Ефективний спосіб захисту при оскарженні відступлення права вимоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення з позовом про визнання недійсними договорів  про відступлення права вимоги: Ефективний та НЕефективний спосіб захисту

29 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №  910/745/20 (ЄДРСРУ № 107585926) та у справах від 10 листопада 2022 року у справі №  915/1306/18 (ЄДРСРУ № 107461095) та №  910/11282/20 (ЄДРСРУ № 107475990) досліджував питання щодо ефективного способу захисту при оскарженні відступлення права вимоги.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 щодо наявності у позивача права як заінтересованої особи на оскарження правочину, то у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду викладено такі висновки:

«142. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позов про визнання правочину недійсним є способом захисту прав позивача, а не способом захисту інтересу у правовій визначеності, на який вказує позивач. Натомість відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду інтерес позивача у правовій визначеності може захищатися, зокрема, позовом про визнання права або позовом про визнання відсутності права.

143.               Так, у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17 (пункти 58, 59) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що приписами, зокрема, статті 16 ЦК України, не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідносин, може відбуватися шляхом розірвання договору. На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вказала, що позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав. Водночас згідно з абзацом другим частини другої статті 20 ГПК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача.

144.               Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання права, що визначений у пункті 1 частини другої статті 16 ЦК України, означає як наявність права, так і його відсутність. Визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. Така правова позиція відображена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.12) та від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункти 54-56).

145.               У пункті 57 постанови від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема, у таких випадках:

• кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;

• особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити своє право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такого судового розгляду кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).

146.               Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите (пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц).

147.               Отже, за наявності вказаних обставин власник майна не позбавлений права звернутися з вимогою, зокрема, про визнання права іпотеки відсутнім і саме такий спосіб захисту може бути належним та ефективним у спірних правовідносинах. Однак вказане не означає, що позивач зобов`язаний використати цей спосіб захисту. Як Велика Палата Верховного Суду зазначила вище (пункти 115-118 цієї постанови), позивач є юридично захищеним.

148.               Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Подібний висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)».

Крім того, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду  підтримала висновок, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 19.02.2020 у справі № 639/4836/17, від 28.07.2021 у справі №  761/33403/17, щодо відсутності правових підстав для оспорювання правочинів з реалізації майна заінтересованою особою, яка не є їх стороною .

У пунктах 152, 153 цієї постанови зазначено: «Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду зазначив, що законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням, чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме в такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

З огляду на мотиви, викладені у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для відступлення від наведеного вище висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду».

ВИСНОВОК: Отже, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, сформовані у постанові від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20, звернення з позовом про визнання недійсними договорів  про відступлення права вимоги є неналежним та неефективним способом захисту прав, що є самостійною підставою для відмови в позові.

Отже, інтерес позивача (не вважає себе боржником) у правовій визначеності може захищатися, зокрема, позовом про визнання права або позовом про визнання відсутності права.

 

 

Матеріал по темі: «Особливості оскарження електронних торгів та договору про відступлення права вимоги»

 

 

Теги: відступлення права вимоги, уступка, переуступка боргу, захист прав боржника, оскарження уступки, банк, кредитор, фактор, факторингова компанія, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Переведення садового будинку в жилий

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: вимоги та особливості діючого законодавства щодо переведення садового будинку в жилий

26 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 600/2150/21-а, адміністративне провадження № К/990/13330/22 (ЄДРСРУ № 106963238) досліджував питання щодо переведення садового будинку в жилий.

Відповідно до статті 8-1 Житлового кодексу України  громадяни відповідно до закону мають право на переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Рішення про переведення дачних і садових будинків у жилі будинки приймається відповідними органами місцевого самоврядування.

На виконання положень частини першої статті 8-1 Житлового кодексу України прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2015 року № 321, якою затверджено Порядок переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки.

Цей Порядок визначає механізм переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки.

Згідно з пунктом 2 Порядку № 321 переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки здійснюється безоплатно органами місцевого самоврядування села, селища, міста, з якими відповідні дачні поселення та садівничі товариства пов`язані адміністративно або територіально.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 321 для переведення дачного чи садового будинку у жилий будинок громадянин, який є його власником, або уповноважена ним особа (далі - власник) подає до виконавчого органу сільської (селищної, міської) ради, а у разі, коли в сільській раді виконавчий орган не утворено, - сільському голові (далі - уповноважений орган) заяву за формою згідно з додатком 1, до якої додаються: копія документа про право власності на дачний чи садовий будинок, засвідчена в установленому порядку; письмова згода співвласників (за наявності) на переведення такого будинку в жилий; звіт про проведення технічного огляду дачного чи садового будинку з висновком про його відповідність державним будівельним нормам за формою згідно з додатком 2.

За результатами розгляду заяви та доданих до неї документів уповноважений орган протягом місяця з дня їх надходження приймає рішення про переведення дачного чи садового будинку у жилий будинок або про відмову в такому переведенні (пункт 4 Порядку № 321).

Прийняття рішення про відмову в переведенні дачного чи садового будинку у жилий будинок допускається за наявності хоча б однієї з таких підстав:

• неподання документів, зазначених у пункті 3 цього Порядку;
• виявлення в поданих документах недостовірних відомостей;
• встановлення невідповідності дачного чи садового будинку вимогам державних будівельних норм, що зазначені у розділі I (обов`язковий) результатів технічного огляду звіту про проведення технічного огляду дачного чи садового будинку (додаток 2).

У разі відмови в переведенні дачного чи садового будинку у жилий будинок власник має право повторно подати документи, зазначені у  пункті 3 цього Порядку, після усунення причин, що стали підставою для прийняття такого рішення.

Зі змісту наведених норм права вбачається, що законодавством передбачено вичерпний перелік підстав для відмови в переведенні дачного чи садового будинку у жилий будинок. Зокрема, обов`язковою умовою переведення дачних і садових будинків в жилі є відповідність таких будинків будівельним стандартам, що висуваються до жилих домоволодінь.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про будівельні норми» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) будівельні норми - затверджений суб`єктом нормування підзаконний нормативний акт технічного характеру, що містить обов`язкові вимоги у сфері будівництва, містобудування та архітектури.

Частиною другою статті 5 цього ж Закону передбачено, що об`єктами нормування у будівництві є: 1) планування та забудова території; 2) об`єкт будівництва, містобудування та архітектури і його складові частини; 3) склад і зміст документації об`єктів будівництва, містобудування та архітектури.

Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 23 квітня 2018 року № 100 затверджено ДБН Б.2.2-12:2018 «Планування і забудова територій» (чинні на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 12.1 ДБН Б.2.2-12:2018 «Планування і забудова територій» заходи з інженерної підготовки слід передбачати з урахуванням інженерно-будівельної оцінки території, забезпечення захисту від несприятливих природних і антропогенних явищ та прогнозу змін інженерно-геологічних та гідрологічних умов при різних видах техногенного навантаження.

Відповідно до таблиці 12.1 ДБН Б.2.2-12:2018 «Планування і забудова територій» схил рельєфу 8-15% вважається малосприятливим для будівництва та вимагає улаштування штучних основ і фундаментів.

Таким чином, оскільки інженерно-технічні вимоги до облаштування жилих будівель з урахуванням особливостей рельєфу та інших інженерно-геологічних умов є складовою державних будівельних норм, то невідповідності дачного чи садового будинку цим вимогам є підставою для прийняття суб`єктом владних повноважень рішення про відмову в переведенні дачного чи садового будинку у жилий.

Подібний правовий висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 9 вересня 2020 року у справі № 712/387/17-а.

Відповідно до частини першої статті 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на дев`ять категорій, серед яких виділяють землі рекреаційного призначення та землі житлової та громадської забудови.

Відносно кожної із зазначеної категорії земель, іншими положеннями  Земельного кодексу України  визначено порядок їх використання. Категорії земель України мають особливий правовий режим (частина друга статті 18 Земельного кодексу України).

Статтями 50-52 Земельного кодексу України регламентовано, що до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Земельні ділянки надані для дачного будівництва входять до складу земель рекреаційного призначення. При цьому, на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Згідно зі статтею 38 Земельного кодексу України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування, а не на земельній ділянці в рекреаційній зоні.

У постанові від 22 жовтня 2020 року у справі № 818/57/18 Верховний Суд сформулював правовий висновок стосовно застосування вищезазначених норм матеріального права, відповідно до якого питання будівництва, обслуговування того чи іншого об`єкту нерухомого майна нерозривно пов`язаний з земельною ділянкою, на якій такий об`єкт розташований. Наявність того чи іншого об`єкта нерухомості повинен відповідати цільовому призначенні земельної ділянки та їй відповідати.

Крім того, у цій постанові Верховний Суд дійшов висновку, що розміщення садового чи дачного будинку на земельній ділянці, що відноситься до земель рекреаційного призначення, виключає можливість його переведення у жилий будинок.

Стосовно судових рішень правових висновків Верховного Суду, що викладені у постановах від 30 березня 2020 року у справі №363/541/16-а та від 29 липня 2020 року у справі № 522/6588/17, колегія суддів зазначає наступне.

Зокрема, у постанові від 30 березня 2020 року у справі №  363/541/16-а Верховний Суд дійшов висновку, що будь-яких вимог до земельних ділянок, на яких розташовані садові чи дачні будинки, щодо яких надійшло звернення про їх переведення у жилі, Житловий кодекс України та Порядок № 321 не містить, а тому погодився із судами першої та апеляційної інстанцій про те, що відмова відповідача у переведені садового будинку у жилий на підставі його розміщення на земельній ділянці, що не відповідає цільовому призначенню громадської та житлової забудови, є неправомірною.

З огляду на вищезазначене, обставини у справі №  363/541/16-а та у справі, що розглядається, не є релевантними, оскільки у цій справі виконком Чернівецької МР спірним рішенням відмовив позивачці у переведені садового будинку у жилий з підстави, зокрема, невідповідності будинку будівельним нормам, у зв`язку із знаходженням земельної ділянки № 36 на зсувонебезпечній ділянці на території земель рекреаційного призначення.

Стосовно посилання позивачки на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 25 червня 2020 року у справі № 522/6588/17, колегія суддів зазначає наступне.

У справі № 522/6588/17 спірні правовідносини виникли стосовно відмови центру надання адміністративних послуг у реєстрації місця проживання позивача у садовому будинку. У постанові від 25 червня 2020 року у цій справі Верховний Суд дійшов висновку про те, що статус нерухомості, вказаний у витязі про реєстрацію права власності на нерухоме майно, як садовий будинок, не позбавляє такий будинок ознак, притаманних житлу, а тому підтверджує право позивача зареєструвати своє місце проживання в ньому.

Крім того, Суд зауважив, що відмінність будівельних норм у частині вимог до окремих конструктивних рішень, що застосовуються під час будівництва жилих будинків у порівнянні зі садовими будинками, не позбавляє останніх ознак, притаманних житлу, і не спростовує їхньої придатності для постійного проживання, за умови, що власник садового будинку з власної ініціативи пристосував його для цього, встановивши додаткове обладнання чи комунікації.

Крім того, колегія суддів враховує, що у постанові від 22 жовтня 2020 року у справі № 818/57/18, Верховний Суд дійшов висновку про те, що застосування Порядку № 321 при прийнятті рішення щодо переведення садових будинків у жилі не звільняє орган місцевого самоврядування від обов`язку дотримання інших нормативно-правових актів, що регулюють дані правовідносини, зокрема, Земельного кодексу України та Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Суд також вважає за необхідне зазначити, що вимогу, визначену пунктом 3 Порядку № 321, щодо відповідності садового чи дачного будинку державним будівельним нормам для переведення його у жилий, необхідно тлумачити розширено, а саме - вона включає відповідність будівлі всім санітарно-гігієнічним, інженерно-технічних та іншим вимогам, що є частиною державних будівельних норм, або, якщо такі норми не були дотримані під час будівництва садового чи дачного будинку, то будівля має бути приведена у їх відповідність шляхом улаштування додаткового обладнання, комунікацій, інженерно-технічного укріплення тощо.

Суд також звертає увагу, що відповідно до сталої правової позиції, сформульованої у низці постанов Верховного Суду, адміністративні суди, у випадку необхідності перевірки дотримання суб`єктами владних повноважень гарантованих особі прав, зокрема, наданих статтями 13, 23, 50, 54 Конституції України у правовідносинах, пов`язаних із благоустроєм населених пунктів, плануванням та забудовою території, повинен застосовувати широке тлумачення поняття «охоронюваний інтерес». За загальним правилом, такий інтерес включає у тому числі захист права на безпечне для життя і здоров`я довкілля, створення умов для комфортного та безпечного проживання на території відповідного населеного пункту.

Значення конституційних положень у сфері захисту права власності у сфері будівництва полягає в обов`язку суб`єктів містобудівної діяльності під час здійснення підготовчих та будівельних робіт неухильно дотримуватися вимог законів України «Про регулювання містобудівної діяльності», «;Про архітектурну діяльність», «;Про благоустрій населених пунктів», вимог державних будівельних норм та стандартів, містобудівної документації на місцевому рівні з тим, щоб створення нових об`єктів будівництва (реконструкція існуючих об`єктів) здійснювалось з урахуванням прав та інтересів особи, включаючи необхідність створення сприятливих умов для життя та здоров`я людини.

Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2019 року у справі № 826/198/16, від 26 лютого 2020 року у справах № 464/5088/15-а та № 826/13788/15, від 12 жовтня 2020 року у справі № 814/435/18, від 21 жовтня 2020 року у справі № 814/435/18, від 26 січня 2021 року у справі № 826/10130/18, від 17 лютого 2021 року у справі № 640/21784/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 1.380.2019.003061 , від 18 травня 2022 року у справі № 826/12131/17,  та від 26.10.2022 року у справі № 600/2150/21-а.

ВИСНОВОК:

- законодавством передбачено вичерпний перелік підстав для відмови в переведенні дачного чи садового будинку у жилий будинок;

- переведення дачних і садових будинків в жилі є процедурою, яка передбачає надання садовому будинку статусу житлового за умов відповідності даної споруди будівельним стандартам, що висуваються до житлових домоволодінь, при цьому

- будь-яких вимог до земельних ділянок, на яких розташовані дані будинки, цей Порядок № 321 не містить, також не містить будь-яких умов і ЖК УРСР, на виконання ч. 1 ст. 8-1 якого Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 29 квітня 2015 р. № 321 (окрім рекреаційних зон).

 

Матеріал по темі: «Реєстрація місця проживання в садовому (дачному)  будинку»

 

Теги: переведення садового будинку в жилий, дача, жилий будинок, реєстрація в садовому  будинку, реєстрація на дачі, прописка на дачі, місце проживання в садовому будинку, реєстрація місця проживання, прописка, судова практика, Адвокат Морозов

Юридичні наслідки висновку органу опіки та піклування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Висновок органу опіки та піклування не є рішенням суб`єкта владних повноважень та не породжує прямих юридичних наслідків для сторін

30 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/11247/19, провадження № 61-5950св22 (ЄДРСРУ № 107586046) досліджував питання щодо юридичних наслідків висновку органу опіки та піклування.

Частинами четвертою-шостою статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи .

Аналіз наведеної норми права свідчить про те, що висновок органу опіки та  піклування щодо розв`язання спору є дорадчим документом та не тягне за  собою виникнення будь-яких прав чи обов`язків для суб`єктів відповідних правовідносин і не має обов`язкового характеру.

Подібний правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року справа № 742/710/19.

Питання розмежування юрисдикції спорів щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування та органів опіки і піклування неодноразово було предметом перегляду Верховного Суду.

Так, залишаючи без змін рішення адміністративних судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 листопада 2019 року у справі № 756/4477/18 зазначала, що якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням суб`єкта владних повноважень, яке вона вважає неправомірним, і такі наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав або інтересів цієї особи чи пов`язані з реалізацією нею майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, то визнання незаконним вказаного рішення і його скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів.

Спірні правовідносини виникають з приводу реалізації та захисту особистих немайнових прав та інтересів особи та її дітей, гарантованих Сімейним кодексом України.

Подібні висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 352/536/17, від 13 червня 2018 року у справі  № 500/6325/17, від 04 липня 2018 року у справі № 496/4271/16-а, Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 522/23095/16-а, Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 947/5258/21 (провадження №61-17396св21).

Оскаржене розпорядження, хоч і прийняте суб`єктом владних повноважень, спрямоване на реалізацію приписів сімейного законодавства та впливає, насамперед, на особисті немайнові права позивача та третьої особи як батьків дітей.

Зважаючи на суб`єктний склад та характер правовідносин у цій справі, суд апеляційної інстанції дійшов до помилкового висновку, що даний спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Верховний Суд вважає, що спірні у цій справі правовідносини мають приватноправовий характер та дана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (26 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  947/5258/21, провадження № 61-17396св21, ЄДРСРУ № 104604145).

Таким чином, відповідно до правових висновків Верховного Суду (дивитись, наприклад, постанову від 28 січня 2021 року у справі № 753/6498/15-ц, також постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 500/6325/17, від 04 липня 2018 року у справі № 496/4271/16-а (К/9901/29090/18)) висновок органу опіки та піклування не містить ознак рішення суб`єкта владних повноважень, оскільки не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії - він не породжує прямих юридичних наслідків для сторін та безпосередньо не впливає на їх права й обов`язки, тобто є фактично джерелом доказування при наявності цивільного спору, оскільки несе виключно інформативний характер і на відміну від рішень органу опіки та піклування має рекомендаційний характер. Цьому документу може бути надана лише оцінка в сукупності з іншими доказами у справі при вирішенні по суті питання, для якого він був складений.

ВИСНОВОК: Висновок органу опіки та піклування не породжує прямих юридичних наслідків для сторін та безпосередньо не впливає на їх права й обов`язки, тобто є фактично джерелом доказування при наявності цивільного спору, оскільки несе виключно інформативний характер і на відміну від рішень органу опіки та піклування має рекомендаційний характер.

 

Матеріал по темі: «Суд може змінити графік спілкування з дитиною запропонований органом опіки»

 

Розподіл отриманих коштів у разі недостатності суми проведеного платежу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок виконання грошового зобов`язання та розподілу коштів у разі недостатності суми проведеного платежу

01 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду  в рамках справи № 910/4160/20 (ЄДРСРУ № 107631239) досліджував питання щодо порядку виконання грошового зобов`язання та розподілу коштів у разі недостатності суми проведеного платежу.

Згідно правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05.11.2019 у справі №754/2569/16-ц, 27.02.2020 року у справі №921/12/19, від 06.07.2020 року у справі №754/2569/16-ц сторони, керуючись ст. 534 ЦК України, можуть на власний розсуд визначити у договорі порядок зарахування грошових коштів, які отримуються від іншої сторони договору, при цьому за наявності сукупності умов, які передбачені договором, призначення платежу, вказане платником, не є обов`язковим та не має вирішального значення для здійснення зарахування грошових коштів у визначеному умовами договору порядку.

Вирішуючи питання щодо застосування норми статті 534 ЦК України, яка визначає, що у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов`язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом: 1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання; 2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; 3) у третю чергу сплачується основна сума боргу, Верховний Суд виходить з того, що дана норма диспозитивна і в договорі сторони можуть відступити від цих положень та врегулювати свої відносини на власний розсуд. Окрім того, інша черговість погашення вимог за грошовим зобов`язанням може бути встановлена законом.

Ця умова договору неодноразово оспорювалася в судовому порядку і у постанові від 20.01.2022 у справі № 910/772/21 Верховний Суд наголосив, що ця умова відповідає положенням статті 534 ЦК України, не суперечить вимогам закону.

Аргументи щодо неправильного застосування судами норми статті 534 ЦК України та необхідності врахування висновку Верховного Суду, що можливість застосування положень цієї статті безпосередньо залежить від змісту реквізиту "призначення платежу" платіжного доручення, згідно з яким боржник здійснював платіж кредиторові на виконання грошового зобов`язання, і це означає, що якщо платник (боржник) здійснює переказ коштів, чітко зазначаючи призначення платежу - погашення основного боргу (оплата товару, робіт, послуг), черговість, встановлена статтею 534 цього Кодексу застосовуватися не може, відхиляються, оскільки у цих справах сторони у договорі, керуючись принципом свободи договору, не визначали умови черговості розподілу отриманих коштів. У постановах, на які посилається скаржник, Верховний Суд вирішував питання щодо застосування норми статті 534 ЦК України, якщо інше не передбачено договором. Натомість, у справі, яка переглядається, сторони визначили інший порядок.

Висновки судів щодо застосування норми статті 534 ЦК України є правильними і не суперечать висновку Верховного Суду в постановах від 15.10.2019 у справі №909/1141/18, від 26.09.2019 у справі №910/12934/18, від 26.12.2019 у справі №911/2630/18, від 17.04.2020 у справі №905/2319/17, від 04.06.2019 у справі №924/159/14 щодо застосування положень статті 534 ЦК України, оскільки були зроблені, виходячи з інших фактичних обставин.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 26.05.2022 у справі №910/11610/20.

ВИСНОВОК: Норма статті 534 ЦК України (черговість платежу у разі недостатності суми погашення) диспозитивна і в договорі сторони можуть відступити від цих положень та врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Окрім того, інша черговість погашення вимог за грошовим зобов`язанням може бути встановлена законом.

 

Матеріал по темі: «Зменшення судом розміру пені та штрафу за господарськими зобов’язаннями»

 

 

Теги: черговість платежу, призначення платежу, недостатність коштів, розподіл грошей, погашення заборгованості, кошти боржника, зарахування, пені, штрафи, проценти, основний борг, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов