Земельні правовідносини: втручання в право на мирне володіння майном

Адвокат Морозов (судебная защита)

Витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави. Порядок та визначення розміру компенсації. Судова практика Верховного та Європейського суду. 

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

ВАЖЛИВО: Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Так, згідно частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісність набуття в розумінні статті 388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати (Постанова ВСУ від 10.10.2012 року по справі № 6-117цс12 (№ в ЄДРСРУ 26497404).

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право   на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ВАЖЛИВО: Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від  23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме:

• чи є втручання законним;
• чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес;
• чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям («пропорційність» є оціночною категорією і повинна встановлюватися щодо конкретного суб’єкта в кожній окремій справі на підставі тих обставин і фактів, що встановлені судом безпосередньо. Підґрунтям для висновку про додержання балансу інтересів, якщо втручання в право особи на мирне володіння майном має місце, повинен бути результат вивчення спірної ситуації, а не загальні приписи чи цитати, вирвані з контексту рішення ЄСПЛ -  п. 10 «Висновки та рекомендації міжнародної конференції «Право власності: європейський досвід та українські реалії»»).

ВАЖЛИВО: ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Проте кінцевий результат вирішення спору (задовольнити позов чи відмовити в його задоволенні) належить до сфери розсуду національного суду (п. 8 «Висновки та рекомендації міжнародної конференції «Право власності: європейський досвід та українські реалії»»).

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності.

 В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (статті 14, 19 Конституції України) та законами України. (Постанова ВСУ від 29.06.2016 року по справі № 6-1376цс16 (№ в ЄДРСРУ 58736551).

ВАЖЛИВО: Отже правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Необхідно також відмітити, що Верховний Суд України у судових рішеннях від    11 листопада 2014 року    у справі № 21-493а14 та від 9 грудня 2014 року у справі № 21-308а14, зазначив із посиланням на положення статей 2 та 5 Земельного кодексу України, що орган    місцевого самоврядування при здійсненні повноважень власника землі є рівноправним    суб'єктом    земельних відносин та    при     розпорядженні земельними ділянками комунальної власності    є вільним у виборі суб'єкта щодо надання земельної ділянки; позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження    землею та передачі відповідних прав щодо неї,    не може бути розглянуто за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.         Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року та 9 лютого 2016 року (справи №№ 21-3296а15, 21-5465а15 відповідно).

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення від 8 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

При цьому ЄСПЛ вважає, що не існує універсальних правил визначення розміру компенсації й таке питання повинно розглядатися в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх фактичних обставин. Компенсація має бути розумно пов’язаною з вартістю втраченого майна, але не обов’язково має відповідати його ринковій вартості.

Між тим «розумними очікуваннями» особи вважаються легітимні (або законні) і виправдані очікування набути майно або майнове право, які в практиці ЄСПЛ дістають правову охорону як майно.

Поняття «законні очікування» (legitimate expectations) слід розглядати як елементи верховенства права та «юридичної визначеності» (legal certainty). Практика Суду ЄС і ЄСПЛ розглядає законні очікування як елемент правової визначеності в умовах відсутності єдиної теорії легітимних (законних) очікувань, придатних для всіх національних правопорядків.

Теги: витребування земельних ділянок, втручання в право на мирне володіння майном, відшкодування завданих збитків, добросовісний набувач, компенсація, власник земельної ділянки, землекористувач, право власності, нерухоме майно, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Поновлення процесуальних строків на касаційне оскарження: ВСУ, ЄСПЛ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність та правове обґрунтування поновлення судом касаційної інстанції процесуальних строків на подання касаційних скарг контролюючими (фіскальними) органами через значний відрізок часу.

Вступ.

З аналізу Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається стійка тенденція щодо поновлення судом касаційної інстанції процесуальних строків на подання касаційних скарг контролюючими (фіскальними) органами через значний відрізок часу, а саме від 6 до 10 місяців.

Вказане стало можливим через те, що у зв’язку із змінами законодавства, зокрема Закону України «Про судовий збір» в частинні зобов’язання податкового управління сплачувати судовий збір на рівні з усіма учасниками судового процесу, фіскальні органи, разом із позовними заявами та/або скаргами, зверталися до суду з відповідними клопотаннями щодо звільнення (відстрочення) від сплати судового збору, однак, в переважній більшості, суди відмовляли в задоволені вищевказаного клопотання посилаючись на вимоги діючого законодавства та принципу рівності сторін та повертали скарги без розгляду.

Разом з тим, з початком бюджетного фінансування на судові витрати, почалась нова хвиля скарг податкових органів на рішення судів апеляційних інстанцій, однак вже із значним запізненням та порушенням процесуальних строків.

З урахуванням зазначеного в цьому матеріалі вважаю за необхідно висвітлити питання законності та правової обґрунтованості поновлення судами податковим органам процесуальних строків на касаційне оскарження, через значний  відрізок часу (більше 20 відведених днів) по вже прийнятим судовим рішенням.

Описова частина.

Розпочати матеріал хочеться з наступної тези: «Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після складання постанови апеляційного суду в повному обсязі»(Постанова ВСУ від 23.02.2016 року по справі № 826/104/115 (№ в ЄДРСРУ 56580853).

Поряд з цим,  Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 5 жовтня 2016 року  розглядаючи справу № 6-1724цс16 вказала, що право на касаційне оскарження судового рішення напряму залежить від своєчасності отримання судового акту апеляційної інстанції, тобто поновлення строків вбачається можливим лише з підстав несвоєчасності отримання рішення (ухвали, постанови) суду.

Разом з цим, відповідно до ч. 1 ст. 102 КАС України пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений, а процесуальний строк, встановлений судом, - продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі.

Ключовою є фраза «З ПОВАЖНИХ ПРИЧИН», а отже це і є предметом доказування для скаржника: тобто, якщо строк на касаційне оскарження був пропущений з поважних причин  це повинно підтверджуватися незаперечними письмовими доказами.

ВАЖЛИВО: Процесуальний Закон не дає визначення терміну «поважні причини». Між тим в Рішенні Верховного суду України від 13.09.2006 року по справі № 6-26370кс04 (№ в ЄДРСРУ 135558) вказане наступне: «Поважними причинами пропуску строку позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або утрудненим».

Більше того, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України, відмова у відкритті касаційного провадження з підстави, передбаченої частиною четвертою статті 214 КАС, не позбавляє права сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов’язки, оскаржити в касаційному порядку судові рішення, додавши клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, оскільки питання про поважність причин пропуску процесуального строку оцінюються судом на власний розсуд, в кожному конкретному випадку.  Виняток з цього правила щодо присічного річного строку для певного кола скаржників зазначений в абзаці третьому частини четвертої статті 214 КАС. (Постанова ВСУ від 30.09.2015 року по справі № 21-2231а15).

По суті.

Відповідно до вимог процесуального законодавства касаційна скарга підлягає залишенню без руху внаслідок наявності перешкод для відкриття касаційного провадження.

Згідно із частиною 2 статті 212 КАС України касаційна скарга на судові рішення подається протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.

Частиною 5 статті 254 КАС України передбачено, що постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі.

Частиною 4 статті 214 КАС України встановлено, що касаційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, встановлених статтею 212 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними.

ВАЖЛИВО: При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали про залишення касаційної скарги без руху особа має право звернутися до суду касаційної інстанції з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку.

Вищий адміністративний суд України, при поданні скарг податковими органами, в переважній більшості обґрунтовано залишає касаційну скаргу без розгляду та надає скаржнику 30 денний строк для належного обґрунтування поважності причин пропуску процесуального строку з наступним обґрунтуванням.

Згідно ч. 3 ст. 214 Кодексу адміністративного судочинства України, до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 213 цього Кодексу, застосовуються правила ст. 108 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 108 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених ст. 106 цього Кодексу, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановлюється строк, достатній для усунення недоліків. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надсилається особі, що звернулася із позовною заявою.

Виходячи з наведеного та відповідно до приписів ч. 4 ст. 214 КАС України, суд повинен надати скаржнику строк для усунення вказаних недоліків у строк протягом тридцяти днів з моменту отримання даної ухвали про залишення касаційної скарги без руху.

Приклади судової практики:

«скаржнику необхідно надати докази поважності пропуску строку на які посилається, зокрема відсутності коштів для сплати судового збору з часу повернення касаційної скарги поданої вперше до часу подання вдруге, докази вчинення дій щодо отримання коштів для оплати судового збору» (Ухвала ВАСУ від 15.11.2016 р. у справі № К/800/30669/16 та № К/800/30652/16);

«на підтвердження поважності пропуску строку відповідачу слід надати докази неможливості звернення до суду касаційної інстанції у період з моменту отримання ухвали Вищого адміністративного суду України по дату подання касаційної скарги» (Ухвала ВАСУ від 15.11.2016 р у справі №  К/800/30787/16 та № К/800/30682/16);

«скаржнику слід надати суду касаційної інстанції належні докази та обґрунтування вчинення будь-яких дій, спрямованих на отримання достатнього для сплати судового збору фінансування з Державного бюджету України з моменту отримання копії оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції, а також неможливості оскарження рішень судів попередніх інстанцій з моменту сплати судового збору» (Ухвала ВАСУ від 15.11. 2016 р. у справі  № К/800/30953/16 та № К/800/30593/16 ).

Однак як завжди з правила є виключення….

Так, 27 жовтня 2016 року Вищий адміністративний суд України під головуванням судді Маринчак Н.Є. розглядаючи справу № К/800/28894/16 прийняв необґрунтовану та безпідставну ухвалу № в ЄДРСРУ 62469227 (http://reyestr.court.gov.ua/ ), якою визнав поважними підстави пропуску податковою інспекцією строку на касаційне оскарження постанови апеляційного адміністративного суду  від 09 лютого 2016 року (категорія справи  № 804/10274/15).

Підстави та мотиви спірної ухвали у рішенні не зазначені, окрім наступного: «Перевіривши доводи поважності пропуску строку на касаційне оскарження, наведені в заяві та докази приєднані до неї, вважаю, що строк на касаційне оскарження був пропущений не з вини скаржника» (орфографія, пунктуація, синтаксис згідно оригіналу, підкреслення заявника).

ВАЖЛИВО: Разом з тим необхідно вказати, що суд касаційної інстанції – Вищий адміністративний суд України по вищевказаній справі вже розглядав та повертав касаційну скаргу податкової залишену без розгляду, оскільки скаржник не виконав вимог суду в частині сплати судового збору.

Таким чином судом не враховано, що Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 березня 2016 року у справі  № К/800/8335/16 (категорія справи № 804/10274/15, № в ЄДРСРУ 56845707) касаційна податкової інспекції у справі № 804/10274/15 залишена без руху та надано 30 денний строк для усунення недоліків касаційної скарги.     

Більше того, 19 травня 2016 року у справі К/800/8335/16 (категорія справи № 804/10274/15 № в ЄДРСРУ 58104321) у зв’язку з не усуненням недоліків податковою інспекцією, які були підставою для залишення касаційної скарги без руху, Вищий адміністративний суд України ухвалив відмовити в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги, а касаційну скаргу повернути скаржнику.

Отже, як вже було зазначено вище, Вищий адміністративний суд України в особі головуючого судді МАРИНЧАК Нінель Євгенівни, не перевірив доводів касаційної скарги, не прийняв до уваги наявність відповідних судових рішень касаційної інстанції та після спливу 8 (ВОСЬМИ) місяців ПОВТОРНО, без належного правового обґрунтування у справі№ К/800/28894/16 (категорія справи  № 804/10274/15) касаційну скаргу податкової інспекції прийняв та відкрив касаційне провадження, чим фактично вчинив кримінальне правопорушення передбачене ч. 1 ст. 375 КК України.

Правове обґрунтування.

Як вбачається  із практики Верховного Суду України,  оцінюючи обставини,  що перешкоджали  здійсненню  процесуального  права  на оскарження,   суд  повинен  виходити  з  оцінки  та  аналізу  всіх наведених у клопотанні доводів,  а також з того,  чи  мав  заявник можливість  своєчасно  реалізувати своє право на оскарження (Лист Вищого адміністративного суду України від 19.05.2010  N 708/11/13-10).

Постановою Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 21-240а13 (№ в ЄДРСРУ 36171760) передбачено, що обставини, з якими сторона пов’язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, доводяться стороною і встановлюються судом тільки у випадку, якщо заявлена вимога про застосування цих строків.

Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 100 КАС вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 5 грудня 2011 року (справа № 21-369а11(№ в ЄДРСРУ 20968416).

Необхідно вказати, що поновлення процесуальних строків на оскарження судових рішень є дискреційними повноваженнями суду, а під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний або судовий орган, приймаючий рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Ухвала ВАСУ від 29.09.2016 року по справі № 522/6069/14-а (№ в ЄДРСРУ 61821829).

Практика ЄСПЛ (принцип «Res judicata»).

В свою чергу необґрунтоване поновлення процесуальних строків на оскарження «остаточного судового рішення» є порушенням принципу «Res judicata» (юридичної визначеності), про що вказує як судова практика Верховного суду України (наприклад, Постанова ВСУ від 13.07.2016 року по справі № 3-774гс16 (№ в ЄДРСРУ 58986625) так і судова практика Європейського суду з прав людини.

Перш за все необхідно звернутися до Основного Закону нашої Держави та вказати, що згідно ст. 1 Конституції - Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава в якій визнається і діє принцип верховенства права; людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. (Рішення Конституційного суду України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, справа № 1-11/2012).

В свою чергу, відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Серед основних засад судочинства, згідно з п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України, є «обов’язковість рішень суду».

Отже, у найвищому за юридичною силою законі закріплено конституційний принцип обов’язковості рішень судів, за ознакою територіальності – на всій території нашої держави.

Згідно статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Вказане вище, також дублюється і у ст.13 Закону України  «Про судоустрій і статус суддів», але з деяким роз’ясненням, зокрема щодо обов’язковості та преюдицівності.

Так, обов’язковими судовими рішеннями є лише ті, що набрали законної сили, а преюдиційність судових рішень для інших судів визначається виключно законом.

Разом з тим, згідно ст. 55 Конституції України та ст. 14 Закону України  «Про судоустрій і статус суддів» учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України.

Водночас, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Практика Європейського суду щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Так, у справі „Трегубенко проти України" заявник скаржився, що остаточне і обов’язкове судове рішення, винесене на його користь, було скасовано в порядку нагляду, а також що судове провадження в його справі було несправедливим. Крім того, заявник скаржився, що йому було відмовлено у доступі до суду для визначення його цивільних прав.

Розглянувши обставини цієї справи, Суд зауважив, що, дозволяючи внесення протесту згідно з цим правилом, Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов’язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконано.

У своїй практиці Суд дотримується тієї думки, що це питання має розглядатися з урахуванням принципу юридичної визначеності, а не просто як втручання з боку виконавчої влади. Тому у вказаній справі Суд дійшов висновку, що, застосовувавши процедуру нагляду з метою скасування судового рішення, винесеного на користь заявника, Пленум Верховного Суду України порушив принцип юридичної визначеності та право заявника на доступ до суду, гарантоване статтею 6 § 1 Конвенції.

Аналогічного висновку щодо скасування остаточного судового рішення, Суд дійшов у справах „Науменко проти України", „Полтораченко проти України" та „Тімотієвич проти України".

Суд визнав, що у згаданих справах, в яких мали місце скасування рішень, які набули статусу остаточних та мали обов’язковий характер, було порушено статтю 6 § 1 Конвенції.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини також і у справах «Устименко проти України» та «Пономарьов проти України».

Зокрема, Високий Суд вказав, що  право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано  пунктом  1  статті  6  Конвенції,  має розумітися у світлі преамбули  Конвенції,  у  відповідній  частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності,  який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу  остаточності  рішень  суду. 

Цей принцип  наголошує,  що  жодна  зі  сторін  не  має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду  просто  тому, що  вона  має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення.  Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства,  але не  для  здійснення  нового  судового  розгляду.

Перегляд  не  повинен  фактично  підміняти собою апеляцію,  а сама можливість  існування  двох  точок  зору  на  один  предмет  не  є підставою  для  нового розгляду.  Винятки із цього принципу можуть мати місце лише  за  наявності  підстав,  обумовлених  обставинами важливого та вимушеного характеру (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Рябих проти Росії" (  980_172  )  (Ryabykh  v.  Russia), заява N 52854/99, п. 52, ECHR 2003-X).

У цих справах Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності.

Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою.

Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (див. рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, п. 41, від 3 квітня 2008 року) (п. 47 рішення).

Зі змісту пункту 52 рішення «Устименко проти України» випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення.

За цих підстав Високий Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 53 рішення).

Рішення Європейського Суду з прав людини зі статтею 17 Закону України  «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» мають в Україні значення джерела права. Більше того, частина 2 статті 8 КАС України, вимагає врахування практики Європейського Суду з прав людини при вирішенні справ.

Вказане вище підтверджує те, що у суду є «свобода розсуду» або дискреційні повноваження суду на поновлення процесуальних строків, адже за таких обставин лише суд вирішує яка причина є поважною і які докази можна приймати до уваги, разом з цим суд повинен обґрунтувати свою позицію відповідними доводами, а не лише зазначити «визнати поважними причини пропуску процесуальних строків» (Ухвала ВСУ від 26.01.06 справа № N 6-7307кс04).

P.s. необґрунтоване поновлення процесуальних строків можна прирівняти до винесення неправосудного рішення, а це вже є підставою для дисциплінарної та/або кримінальної відповідальності головуючого суді.

Теги: поновлення процесуальних строків, возобновление процессуальных сроков, кассационная жалоба, касаційна скарга, клопотання про поновлення строків, ВАСУ, Верховний суд, судова практика, відповідальність, неправосудне судове рішення, стаття 375 КК України, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Позовна давність: початок відліку строку у кредитних зобов’язаннях

Адвокат Морозов (судебная защита)

Застосування та початок відліку строків позовної давності у кредитно – фінансових спорах при достроковій вимозі кредитора щодо повернення кредитних коштів. 

02.11.2016 року Верховний суд України зробив дуже важливий правовий висновок у справі № 6-1174цс16 яким передбачено, що у разі узгодження між сторонами кредитно – фінансових послуг зміни строку виконання основного зобов’язання (дострокового погашення кредитного договору у разі наявної заборгованості), то усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, і позивач повинен звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права протягом трьох років саме від цієї дати.

Тобто,  у зв’язку з порушенням  графіку платежів за  кредитним договором,  умови якого передбачають дострокове повернення споживачем коштів в разі прострочення зобов’язання,  термін повернення кредиту змінюється, і саме з цього моменту починається відлік строків позовної давності.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України  зробила цей висновок виходить з наступного. 

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 

ВАЖЛИВО: У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Якщо в зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). 

ВАЖЛИВО: При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). 

Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша сттатті 261 ЦК України).

Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15 (суддя-доповідач Романюк Я.М.).

ВАЖЛИВО: Таким чином, якщо сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів, усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, і позичальник повинен звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права протягом трьох років саме від цієї дати.

Разом з цим необхідно вказати і на правову позицію Верховного суду України висловлену у постанові від 9 листопада 2016 року у справі № 6-2251цс16, яка передбачає, що пред’явлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності.

Таким чином, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов.

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність –  це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків.

ВИСНОВОК: перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. 

Теги: исковая давность, позовна давність, кредитно – фінансові спори, стягнення заборгованості за кредитним договором, застосування строків позовної давності, банк, споживач, кредит, іпотека, застава, залог, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов