Застосування фінансових санкцій за куріння кальянів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування фінансових санкцій за куріння кальянів у приміщенні закладу ресторанного господарства 

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/23655/23, адміністративне провадження № К/990/29838/24 (ЄДРСРУ № 124084601) досліджував питання щодо застосування фінансових санкцій за куріння кальянів у приміщенні закладу ресторанного господарства. 

У Рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров`я (далі - ВООЗ) щодо кальянів і тютюнових сумішей, виданих у 2015 році (WHO Study Group on Tobacco Product Regulation - Waterpipe Tobacco Smoking: Health Effects, Research Needs and Recommended Actions by Regulators, 2015) зазначено, що кальянний дим містить токсичні речовини, що шкодять здоров`ю так само, як і звичайні сигарети. 

У закладах ресторанного господарства заборона на куріння тютюнових виробів в Україні почала діяти з 16 грудня 2012 року на підставі Закону України від 24 травня 2012 року № 4844-VI (далі - Закон № 4844-VI), яким внесено зміни до Закону № 2899-IV та викладено частини другу статті 13 цього Закону в такій редакції: 

«Забороняється куріння тютюнових виробів, а також електронних сигарет і кальянів: 

1) у ліфтах і таксофонах; 

2) у приміщеннях та на території закладів охорони здоров`я;

 … 

9) у приміщеннях закладів ресторанного господарства; 

…». 

Відповідно до пункту 4.1 розділу 4 «Класифікація закладів ресторанного господарства» ДСТУ 4281:2004 «Заклади ресторанного господарства. Класифікація», чинного з 01 липня 2004 року, до закладів ресторанного господарства належать: ресторан, ресторан-бар, кафе, кав`ярня, кафе-бар, кафе-пекарня, чайний салон, кафетерій, закусочна, шинок. 

Під приміщеннями закладів ресторанного господарства» розуміють усі внутрішні приміщення, призначені для обслуговування та перебування споживачів, а також для забезпечення роботи персоналу. 

Таким чином, пункт 9 частини другої статті 13 Закону № 2899-IV у редакції Закону № 4844-VI встановлював заборону на куріння, зокрема, кальянів у приміщеннях закладів ресторанного господарства. 

Куріння тютюнових виробів - дії, що призводять до згоряння тютюнових виробів, у результаті чого утворюється тютюновий дим, який виділяється в атмосферне повітря та вдихається особою, яка курить. 

Таке формулювання пункту 9 частини другої статті 13 Закону № 2899-IV та використання терміну «куріння" обмежувало заборону виключно дією куріння (згоряння тютюну), і, відповідно, ця заборона не поширювалася на альтернативні способи споживання у закладах ресторанного господарства тютюнових виробів та їх замінників, що створювало правову прогалину в забороні куріння в закладах ресторанного господарства. 

Заклади ресторанного господарства як суб`єкти господарювання зобов`язані були забезпечувати виконання законодавства про заборону дій, що призводять до згоряння тютюнових виробів, у результаті чого утворюється тютюновий дим, створюючи умови, за яких куріння у приміщеннях було б неможливим. 

16 вересня 2012 року в Україні введено заборону реклами, стимулювання продажу та спонсорства тютюнових виробів. 

Відповідно до частини першої статті 16 Закону № 2899-IV у редакції Закону України від 22 вересня 2011 року № 3778-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони реклами, спонсорства та стимулювання продажу тютюнових виробів» (далі - Закон № 3778-VI; набрав чинності з 16 вересня 2012 року) забороняються будь-яка реклама та стимулювання продажу тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об`єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються тютюнові вироби, в тому числі: 

-          проведення заходів з безоплатної роздачі, у тому числі для маркетингових досліджень та дегустації, обміну тютюнових виробів на тютюнові вироби чи будь-які інші товари, роботи, послуги; використання тютюнових виробів з метою отримання товарів, робіт, послуг; пропонування або надання будь-якого прямого чи непрямого відшкодування на придбання або використання тютюнових виробів; 

-          пропонування або надання бонусів, премій, повернення готівкових коштів, права на участь у будь-якій грі, лотереї, конкурсі, події, прямо або опосередковано пов`язаних з тютюновими виробами, або якщо умовою надання, або участі в яких, є придбання або вживання тютюнових виробів; 

-          продаж тютюнових виробів у наборі з будь-якими іншими товарами або послугами; 

-          розміщення інформації про виробника тютюнових виробів та/або тютюнові вироби у місцях, де ці вироби реалізуються чи надаються споживачеві, у тому числі на елементах обладнання та/або оформлення місць торгівлі, за виключенням одного плаката розміром не більше 40х30 см на одне місце торгівлі, в якому надається текстова інформація про наявні в продажу тютюнові вироби та ціни на них; 

-          розміщення інформації з метою стимулювання продажу тютюну безпосередньо на тютюнових виробах та/або їх упаковці, у тому числі: малюнків та інших зображень, які не є частиною захищеної торгової марки; адрес веб-сайтів, електронної пошти; вкладень до упаковки тютюнових виробів; текстової або графічної інформації на прозорій обгортці упаковки тютюнових виробів; 

-          розміщення інформації щодо тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об`єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються тютюнові вироби, в місцях проведення розважальних заходів, в місцях роздрібної торгівлі, на автотранспортних засобах та обладнанні; 

-          надсилання повідомлень поштою, електронною поштою, повідомлень на мобільні телефони, поширення відеодисків, відеоматеріалів, компакт-дисків, комп`ютерних та інших ігор, розміщення інформації в мережі Інтернет з метою стимулювання продажу тютюнових виробів; 

-          продаж, пропонування для продажу, поставка чи реклама нетютюнових виробів, послуг, реклама або упаковка яких містить напис, малюнок чи будь-яке інше зображення, повідомлення, які повністю або в частині ідентифікуються чи асоціюються з тютюновим виробом, знаком для тютюнових товарів і послуг чи з виробником тютюнових виробів; 

-          інші заходи прямого та непрямого стимулювання продажу тютюнових виробів та вживання тютюну. 

(!!!) Тобто, з 16 вересня 2012 року заборонено будь-які форми реклами, стимулювання продажу, маркетингових заходів та інформаційного просування тютюнових виробів, їх знаків чи упаковки, а також заходи, які прямо чи опосередковано сприяють їх реалізації або споживанню. 

З 11 липня 2022 року набули чинності зміни до статті 13 Закону № 2899-IV (у редакції Закону № 1978-IX), які посилюють боротьбу з поширенням тютюнокуріння, альтернатив традиційному курінню тютюну, стимулюванням продажу тютюнових виробів та забороняють відведення місць для куріння в приміщеннях підприємств і установ усіх форм власності, за винятком аеропортів, де спеціально відведені місця для куріння залишаються дозволеними за умови їх належного облаштування. 

Закон № 1978-IX значно розширив формулювання частини другої статті 13 Закону  № 2899-IV щодо заборони лише куріння тютюнових засобів, зокрема, у закладах ресторанного господарства. 

Частиною другою статті 13 Закону № 2899-IV у редакції, чинній з 11 липня 2022 року, передбачено заборону куріння, вживання та використання тютюнових виробів, предметів, пов`язаних з їх вживанням, трав`яних виробів для куріння, електронних сигарет, пристроїв для споживання тютюнових виробів без їх згоряння, кальянів: 1) у ліфтах і таксофонах; 2) у приміщеннях та на території закладів охорони здоров`я; 3) у приміщеннях та на території навчальних закладів; 4) у приміщеннях та на території спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд та закладів фізичної культури і спорту; 5) у приміщеннях закладів ресторанного господарства; 6) у приміщеннях об`єктів культурного призначення; 7) у приміщеннях органів державної влади, інших державних установ, органів місцевого самоврядування; 8) у приміщеннях підприємств, установ та організацій усіх форм власності; 9) у приміщеннях готелів та аналогічних засобів розміщення громадян; 10) у приміщеннях гуртожитків; 11) на дитячих майданчиках; 12) у місцях загального користування житлових будинків; 13) у підземних переходах; 14) у транспорті загального користування, що використовується для перевезення пасажирів, у тому числі в таксі; 15) на вокзалах та станціях; 16) на зупинках громадського транспорту. 

У пояснювальній записці до проекту Закону № 1978-IX було зазначено, що законодавчі заходи зі зменшення поширеності куріння базуються на міжнародній практиці і зобов`язаннях, а саме: імплементації РКБТ ВООЗ, Директиви 2014/40/ЄС та реалізації «Цілей сталого розвитку України» ООН, зокрема Цілі 3 - «забезпечення здорового способу життя та сприяння благополуччю для всіх у будь-якому віці». Норми законопроєкту сприятимуть виконанню Національного плану заходів щодо неінфекційних захворювань для досягнення глобальних цілей сталого розвитку, затвердженого постановою Уряду України 26 липня 2018 року від 26 липня 2018 року № 530-р. 

Введення термінів «вживання та використання» заборонило не лише процес куріння, але й всі форми споживання у закладах ресторанного господарства та інших місцях, де діє заборона тютюнових виробів та їх замінників. 

(!!!) Верховний Суд вважає, що положення частини другої статті 13 Закону № 2899-IV забороняє будь-яке вживання кальянів у закладах ресторанного господарства та інших місцях, де діє заборона.

Частиною першої статті 16 Закону № 2899-IV у редакції Закону № 3778-VI, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, заборонялася будь-яка діяльність, що стимулює продаж або використання тютюнових виробів, включаючи роздачу, обмін, бонуси, рекламу, інформаційне розміщення. 

Між тим, заборона реклами, стимулювання продажу та спонсорства тютюнових виробів не обмежується зазначеними заходами. 

В абзаці 10 частини першої статті 16 Закону № 2899-IV у редакції Закону № 3778-VI, передбачалося, що під заборону підпадали «інші заходи прямого та непрямого стимулювання продажу тютюнових виробів та вживання тютюну». 

Приготування кальянів у закладі ресторанного господарства щодо чого в України існує заборона, реалізація закладом такої послуги є стимулюванням продажу тютюнових виробів та вживання тютюну у розумінні положень абзацу 10 частини першої статті 16 Закону № 2899-IV у редакції Закону № 3778-VI, оскільки надання послуги передбачає споживання у процесі вчинення певної дії. 

Поряд із забороною без винятків кальянів у приміщеннях закладів ресторанного господарства, надання закладом послуги приготування кальяну потрібно вважати стимулюванням продажу тютюнових виробів та вживання тютюну відповідно до статті 16 Закону № 2899-IV навіть якщо безпосередньо не відбувається реклама продукту. 

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 20 грудня 2024 року у справі № 320/29317/23, в якій Суд дійшов висновку, що: 

- кальяни у зв`язку зі змінами у законодавстві з 11 липня 2022 року підпадають під абсолютну заборону в закладах ресторанного господарства, незалежно від їхнього складу; 

- надання закладами ресторанного господарства послуг, заборонених статтею 13 Закону № 2899-IV, з приготування кальянів є стимулюванням продажу тютюнових виробів у розумінні статті 16 Закону № 2899-IV навіть якщо безпосередньо не відбувається реклама продукту. 

ВИСНОВОК: Кальяни з 11 липня 2022 року підпадають під абсолютну заборону в закладах ресторанного господарства, незалежно від їхнього складу.

 

 

 

Матеріал по темі: «Конвенціяпроти тютюну (WHO FCTC)»

 

 

 

Теги: куріння, табак, кальян, громадські місця, штраф, фінансові санкції, ресторан, кафе, заборона, Держпродспоживслужба, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Конвенція проти тютюну (WHO FCTC)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рамкова конвенція Всесвітньої організації охорони здоров`я із боротьби проти тютюну від 21 травня 2003 року («WHO Framework Convention on Tobacco Control» (WHO FCTC)) 

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/23655/23, адміністративне провадження № К/990/29838/24 (ЄДРСРУ № 124084601) досліджував питання щодо загальних положень рамкової конвенції Всесвітньої організації охорони здоров`я із боротьби проти тютюну від 21 травня 2003 року («WHO Framework Convention on Tobacco Control» (WHO FCTC)). 

15 березня 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України від 15 березня 2006 року № 3534-IV, яким ратифікувала Рамкову конвенцію Всесвітньої організації охорони здоров`я із боротьби проти тютюну від 21 травня 2003 року («WHO Framework Convention on Tobacco Control» (WHO FCTC); далі - Рамкова конвенція, WHO FCTC). 

Цей міжнародний договір спрямований на боротьбу з глобальною епідемією тютюнокуріння, в якому Сторони, зокрема, виявили серйозну стурбованість з приводу впливу всіх форм реклами, стимулювання продажу й спонсорства з метою заохочення вживання тютюнових виробів. 

Для цієї та інших цілей у пункті (c) статті 1 Рамкової конвенції передбачено, що термін «Реклама й стимулювання продажу тютюну» означає будь-який вид передачі комерційної інформації, рекомендації або дії з метою, результатом або ймовірним результатом стимулювання продажу тютюнового виробу або вживання тютюну, прямо чи побічно. 

У статті 8 «Захист від впливу тютюнового диму» WHO FCTC Сторони визнають, що наукові дані недвозначно підтверджують, що вплив тютюнового диму є причиною смерті, хвороб та інвалідності. 

Кожна Сторона приймає та здійснює у сферах існуючої національної юрисдикції, визначених національним законодавством, і активно сприяє на інших рівнях юрисдикції прийняттю і здійсненню ефективних законодавчих, виконавчих, адміністративних і/або інших заходів, що забезпечують захист від впливу тютюнового диму на робочих місцях  усередині приміщень, громадському транспорті й у закритих громадських місцях та у  відповідних випадках в інших громадських місцях. 

У статті 13 «Реклама, стимулювання продажу та спонсорство тютюнових виробів» WHO FCTC Сторони визнають, що повна заборона на рекламу, стимулювання продажу й спонсорство приведе до скорочення споживання тютюнових виробів. 

Кожна Сторона, відповідно до своєї конституції або конституційних принципів, вводить повну заборону на всю рекламу, стимулювання продажу й спонсорство тютюнових виробів. Сюди входить, з урахуванням дотримання правових умов і наявності технічних засобів, які має ця Сторона, повна заборона на транскордонну рекламу, стимулювання продажу й спонсорство, що виходять з її території. У зв`язку з цим кожна Сторона приймає протягом п`яти років після набуття чинності Конвенцією для цієї Сторони відповідні законодавчі, виконавчі, адміністративні і/або інші заходи та подає відповідні доповіді згідно зі Статтею 21. 

Сторона, яка не має можливості ввести повну заборону через свою конституцію або конституційні принципи, застосовує обмеження всієї реклами, стимулювання продажу й спонсорства тютюнових виробів. Сюди входить, з урахуванням дотримання правових умов і наявності технічних засобів, які має ця Сторона, обмеження або повна заборона на рекламу, стимулювання продажу й спонсорство, що виходять з її території та мають транскордонний ефект. У зв`язку з цим кожна Сторона приймає відповідні законодавчі, виконавчі, адміністративні і/або інші заходи та подає відповідні доповіді згідно зі Статтею 21. 

(!!!) Таким чином, Рамкова конвенція закликає до обмеження реклами, стимулювання продажу тютюнових виробів і впровадження суворих норм щодо продажу. 

ВИСНОВОК: Україна з моменту ратифікації WHO FCTC зобов`язалася забезпечити вільне середовище від тютюнового диму у громадських місцях, місцях роботи, громадському транспорті та в інших закритих приміщеннях, і забезпечити повну заборону або обмежити заходи щодо стимулювання споживання тютюну.

 

 

Матеріал по темі: «Послуги з приготування кальянів у закладах ресторанного господарства»

 

 

Теги: куріння, табак, кальян, громадські місця, штраф, фінансові санкції, ресторан, кафе, заборона, Держпродспоживслужба, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Близькі родичи та члени сім`ї

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: хто є близькими родичами та/або членами сім`ї?

25 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 209/2893/22, провадження № 61-13353св24 (ЄДРСРУ № 124084938) досліджував питання хто є близькими родичами та/або членами сім`ї?

Важливою складовою сімейного життя є право жити разом, щоб сімейні стосунки могли нормально розвиватись, а члени сім`ї могли спілкуватись одне з одним. Поняття сімейного життя є автономним. Відповідь на питання, існує чи ні сімейне життя, залежить переважно від факту реального існування у дійсності тісних особистих зв`язків та стосунків.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (частина друга статті 3 СК України).

Сімейний кодекс України регулює зокрема сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, між іншими членами сім`ї, визначеними у ньому. Водночас, Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням (стаття 2 СК України).

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміну «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавством не передбачено вичерпного переліку членів сім`ї та визначено критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання.

Кодекс законів про працю України передбачає, що близькими родичами чи свояками є батьки, подружжя, брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти подружжя (стаття 25-1 КЗпП України).

Положеннями статті 1 Закону України «Про запобігання корупції» визначено, що близькі особи - це члени сім`ї суб`єкта, зазначеного у частині першій статті 3 цього Закону, а також чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний та двоюрідний брати, рідна та двоюрідна сестри, рідний брат та сестра дружини (чоловіка), племінник, племінниця, рідний дядько, рідна тітка, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, батько та мати дружини (чоловіка) сина (дочки), усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням зазначеного суб`єкта. Члени сім`ї: особа, яка перебуває у шлюбі із суб`єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону, та діти зазначеного суб`єкта до досягнення ними повноліття - незалежно від спільного проживання із суб`єктом; будь-які особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки із суб`єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов`язки яких не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.

  

 

 

Матеріал по темі: «Сукупність доказів для доведення перед судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу»
 

 

 

Теги: члени сім’ї, близькі родичі, склад сім’ї, родственники, семья, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості вирішення питання про повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року

25 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/24144/23, провадження № 61-14228св24 (ЄДРСРУ № 124084895) досліджував питання щодо повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року.

Статтями 157, 160 СК України передбачено, що питання виховання дитини, а також визначення місця проживання дитини вирішуються батьками спільно та за згодою.

При цьому відповідно до статті 162 СК України в разі, якщо один з батьків самочинно, без згоди другого з батьків, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, в тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Статтею 11 Конвенції про права дитини, прийнятої 20 листопада 1989 року  44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН, ратифікованої постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789-XII, на держави-учасниці покладено зобов`язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

Зазначена стаття кореспондує із правом кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, закріпленим у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 04 листопада 1950 року, підписаної від імені України 09 листопада 1995 року та ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної 25 жовтня 1980 року в м. Гаага (Нідерланди) (далі - Конвенція).

Вказаною Конвенцією урегульовані правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання.

Згідно зі статтями 1, 2 Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні. 

(!!!) Головний акцент Конвенції полягає в тому, що один з батьків або членів сім`ї не може самостійно приймати рішення про зміну постійного місця проживання дитини.

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини порушує її права та інтереси і право батька чи матері на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулась зміна місця проживання дитини.

У відповідності до частини першої статті 3 Конвенції переміщення або   утримування   дитини   розглядаються   як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Результат системного аналізу частини першої статті 3 та інших статей Конвенції дає підстави вважати, що судовий або адміністративний орган держави має розглядати дії батька чи матері як міжнародне викрадення дитини за сукупності таких умов:

- дитина мала постійне місце проживання в країні - учасниці Конвенції;

- дитина незаконно переміщена або утримується за кордоном з порушенням прав піклування за умови, що ці права ефективно здійснювалися до її переміщення;

- дитина не досягла 16-річного віку.

У разі встановлення таких обставин згідно із зобов`язаннями за Конвенцією дитину має бути негайно повернуто до держави її постійного місця проживання.

Так, відповідно до частин першої, другої статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Разом із тим, статті 12, 13, 20 Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд може відмовити в поверненні дитини у наступних випадках: якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частини першої статті 13); або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12); або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Особа або установа, які стверджують, що дитина була незаконно вивезена (переміщена) з країни - учасниці Конвенції або утримується на території іноземної держави з порушенням права на опіку про дитину або права на доступ до неї, відповідно до статті 8 Конвенції може звернутися із заявою до спеціально призначеного Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.

(!) В Україні такі функції Центрального органу виконує Міністерство юстиції України.

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

ЄСПЛ у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia») № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.

Стаття 8 Гаазької Конвенції 1980 року накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції 1980 року, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції 1980 року. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107).

Питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо застосування статті 8, частини першої, другої статті 25 Конституції України, Принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, частини восьмої статті 7, частини четвертої статті 19 СК України, при вирішенні питання про повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року, досліджувалось зокрема Верховним Судом, висловленими у постановах  від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17 (провадження  № 61-37343св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51046/17-ц (провадження № 61-14573св18), від 15 жовтня 2020 року у справі № 161/6458/19 (провадження № 61-23047св19).

 

  

 

Матеріал по темі: «Відібраннядитини і повернення її за попереднім місцем проживання»

 

 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відповідальність податкового агента за порушення правил перерахування ПДФО

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відповідальність податкового агента за несплату (неперерахування) податку до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/5018/19, адміністративне провадження № К/990/19451/23 (ЄДРСРУ № 124084719) досліджував питання щодо відповідальності податкового агента за несплату (неперерахування) податку до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків.

Згідно з підпунктом «а» пункту 176.2 статті 176 ПК України особи, які відповідно до цього Кодексу мають статус податкових агентів, зобов`язані своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок.

Пунктом 54.2 статті 54 ПК України встановлено, що грошове зобов`язання щодо суми податкових зобов`язань з податку, що підлягає утриманню та сплаті (перерахуванню) до бюджету в разі нарахування/виплати доходу на користь платника податку - фізичної особи, вважається узгодженим податковим агентом або платником податку, який отримує доходи не від податкового агента, в момент виникнення податкового зобов`язання, який визначається за календарною датою, встановленою розділом IV цього Кодексу для граничного строку сплати податку до відповідного бюджету.

Згідно з пунктом 126.1 статті 126 ПК України у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов`язання (крім випадків, передбачених пунктом 126.2 цієї статті) протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу у таких розмірах: при затримці до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов`язання, - у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов`язання, - у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу.

Відповідно до пункту 127.1 статті 127 ПК України ненарахування, неутримання та/або несплата (неперерахування) податків платником податків, у тому числі податковим агентом, до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 25 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету. Ті самі дії, вчинені повторно протягом 1095 днів, - тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 50 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету. Дії, передбачені абзацом першим цього пункту, вчинені протягом 1095 днів втретє та більше, - тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 75 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету. Передбачені цим пунктом штрафи не застосовуються, коли ненарахування, неутримання та/або несплата (неперерахування) податку на доходи фізичних осіб самостійно виявляється податковим агентом при проведенні перерахунку цього податку, передбаченого пунктом 169.4 статті 169 цього Кодексу, та виправляється в наступних податкових періодах протягом податкового (звітного) року згідно з нормами цього Кодексу.

Практика Верховного Суду у питанні застосування зазначених норм права і правової кваліфікації порушень, за які передбачена відповідальність за статтею 126 ПК України, а за які - за статтею 127 ПК України сформована і вже набула характеру усталеної. Зокрема постанови Верховного Суду України від 10 листопада 2015 року у справі №813/6793/13-а, від 22 березня 2016 року у справі № 813/6774/13-а, постанови Верховного Суду від 05 березня 2019 року у справі № 818/1696/16, від 14 травня 2019 року у справі № 813/6270/15, від 07 лютого 2018 року у справі № 813/5787/15, від 21 січня 2020 року у справі № 820/11382/15, від 21 травня 2020 року у справі № 820/4330/17, від 23 червня 2020 року у справі № 815/3092/16, від 27 листопада 2020 року у справі № 813/3293/15, від 22 квітня 2021 року у справі № 821/537/17, від 11 серпня 2021 року у справі № 640/18945/18, від 20 жовтня 2021 року у справі № 460/1852/19, від 18 листопада 2021 року у справі № 480/5018/19, від 26 грудня 2023 року у справі № 820/948/18.

Правова позиція Верховного Суду України і Верховного Суду, від якої не було здійснено відступлення в порядку, встановленому КАС України, якщо її систематизувати, полягає у такому.

(!!!) Податок, який підлягає утриманню з нарахованого, але не виплаченого (не наданого) доходу підлягає перерахуванню до бюджету податковим агентом у строк для місячного податкового періоду, тобто десять календарних днів для сплати податкового зобов`язання, які починають обчислюватися після 20 числа (як граничного строку, передбаченого ПК України для подання місячної податкової декларації) незалежно від того, чи передбачено подання самої декларації. Місячний податковий період слід розуміти таким чином, що податкове зобов`язання податковим агентом повинне бути сплачене протягом 30 днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця. За змістом правового регулювання умов і порядку нарахування, утримання і сплати податкових зобов`язань останні мають бути сплачені податковим агентом до або під час виплати доходу іншому платнику податків.

Відповідальність за порушення строків сплати податкового зобов`язання встановлена статтею 126 ПК України. Таке правопорушення полягає в тому, що платник податків фактично сплатив узгоджену суму грошового зобов`язання, але із затримкою (несвоєчасно). Розмір штрафної (фінансової) санкції, передбачений цією статтею, встановлений у відсотках до погашеної суми податкового боргу, а тому сума штрафної санкції за порушення строку сплати узгоджених сум грошових зобов`язань, з урахуванням положень статті 126 ПК України, розраховується за період з дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошових зобов`язань, і до дня фактичної сплати боргу. Специфіка застосування штрафної санкції відповідно до приписів статті 126 ПК України полягає в тому, що вона нараховується контролюючим органом на сплачену узгоджену суму податкового зобов`язання. Тобто, базою визначення суми штрафних санкцій є сума, яка фактично сплачена, а не сума податкового боргу, або сума грошового зобов`язання у повному обсязі.

Стаття 127 ПК України встановлює міру відповідальності, яка покладається на платника податків, в тому числі і на податкового агента, саме за несплату (неперерахування) податку до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків, при чому відповідність розміру штрафних санкцій за вчинення такого порушення визначається (обчислюється) не з часу затримки такої несплати, як це передбачено статтею 126 ПК України, а з кількості разів допущених таких порушень протягом певного періоду часу. Склад порушення передбачає, що нарахування, сплата чи утримання податку не відбулися до чи на момент виплати доходу, хоча такий фактично був виплачений.

За змістом такої усталеної практики, під час вирішення питання про притягнення платника податків (податкового агента) за порушення правил перерахування ПДФО до відповідальності за статтею 126 ПК України або статтею 127 ПК України контролюючий орган має встановити безпосередній факт виплати доходу на користь іншого платника податків і з`ясувати, чи нарахував, утримав і сплатив податковий агент з такого доходу податкові зобов`язання у повному обсязі.

У випадку виконання податковим агентом такого обов`язку співставленню підлягає дата сплати нарахованих податкових зобов`язань із датою граничного строку їх сплати. Якщо такі строки податковий агент порушив, це підпадає під кваліфікацію порушення платником податків вимог зокрема підпункту 168.1.5 пункту 168.1 статті 168 ПК України, пункту 57.1 статті 57 ПК України, що є підставою для притягнення до відповідальності на підставі статті 126 ПК України.

Якщо ж відповідний обов`язок не виконано - встановлено, що на момент виплати доходу відсутній факт нарахування, утримання та/або сплати податковим агентом податкових зобов`язань в повному обсязі - це підпадає під кваліфікацію порушення платником податків вимог підпункту 168.1.2 пункту 168.1 статті 168 ПК України і є підставою для притягнення податкового агента до відповідальності на підставі статті 127 ПК України. Таке правопорушення вважається закінченим з моменту виплати доходу без сплати (перерахування) податку. Водночас ПК України передбачає один випадок (підпункт 168.1.4 пункту 168.1 статті 168 ПК України), коли податок може бути не сплаченим безпосередньо до або під час виплати доходу - надання доходу у негрошовій формі чи виплата готівкою з каси податкового агента, - але за умови, що такий податок сплачений (перерахований) до бюджету протягом трьох банківських днів з дня, що настає за днем такого нарахування (виплати, надання).

Тобто, вжиту у статті 127 ПК України конструкцію «до або під час виплати доходу» треба розуміти так, що факт виплати доходу мав місце, але нарахування, утримання та/або сплату податкових зобов`язань в повному обсязі податковий агент ще не здійснив.

ВИСНОВОК: Відповідальність згідно статті 127 ПК України наступає у випадку виявлення факту виплати доходу, але без сплати (перерахування) податкових зобов`язань до або під час його виплати. Відповідальність згідно зі статтею 126 ПК України наступає у випадку виявленого факту сплати податкових зобов`язань, але із порушенням строку їх сплати (несвоєчасно).

 

 

Матеріал по темі: «Юридична особа, як податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб»
 

 

 

Теги: податковий агент, податок на доходи, фізичних осіб, штрафна санкція, протиправна бездіяльність, оскарження рішень, ДПС, ППР, судова практика, Адвокат Морозов

Приватизація квартири за відсутності ордера про надання жилої площі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: відсутність ордера про надання житлової площі, як підстава для відмови в приватизації помешкання 

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 466/10214/21, провадження № 61-17045св23 (ЄДРСРУ № 124084978) досліджував питання щодо

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

У частині третій статті 9 ЖК України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон).

Згідно з частиною першою статті 2 Закону до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.

Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС (частина друга статті 2 Закону).

Згідно з частиною першою, десятою статті 8 Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

(!!!) Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частина друга статті 2 Закону).

Тривале проживання позивачів у спірному житлі є достатньою підставою для того, щоб вважати це житло належним їм в розумінні статті 8 Конвенції.

Відсутність ордера на вселення у спірне приміщення саме по собі не є підставою для висновку, що займане позивачами житло за таких фактичних обставин справи, за наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання, не є житлом у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції.

ВИСНОВОК: Для задоволення аналогічного позову щодо приватизації квартири за відсутності ордера про надання жилої площі необхідно дослідити та встановити наступні критерії в межах судового спору:

1)    Вселення в помешкання відбулося на законних підставах;

2)    Мешканці несли/несуть відповідні витрати на утримання помешкання;

3)    Законність проживання мешканців ніхто не оспорює.

Аналогічний висновок зроблений 26 лютого 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/12427/21, провадження № 61-8228св23 (ЄДРСРУ № 117241358).

 

  

 

 

Матеріал по темі: «Відсутність ордера на вселення, як підстава для відмови в проведенні приватизації»

 

 

 

Теги: приватизация, приватизація, державний житловий фонд, право власності на квартиру, успадкування, спадок, ордер на житло, довідка про місце проживання, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов