Заборона звернення стягнення та накладення арешту на кошти та рахунки боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавча закріплена заборона звернення стягнення та накладення арешту на кошти та рахунки боржників фізичних та юридичних осіб

17 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 331/6440/21, провадження № 61-6235св22 (ЄДРСРУ № 107370770) досліджував питання щодо законодавчо закріпленої заборони звернення стягнення та накладення арешту на кошти та рахунки фізичних та юридичних осіб.

За змістом статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно з пунктом 7 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.

Статтею 56 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

Відповідно до частин першої, другої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.

(!!!) Забороняється звернення стягнення та накладення арешту на кошти:

- на єдиному рахунку, відкритому у порядку, визначеному статтею 35-1 Податкового кодексу України:

а) кошти на рахунках платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість;

-б) кошти на електронних рахунках платників акцизного податку;

- на кошти, що перебувають на поточних рахунках із спеціальним режимом використання, відкритих відповідно до статті 15-1 Закону України "Про електроенергетику";

-  на поточних рахунках із спеціальним режимом використання, відкритих відповідно до статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання";

-  на поточних рахунках із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків за інвестиційними програмами;

- на поточних рахунках із спеціальним режимом використання для кредитних коштів, відкритих відповідно до статті 26-1 Закону України "Про теплопостачання", статті 18-1 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення", на спеціальному рахунку експлуатуючої організації (оператора) відповідно до Закону України "Про впорядкування питань, пов`язаних із забезпеченням ядерної безпеки";

- на кошти на інших рахунках боржника, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом (абзац другий частини другої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження»).

Не допускається накладення арешту на кошти, що знаходяться в Національному банку України або іноземних банках на рахунках, відкритих Центральному депозитарію цінних паперів та/або кліринговим установам для забезпечення здійснення грошових розрахунків (абзац 4 частини другої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження»).

Отже, рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов`язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками із спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 916/73/19, від 09 вересня 2019 у справі № 913/958/16, від 10 жовтня 2019 року № 916/1572/19,  від 25 жовтня 2019 року по справі № 37/70 (ЄДРСРУ № 85211554), від 28 жовтня 2019 року у справі № 916/1845/19 (ЄДРСРУ № 85241335).

Примітка: У разі якщо після накладення виконавцем арешту на кошти боржника - юридичної особи у банках чи інших фінансових установах боржник умисно не виконує судового рішення і відкриває нові рахунки в банках чи інших фінансових установах, виконавець надсилає відповідним правоохоронним органам матеріали для притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності (ч. 4 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження»).

Верховний Суд у постанові від 10.09.2020 у справі № 340/3042/19 зазначив, що враховуючи обмеження в накладенні арешту, передбачені Законом України «Про виконавче провадження» та враховуючи наявність спеціальної процедури для звернення стягнення на пенсійні виплати, виконавець, перед накладенням арешту на банківські рахунки, зобов`язаний пересвідчитись у відсутності спеціального режиму їх використання або відсутності заборон щодо арешту коштів, що перебувають на цьому рахунку. Виокремлення таких рахунків належить до повноважень саме виконавчої служби. Без здійснення такої перевірки виконавець може своїми діями позбавити боржника права на соціальний захист, порушивши тим самим принцип співмірності заходів примусового виконання рішень, передбачений ст. 2 Законом України «Про виконавче провадження».

Таким чином, виокремлення таких рахунків належить до повноважень саме виконавчої служби, оскільки без здійснення такої перевірки виконавець може своїми діями позбавити боржника права на соціальний захист, порушивши тим самим принцип співмірності заходів примусового виконання рішень, передбачений статтею 2 Закону №1404-VIII.

Вказаний правовий висновок щодо повноважень виконавчої служби виокремлювати такі банківські рахунки висвітлено в постановах Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі №916/73/19, від 10 жовтня 2019 року у справі №916/1572/19, від 17 січня 2020 року у справі №340/1018/19 та від 10 вересня 2020 року у справі №340/3042/19.

Відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону.

Згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.

Відповідно до пункту 3 Інструкції про порядок відкриття і закриття рахунків клієнтів банків та кореспондентських рахунків банків-резидентів і нерезидентів, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року N 492, поточний рахунок - це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України. До поточних рахунків також належать рахунки із спеціальним режимом їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або актами Кабінету Міністрів України.

Зі змісту наведених норм права слідує, що судове рішення є обов`язковим до виконання. У разі невиконання боржником рішення суду добровільно державним або приватним виконавцем здійснюється його примусове виконання. Під час вчинення виконавчих дій виконавець має право накладати арешт на кошти божника, що містяться на його рахунках у банківських установах. При цьому стаття 48 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює невичерпний перелік рахунків, на кошти на яких накладати арешт заборонено, оскільки законом можуть бути визначені й кошти на інших рахунках боржника, звернення стягнення або накладення арешту на які заборонено.

ВИСНОВОК: Отже, виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При цьому саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» повинен визначити статус коштів і рахунку, на якому вони знаходяться, та в разі знаходження на рахунку коштів, на які заборонено накладення арешту, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Також виконавець може самостійно зняти арешт з усіх або частини коштів на рахунку боржника у банківській установі в разі отримання документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом (частина четверта статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»).

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 905/361/19 (провадження № 12-28гс20).

 

P.s. 26 березня 2022 року набрав чинності Закон України від 15 березня 2022 року № 2129-IX "Про внесення зміни до розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження", у зв'язку з чим припиняється звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника (крім рішень про стягнення аліментів та рішень, боржниками за якими є громадяни Російської Федерації) визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану.

 

Матеріал по темі: «Арешт рахунків, які призначені для виплати заробітної плати»

 

 

Теги: накладення арешту на рахунок боржника, призначений для виплати заробітної плати, інших виплат працівникам, підстави для зняття виконавцем арешту, арешт рахунків, судова практика, Адвокат Морозов

 

Внесення змін щодо строку дії договору оренди державного нерухомого майна до 5 років

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Внесення змін до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної або комунальної власності щодо збільшення строку дії договору до 5 років

01 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 926/186/22 (ЄДРСРУ № 107249472) досліджував питання щодо внесення змін до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної або комунальної власності щодо збільшення строку дії договору на 5 років з метою приведення договору у відповідність до вимог частини 3 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"

Суть справи: Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Фону державного майна України в порушення норм ч. 4 ст. 16 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 та п.п. 125, 129 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого  постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483,  ухиляється від приведення договору оренди в частині терміну його дії до мінімального строку визначеного законом - 5 років. 

Відповідно до ч.ч. 1 та 3  ст. 626 Цивільного кодексу України  договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

У ч. 1  ст. 627 ЦК України  вказано, що відповідно до  ст. 6 цього Кодексу  сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього  Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, яке перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим, зокрема, регулює Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ.

Згідно ст. 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов`язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк; орендар - фізична або юридична особа, яка на підставі договору оренди бере майно у користування за плату на певний строк; орендодавець - юридична особа, яка на підставі договору оренди передає майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 вказаного Закону строк договору оренди не може становити менше п`яти років, крім випадків, визначених Порядком передачі майна в оренду.

Водночас, за змістом ст. 16 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", яка визначає особливості укладення договору оренди державного і комунального майна та внесення змін до нього, договір оренди формується на підставі примірного договору оренди, що затверджується, зокрема, Кабінетом Міністрів України - щодо майна державної власності. Договір оренди може відрізнятися від примірного договору оренди, якщо об`єкт оренди передається в оренду з додатковими умовами. Рішенням Кабінету Міністрів України можуть бути передбачені особливості договору оренди майна, що передається в оренду з додатковими умовами.

Особливості визначення умов передачі майна в оренду, в тому числі пам`яток архітектури та містобудування, укладення договорів оренди встановлюються Порядком передачі майна в оренду та представницькими органами місцевого самоврядування щодо комунального майна. Порядком передачі майна в оренду встановлюються особливості внесення змін до умов договорів оренди та підстав для внесення таких змін, зокрема щодо зміни строку оренди, у разі якщо договір був укладений на строк, менший ніж мінімальний строк оренди, передбачений ч. 3 ст. 9 цього Закону (ч. 4 вказаної статті).

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483  було затверджено Порядок передачі в оренду державного та комунального майна, положення якого визначають механізм передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду відповідно до положень  Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Пункт 125 Порядку № 483 структурно знаходиться в розділі "Внесення змін до договору оренди" та пов`язаний, насамперед, з положеннями  ст. 16 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

При цьому порядок та умови зміни строку оренди, у разі якщо договір був укладений на строк, менший ніж мінімальний строк оренди, передбачений ч. 3  ст. 9 цього Закону, визначені саме п. 125 Порядку № 483, за змістом якого, зокрема, не допускається внесення змін до договору оренди з метою збільшення строку його дії, крім випадків, коли договір був укладений на строк, що становить менш як п`ять років, та з моменту укладення не продовжувався, і заява орендаря стосується збільшення строку оренди з метою приведення його у відповідність із визначеним  Законом  мінімальним строком. Заява орендаря підлягає задоволенню, якщо право власності на об`єкт оренди зареєстровано за державою (відповідною територіальною громадою) у державному реєстрі речових прав станом на дату заяви орендаря або станом на дату закінчення строку, на який був укладений договір. У разі прийняття рішення про внесення змін до договору з метою приведення його строку у відповідність із мінімальним строком оренди, передбаченим  Законом, договір оренди викладається в новій редакції згідно з примірним договором оренди, затвердженим відповідно до ч. 1  ст. 16 Закону, але перебіг строку оренди визначається ретроактивно з дати підписання акта приймання-передачі майна за договором, до якого вносяться зміни шляхом викладення його у новій редакції. Якщо це вимагається  законом, договір оренди, викладений у новій редакції, підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Системний аналіз положень п. 125 Порядку № 483 дозволяє дійти висновку про те, що вказаний пункт спрямований на уніфікацію умов договорів оренди державного та комунального майна, укладених до прийняття  Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а також договорів, що укладаються після його прийняття в частині строку його дії з метою забезпечення прав та гарантій учасників цих правовідносин.

У цьому пункті нормативно закріплено, як загальну заборону щодо збільшення строку дії договору оренди шляхом внесення змін до договору оренди державного та комунального майна, так і виключення з такої заборони для застосування якого необхідно дотриматись наступних критеріїв: договір був укладений на строк, що становить менше як п`ять років; договір з моменту укладення не продовжувався; заява орендаря стосується збільшення строку оренди з метою приведення його у відповідність із визначеним Законом мінімальним строком; право власності на об`єкт оренди зареєстровано за державою (відповідною територіальною громадою) у державному реєстрі речових прав станом на дату заяви орендаря або станом на дату закінчення строку, на який був укладений договір.

Відповідно до наведеного пункту можливість задоволення відповідної заяви орендаря кореспондує як його праву на внесення таких змін, так і обов`язку орендодавця розглянути зазначену заяву та, за умови відповідності вищенаведеним критеріям, внести зміни до укладеного договору з метою приведення його строку у відповідність із мінімальним строком оренди.

Крім того, вищезазначеним пунктом встановлено порядок внесення відповідних змін. Викладення договору оренди в новій редакції згідно з примірним договором оренди. При цьому, як зазначалося вище, за змістом ч. 1  ст. 16 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"  договір оренди формується на підставі примірного договору оренди, що затверджується Кабінетом Міністрів України - щодо майна державної власності або представницькими органами місцевого самоврядування - щодо майна комунальної власності, а якщо представницький орган місцевого самоврядування не затвердив примірний договір оренди комунального майна, застосовується примірний договір оренди державного майна.

Так, примірний договір оренди єдиного майнового комплексу державного підприємства, його відокремленого структурного підрозділу та Примірний договір оренди нерухомого майна, іншого окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності, затверджені  постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.2020 № 820.

Перебіг строку оренди визначається ретроактивно з дати підписання акта приймання-передачі майна за договором, до якого вносяться зміни шляхом викладення його у новій редакції. Тобто строк зміненого договору фактично повинен дорівнювати встановленому у ч. 3  ст. 8 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"  мінімальному п`ятирічному строку з моменту підписання відповідного акта.

Викладений у новій редакції договір оренди державного або комунального майна підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації у випадках, передбачених законодавством.

Між тим, загальний порядок внесення змін до господарського договору встановлений  ст. 188 Господарського кодексу України, якою передбачено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено  законом  або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Подібним чином врегульовано підстави для зміни або розірвання договору  у ст. 651 ЦК України  і за загальним правилом, викладеним в частині першій цієї статті, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Про зміну або розірвання договору в порядку ч. 1  ст. 651 ЦК України  сторони вправі домовитися в будь-який час на свій розсуд (крім випадків, обумовлених законодавчо).

Разом з тим, законодавець передбачає випадки, коли розгляд питання про внесення змін до договору чи про його розірвання передається на вирішення суду за ініціативою однієї із сторін.

Так, відповідно до ч. 2  ст. 651 ЦК України  договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Іншими підставами для зміни або розірвання договору в судовому порядку (крім істотного його порушення) відповідно до ч. 2  ст. 651 ЦК України  є випадки, встановлені  законом  або договором, і настання таких випадків зумовлює право сторони ініціювати в судовому порядку питання зміни чи припинення відповідних договірних правовідносин.

Отже, підставами для виникнення юридичного спору про внесення змін у договір чи про його розірвання, який підлягає вирішенню судом є обставини, наведені у ч. 2  ст. 651 ЦК України, і ці обставини виникають в силу прямо наведених у цій нормі фактів та подій, що зумовлюють правову невизначеність у суб`єктивних правах чи інтересах. Такі підстави та умови виникнення юридичного спору у правовідносинах є однаковими незалежно від їх суб`єктного складу (за участі фізичних чи юридичних осіб) та змісту правовідносин (цивільні чи господарські).

Право особи на звернення до суду для внесення змін у договір (чи його розірвання) у передбаченому  законом  випадку відповідає визначеним  ст. 16 ЦК України  способам захисту та не може ставитися в залежність від поінформованості про позицію іншої сторони чи волевиявлення іншої сторони.

При цьому відповідно до положень  ст. 654 ЦК України  всі зміни та доповнення до договору вчиняються в такій самій формі, що й договір, який змінюється або розривається. За відсутності узгоджених та підписаних сторонами в письмовій формі ініційованих позивачем змін до договору оренди висновки суду про відсутність між сторонами спору про внесення таких змін є помилковими.

Разом з тим, як зазначалося, на розгляд суду можуть передаватися вимоги про внесення змін до договору чи його розірвання не з будь-яких підстав, а у випадках, передбачених  законом  або договором.

Право на внесення змін до договору виникає лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Водночас, в аспекті спору, що розглядається, суд доходить висновку про те, що в даному випадку правовою підставою внесення змін до договору є приписи абзацу 5 ч. 4  ст. 16 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", які конкретизовані в п. 125 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого  постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, а, отже, зазначені зміни могли бути внесені до договору за згодою сторін або на підставі рішення суду, тобто укладення цього договору (внесення змін до нього) є обов`язковим в силу вказаних вище приписів чинного законодавства.

При цьому, вимога позивача про зобов`язання внести зміни до договору, шляхом викладення у певній редакції у випадках, які допускають вирішення таких спорів судом, слід тлумачити як вимогу про визнання укладеним такого договору в судовому порядку у запропонованій позивачем редакції, що не суперечить способам захисту, визначеним п. 1 ч. 2  статті 16 ЦК України, та відповідає способам захисту, визначеним  статтею 20 ГК України.

Аналогічні правові позиції викладені в постановах Верховного Суду від 13.10.2021 у справі № 921/604/20, від 30.06.2022 у справі № 920/175/21 (ЄДРСРУ № 105178977).

ВИСНОВОК: Верховний Суд зазначає, що аналіз змісту пункту 125 Порядку № 483 з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 13.10.2021 у справі № 921/604/20, свідчить про те, що з моменту звернення орендаря із заявою про внесення змін до договору оренди шляхом приведення його строку у відповідність до вимог законодавства у орендодавця виникає обов`язок розглянути зазначену заяву та, за умови відповідності встановленим критеріям, внести зміни до укладеного договору з метою приведення його строку у відповідність із мінімальним строком оренди.

В противному випадку, з урахуванням дотримання всіх законодавчо визначених умов, визнання такого договору укладеним здійснюється в судовому порядку у запропонованій позивачем редакції.

 

Матеріал по темі: «Орендна плата по договорам оренди державного і комунального майна»

 

 

Теги: продовження договору, мінімальний строк оренди, аренда, державного, комунального майна, розрахунок, орендна плата, орендар, звільнення від сплати, судовий захист, Адвокат Морозов

Поважні причини неприбуття адвоката за викликом до суду або інших органів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рішення Ради адвокатів України: наслідки воєнного стану, як поважні причини неприбуття адвоката за викликом до суду або інших органів

Рішення Ради адвокатів України щодо поважності причин неявки адвокатів для участі у судовому засіданні при розгляді справ, слідчих діях та інших юрисдикційних процедурах під час воєнного стану

Неприбуття адвоката за викликом до суду або інших органів, а також припинення його участі у відповідних юрисдикційних процедурах, якщо це зумовлено наслідками війни:

• повітряна тривога;
• відсутність електрозабезпечення;
• неможливість використання транспорту;
• ракетна чи інше збройне ураження території, де знаходиться адвокат та/або відповідний орган;
• окупація вказаної території, тощо.

Становить поважну причину неявки адвоката у судове засідання + перелік не є вичерпний!!!

Слід враховувати, що при визначенні поважності/неповажності неявки тієї чи іншої сторони суд застосовує наступний алгоритм:

По-перше: обставина повинна відповідати вимогам взятим за основу в ч. 1 ст. 138 КПК, зокрема: обставини непереборної сили (епідемії - COVID-19, військові події, стихійні лиха або інші подібні обставини); відсутність особи у місці проживання протягом тривалого часу внаслідок відрядження, подорожі тощо; тяжка хвороба або перебування в закладі охорони здоров’я у зв’язку з лікуванням або вагітністю за умови неможливості тимчасово залишити цей заклад; смерть близьких родичів, членів сім’ї чи інших близьких осіб або серйозна загроза їхньому життю;  несвоєчасне одержання повістки про виклик; участь у іншому засіданні, якщо з захисником не погоджувалась дата засідання (враховувати позицію ЄСПЛ щодо «пріоритетності» справ); участь у невідкладних слідчих діях; відрядження/відпустка; інші обставини, які об’єктивно унеможливлюють з’явлення особи на виклик.

По–друге: така обставина повинна об’єктивно (а не суб’єктивно) унеможливлювати неявку;

По-третє:  обставина повинна бути підтверджена переконливими доказами;

По-четверте: за можливістю, завчасно повідомлена суду/сторонам.

 

 

Матеріал по темі: «Особливості направлення судових повісток_рішень сторонам у справі»

 

Скасування Мінюстом рішення держреєстратора не відповідає Конституції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ухвалення Міністерством юстиції України рішення про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно в аспекті визначення особи власника майна визнано неконституційним

Конституційний Суд України у рішенням № 9-р(ІІ)/2022 КСУ визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), припис пункту 1 частини сьомої статті 37 Закону України ,,Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 1 липня 2004 року № 1952-IV в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення механізму протидії рейдерству" від 12 травня 2022 року № 2255-ІХ, а саме "скасування рішення державного реєстратора".

Оспорюваний припис передбачає, що у разі задоволення скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав або підтвердження факту використання ідентифікаторів доступу державного реєстратора до Державного реєстру прав іншими особами Міністерство юстиції України, його територіальні органи приймають рішення про:  «скасування рішення державного реєстратора, скасування рішення територіального органу Міністерства юстиції України».

Даючи оцінку оспорюваному припису статті 37 Закону в зазначеному аспекті, Конституційний Суд України констатує, що ухвалення Міністерством юстиції України рішення про скасування державної реєстрації права власності  на нерухоме майно може бути кваліфіковано, насамперед, як припинення офіційного визнання і підтвердження державою юридичного факту набуття особою такого права власності внаслідок чого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносять запис про скасування державної реєстрації права власності. Отже, особа втрачає можливість вільно та на власний розсуд розпоряджатися своєю власністю. Крім того, в оспорюваному приписі статті 37 Закону немає чіткої та зрозумілої вказівки на юридичні наслідки ухвалення Міністерством юстиції України рішення про скасування рішення про державну реєстрацію права власності в аспекті визначення особи власника майна. Отже, скасування Міністерством юстиції України на підставі оспорюваного припису статті 37 Закону  рішення про державну реєстрацію права власності спричиняє юридичну невизначеність у відносинах власності та обмежує Товариство в розпорядженні майном.

(!!!) Таким чином,  оспорюваний припис Закону є неконституційним, оскільки надає Міністерству юстиції України повноваження позбавляти особу права власності шляхом скасування державної реєстрації на підставі помилок, допущених самим державним реєстратором, що порушує приписи частини четвертої статті 41 Конституції України, згідно з якими право власності є непорушним.

З огляду на наведене Конституційний Суд України визнав, що оспорюваний припис статті 37 Закону суперечить частині другій статті 3, частині першій статті 8, частинам першій, четвертій статті 41 Конституції України, отже, є неконституційним.

Конституційний Суд України також зазначив, що оспорюваний припис статті 37 Закону, визнаний неконституційним, втрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення та зобов’язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.

 

Матеріал по темі: «Держреєстратор не є учасником правовідносин, що виникли на підставі реєстраційної дії»

 

Теги: конституційний суд, оскарження рішення реєстратора, право власності, нерухомість, приватний нотаріус, оскарження рішення нотаріуса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов