Зупинення підприємства у зв’язку із порушеннями правил та норм пожежної безпеки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зупинення роботи підприємства у зв’язку із порушеннями правил та норм пожежної і техногенної безпеки, що створюють загрозу життю та здоров`ю людей

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/11480/17, адміністративне провадження №К/9901/6032/19 (ЄДРСРУ № 88986427) досліджував питання щодо зупинення роботи підприємства у зв’язку із порушеннями правил та норм пожежної і техногенної безпеки, що створюють загрозу життю та здоров`ю людей.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) регламентовані Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05 квітня 2007 року № 877-V.

Згідно зі статтею 1, частинами першою, другою та сьомою статті 7 Закону № 877-V державний нагляд (контроль) - це діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю)) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.

Заходи державного нагляду (контролю) - планові та позапланові заходи, які здійснюються у формі перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та в інших формах, визначених законом.

Для здійснення планового або позапланового заходу орган державного нагляду (контролю) видає наказ (рішення, розпорядження), який має містити найменування суб`єкта господарювання, щодо якого буде здійснюватися захід, та предмет перевірки.

На підставі наказу (рішення, розпорядження) оформляється посвідчення (направлення) на проведення заходу державного нагляду (контролю), яке підписується керівником органу державного нагляду (контролю) (головою державного колегіального органу) або його заступником (членом державного колегіального органу) із зазначенням прізвища, ім`я та по батькові і засвідчується печаткою.

На підставі акта, складеного за результатами здійснення заходу, в ході якого виявлено порушення вимог законодавства, орган державного нагляду (контролю) за наявності підстав для повного або часткового зупинення виробництва (виготовлення), реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг звертається у порядку та строки, встановлені законом, з відповідним позовом до адміністративного суду. У разі необхідності вжиття інших заходів реагування орган державного нагляду (контролю) протягом п`яти робочих днів з дня завершення здійснення заходу державного нагляду (контролю) складає припис, розпорядження, інший розпорядчий документ щодо усунення порушень, виявлених під час здійснення заходу.

Частиною першою статті 55 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) передбачено, що забезпечення пожежної та техногенної безпеки суб`єкта господарювання покладається на власників та керівників таких суб`єктів господарювання.

Статтею 64 КЦЗ України передбачено, що центральний орган виконавчої влади, який здійснює державний нагляд у сфері техногенної та пожежної безпеки, уповноважений організовувати та здійснювати державний нагляд (контроль) щодо виконання вимог законів та інших нормативно-правових актів з питань техногенної та пожежної безпеки, цивільного захисту і діяльності аварійно-рятувальних служб.

Центральний орган виконавчої влади, який здійснює нагляд (контроль) у сфері техногенної та пожежної безпеки, реалізує повноваження безпосередньо і через свої територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.

До складу центрального органу виконавчої влади, який здійснює нагляд (контроль) у сфері техногенної та пожежної безпеки, і його територіальних органів входять: органи державного нагляду у сфері пожежного нагляду; органи державного нагляду у сфері цивільного захисту і техногенної безпеки; підрозділи забезпечення та інші структурні підрозділи.

Згідно зі ст. 66 КЦЗ України центральний орган виконавчої влади, який здійснює державний нагляд у сфері техногенної та пожежної безпеки, здійснює державний нагляд (контроль) шляхом проведення планових та позапланових перевірок відповідно до закону.

У пункті 12 частини першої статті 67 КЦЗ України зазначено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, який здійснює державний нагляд у сфері техногенної та пожежної безпеки, належить звернення до адміністративного суду щодо застосування заходів реагування у вигляді повного або часткового зупинення до повного усунення порушень вимог законодавства у сфері техногенної та пожежної безпеки роботи підприємств, окремих виробництв, виробничих дільниць, експлуатації будівель, об`єктів, споруд, цехів, дільниць, а також машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів, зупинення проведення робіт, у тому числі будівельно-монтажних, випуску і реалізації пожежонебезпечної продукції, систем та засобів протипожежного захисту, надання послуг, якщо ці порушення створюють загрозу життю та/або здоров`ю людей.

Відповідно до частини другої статті 68 КЦЗ України у разі встановлення порушення вимог законодавства у сфері техногенної та пожежної безпеки, що створює загрозу життю та здоров`ю людей, посадові особи центрального органу виконавчої влади, який здійснює державний нагляд у сферах техногенної та пожежної безпеки, звертаються до адміністративного суду щодо застосування заходів реагування у вигляді повного або часткового зупинення роботи підприємств, окремих виробництв, виробничих дільниць, агрегатів, експлуатації будівель, споруд, окремих приміщень, випуску та реалізації пожежонебезпечної продукції, систем та засобів протипожежного захисту у порядку, встановленому законом.

У пунктах 1, 2 частині першій, частині другій статті 70 КЦЗ України закріплено, що підставою для звернення центрального органу виконавчої влади, який здійснює державний нагляд у сфері техногенної та пожежної безпеки, до адміністративного суду щодо застосування заходів реагування у вигляді повного або часткового зупинення роботи підприємств, об`єктів, окремих виробництв, цехів, дільниць, експлуатації машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів є: недотримання вимог пожежної безпеки, визначених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами, стандартами, нормами і правилами; порушення вимог пожежної безпеки, передбачених стандартами, нормами і правилами, під час будівництва приміщень, будівель та споруд виробничого призначення.

(!!!) Повне або часткове зупинення роботи підприємств, об`єктів, окремих виробництв, цехів, дільниць, експлуатації машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів, виконання робіт, надання послуг здійснюється виключно за рішенням адміністративного суду.

У постанові Верховного Суду від 18.09.2018 по справі №826/12258/14 зазначено, що захід реагування у вигляді повного зупинення є виключним заходом, обрання якого є можливим у разі, якщо виявлені порушення реально створюють загрозу життю та/або здоров`ю людей.

При цьому, згідно з п.35-36 постанови Верховного Суду від 28.02.2019 по справі №810/2400/18, недодержання суб`єктами господарювання вимог у сфері техногенної та пожежної безпеки призводить до невиправданого ризику виникнення надзвичайних ситуацій та, відповідно, ризику завдання шкоди життю і здоров`ю населення. Забезпечення державою конституційних прав громадян на захист життя, здоров`я та власності від невиправданого ризику виникнення надзвичайних ситуацій має пріоритетне значення.

Відповідно до п.41 постанови Верховного Суду від 31.07.2019 по справі №2040/6351/18, законодавець пов`язує настання реальної загрози життю та здоров`ю людей від пожежі з обставинами, які можуть призвести до займання та розповсюдження вогню.

У п.48 постанови Верховного Суду від 04.06.2019 по справі №809/443/16 та п.45 постанови Верховного Суду від 31.07.2019 по справі №2040/6351/18 зазначено, що посилання позивача на те, що ним усунуто частину виявлених порушень не свідчить про минування загрози життю та здоров`ю людей та, як наслідок, відсутності підстав для застосування відповідних заходів реагування.

Верховний Суд у п.55 постанови від 03.04.2020 по справі №806/77/18 зазначив, що необладнання приміщень закладу системою протипожежного захисту, незабезпечення приміщення системою оповіщення людей про пожежу за об`єктивним критерієм є такими, що створюють загрозу життю та/або здоров`ю людей, оскільки стосуються, зокрема, протипожежних норм.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.06.2019 в справі № 814/2356/17, від 07.08.2019 в справі № 810/1820/18.

Верховний Суд у п.33 постанови від 31.03.2020 у справі №160/998/19 вказав: "Оскільки порушення пожежної безпеки не були усунуті в повному обсязі, а ті, які залишились, можуть створювати загрозу життю або здоров`ю учнів та персоналу навчального закладу, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для застосування заходів реагування".

Системний аналіз викладених правових норм дозволяє стверджувати, що правовою підставою для застосування адміністративним судом заходів реагування є одночасна наявність таких умов: 1) факт порушення правил та норм пожежної і техногенної безпеки, що створюють загрозу життю та здоров`ю людей; 2) звернення компетентного органу, який здійснює державний нагляд у сфері пожежної і техногенної безпеки, із відповідним адміністративним позовом до суду; 3) наявність обов`язку у підконтрольного суб`єкта, зупинення експлуатації приміщень якого вимагає відповідний орган Державної служби України з надзвичайних ситуацій, забезпечувати дотримання вимог пожежної безпеки у відповідному приміщенні.

При цьому, обов`язок щодо забезпечення виконання вимог законодавства у сфері техногенної та пожежної безпеки покладено на суб`єкта господарювання незалежно від того, чи є він власником або користувачем відповідного об`єкта. Виникненню такого обов`язку кореспондує здійснення господарської діяльності за відповідною адресою.

Разом з тим, при обранні заходу реагування у вигляді повного або часткового зупинення роботи підприємств суб`єктом владних повноважень, і судом, відповідно, мають враховуватися принцип співмірності обраного заходу реагування тим порушенням, які виникли і тим, які залишилися не усунутими на час розгляду справи, а також дотримання справедливого балансу між інтересами відповідача і публічними інтересами.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 826/7073/18, від 25 лютого 2020 року у справі № 826/15768/18.

Окрім цього слід вказати, що все ж таки застосування заходу реагування після з`ясування того факту, що зазначені в акті перевірки порушення усунуті, втрачає той сенс, який законодавством покладений як основа і правова підстава його застосування.

З цього питання Верховний Суд неодноразово формував правовий висновок про наявність реальної загрози саме на момент ухвалення рішення судом, адже зупинення роботи підприємства - це крайня необхідність під час існування загрози а не постфактум, адже такий захід не є покаранням, а є превентивним заходом. (Постанова Верховного Суду від 28 травня 2019 року у справі №819/1850/17, яка підтримана Верховним судом 19 березня 2020 року у справі № 140/2323/19, адміністративне провадження №К/9901/3439/20 (ЄДРСРУ № 88305332).

ВИСНОВОК: В разі виявлення порушень, у зв’язку із порушеннями підприємствами правил та норм пожежної і техногенної безпеки, що створюють загрозу життю та здоров`ю людей, зупинення роботи останніх здійснюється виключно за рішенням суду і є крайньою необхідністю, лише у зв’язку з НЕУСУНЕННЯМ виявлених недоліків.

Матеріал по темі: «Охорона праці: зупинення роботи підприємства це крайня необхідність»

Теги: зупинення роботи підприємства, порушення правил пожежної і техногенної безпеки, загроза життю людей, виявлення порушень, перевірка пожежної безпеки, усунення недоліків, покарання, пожежна безпека, судова практика, ДСНС, Верховний суд, Адвокат Морозов

Строк пред’явлення виконавчого напису нотаріуса до примусового виконання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк пред’явлення виконавчого напису нотаріуса до примусового виконання з урахуванням змін визначених Законом України «Про виконавче провадження»

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.002758, адміністративне провадження №К/9901/33566/19 (ЄДРСРУ № 88986431) досліджував питання щодо строку пред’явлення виконавчого напису нотаріуса до примусового виконання з урахуванням змін визначених Законом України «Про виконавче провадження».

Згідно зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами статті 91 Закону України «Про нотаріат» від 02 вересня 1993 року № 3425-XII (далі - Закон України № 3425-XII) виконавчий напис може бути пред`явлено до примусового виконання протягом одного року з моменту його вчинення. Поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого напису здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до частини першої статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (далі - Закон України № 606-XIV), чинного на момент видачі виконавчого напису приватного нотаріуса, виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.

Пунктом 3 частини другої статті 22 Закону України № 606-XIV передбачалося, що строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для інших виконавчих документів з наступного дня після набрання ними юридичної сили, якщо інше не передбачено законом.

За змістом частин першої, другої статті 23 Закону України № 606-XIV строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються: 1) пред`явленням виконавчого документа до виконання; 2) частковим виконанням рішення боржником; 3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення.

(!!!) Після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України «Про виконавче провадження» №1404-VIII від 02 червня 2016 року (далі - Закон №1404-VIII), частинами першою та другою статті 12 якого закріплено, що виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.

Згідно пункту 5 Розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.

Зі змісту наведеного положення Закону №1404-VIII слідує, що він застосовується тільки до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання за якими не сплинув на час набрання чинності цим Законом. Для пункту 5 Розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» не передбачено зворотної дії в часі і можливості застосування норм Закону №1404-VIII від 02 червня 2016 року до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання за якими сплинув на час набрання ним чинності.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 16 січня 2020 року у справі №260/904/19 (ЄДРСРУ №86988902) та від 16 квітня 2020 року у справі №420/970/19 (ЄДРСРУ № 88815202).

Вважаючи, що положення Закону №1404-VIII стосовно встановленого трирічного строку для пред`явлення виконавчого напису нотаріуса до примусового виконання розповсюджуються на спірні правовідносини, та вказуючи, що на момент набрання чинності цим Законом строк пред`явлення виконавчого напису нотаріуса до виконання не закінчився, судами першої та апеляційної інстанції враховано обставини щодо повернення такого напису стягувачу у попередні періоди за наслідком пред`явлення стягувачем виконавчого напису нотаріуса до виконання, що, в силу положень статті 23 Закону №606-XIV є однією з підстав для переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

ВИСНОВОК: Отже, якщо строк пред`явлення виконавчого документа (виконавчого напису нотаріуса)  до примусового виконання на момент набрання чинності Законом №1404-VIII не закінчився, то його можна пред’являти до виконання протягом трьох років не зважаючи на приписи статті 91 Закону України «Про нотаріат» де вказано, що виконавчий напис може бути пред`явлено до примусового виконання протягом одного року.

Винесення постанови без складання протоколу про адміністративне правопорушення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Винесення постанови без складання протоколу у разі вчинення правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ № 310/4923/17(2-а/310/157/17), адміністративне провадження №К/9901/20273/18 (ЄДРСРУ  № 88986782) та від 15 квітня 2020 року по справі № 296/5527/16-а, адміністративне провадження №К/9901/33304/18 (ЄДРСРУ № 88810585) досліджував питання щодо винесення національною поліцією постанови без складання протоколу про адміністративне правопорушення у разі вчинення правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі.

Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 №3353, встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306.

Адміністративне правопорушення - це вчинок, який має форму або дії, або бездіяльності. Проте щоб вчинок можна було кваліфікувати як адміністративне правопорушення, він повинен мати сукупність юридичних ознак, що визначають склад правопорушення. Наявність усіх ознак правопорушення є єдиною підставою для притягнення правопорушника до відповідальності. Якщо відсутня хоча б одна з ознак правопорушення, особа не може бути притягнута до відповідальності.

Притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

В свою чергу, процесуальний обов`язок щодо доказування правомірності винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно до положень діючого на час виникнення спірних правовідносин процесуального законодавства покладено на відповідача.

Аналогічна правова позиція, викладена у постановах Верховного Суду від 15.11.2018 у справі №524/5536/17 та від 17.07.2019 у справі №295/3099/17.

Отже, невстановлення працівником поліції під час розгляду справи про адміністративне правопорушення суб`єкта відповідальності за вказане правопорушення, тобто особи, яка безпосередньо несе адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зокрема, за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів є підставою для скасування винесеної постанови (19 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 204/8036/16-а(2а/204/27/17), адміністративне провадження №К/9901/24178/18 (ЄДРСРУ № 87683151).

Складання протоколу - це процесуальні дії суб'єкта владних повноважень, які спрямовані на фіксацію адміністративного правопорушення та, в силу положень статті 251 КУпАП, є предметом оцінки суду в якості доказу вчинення такого правопорушення при розгляді справи про притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Сам по собі протокол про адміністративне правопорушення не є рішенням суб'єкта владних повноважень, а тому позовні вимоги, спрямовані на фактичне визнання його незаконним, не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. (10 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду  в рамках справи № 760/9462/16-а, адміністративне провадження №К/9901/12359/18 (ЄДРСРУ № 73901880).

Зазначена правова позиція також відображена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 638/3490/18 та від 22 січня 2020 року у справі № 2-а/489/7/2016.

Матеріал по темі: «Правова (не) можливість оскарження протоколу патрульної поліції»

Відповідно до ст. 222 КУпАП України, органи Національної поліції розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення громадського порядку, правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину або інших паливно-мастильних матеріалів (ст. 80 і 81 (в частині перевищення нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах транспортних засобів), частина перша ст. 44, ст. 44-1, ч. 2 ст. 106-1, ч. 1, 2, 3, 4 і 6 ст. 109, ст. 110, ч. 3 ст. 114, ч. 1 ст. 115, ст. 116-2, ч. 2 ст. 117, ч. 1,ч 2 ст. 119, ч. ч. 1, 2, 3, 5 і 6 ст. 121, ст. 121-1, 121-2, ч. 1, 2 і 3 ст. 122, ч. 1 ст. 123, ст. 124-1 - 126, ч. 1, 2 і 3 ст. 127, ст. 128-129, ст. 132-1, ч. 1, 2 та 5 ст. 133, ч.ч. 3, 6, 8, 9, 10 і 11 ст. 133-1, ч. 2 ст. 135, ст. 136 (за винятком порушень на автомобільному транспорті), ст. 137, ч. 1, 2 і 3 ст. 140, ст. 148, 151, ст. 161, 164-4, ст. 175-1 (за винятком порушень, вчинених у місцях, заборонених рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради), ст. 176, 177, ч. 1 ч. 2 ст. 178, ст. 180, 181-1, ч. 1 ст. 182, ст. 183, 184, 189-2, 192, 194, 195).

Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.

Відповідно до п. 4 розділу І Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України №1395 від 07 листопада 2015 року та зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 10 листопада 2015 року за №1408/27853 (далі - Інструкція), у разі виявлення правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, розгляд якого віднесено до компетенції Національної поліції України, поліцейський виносить постанову у справі про адміністративне правопорушення без складання відповідного протоколу.

Постанова виноситься у разі виявлення адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, передбачених, зокрема, ч.1 ст. 126 КУпАП.

Між тим, постанова про притягнення водія до адміністративної відповідальності за своєю правовою природою є рішенням суб`єкта владних повноважень щодо наслідків розгляду зафіксованого правопорушення, якому передує фіксування цього правопорушення (постанова Верховного суду  від 05.08.2019 у справі № 712/12830/16-а).

Згідно з п. 2 розділу ІІІ Інструкції, постанова у справі про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема, ч. 1 ст. 126 КУпАП виноситься на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Відповідно до    статті 251 КУпАП, доказами в    справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані,    на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Приписами статті 258 КУпАП визначено, що протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі.

Слід акцентувати увагу, що в той же час ч. 3 статті 283 КУпАП чітко передбачено імперативний обов`язок поліцейського щодо зазначення технічного засобу, яким здійснено фото або відеозапис у постанові по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. 

У разі відсутності в постанові по справі про адміністративне правопорушення посилань на технічний засіб, за допомогою якого здійснено відеозапис, такий відеозапис згідно з вимогами статті 70 КАС України не може вважатися належним та допустимим доказом вчинення адміністративного правопорушення. (13 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 524/9716/16-а, адміністративне провадження №К/9901/33555/18 (ЄДРСРУ № 87559909).

Окремо слід вказати, на таке джерело доказів як «показання свідка» в адміністративні справі.

З цього приводу Верховний суд у постанові від 29 квітня 2020 року в рамках справи № 161/5372/17, адміністративне провадження №К/9901/34016/18 (ЄДРСРУ № 88986779) вказав, що відповідно до ч. 1 ст.65 КАС України як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з`ясувати у справі.

При цьому цінність свідка полягає в його безпосередньому об`єктивному сприйнятті обставини справи за допомогою органів чуттів і відсутності юридичної зацікавленості у вирішенні справи. І саме з огляду на своє нейтральне становище людина здатна об`єктивно та правильно засвідчити події і факти так, як вони дійсно відбувалися для можливості уникнення формалізму та зловживання процесуальними правами.

Натомість, на підставі показань свідків не можуть встановлюватися факти, які з огляду на закон або звичай установлюються в документах.

Нормами статті 222 КУпАП передбачено, що органи Національної поліції розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема, частинами 1-3 статті 122, статтею 126 КУпАП.

З аналізу вказаних приписів слідує, що складання працівниками органів і підрозділів Національної поліції протоколу про адміністративне правопорушення за частиною 2 статті 122, частиною 1 статті 126 КУпАП є необов`язковим.

ВИСНОВОК: Зважаючи викладене, Верховний Суд вважає правомірними дії інспектора при винесенні виключно постанови про притягнення до адміністративної відповідальності без складення відповідного протоколу, разом з тим у водія залишається великий арсенал захисту своїх прав.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 286/3047/16-а (ЄДРСРУ № 87839047), від 19 лютого 2020 року у справі № 496/4315/16-а (ЄДРСРУ № 87682515), від 13 лютого 2020 року у справі № 753/17124/16 (ЄДРСРУ № 87559883).

P.s. В той же час, 18 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 524/9827/16-а, адміністративне провадження №К/9901/20742/18 (ЄДРСРУ №87657275) вказав, якщо поліцейським розглянуто справу на місці зупинки транспортного засобу без надання права водію скористатися правовою допомогою адвоката – постанова підлягає скасуванню незалежно від вини водія.

Матеріал по темі: «Поліцейські зупинили автомобіль – заявляйте право на правову допомогу!!!»

Демонтаж об`єктів самовільного будівництва

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості прийняття рішення про демонтаж об`єктів самовільного будівництва

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ № 461/4655/16-а, адміністративне провадження №К/9901/13257/18 (ЄДРСРУ № 88986863) та від 07 квітня 2020 року в рамках справи № 464/4728/16-а, адміністративне провадження №К/9901/13501/18 (ЄДРСРУ № 88655344) досліджував питання щодо, особливостей прийняття рішення про демонтаж об`єктів самовільного будівництва.

Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування визначені положеннями Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статтею 31 якого їм надається, зокрема, право на здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих об`єктів,   а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу.

Частиною 7 статті 376 ЦК України та статтею 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що демонтаж об`єктів самовільного будівництва відбувається виключно на підставі рішення суду за наслідками розгляду відповідних позовів органів місцевого самоврядування та державного архітектурно-будівельного контролю.

Таке правове регулювання вказує на те, що виконавчим органам міських рад надано право здійснювати заходи з перевірки дотримання громадянами вимог містобудівного законодавства, приймати з цього приводу рішення, в яких відображати свої висновки щодо наявності таких порушень та встановлювати механізм усунення цих порушень. Однак рішення вказаних органів про демонтаж самовільно збудованих об`єктів є лише формою контролю за дотриманням законодавства, що регулює містобудівну діяльність, зокрема і виявлення самочинно збудованих об`єктів, не є обов`язковими до виконання, оскільки знесення здійснюється у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

ВАЖЛИВО: Таким чином, той факт, що питання знесення самочинного будівництва врегульоване законодавством, зокрема, Цивільним кодексом України, яким такими повноваженнями наділений виключно суд, не виключає можливості прийняття відповідачем спірного рішення, не виконання якого має наслідком звернення до суду з відповідним позовом.

Слід відмітити, що 04 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 464/1467/17, адміністративне провадження №К/9901/44165/18 (ЄДРСРУ № 87388387) акцентував увагу на тому, що за змістом статті 17 Закону №2807-IV громадяни мають право користуватись  об`єктами благоустрою населених пунктів та брати участь  в обговоренні правил та проектів благоустрою території населених пунктів, у здійсненні заходів з благоустрою населених пунктів, озелененні та утриманні в належному стані садиб, дворів, парків, площ, вулиць, кладовищ, братських могил, обладнанні дитячих і спортивних майданчиків, ремонті шляхів і тротуарів, інших об`єктів благоустрою.

Отже власники об’єктів  мають право брати участь у засіданні комісії та під час перевірки надавати свої пояснення, оскільки за результатами цих заходів на них покладені обов`язки з демонтування,  а рішення може вплинути на їх право та обов`язки.

Таким чином, вказаний факт (участь власників у засіданнях комісії) повинен перевірятися судом, оскільки фактично це є підставою для перевірки обґрунтованості прийнятого рішення ОМС.

Отже, належність об`єкта до самочинного підлягає перевірці у справі за позовом уповноваженого органу про його знесення.

Для задоволення вимоги про знесення самочинного будівництва необхідно встановити наявність умов, передбачених статтею 376 ЦК України, а саме: істотне відхилення від проекту; суперечність суспільним інтересам або порушення права інших осіб; істотного порушення будівельних норм і правил; неможливість проведення відповідної перебудови або відмова особи від її проведення.

Можливість знесення самочинного будівництва закон пов`язує саме з цими обставинами, а не з невиконанням відповідного розпорядження відповідача.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24.09.2019 у справі №464/3864/15-а, від 15.11.2019р. у справі №462/5892/15-а, від 20.11.2019р. у справі № 450/3297/14-а.

ВИСНОВОК: Розпорядження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування про демонтаж самочинних об’єктів є лише формою контролю та не є обов`язковими до виконання, оскільки знесення здійснюється у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом, а отже таке розпорядження є «внутрішньою вказівкою» подати документи в юридичний відділ для підготовки позову до суду з вимогами про примусовий демонтаж самочинно збудованого об’єкту у випадку, якщо власник у добровільному порядку його не знесе у відповідно – визначений строк.

Матеріал по темі: «Правові підстави та порядок встановлення або демонтажу тимчасової споруди»

Теги: демонтаж, самовільне будівництво, розпорядження про демонтаж, знесення, звернення із позовом, містобудування, благоустрій, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Спір про скасування державної реєстрації припинення юридичної особи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору про скасування державної реєстрації припинення юридичної особи у зв`язку з протиправним внесенням до ЄДР запису про припинення юридичної особи

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/8244/17, адміністративне провадження №К/9901/60040/18, К/9901/61639/18 (ЄДРСРУ № 88986877) досліджував питання щодо підсудності спору щодо відміни державної реєстрації припинення юридичної особи.

Відповідно до частини другої  статті 104 Цивільного кодексу України  юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»  встановлено спростовувану презумпцію відомостей, внесених до ЄДР, з огляду на що запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує. В той же час, якщо процедуру ліквідації не було здійснено належним чином, зокрема щодо виплати грошових сум кредиторам юридичної особи, то внесення до ЄДР запису про припинення цієї юридичної особи не тягне її припинення, а також припинення права на задоволення вимог кредитора. У подібних випадках до ЄДР вносяться зміни про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи на підставі судового рішення, яке набрало законної сили (пункт 2 частини першої статті 25 цього ж Закону).

Спір про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи є спором про наявність або відсутність цивільної правоздатності та господарської компетенції (можливості мати господарські права та обов`язки). Цей спір не є спором у сфері публічно-правових відносин, навіть якщо виник у зв`язку з протиправним внесенням до ЄДР суб`єктом владних повноважень запису про припинення юридичної особи; не є спором, що виникає із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин; не є спором, що виникає у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, а є спором про абстрактну можливість брати участь у конкретних правовідносинах.

При цьому процесуальне законодавство не визначає юрисдикційну належність такого спору, тобто існує прогалина процесуального закону.

Така прогалина заповнена правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 20.09.2018 (справа №813/6286/15, ЄДРСРУ № 77590175 ) шляхом застосування аналогії закону. Велика Палата Верховного Суду у тій справі виходила із того, що подібні спори є найбільш наближеними до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, тому повинні розглядатись за правилами господарського судочинства.

У справі № 813/6286/15, рішення в якій переглядала Велика Палата Верховного Суду, як і у справі, що розглядається, позивачі звернулися до суду з позовом про визнання протиправними дій реєстраційної служби щодо внесення до ЄДР реєстраційного запису про припинення юридичної особи, що в свою чергу свідчить про подібність правовідносин.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України Господарського процесуального кодексу України  (далі -  ГПК України) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Отже, оскільки спірні правовідносини є найбільш наближеними до правовідносин, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами   ГПК України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі №825/529/16 та від 05 грудня 2019 року у справі №821/3569/14.

P.s. 6 лютого 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 462/2646/17, провадження № 11-1272апп18 (ЄДРСРУ № 80224650) аналогічно визначилась із підсудністю спору шодо скасування державної реєстрації ОСББ.

Момент набрання чинності договору оренди землі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Договір оренди землі набирає чинності з моменту укладання чи з моменту державної реєстрації?

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 816/1752/17, адміністративне провадження №К/9901/39968/18 (ЄДРСРУ № 88986942) досліджував питання щодо моменту набрання чинності договором оренди землі.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, та не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У статті 11 ЦК України надано перелік підстав виникнення юридичних прав та обов`язків (юридичних фактів), які виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з дій, що не передбачені такими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Однією з таких підстав є відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України договори та інші правочини.

Вказані обставини мають певний часовий проміжок дії, який має початок та закінчення.

У частині першій статті 251 ЦК України строк визначено як певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк може бути визначено актами цивільного законодавства, правочином чи рішенням суду (частина третя статті 251 ЦК України).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.

Згідно із частиною третьою статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У частині першій статті 627 ЦК України деталізовано принцип свободи договору. Зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тому вольовий характер визначення строку не викликає сумніву. Тобто сторони наділені значними можливостями впливати на момент настання або закінчення строків, оскільки можуть змінювати строк, наближати або віддаляти його настання.

У статті 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються спеціальним законом.

Положення ст. 18 Закону України «Про оренду землі» (далі- Закон № 161-XIV, в редакції чинній станом на дату виникнення правовідносин), якою передбачено, що договір оренди  землі  набирає  чинності після його державної реєстрації.

(!!!) Верховний Суд України вказував, що поняття «момент укладення договору» та «момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки» різняться змістовим наповненням, а також можуть відрізнятися у часі, про що зазначено і у мотивувальних частинах постанов від 19 лютого 2014 року у справі №0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16).

У   ЦК України   передбачено як визначення строку, так і початку перебігу строку та його закінчення.

Статтею 252 ЦК України   вказано, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (частина перша статті 253 ЦК України).

Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку (частина перша статті 254 ЦК України).

Переважна більшість правовідносин, які урегульовані нормами цивільного законодавства, є відносинами, у яких забезпечується правомірна поведінка їх суб`єктів та нормальна реалізація ними суб`єктивних прав і виконання суб`єктивних обов`язків.

Тому і строки у таких правовідносинах є строками здійснення суб`єктивних цивільних прав та виконання обов`язків.

Це загальне правило закріплено у статті 631 ЦК України, зокрема що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Договір набирає чинності з моменту його укладення.

Разом з тим у частині третій вказаної статті обумовлено, що сторони можуть установити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

Момент укладення договору передбачений у  статті 640 ЦК України   і пов`язується з досягненням сторонами згоди з усіх його істотних умов та дотриманням певних вимог, якими є передання майна або вчинення іншої дії, нотаріальне посвідчення договору або його державна реєстрація, якщо таке передбачено актами цивільного законодавства.

Можна зробити висновок, що сторони в договорі оренди землі мали право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, оскільки такі права прямо передбачені принципами та закріплені загальними нормами цивільного законодавства.

Разом з тим якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору, діють загальні правила, передбачені спеціальним   Законом № 161-XIV, який прямо встановлював, що договір оренди земельної ділянки набирає чинності після його державної реєстрації.

Отже, для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна, з якими   закон   пов`язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків.

Такі висновки щодо набрання чинності договором оренди земельної ділянки зроблено у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16), у мотивувальній частині якої міститься роз`яснення аналогічного розуміння правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15  січня 2020 року по справі № 322/1178/18 (провадження 14-338цс19, ЄДРСРУ № 87857824).

ВИСНОВОК: Цивільне законодавство та судова практика вищої судової ланки вказує, що сторони в договорі оренди землі мають право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, однак якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору, діють загальні правила, передбачені спеціальним Законом.

теги: договір оренди землі, момент набрання чинності, державна реєстрація договору оренди землі, аренда земли, заключение договора, государственная регистрация, судебная практика, Адвокат Морозов