоговый запрос, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу про проведення податкової перевірки після її проведення, Адвокат Морозов

Особливості сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру, а саме: «скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення»  та  «зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення»

05 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/5161/19, адміністративне провадження №К/9901/7852/20 (ЄДРСРУ № 89674906) досліджував питання щодо особливостей сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру, а саме: «скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення»  та  «зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення».

Відповідно до ч.2 ст. 132 КАС України встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Частиною 1 статті 3 Закону України "Про судовий збір" встановлено, що судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору за подання до адміністративного суду суб`єктом владних повноважень, юридичною особою або фізичною особою - підприємцем адміністративного позову немайнового характеру становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Статтею 7 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік» встановлено прожитковий мінімум з розрахунку на місяць для працездатних осіб з 1 січня 2020 року - 2102 грн.

В той же час відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України "Про судовий збір", у разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Між тим, вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою немайнового характеру (аналогічну правову позицію щодо сплати судового збору висловлено у постанові Верховного Суду України від 14 березня 2017 року по справі № П/800/559/16 (ЄДРСРУ № 65680258), постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року по справі № 800/473/17 (ЄДРСРУ № 72525464) та постанові Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 640/21330/18 (ЄДРСРУ № 85613193).

Верховний суд неодноразово досліджував питання щодо особливостей сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру, а саме: «скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення»  та  «зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення» тощо.

Суд вказує, що процесуальна  вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою,  а  отже оплачується судовим збором як за ОДНУ вимогу немайнового/майнового характеру.  

Таке правозастосування  викладене в постанові Верховного Суду від 18 лютого 2020 року у справі №320/3053/19 (ЄДРСРУ № 87656552) та від 10 квітня 2020 року у справі № 520/5723/19, адміністративне провадження №К/9901/33390/19 (ЄДРСРУ № 88707247).

З викладеного слідує, що однією позовною вимогою немайнового характеру є:

• вимога про визнання протиправним акта, як передумова для застосування способу захисту порушеного права - скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення; 
• вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права - зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо.

Аналогічна за змістом правова позиція викладена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 08 травня 2020 року у справі №501/531/16-а, адміністративне провадження №К/9901/12196/18 (ЄДРСРУ № 89139041).

ВИСНОВОК: Таким чином, оскарження рішення контролюючого органу та зобов`язання останнього вчинити дії та/або утриматися від вчинення дій, «визнати протиправним та скасувати»,  «зобов`язати прийняти рішення» та ін. з огляду на вказаний вище висновки Верховного Суду є однією процесуальною вимогою, а отже оплачується судовим збором як за ОДНУ вимогу немайнового/майнового характеру.  

Матеріал по темі: «Судовий збір: «скасувати та зобов’язати прийняти рішення» – одна процесуальна вимога»

Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов

Спадкування на незавершений будівництвом об`єкт нерухомого майна

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість та виключна підстава для спадкування на незавершений будівництвом об`єкт нерухомого майна

09 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 347/2273/17, провадження № 61-45856св18 (ЄДРСРУ № 89732792) серед іншого досліджував питання щодо спадкування на незавершене будівництвом об`єкт нерухомого майна.

Відповідно до положень статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).  Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, що передбачено частиною першою статті 1222 ЦК України.  За змістом статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

При цьому будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов`язкову частку (частина третя статті 1241 ЦК України).

(!!!) Отже, обов`язкова частка у спадщині визначається в розмірі половини від тієї частки, яка належала б кожному зі спадкоємців, що мають право на неї, при спадкуванні за законом, незалежно від змісту заповіту. Статті 1261-1265 ЦК України визначають коло осіб, що входять до першої, другої, третьої, четвертої та п`ятої черг спадкоємців за законом.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України). Відповідно до статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Частиною першою статті 1296 ЦК України встановлено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Згідно статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

Відповідно до роз`яснення Міністерства юстиції України від 21 лютого 2005 року №19-32/319 в разі смерті власника нерухомого майна, первинна реєстрація права власності на яке не була проведена і правовстановлюючий документ відсутній, питання визначення належності цього майна попередньому власнику та наступного його власника (спадкоємця) повинно вирішуватися у судовому порядку.

Фактично єдиним документом, що засвідчує факт існування об'єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об'єкт, виготовлений за результатом його технічної інвентаризації (лист Міністерства юстиції України від 23 лютого 2016 року № 8.4-35//18/1).

Згідно п.4.15 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 року № 296/5, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, проводиться нотаріусом після подання правовстановлюючих документів щодо належності цього майна спадкодавцеві та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.

Зазначене підтверджує ту обставину, що потенційний спадкоємець не має змоги оформити свої спадкові права в позасудовому порядку.

Разом з тим, відсутність право встановлювальних документів на спірне нерухоме майно не є підставою для відмови у задоволенні позову (10 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 557/1209/16-ц, провадження № 61-19875св18 (ЄДРСРУ № 77136277).

Адже позов про превентивний захист права власності ((попереджувальний) спосіб захисту права власності, який на відміну від інших способів передбачає захист права власності у випадку, коли порушення права ще не відбулося, але є підстави вважати, що воно має статися) може бути пред`явлений власником, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою (11.04.18 р. Верховний Суд у складі колегії суддів палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у справі №910/5630/17).

Відповідно до статей 386, 395, 396 ЦК України положення щодо захисту права власності поширюються також на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (речове право) (постанова Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 06.06.2018 по справі №597/1070/15-ц).

Таким чином, якщо будівництво об`єкта нерухомого майна здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов`язки як забудовника входять до складу спадщини на підставі статті 1216 ЦК України.

ВИСНОВОК: Якщо будівництво нерухомості розпочато спадкодавцем на підставі дозвільних документів, наданих у відповідності до вимог законодавства, права забудовника після смерті останнього є предметом спадкування і у разі їх заперечення підлягають встановленню за рішенням суду.

Матеріал по темі: «Необізнаність спадкоємця про заповіт, як поважна причина для суду»

Суспільна необхідність у примусовому відчуженні ЧАСТИНИ земельної ділянки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Примусове відчуження ЧАСТИНИ земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

10 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 851/25/19, провадження №А/9901/9/20 (ЄДРСРУ № 89732571) досліджував питання щодо суспільної необхідності у примусовому відчуженні ЧАСТИНИ земельної ділянки.

Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 147 Земельного кодексу України передбачено, що підстави та порядок примусового відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності визначаються законом.

Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Правові, організаційні та фінансові засади регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності врегульовані Законом України "Про відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" від 17.11.2009 №1559-VІ (далі Закон №1559-VІ).

За визначенням, наданим у ст. 1 Закону №1559-VІ суспільна необхідність - обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку.

Загальні критерії, за якими можна визначити суспільну необхідність у відчуженні земельної ділянки є такими: блага від примусового відчуження повинні перевищувати витрати на нього, цінність нового використання земельної ділянки має бути вищою за існуючу; ціль примусового відчуження має бути важливою; цілі примусового відчуження можна задовольнити виключно за рахунок окремо визначеної земельної ділянки.

У ч. 3 ст. 4 цього Закону визначено, що примусове відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості на підставі та в порядку, встановлених законом.

Приписами ч. 1 ст. 15 Закону №1559-VІ, серед іншого, передбачено, що у разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з викупом цих об`єктів для суспільних потреб зазначені об`єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно під розміщення … лінійних об`єктів та об`єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, магістральних трубопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, морських портів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об`єктів, необхідних для їх експлуатації.

Порядок примусового відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності, визначений у ст. 16 Закону №1559-VІ, відповідно до якої орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, у разі недосягнення згоди з власником земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо їх викупу для суспільних потреб відповідно до розділу II цього Закону звертається до адміністративного суду із позовом про примусове відчуження зазначених об`єктів.

Як зазначено вище, Закон № 1559-VІ визначає суспільну необхідність як обумовлену загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключну необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому Законом порядку.

(!!!) З огляду на викладене, примусове відчуження земельної ділянки відбувається лише для загальнодержавних потреб чи потреб територіальної громади, що у свою чергу дає можливість власнику земельної ділянки бути захищеним від неправомірного посягання.

Законодавством регламентовано чітку та послідовну процедуру відчуження об'єктів нерухомого майна з мотивів суспільної необхідності, яка передбачає прийняття відповідного рішення компетентним органом влади, складання звіту про проведення експертної грошової оцінки та державної експертизи землевпорядної документації і звернення органу влади до адміністративного суду з відповідним позовом (20.03.2018 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № А/9901/1/17 876/7/17  (ЄДРСРУ № 72867103).

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання ст. 1 Першого протоколу Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно шляхом його витребування на користь держави (територіальної громади).

Перший протокол Конвенції ратифікований Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР і з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, «Про міжнародні договори України» застосовується національними судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, які слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям.

За приписами ч.5 ст. 3 Закону №1559-VІ у разі, якщо відчужується частина земельної ділянки, а решта її площі не може раціонально використовуватися за цільовим призначенням, за вимогою власника земельної ділянки відчуженню підлягає вся земельна ділянка.

Аналіз наведеної норми дає змогу дійти висновку, що у разі прийняття рішення про примусове відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності та, в подальшому, настання обставин неможливості раціонального використання за цільовим призначенням іншої частини земельної ділянки, власник має право вимагати відчуження всієї частини спірних земельних ділянок.

Абзацом 2 ч.5 ст. 3 Закону №1559-VІ визначено, що у разі якщо відчужується частина земельної ділянки для будівництва, капітального ремонту, реконструкції та обслуговування автомобільних доріг, мостів, естакад та об`єктів, необхідних для їх експлуатації, можливість раціонального використання решти її площі за цільовим призначенням визначається власником, а за вимогою власника відчуженню підлягає вся земельна ділянка.

Тобто, абз. 2 ч.5 ст. 3 Закону №1559-VІ передбачено спеціальне регулювання відчуження частини земельної ділянки саме для будівництва, капітального ремонту, реконструкції та обслуговування автомобільних доріг, мостів, естакад та об`єктів, необхідних для їх експлуатації.

При цьому норма законодавства надає пріоритет саме волі власника земельної ділянки щодо вирішення питання про можливість раціонального використання решти її площі за цільовим призначенням.

ВИСНОВОК: Буквальне тлумачення вказаної норми свідчить, що законодавцем не висувається вимог щодо необхідності доведення власником землі неможливості раціонального використання решти земельної ділянки і власник наділений правом самостійно визначати можливість або неможливість використання решти земельної ділянки, а також звертатися з вимогою про відчуження всієї земельної ділянки.

Матеріал по темі: «Чи можна купити нерухомість без земельної ділянки?»

Позбавлення статусу ПДВ на підставі розірвання договору про визнання електронних документів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Анулювання реєстрації платником податку на додану вартість з підстав неукладення/розірвання договору про визнання електронних документів

05 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 540/490/19, адміністративне провадження №К/9901/33357/19 (ЄДРСРУ № 89674758) досліджував питання щодо анулювання реєстрації платником податку на додану вартість з підстав  неукладення/розірвання договору про визнання електронних документів.

За змістом пункту 183.1 статті 183 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі -  в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) будь-яка особа, що підлягає обов`язковій реєстрації як платник податку на додану вартість, подає до контролюючого органу за своїм місцезнаходженням (місцем проживання) реєстраційну заяву.

Відповідно до пункту «г» підпункту  184.1 статті 184 ПК України реєстрація діє до дати анулювання реєстрації платника податку, яка проводиться шляхом виключення з реєстру платників податку і відбувається у разі якщо особа, зареєстрована як платник податку, протягом 12 послідовних податкових місяців не подає контролюючому органу декларації з податку на додану вартість та/або подає таку декларацію (податковий розрахунок), яка (який) свідчить про відсутність постачання/придбання товарів/послуг, здійснених з метою формування податкового зобов`язання чи податкового кредиту.

(!!!) Отже, обставини подання декларації (податковий розрахунок), яка (який) свідчить про відсутність постачання/придбання товарів/послуг, здійснених з метою формування податкового зобов`язання чи податкового кредиту та неподання декларацій з податку на додану вартість входять до предмету доказування для цілей вирішення відповідності вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства рішення про анулювання реєстрації платника податку на додану вартість.

Згідно з  пунктом 49.4 статті 49 Податкового кодексу України платники податків, що належать до великих та середніх підприємств, подають податкові декларації контролюючому органу в електронній формі з дотриманням вимог законів щодо електронного документообігу та електронного цифрового підпису.

Податкова звітність з податку на додану вартість подається в електронній формі контролюючому органу всіма платниками цього податку з дотриманням вимог законів щодо електронного документообігу та електронного цифрового підпису.

У разі припинення договору про визнання електронних документів з підстав, визначених законом, платник податків має право до складення нового договору подавати податкову звітність у спосіб, визначений підпунктами "а" і "б" пункту 49.3 цієї статті.

Контролюючим органам забороняється в односторонньому порядку розривати договір про визнання електронних документів.

Отже, при перевірці наявності законних передумов анулювання реєстрації платником податку на додану вартість з`ясуванню підлягають, зокрема, й обставини щодо правомірності прийнятого суб`єктом владних повноважень рішення про неукладення/розірвання договору про визнання електронних документів, оскільки саме з наявністю такого договору законодавець надає можливість платнику податків реалізувати свій обов`язок щодо подання звітності з податку на додану вартість, а відтак мати обґрунтовані сподівання про відсутність передбачених законодавством підстав  для прийняття рішення, яким  його буде позбавлено  статусу платника податку на додану вартість. 

Аналогічний підхід щодо необхідності дослідження судами передумов, за яких платник податків не зміг реалізувати обов`язок щодо подання звітності з податку на додану вартість вже було висловлено Верховним Судом, зокрема  у постановах від 28 травня 2019 року  у  справі  №810/3576/18 та від 30 жовтня 2018 року у справі  №805/4063/17-а.

Серед іншого необхідно пам’ятати, що підстави для задоволення позовних вимог платника зобов`язального характеру відсутні, якщо останнім не надано доказу, який би безспірно посвідчував ту обставину, що після скасування рішення суб`єкта владних повноважень про анулювання реєстрації позивача, як платника податку на додану вартість, контролюючий орган не вчинить дії до платника цього податку з відповідним відображенням показників, прийняття звітності, відновлення дії договору тощо. Прогнозування можливих порушень зі сторони відповідачів та зобов`язання їх вчинити певні дії в майбутньому є передчасним.

Відтак, за наявності об`єкту судового захисту на момент звернення із позовом, зобов`язальна частина позову, як спосіб відновлення порушеного права, є передчасною, виходячи із дискреційних повноважень органу, коли суд замість органу (по суті підмінюючи його) вирішує питання, які знаходяться в межах його компетенції, без можливості прийняття рішення із цих питань суб`єктом владних повноважень.

Дані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 02 жовтня 2018 року по справі №820/159/16, від 30 травня 2019 року по справі №826/11485/15.

Доводи контролюючого органу про те, що у платника  була можливість подавати декларації з податку на додану вартість у паперовому вигляді, не спростовують висновки про безпідставність, оскільки  можливість подавати податкову звітність у спосіб, визначений підпунктами «а» і «б» пункту 49.3 статті 49 ПК України, виникає у разі припинення договору про визнання електронних документів з підстав, визначених законом (пункт 49.4 статті 49 ПК України).

ВИСНОВОК: Платник податку на додану вартість не може бути позбавлений свого статусу на тій підставі, що органи державної влади допустили помилку і без  наявності законних на те підстав не уклали (розірвали) договір про визнання електронних документів, що вплинуло на можливість платником реалізувати обов'язок щодо подання звітності з податку на додану вартість.

Матеріал по темі: «Розірвання договору про визнання електронних документів: підміна понять»

Теги: статус ПДВ, НДС, позбавлення статусу ПДВ,  розірвання договору про визнання електронних документів, неукладання договору, визнання електронних документів, судова практика, Адвокат Морозов

Видача дубліката виконавчого документа у зв`язку з його втратою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вирішення питання про видачу дубліката виконавчого документа у зв`язку з його втратою

03 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-461/09, провадження № 61-2812св19 (ЄДРСРУ № 89648899) досліджував питання щодо вирішення питання про видачу дубліката виконавчого документа у зв`язку з його втратою.

Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (стаття 129-1 Конституції України).

Основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення (стаття 129 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підлягає застосуванню згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України.

Виконання судового рішення відповідно до рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26 червня 2013 року у справі № 1-7/2013 є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Відповідно до частини першої статті 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Виконавчі листи викладаються в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи шляхом заповнення відповідних форм процесуальних документів, передбачених Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему, і підписуються електронним цифровим підписом судді (в разі колегіального розгляду - електронними цифровими підписами всіх суддів, які входять до складу колегії).

До початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та Єдиного державного реєстру виконавчих документів, Положення про який затверджується спільним нормативно-правовим актом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України, із запровадженням яких відповідно до частини першої статті 1 розділу XII "Прикінцеві положення" ЦПК України вводяться в дію вимоги частини четвертої статті 431 ЦПК України щодо внесення виконавчого документу до Єдиного державного реєстру виконавчих документів, функціонування якого виключає втрату виконавчого документа, порядок видачі дублікату виконавчого документу замість втраченого визначено розділом XIIІ "Перехідні положення" ЦПК України.

Згідно з пунктом 17.4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Про видачу дубліката виконавчого документа постановляється ухвала у десятиденний строк із дня надходження заяви. За видачу стягувачу дубліката виконавчого документа справляється судовий збір у розмірі 0,03 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ухвала про видачу чи відмову у видачі дубліката виконавчого документа може бути оскаржена в апеляційному та касаційному порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналізуючи пункт 17.4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, єдиною підставою для видачі судом дубліката виконавчого листа є його втрата.

Дублікат - це документ, що видається замість втраченого оригіналу та має силу первісного документу. Оригінал виконавчого листа вважається втраченим, коли його загублено, украдено, знищено або істотно пошкоджено, що унеможливлює його виконання.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі № 474/783/17, провадження № 61-29св17, від 10 жовтня 2018 року у справі № 2-504/11, провадження № 61-41846св18.

Матеріал по темі: «Видача дублікату виконавчого документа у разі його втрати»

При вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа у зв`язку з його втратою заявник повинен подати докази на підтвердження втрати виконавчого листа, а суд має обов`язково перевірити, чи не було виконано рішення суду на підставі якого його видано та чи не втратило судове рішення законної сили

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року у справі № 2-824/2009, провадження № 61-5388св18.

Крім того, однією з підстав можливості видачі дубліката виконавчого документа, є подання відповідної заяви протягом строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання, який повинен обчислюватися з урахуванням переривання цього строку та/або його зупинення.

Згідно з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 січня 2019 року у справі № 916/215/15-г, Господарський процесуальний кодекс України не надає права відмовити в задоволенні заяви про видачу дубліката наказу з мотивів її необґрунтованості та не зобов`язує стягувача наводити причини втрати наказу. Висновок щодо необґрунтованості ототожнення поняття поновлення строку на оскарження рішення та поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа викладено у постанові Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 922/2440/16.

Відповідно до частини першої статті 433 ЦПК України у разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено.

Підставою для поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання є факт пропуску стягувачем такого строку з поважних причин.

Згідно позиції Верховного суду України, а саме постанови № 5016/149/2011(17/6) від 02.05.2018 р. обов`язковою умовою видачі дубліката виконавчого документу є звернення до суду із такою заявою в межах встановленого законом строку для пред`явлення його до виконання. Тобто, якщо закінчився строк виконавчої діяльності, то попередньо необхідно вирішити питання про поновлення пропущеного строку.

Поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для стягувача отримати та подати у встановлений законом строк виконавчий лист до примусового виконання, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України у постановах від 26 вересня 2012 року, справа № 6-85цс12 та від 04 листопада 2015 року, справа № 6-1486цс15

Крім того, поважність причин пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документу до виконання пов`язана не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знайти про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на заявника.

ВИСНОВОК: Дублікат виконавчого документа видається замість втраченого оригіналу, лише за наявності достатніх доказів того, що виконавчий документ дійсно втрачено.

Водночас обов'язковою умовою видачі дубліката наказу є звернення до суду із такою заявою в межах встановленого законом строку для пред'явлення його до виконання або його поновлення за рішенням суду.

Матеріал по темі: «Видача дубліката виконавчого документа та поновлення строків для пред'явлення»

Теги: судовий наказ, виконавчий документ, виконавчий лист, поновлення пропущеного строку,  на предявлення виконавчого документа, дублікат судового наказу, ухвала суду, стягувач, боржник, виконавче провадження, судова практика, Адвокат Морозов