Наслідки незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті

17 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 309/2340/15-ц, провадження № 61-16776св20 (ЄДРСРУ № 96977985) досліджував питання щодо наслідків незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та яка, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача).

Згідно зі статтю 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а в разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі в ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за цим позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

У постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).

Окрім цього, процесуальний статус відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору відрізняється за обсягом прав прав та обов'язків (24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 1316/364/12, провадження № 61-7023св20 (ЄДРСРУ № 96106030).

Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

ВИСНОВОК: Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19 (провадження № 61-6983св20).

 

Матеріал по темі: «Особливості подання позову третьою особою»

 

Послідовність погашення податкового боргу: кошти, а потім - майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Видачі судом дозволу на погашення суми податкового боргу за рахунок майна платника податків має передувати звернення про погашення податкового боргу шляхом стягнення коштів 

18 травня 2021 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/3183/16, адміністративне провадження № К/9901/35641/18 (ЄДРСРУ № 96977806) досліджував питання щодо послідовності погашення податкового боргу. 

Відповідно до пп.14.1.175 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі- ПК України), податковий борг – сума узгодженого грошового зобов’язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом. 

Відповідно до визначення, зазначеного в ст. 14 ПК України, податковий борг має наступну структуру: основне зобов’язання у вигляді грошового зобов’язання, штрафних санкцій та пені.

Підпунктом 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України встановлено, що платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи. 

Положеннями абзацу 1 підпункту 87.1, підпункту 87.2 статті 87 Податкового кодексу України визначено, що джерелами самостійної сплати грошових зобов`язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти, у тому числі ті, що отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна, випуску цінних паперів, зокрема корпоративних прав, отримані як позика (кредит), та з інших джерел, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею, а також суми надміру сплачених платежів до відповідних бюджетів. Джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами. 

Підпунктами 88.1,  88.2  статті  88 Податкового кодексу України  встановлено, що з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов`язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу. Право податкової застави виникає згідно з цим Кодексом та не потребує письмового оформлення.

Згідно з підпунктом  20.1.19  пункту  20.1  статті  20 Податкового кодексу України  контролюючі органи мають право застосовувати до платників податків передбачені законом фінансові (штрафні) санкції (штрафи) за порушення податкового чи іншого законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи; стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми грошових зобов`язань та/або податкового боргу у випадках, порядку та розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України. 

Відповідно до підпунктів 95.1, 95.2 статті 95 Податкового кодексу України контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі. Стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги. 

Наведена норма встановлює послідовність стягнення податкового боргу за рахунок різних джерел: спочатку за рахунок коштів, а в разі їх недостатності — за рахунок майна, яке перебуває в податковій заставі. Таким чином, законом закріплено пріоритет погашення податкового боргу за рахунок коштів. 

Пунктом  95.3  статті  95 Податкового кодексу України  встановлено, що стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, та з рахунків платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, відкритих в органі, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини. 

За змістом ст. 14 ПК України, момент виникнення податкового боргу визначається наступним днем після спливу строків для сплати платником податків узгодженого грошового/податкового зобов`язання. 

Окрім цього, спеціальним строком звернення до суду з позовом у спорах цієї категорії справ є строк, визначений ст. 102 ПК України. 

Положеннями п. 95.1-95.3 ст. 95 і пункту 102.4 статті 102 ПК України встановлено, що контролюючий орган може звернутися до адміністративного суду з позовом про стягнення податкового боргу з платників податків із дотриманням відповідних умов, встановлених пунктом 95.2 статті 95 ПК України, які надають право на примусове стягнення податкового боргу, а також строку - 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу. Строк у 1095 днів є присічним для контролюючого органу, протягом і в межах якого ним можуть бути вжиті заходи щодо погашення податкового боргу, в тому числі і шляхом звернення до суду з позовом. 

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 25.02.2020 у справі № 1340/5767/18. 

У постанові від 17 березня 2020 року у справі №2а/1570/176/2011 Верховний Суд зазначив, що поновлення строку звернення до суду має інше функціональне навантаження, призначення, ніж 1095-денний строк, встановлений статтею 102 ПК України, а до набрання чинності кодексом - підпунктом 15.2.1 пункту 15.2 статті 15 Закону № 2181-III. Поновлення строку звернення до суду не продовжує, не змінює 1095-денний строк давності. Ці строки є різними за своїм правовим значенням: поновлення строку звернення до суду забезпечує розгляд справи, тоді коли пропуск контролюючим органом строку давності - унеможливлює задоволення позовних вимог. Строк звернення до суду може бути поновлений судом, тоді ж коли строк давності поновленню не підлягає. Правові наслідки пропуску останнього імперативно встановлені в законі, їх настання не залежить від розсуду суду. 

Таким чином, наведеними нормами ПК України встановлено строк давності, протягом і в межах якого за контролюючим органом зберігається право на стягнення податкового боргу, в тому числі і шляхом звернення до суду з відповідним позовом при дотриманні встановлених цими законами умов, а не протягом і в межах якого відповідний позов може бути задоволений судом (01 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2a-3025/11/0970, адміністративне провадження №К/9901/37631/18 (ЄДРСРУ № 94643157).

ВИСНОВОК: Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що звернення контролюючим органом до суду з позовними вимогами щодо надання дозволу на погашення суми податкового боргу за рахунок майна платника податків має відбуватись після звернення про погашення податкового боргу шляхом стягнення коштів, які перебувають у власності платника податку, зокрема шляхом стягнення коштів з рахунків у банках, обслуговуючих платника податку, і лише в разі недостатності коштів податковий орган має право звернутися до суду з вимогами про надання дозволу на погашення податкового боргу за рахунок майна платника податку, що перебуває у податковій заставі.

 

Матеріал по темі: «Стягнення податкового боргу: строк давності та джерела погашення»

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Повернення виконавчих документів без виконання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення   виконавчих документів без виконання у зв’язку із відсутністю відомостей про дату народження боржника, реєстраційного номеру облікової картки платника податків та його паспортних даних

29 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/3941/19, провадження № 61-13029св20 (ЄДРСРУ № 96669073) досліджував питання щодо повернення   виконавчих документів без виконання у зв’язку із відсутністю відомостей про дату народження боржника, реєстраційного номеру облікової картки платника податків та його паспортних даних.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, встановлено Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов`язки суб`єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.

Відповідно до вимог частини першої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавчому документі зазначаються: назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); строк пред`явлення рішення до виконання.

У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв`язку та адреси електронної пошти.

У пункті 6 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, зокрема, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею.

Частиною четвертою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

При цьому, пунктом 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавцю під час здійснення виконавчого провадження надано право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.

Разом з тим, відсутність у виконавчому документі відомостей про дату народження боржника та ідентифікаційний номер не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчого документу без прийняття до виконання.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 749/1181/16-ц (провадження № 61-1115св18), від 08 травня 2019 року у справі № 813/2125/16 (провадження № К/9901/21841/18), від 19 вересня 2019 року у справі № 469/1357/16-ц (провадження № 61-35493св18).

Сама лише відсутність у виконавчому документі окремих відомостей про особу боржника не є підставою для повернення виконавчих документів без прийняття до виконання.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду  від 24 грудня 2020 року у справі № 639/2561/18-ц (провадження № 61-578св19), від 29 квітня 2021 року у справі № 686/3941/19.

Слід вказати, що у постановах від 08 травня 2019 року у справі № 813/2125/16 (провадження № К/9901/21841/18), від 24 грудня 2020 року у справі № 639/2561/18-ц (провадження № 61-578св19) Верховний суд вказував, що сама лише відсутність у виконавчому документі окремих відомостей про особу боржника не є підставою для повернення виконавчих документів без прийняття до виконання.

Окрім цього, у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 471/283/17-ц (провадження № 61-331св18) зроблено висновок, що «згідно з частинами першою та другою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Пунктом 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну. Тому відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника, реєстраційний номер облікової картки платника податків та його паспортні дані не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання».

Такі ж висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 219/7439/14-ц (провадження № 61-31681св18) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 травня 2019 року у справі № 813/2125/16 (адміністративне провадження № К/9901/21841/18).

Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 487/3774/16-ц (провадження № 61-42083св18) зробив аналогічний висновок з посиланням на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-45цс14.

ВИСНОВОК: Відсутність у виконавчому документі відомостей про дату народження боржника, реєстраційного номеру облікової картки платника податків та його паспортних даних не є підставою для повернення  виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання.

 

Матеріал по темі: «Вимоги до виконавчого документа - ідентифікаційний код боржника та ін.»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, полномочия, індивідуальний ідентифікаційний номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків, ІПН, РНОКПП, дискреційні повноваження, стягувач, боржник, ДВС, Верховний суд, судовий практика, Адвокат Морозов

Товарно-транспортна накладна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки та законі підстави відсутності товарно-транспортних накладних при податкових перевірках

29 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/3713/16, адміністративне провадження № К/9901/48931/18 (ЄДРСРУ № 96685120) досліджував питання щодо наслідків та законних підстав відсутності товарно-транспортних накладних при податкових перевірках.

Наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88 затверджено Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (далі - Положення № 88).

Згідно з пунктом 2.1 цього Положення первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов`язань і фінансових результатів.

Пунктом 2.2 Положення № 88 передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи.

Відповідно до частини другої статті 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» № 2344-III від 5 квітня 2001 року документом для здійснення внутрішніх перевезень вантажів  для водія є, серед інших, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж.

Наказом Міністерства транспорту України № 363 від 14 жовтня 1997 року затверджені Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні (далі - Правила № 363).

Відповідно до пункту 1 цих Правил товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

За змістом підпунктів 11.4 та 11.6 Правил № 363 товарно-транспортну накладну на перевезення вантажів автомобільним транспортом Замовник (вантажовідправник) повинен виписувати в кількості не менше чотирьох екземплярів.

Перший екземпляр товарно-транспортної накладної залишається у Замовника (вантажовідправника), другий - передається водієм (експедитором) вантажоодержувачу, третій і четвертий екземпляри, засвідчені підписом вантажоодержувача, передається Перевізнику.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 лютого 2009 року № 207 затверджено Перелік документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні.

За змістом пунктів 1 та 2 вказаного Переліку наявність ТТН є обов`язковою у випадку здійснення перевезень на договірних умовах. У випадку ж здійснення перевезення для власних потреб - накладна не оформлюється.

Таким чином, ТТН підтверджує факт надання послуг з перевезення товарів (якщо таке перевезення здійснюється на договірних умовах), документує рух матеріальних цінностей та є одним із доказів реальності здійснення господарської операції з постачання товарів.

Відсутність ТТН, тим не менш, не може бути самостійною підставою вважати господарську операцією такою, що не відбулася, а причини відсутності ТТН у кожному конкретному випадку мають бути досліджені судом.

Більше того, правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 25 лютого 2021 року (справа № 803/1684/17, адміністративне провадження №К/9901/51649/18, ЄДРСРУ №95176997), від 21 січня 2021 року (справа №813/2204/17, адміністративне провадження №К/9901/35740/18, ЄДРСРУ № 94328053), від 24 травня 2019 року (справа №826/7423/16), від 6 лютого 2018 року (справа №816/166/15-а), від 11 вересня 2018 року (справа №804/4787/16) передбачають, що транспортні документи на перевезення товарно-матеріальних цінностей з наслідками формування бази оподаткування податком на прибуток та на додану вартість не є обов`язковими при оподаткуванні операцій за договорами купівлі-продажу або поставки, вони є обов`язковими при оподаткуванні операцій за договорами саме перевезення, а отже, відсутність у позивача деяких товарно-транспортних накладних або наявність в них певних недоліків не може бути самостійним доказом безтоварності господарських операцій.

Відсутність товарно-транспортних накладних не є безумовною підставою ставити під сумнів здійснення господарських операцій. Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні не встановлюють правил податкового обліку валових витрат та податкового кредиту платника податків. При цьому, документи обумовлені правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом, зокрема, товарно-транспортна накладна та подорожній лист, не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним судом  у постанові від 11 вересня 2018 року по справі №804/4787/16 (провадження №К/9901/3335/17).

Втім, факт надання послуги експедитора при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення.

Отже, для здійснення транспортно-експедиторської діяльності наявність товарно-транспортного документа (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо) є обов`язковою. В такому випадку товарно-транспортний документ є первинним документом, який фіксує факт здійснення господарської операції, а його відсутність, відповідно, свідчить про формальне документальне оформлення транспортно-експедиторської послуги (12 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №440/3783/18, адміністративне провадження №К/9901/21076/19, К/9901/22123/19 (ЄДРСРУ № 87602342).

ВИСНОВОК: Питання щодо наявності ТТН, а також правильності її оформлення має оцінюватися в сукупності з іншими документами, створеними в процесі здійснення господарської операції.

Така теза неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема у постановах від 20.02.2018 у справі № 809/117/13-а, від 29.07.2020 у справі №200/5834/19-а, від  11.09.2019 у справі №814/1932/17, від 28.10.2019 у справі №280/5058/18, від  28.10.2020 у справі №640/3516/19, від 07 квітня 2021 року у справі № 813/1200/18.

 

P.s. Взагалі недостатність персоналу, відсутність власних транспортних засобів, виробничо-складських приміщень не може свідчити про відсутність адміністративно-господарських можливостей на виконання господарських зобов`язань та відсутність фактичних дій, спрямованих на виконання взятих на себе зобов`язань, що унеможливлює здійснення господарської діяльності, оскільки наведені обставини не позбавляють суб`єкта господарювання здійснювати посередницьку діяльність, залучати виробничі та трудові ресурси інших суб`єктів господарювання для виконання зобов`язань по укладених ним договорах. 

Вказана позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 02.07.2020 по справі №814/1792/17. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 17.04.2018 у справі № 826/14549/15,  від 11.09.2018 у справі №804/4787/16, від 10.11.2020 у справі № 440/3779/18, від 13.08.2020 у справі №520/4829/19, від 21.10.2020  у справі №140/1845/19.

 

Матеріал по темі: «Порушення податкової дисципліни по ланцюгу постачання…та відсутність ТТН»

 

 

Теги: товарно-транспортні накладні, ТТН, відсутність товарно-транспортних накладних, податкові спори, налоговые споры, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Право на оскарження судового рішення у справі про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: право подання апеляційної скарги у справі про банкрутство можливо лише після набуття статусу кредитора або якщо судове рішення порушує права інших осіб

29 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/5874/19 (ЄДРСРУ № 96668777) досліджував питання щодо особливостей подання апеляційної скарги на судове рішення у справі про банкрутство.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу України з процедур банкрутства (далі КУзПБ) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України.

Суб`єктний склад учасників господарського процесу за ГПК України є іншим, ніж склад учасників у справі про банкрутство за КУзПБ. Водночас, перелік учасників провадження у справі про банкрутство не є вичерпним, оскільки до учасників справи про банкрутство наведеними нормами віднесено також інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.

Коло осіб (в позовному провадженні), які мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, а також оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції визначено приписами статей 254, 255 ГПК України. У справі про банкрутство коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення, звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства.

Відповідна правова позиція не має законодавчого відтворення ані в ГПК України, ані в Законі про банкрутство (до 21.10.2019), КУзПБ (з 21.10.2019), однак є усталеною під час перегляду справ про банкрутство та викладена суддями судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07.07.2020 у справі №Б-39/27-09, від 11.06.2020 у справі №916/3206/17, від 03.06.2020 у справі №910/18031/14, від 19.05.2020 у справі №908/2332/19, від 03.03.2020 у справі №904/7965/16, від 20.02.2019 у справі №5005/2329/2011, від 16.01.2020 у справі №911/5186/14.47. Така позиція підтримана Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 16.07.2020 у справі №910/4475/19.

Відповідно до статті 1 КУзПБ учасниками у справі про банкрутство є сторони, арбітражний керуючий, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Кодексом, інші учасники справи про банкрутство, щодо прав або обов`язків яких існує спір.

Названою статтею визначено, що:

- сторонами у справі про банкрутство є конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), забезпечені кредитори, боржник (банкрут);

- кредитор - юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до Податкового кодексу України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких до боржника або іншої особи забезпечені заставою майна боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли після відкриття провадження у справі про банкрутство.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.07.2020 у справі №910/4475/19 особа набуває статусу конкурсного кредитора (сторони, учасника провадження у справі про банкрутство) з повним обсягом процесуальної дієздатності (в тому числі правом оскарження судових рішень) за сукупності таких умов:

- подання до господарського суду письмових заяв з вимогами до боржника, а також документів, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство (частина перша статті 23 Закону про банкрутство, частина перша статті 45 КУзПБ);

- розгляд господарським судом заяв конкурсних кредиторів у попередньому засіданні суду (частина шоста статті 23, стаття 25 Закону про банкрутство, частина шоста статті 45, стаття 47 КУзПБ);

- визнання вимог таких кредиторів, що формалізується у судовому рішенні господарського суду - ухвалі (частина шоста статті 23, стаття 25 Закону про банкрутство, частина шоста статті 45, стаття 47 КУзПБ).

Стаття 129 Конституції України встановлює основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження. Реалізація конституційного права, зокрема, на апеляційне оскарження судового рішення ставиться в залежність від положень відповідних процесуальних норм, в провадженні у справі про банкрутство  - норм ГПК та КУзПБ.

У справі про банкрутство коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення в апеляційному порядку, звужено до учасників такої справи, якими згідно зі статтею 1 КУзПБ є кредитори у справі.

Можливість реалізації повного обсягу процесуальної дієздатності особами, які подали письмові заяви з вимогами до боржника, зокрема правом на оскарження судових рішень, пов`язана з фактом набуття такою особою статусу кредитора (сторони) у справі про банкрутство шляхом постановлення судом ухвали про визнання (повністю або частково) вимог кредитора до боржника.

Між тим, особи, які не брали участі у справі також мають право подавати апеляційні скарги на такі судові рішення, нарівні з іншими учасниками відповідної справи.

Однак на відміну від оскарження судового рішення учасником справи не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, причому такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Разом з тим судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або якщо суд вирішив питання про обов`язки цієї особи чи про її інтереси у відповідних правовідносинах.

Тобто, право на апеляційне оскарження судових рішень місцевого господарського суду мають учасники справи про банкрутство та інші, окрім кредиторів, юридичні особи, а також державні та інші органи, в тому числі й контролюючі органи, які не є учасниками справи, але у випадку якщо судове рішення, що оскаржується, безпосередньо вирішує питання про їх права та обов`язки (подібний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.07.2020 у справі  № 904/4681/19).

При розгляді апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції, суд апеляційної інстанції перевіривши матеріали апеляційної скарги на предмет їх відповідності статті 258, 259 ГПК України, та за відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи для відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав, відкриває апеляційне провадження за апеляційною скаргою такої особи та має належним чином дослідити і встановити, чи вирішив суд в оскаржуваному рішенні питання про права, інтереси та (або) обов`язки заявника апеляційної скарги (аналогічний висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.06.2020 у справі № 908/1083/19, від 25.06.2020 у справі № 916/1965/13).

Якщо ж при цьому судом апеляційної інстанції буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов`язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та що питання про її права, інтереси та (або) обов`язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний господарський суд не позбавлений права закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України (висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 14.08.2019 у справі № 62/112).

ВИСНОВОК: Право подання апеляційної скарги у справі про банкрутство можливо лише після набуття статусу кредитора або якщо судове рішення порушує права інших осіб.

 

P.s. При поданні апеляційної скарги на судове рішення, ухвалене у справі про банкрутство до набуття особою статусу кредитора (учасника) у цій справі, початок перебігу строку на апеляційне оскарження такого рішення має обраховуватися з дати постановлення ухвали суду про визнання кредиторських вимог цієї особи, а для інших осіб -  якщо судове рішення, що оскаржується, безпосередньо вирішує питання про їх права та обов`язки з моменту, коли особа дізналась (повинна була дізнатися ) про порушення її прав.

Подібний підхід у застосуванні положень щодо порядку обчислення строку на апеляційне оскарження судового рішення наведено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.04.2021 у  справі № 902/560/20 та ухвалі від 28 квітня 2021 року у справі № 905/1633/19 (ЄДРСРУ № 96569942).

Матеріал по темі: «Оскарження судових рішень у справі про банкрутство фіскальним органом»

 

Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова служба, контролюючий орган, фіскальна служба, оскарження рішень у справі про банкрутство, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відсутність підпису інспектора на акті податкової перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки відсутності підписів посадових осіб контролюючого органу у Акті перевірки

Відповідно до положень п. 77.9 ст.77 ПК України порядок оформлення результатів документальної планової перевірки встановлено статтею 86 цього Кодексу.

Відповідно до п. 86.1 ст. 86 Податкового кодексу України, результати перевірок (окрім камеральних та електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписують посадові особи контролюючого органу та платники податків або їх законні представники (за наявності). У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт, а якщо такі порушення відсутні, то складається довідка.

Згідно з п. 2 розд. ІІ «Основні вимоги до оформлення документальних перевірок» Порядку № 727, акт (довідка) документальної перевірки складається у двох примірниках та підписується посадовими особами контролюючого органу, який проводив перевірку, а також посадовими особами платника податків (керівником платника податків або уповноваженою ним особою).

Відповідно до п. 2 розд. V «Підписання акта (довідки) документальної перевірки, порядок його (її) реєстрації та зберігання» вищезазначеного Порядку, акт (довідка) документальної перевірки складається у двох примірниках, підписується посадовими особами контролюючого органу, які проводили перевірку, та реєструється в контролюючому органі протягом 5 робочих днів з дня, що настає за днем закінчення встановленого для проведення перевірки строку (для платників податків, які мають філії та/або застосовують консолідовану сплату та у випадках проведення документальних перевірок дотримання законодавства з питань державної митної справи - протягом 10 робочих днів), з дотриманням визначених у п. 5 цього розділу вимог щодо реєстрації актів документальних перевірок.

Відповідно до абз. 7 п. 6 «Рекомендації щодо оформлення розділу IV «Висновок» акта (довідки) перевірки» Методичних рекомендацій щодо оформлення матеріалів документальних перевірок податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, та документування виявлених порушень, затверджених наказом ДФС від 01.06.2017 року № 396, після підписів посадових осіб контролюючого органу, які здійснювали перевірку, вчиняється запис, що первинні документи, використані під час проведення перевірки, є достовірними, надані в повному обсязі, немає додаткових (інших) документів, які свідчать про діяльність платника податків (спростовують викладені в акті перевірки факти) за період, що перевірявся.

(!!!) З огляду на зазначені приписи Податкового кодексу України, наказ Міністерств фінансів України, наказ ДФС України, акт перевірки має бути підписаний посадовими особами (у множині) контролюючого органу.

Водночас, випадки, в яких контролюючі органи приймають або не приймають податкові повідомлення-рішення, якщо акт перевірки не був підписаний одним з перевіряючих, зокрема, у разі відсутності з поважних причин на момент оформлення та підписання акта перевірки, неможливості підписання (хвороба) або ухилення від підписання, не регламентовано чинним законодавством України.

Разом з тим, положеннями п.2 розд. І Порядку № 727 визначено, що акт документальної перевірки - це службовий документ, а отже він повинен відповідати і загальним вимогам до оформлення організаційно-розпорядчих документів, одним із видів яких він є.

Зокрема, відповідно до положень Національного стандарту України «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів. ДСТУ 4163-2003», затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07.04.2003 року № 55 (далі - ДСТУ 4163-2003) цей стандарт поширюється на  організаційно-розпорядчі документи (далі - документи) - постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, створювані в результаті діяльності: - органів державної влади України, органів місцевого самоврядування; - підприємств, установ, організацій та їх об`єднань усіх форм власності (далі - організацій) (п.1.1).

Цей стандарт установлює: склад реквізитів документів; вимоги до змісту і розташовування реквізитів документів; вимоги до бланків та оформлювання документів; вимоги до документів, що їх виготовляють за допомогою друкувальних засобів (п.1.2).

Відповідно до п 4.4 ДСТУ 4163-2003 документи, що їх складають в організації, повинні мати такі обов`язкові реквізити: назва організації (07), назва виду документа (10) (не зазначають на листах), дата (11), реєстраційний індекс документа (12), заголовок до тексту документа (19), текст документа (21), підпис (23).

Згідно з положеннями п.5.23 ДСТУ 4163-2003 підпис складається з назви посади особи, яка підписує документ (повної, якщо документ надруковано не на бланку, скороченої - на документі, надрукованому на бланку), особистого підпису, ініціалу(-ів) і прізвища.

У разі відсутності посадової особи, підпис якої зазначено в документі, документ підписує особа, яка виконує її обов`язки, або її заступник. У цьому випадку обов`язково зазначають посаду і прізвище особи, яка підписала документ (виправлення вносять рукописним або машинописним способом), наприклад: "Виконувач обов`язків", "Заступник".

Аналогічні за змістом положення щодо підписання посадовими особами організаційно-розпорядчих документів містяться в п.10 гл.7 розд. ІІ Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 18.06.2015 року №1000/5 (далі - Правила №1000/5).

Водночас, згідно з п.5 гл.10 розд.ІІ цих Правил якщо за зміст документа відповідають кілька осіб, то проставляються два або більше підписів. При цьому підписи посадових осіб розміщуються один під одним відповідно до підпорядкованості осіб.

Положеннями п.2 розд.І Правил №1000/5 визначено, що службовий документ - це офіційно зареєстрований службою діловодства або відповідним чином засвідчений документ, що одержаний чи створений установою у процесі її діяльності та має відповідні реквізити (абз. 30).

Реквізит службового документа - обов`язковий елемент, зафіксований в документі для його ідентифікації, організації обліку та надання йому юридичної сили (абз. 28).

Відповідно до положень пп. 4.1.7 п.4.1 Національного стандарту України «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять» ДСТУ 2732:2004, затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 28.05.2004 року № 97 (далі - ДСТУ 2732:2004), підпис (службового документа) - реквізит службового документа, який свідчить про відповідальність особи за його зміст та є єдиний чи один з реквізитів, що надають документові юридичної сили.

Згідно з п.3.12 ДСТУ 2732:2004 юридична сила (службового документа) - властивість службового документа, надана чинним законодавством, яка є підставою для вирішення правових питань, здійснювати правове регулювання і (або) управлінські функції.

З аналізу наведених положень вбачається, що акт перевірки, як службовий документ, повинен мати такий обов`язковий реквізит як підписи посадових осіб, відповідальних за його зміст, з наявністю якого законодавець пов`язує набуття цим документом юридичної сили. Відсутність на акті перевірки хоча б одного підпису посадової особи, яка проводила перевірку та відповідальна за його зміст, свідчить про те, що такий акт перевірки є неналежно оформленим, не набуває юридичної сили і відповідно не може бути законною підставою для прийняття контролюючим органом податкових-повідомлень рішень про нарахування платнику податків грошових зобов`язань.

Отже, наведені вище приписи Податкового кодексу України, наказу Міністерств фінансів України, наказу ДФС України можна розуміти таким чином, що такий акт перевірки має бути підписаний тими посадовими особами контролюючого органу, які вказані у направленні на проведення такої перевірки, наказі про призначення податкової перевірки (копія якого має бути додана до направлення), що мають бути підписані відповідним керівником (його заступником або уповноваженою особою) податкового органу та скріплені його печаткою, щоб такий акт перевірки відповідав вказаним вимогам чинного законодавства України.

Акт податкової перевірки за відсутності на ньому підписів окремих посадових осіб, які зазначені у вступній частині акту як такі, що проводили перевірку платника податків, є неналежно оформленим, а тому не може вважатись законною підставою для прийняття оскаржуваних у справі податкових повідомлень-рішень, прийнятих на його основі.

ВИСНОВОК: Отже, підписання Акту перевірки посадовими особами контролюючого органу є основною умовою дійсності такого акту, а відсутність підпису посадової особи контролюючого органу у Акті перевірки, робить такий акт нечинним, а тому останній не може слугувати підставою для прийняття податкових повідомлень-рішень щодо нарахування платнику податків податкових зобов`язань.

Аналогічні правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2018 року по справі № 826/14101/16 та від 03 грудня 2019 року по справі № 1440/1965/18, від 05.03.2020 року у справі №826/16217/17

 

P.s. Однак, згідно Постанови Верховного суду від 19.06.2020 по справі № 140/388/19 (ЄДРСРУ № 90242392) вбачається наступне «...за встановлених обставин та доводів касаційної скарги судова палата приходить до висновку про наявність підстав для відступлення від правової позиції Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, зазначеної, зокрема у Постанові Верховного суду від 03.12.2019 по справі № 1440/1965/18 (ЄДРСРУ № 86103091) та вважає за потрібне сформулювати такий правовий висновок.

Відсутність у акті перевірки підпису однієї з посадових осіб контролюючого органу, яка її проводила, стосується оформлення результатів перевірки та не може бути самостійною підставою для визнання недійсними рішень контролюючого органу, прийнятих на підставі такого акта, при відсутності порушень правил проведення перевірки».

При цьому, є Окрема думка по вказаній справі:

«Обов`язок посадових осіб, що проводили перевірку, підписати складений за її результатами акт прямо і недвозначно встановлений низкою законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів: абзацами 1, 2 пункту 86.1, абзацом 1 пункту 86.3, абзацом 1 пункту 86.4 статті 86 Податкового кодексу України (далі - ПК України), пунктом 2 Розділу, пунктом 2 Розділу V Порядку оформлення результатів документальних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства платниками податків - юридичними особами та їх відокремленими підрозділами, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 20.08.2015 № 727 та зареєстрованого Міністерством юстиції 26 жовтня 2015 року за № 1300/27745 (далі - Порядок № 727), абзацом 7 пункту 6 Розділу ІІ Методичних рекомендацій щодо оформлення матеріалів документальних перевірок податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, та документування виявлених порушень, затверджених наказом ДФС України від 01.06.2017 № 396 з наступними змінами і доповненнями (далі - Методичні рекомендації).

Так, за узагальненим змістом приписів пункту 86.1 статті 86 ПК України,  акт перевірки - документ, який підтверджує факт проведення перевірки та відображає її результати. Акт, складений за результатами перевірки та підписаний посадовими особами, які проводили перевірку, або особами, уповноваженими на це у встановленому порядку, у строки, визначені цим Кодексом, надається платнику податків або його законному представнику, який теж зобов`язаний його підписати. Аналогічні вимоги закріплені у кожній з переліку наведених вище норм.

Жодних виключень з числа підписантів з боку контролюючого органу законодавчі приписи не передбачають, отже, цей законодавчо встановлений обов`язок стосується (поширюється на) кожного з посадових осіб, що брали участь у перевірці, без винятку.

Многократність повторів цієї імперативної вимоги закону та ступінь деталізації у нормативних документах процедурних аспектів (задля забезпечення достовірності даних, відображених в акті перевірки, щодо кожного з виявлених порушень, усі інструкції з процедури перевірки виписані покроково, з великою кількістю рекомендацій, прикладів, узагальнень і згенерованих зразків) свідчить про усвідомлення державою важливості суворого регламентування суб`єктами нормотворення й неухильного дотримання суб`єктами контролю процедурних гарантій під час виконання державою фіскальної функції, з огляду на значимість права, яке охороняється законом.

Наслідків непідписання акта будь-ким із перевіряючих, на відміну від наслідків непідписання акта перевірки посадовими особами платника податків, норми Податкового кодексу дійсно не визначають, але не тому, що жодних наслідків така відсутність підпису не тягне, а тому, що законодавець не міг навіть припустити існування акта як юридично значимого документа без підпису відповідальних за його складання та зміст осіб.

Попри те, узагальнені наслідки таких дефектів письмових документів при їх використанні як доказів в суді передбачені Кодексом адміністративного судочинства України.

Так, за приписами частини першої статті 74 КАС України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом…

…Не переказуючи змісту усіх наведених науковцями доводів і аргументів, акцентуємо лише на деяких з них, що не були висвітлені вище. Так, встановлена правова процедура, на думку вчених, повинна забезпечувати справедливе ставлення до особи, її дотримання входить у легітимні очікування цієї особи, яка діє добросовісно, що є елементом правової визначеності у відносинах між нею й державою. Законодавство встановлює окреме спеціальне детальне нормативно-правове регулювання оформлення результатів податкових перевірок, яке повинно забезпечувати достовірність та достатність отриманої в результаті перевірки інформації для подальшого прийняття відповідних податкових повідомлень-рішень - спираючись на задокументовані відповідними посадовими особами контролюючих органів фактичні дані. Елементами цього є й аспект персоналізації відповідальності посадових осіб контролюючих органів, які проводять перевірку, у зв`язку з чим законом встановлені особливі вимоги щодо мінімального складу кількості посадових осіб при проведенні окремих видів перевірок, обов`язкової документальної та персональної ідентифікації таких осіб під час процедури допуску до перевірки (ст. 81 ПК України), складанні, підписанні акта перевірки та їхньої участі у розгляді заперечень на акт й підготовці висновків за наслідками такого розгляду. Контрольні заходи здійснюються через фактичну активну поведінку кожного з перевіряючих, а результати такої діяльності фіксуються ними в описовій частині акта, - отже, потенційно володіють ознаками самостійних предметів оскарження для захисту прав платників від випадків недобросовісної реалізації службової компетенції. Керівник контролюючого органу, не будучи безпосереднім учасником контрольного заходу, теж за законом несе відповідальність за ухвалені ним рішення, а тому повинен мати можливість пересвідчитися у правомірності результатів діяльності підлеглих, і лише належно оформлений документ є такою формальною гарантією. У випадку неможливості підписання акта перевірки з поважних причин (хвороба, смерть тощо) контролюючим органом повинні бути призначені нові посадові особи , які долучатимуться до контрольних заходів (такого роду висновок випливає з офіційного повідомлення, розміщеного на сайті ДФС України «щодо організації документальних перевірок», що підтверджує сталу адміністративну практику самого контролюючого органу в подібних випадках. Отже, у правовому полі відсутні будь-які положення, які б обумовлювали юридичну силу акта перевірки, який не було підписано хоча б одним із перевіряючих. Підсумовуючи наведені правові положення та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, вчені дійшли консолідованого висновку, що дотримання встановленої правової процедури з боку контрольно-наглядових органів є складовою декларованих ними ж принципів належного урядування, верховенства права й законності та важливим запобіжником (гарантією недопущення) зловживань з боку таких органів…».

Таким чином фактично, відсутність підпису посадової особи податкового органу в акті перевірки не може бути самостійною підставою для скасування податкових повідомлень-рішень, але при цьому є доказом порушення порядку оформлення матеріалів перевірки.

 

Матеріал по темі: «Відсутність підпису посадової особи контролюючого органу в Акті перевірки»

Теги: підпис інспектора, акт перевірки, подпись налогового інспектора, акт проверки, отсутствие підписи, реквизиты акта проверки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов