26/11/2020

Оскарження судового рішення особою яка не брала участі у справі

 



Порядок та особливості оскарження судового рішення третьою особою, яка не брала участі у справі, але судове рішення зачіпає її права та інтереси

23 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1643/19 (ЄДРСРУ № 93037875) досліджував питання щодо правової можливості оскарження судового рішення особою, яка не брала участі у справі.

Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Отже, вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, причому такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов`язки, та про які саме.

Разом з тим судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та/або обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або якщо суд вирішив питання про обов`язки цієї особи чи про її інтереси у відповідних правовідносинах.

(!!!) Слід враховувати і те, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 17.05.2018 у справі № 904/5618/17, від 11.07.2018 у справі № 5023/4734/12, від 21.09.2018 у справі № 909/68/18, від 18.12.2018 у справі № 911/1316/17, від 27.02.2019 у справі № 903/825/18, від 09.07.2019 у справі № 905/257/18, від 12.09.2019 у справі № 905/946/18, від 12.09.2019 у справі № 905/947/18, від 09.10.2020 у справі № 910/12465/18, від 06.11.2020 у справі №910/12490/18.

12 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/731/18 (ЄДРСРУ 92887510) та від 21 вересня 2020 року у справі № 910/13119/17 (ЄДРСРУ № 91722151) вказав, що особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку статей 17, 254 ГПК, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов`язки і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо зазначено про його права, інтереси та (або) обов`язки, та про які саме (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі №904/897/19).

Таким чином після прийняття апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції з`ясовує, чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, інтереси та (або) обов`язки скаржника і які конкретно.

Встановивши такі обставини, суд вирішує питання про залучення скаржника до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору та, як наслідок, скасовує судове рішення на підставі пункту 4 частини третьої статті 277 ГПК України, оскільки таке порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо господарський суд прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Якщо ж судом апеляційної інстанції буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов`язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та що питання про її права, інтереси та (або) обов`язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний господарський суд вправі закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України, оскільки у такому випадку не існує правового зв`язку між скаржником і сторонами у справі, в зв`язку з чим відсутній суб`єкт апеляційного оскарження.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2019 у справі №62/112, від 16.01.2020 у справі №925/1600/16, у постанові Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №910/21451/16.

ВИСНОВОК: Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи зачіпає оскаржуване судове рішення безпосередньо права, інтереси та (або) обов`язки скаржника, та лише після встановлення таких обставин, вирішити питання про залучення такої особи як третю особу та про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду (така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі №910/22354/15, від 19.06.2018 у справі №910/18705/17, від 11.07.2018 у справі №911/2635/17, від 06.12.2018 у справі №910/22354/15, від 12.05.2020 у справі № 910/18271/16, від 27.02.2020 у справі № 916/2878/14).

 

Матеріал по темі: «Право на оскарження судового рішення, яке зачіпає інтереси третьої особи»

 

 

Теги: право на апеляційне оскарження, рішення суду, не учасником справи, провадження, відкриття апеляційного провадження, оскарження судового рішення, судова практика, Адвокат Морозов


Відмінності між цивільно-правовими та трудовими відносинами (Держпраця)

 



Відмінність трудового договору від цивільно – правової угоди при перевірках Держпраці

23 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/1521/17, адміністративне провадження № К/9901/61203/18 (ЄДРСРУ № 93014353) досліджував питання відмінностей цивільно-правових та трудових договорів.

Визначення трудового договору міститься у частині першій статті 21 КЗпП України та означає угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За приписами статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1)  безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Статтею 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи.

Отже, трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №820/1432/17, від 24.12.2019 у справі №823/1167/16, від 05.02.2020 у справі №620/3913/18, від 06.02.2020 у справі №0840/3690/18, від 03.03.2020 у справі №1540/3913/18, від 23.04.2020 у справі №280/5473/18.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у статті 626 ЦК України. Так, вказаною нормою встановлено, що договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Обов`язок підрядника виконати роботу або виконавця надати послугу на свій ризик говорить про те, що він не може відмовитися від прийняття на себе певних негативних наслідків, що виникають при виконанні підрядних робіт.

За приписами статті 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Такі угоди застосовуються для виконання конкретної роботи, що спрямована на одержання кінцевих результатів праці, і у разі досягнення зазначеної мети вважаються виконаними і дія їх припиняється.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли угоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є - предмет договору, умови, визначені законом як істотні чи необхідні для договору даного виду, а також всі ті умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. Згідно зі статтею 6 ЦК України сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з врахуванням законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За положеннями частини першої статті 854 ЦК України замовник виплачує належну підрядчику суму за результатами виконаної роботи. Щодо наданих послуг винагорода за виконану роботу (надані послуги) виплачується виконавцю в розмірі, в терміни і в порядку, який встановлений в договорі (частина перша статті 903 ЦК України).

(!!!) Отже основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності; за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності, гарантії та компенсації передбачені для працівника, а також обов`язки роботодавця залишаються за його межами.

Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, виконавець не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі №127/21595/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі №820/1432/17, від 13 червня 2019 року у справі №815/954/18, від 10 жовтня 2019 року у справі №1840/2505/18, від 25 листопада 2019 року у справі №620/392/19, від 16 червня 2020 року у справі №815/5427/17, від 02 липня 2020 року у справі №809/164/17, від 09 липня 2020 року у справі №821/851/17, від 30 липня 2020 року у справі №160/8063/18 , від 04 вересня 2020 року у справі №160/8039/18, від 07 вересня 2020 у справі №520/526/19.

 Таблиця відмінностей

Трудовий договір

 Цивільно-правовий договір

Кодекс законів про працю

Цивільний кодекс України

Працівник зобов’язується виконувати роботу згідно кваліфікації і підпорядковуватись правилам внутрішнього розпорядку

Виконавець зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу (надати послугу), а замовник зобов’язується прийняти і оплатити результати роботи (оплатити послугу).

Подається заява і приймається наказ про прийняття на роботу

Сторони підписують письмовий договір (працівник подає паспорт та довідку про ідентифікаційний номер)

Вноситься запис у трудову книжку

Не вноситься запис у трудову книжку

У договорі зазначається посада, розмір зарплати, дата початку роботи

У договорі зазначається предмет (річ або послуга), ціна і строк договору

Предметом договору є сам процес роботи

Предметом договору є кінцевий результат роботи або послуги

Вид оплати  –  зарплата

Вид оплати – винагорода

Розмір оплати – не менше мінімальної зарплати

Розмір винагороди – визначається у договорі і не залежить від мінімальної зарплати

Строк оплати – не рідше 2 разів на місяць

Строк оплати зазначається у договорі

Передбачені соціальні гарантії – оплата періоду непрацездатності, допомоги по безробіттю, відпустки

Соціальні гарантії надаються тільки тоді, коли виконавець самостійно проводить відрахування до соціальних фондів

Надається оплачувана щорічна відпустка, виплати на відрядження тощо

Трудові гарантії не надаються

 

 

Матеріал по темі: «Відмінність трудового договору від цивільно – правової угоди при перевірках Держпраці»

  

Теги: держпраця, штраф, гоструд, трудова угода, ЦПД, цивільно правовий договір, різниця між ЦПД та ТУ, оскарження, припис, постанова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов



Непогоджена суборенда, як підстава для розірвання договору оренди землі

 



Залучення орендарем третіх осіб до обробки землі та оплати орендної плати орендодавцю є підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки

24 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 291/737/19, провадження № 61-7214св20 (ЄДРСРУ № 93053651) досліджував питання щодо підстави для розірвання договору оренди землі – непогоджена суборенда.

Стаття 14 Конституції України визначила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

У частині першій, п`ятій статті 93 ЗК України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.

Відповідно до цих нормативних приписів право оренди як речове право може відчужуватись власником земельної ділянки, що полягає у передачі власником іншій особі права бути орендодавцем цієї земельної ділянки замість власника. Таке право бути орендодавцем може продаватись, бути предметом застави, спадщиною, внеском до статутного капіталу. Тобто у випадку, наприклад, внесення права оренди до статутного капіталу, орендодавцем виступатиме особа, яка прийняла це право як вклад у статутний капітал. При цьому не можна вважати обґрунтованим тлумачення цієї норми, яке допускає можливість відчужувати право оренди земельної ділянки не власником, а орендарем цієї земельної ділянки. Адже згідно з договором оренди орендар отримує право володіння і користування земельною ділянкою як річчю, але до нього не переходить речове право на оренду.

Навіть обмежене право розпорядитись земельною ділянкою шляхом передачі в суборенду орендар може реалізувати за згодою орендодавця. Як зазначено в частині шостій статті 93 ЗК України орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця, крім випадків, визначених законом, передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Крім того, відповідно до частини другої статті 135 ЗК України продаж земельних ділянок, що перебувають у приватній власності, або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) може здійснюватися на земельних торгах виключно з ініціативи власників земельної ділянки. У такому разі земельні торги регулюються положеннями цього Кодексу, якщо інше не передбачено законом чи договором з виконавцем земельних торгів. Далі після цієї норми у статті 135 ЗК України поміщена норма про звернення стягнення на  у тому числі право оренди, в порядку виконання судових рішень, і ця норма у взаємному зв`язку з попередньою нормою права має розумітись так, що йдеться про стягнення по боргах власника земельної ділянки, а не орендаря-боржника.

Право оренди є майновим правом і в розумінні статті 177 ЦК України є об`єктом цивільних прав. Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України оборотоздатність права оренди земельної ділянки як об`єкта цивільних прав визначається з урахуванням викладених вище приписів статей 93, 135 ЗК України - воно може вільно відчужуватися власником земельної ділянки, не вилучене з цивільного обороту, і не обмежене в обороті.

Крім того, право оренди є речовим правом орендаря на чуже майно. З цієї точки зору оборотоздатність цього речового права значним чином обмежена нормами ЗК України, Закону України «Про оренду землі» та договором оренди.

Елементами речового характеру в зобов`язальних відносинах оренди визнаються право орендаря на абсолютний захист від порушення його права на орендоване майно третіми особами; на збереження сили договору оренди при переході права власності на орендоване майно до іншої особи (право слідування); на передачу майна в суборенду.

Відповідно до частини першої статті 25 Закону України «Про оренду землі» орендар земельної ділянки має право: самостійно господарювати на землі  з дотриманням умов договору оренди землі; за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; отримувати продукцію і доходи; здійснювати в установленому законодавством порядку за письмовою згодою орендодавця будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем.

Таким чином, належне орендарю на підставі договору оренди право користування земельною ділянкою не може бути ним відчужено, у тому числі передане при виділі на підставі розподільчого балансу особі, яка виділяється.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 вересня 2020 року у справі № 291/1009/18, провадження № 61-7068 сво 19.

До подібних висновків, а саме те, що виділ не є реорганізацією юридичної особи дійшли Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 905/1956/15, провадження № 12-62 гс 19, та Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постановах: від 11 грудня 2019 року у справі № 904/2251/18, від 15 січня 2020 року у справі № 904/11903/16, від 21 січня 2020 року у справі  № 904/8538/16.

Близькі за змістом правові висновки щодо необхідності розрізняти підстави припинення юридичної особи шляхом реорганізації наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17, провадження № 14-37 цс 20.

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 773 ЦК України наймач зобов`язаний користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору.

Якщо наймач користується річчю, переданою йому у найм, не за її призначенням або з порушенням умов договору найму, наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Згідно з частиною першою статті 774 ЦК України передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом статті 1 Закону України «Про оренду землі», положення якої кореспондуються з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Так, на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, у разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України (частина перша статті 32 Закону України «Про оренду землі»).

Орендар земельної ділянки має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі (стаття 25 Закону України «Про оренду землі»), а орендодавець, відповідно до частини першої статті 24 цього закону, має право вимагати від орендаря, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; своєчасного внесення орендної плати.

(!!!) Тлумачення наведених положень зазначеного Закону дає підстави для висновку, що залучення орендарем третіх осіб до обробітки землі та оплати орендної плати орендодавцю з припиненням орендарем господарської діяльності з безпосереднього цільового використання орендованої земельної ділянки, крім передачі земельної ділянки у суборенду у випадках, передбачених договором оренди землі, виходить за межі господарської діяльності, яку може здійснювати орендар без погодження з орендодавцем

та є підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки за статтею 32 Закону України «Про оренду землі» (постанова Верховного Суду України від 12 лютого 2014 року у справі № 6-161цс13).

До подібних висновків за схожих фактичних обставин у порядку забезпечення єдності судової практики дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 133/158/16-ц, провадження № 61-21693сво18 та застосована Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 291/1509/18, провадження № 61-7172св20 (ЄДРСРУ № 92415326), від 26 серпня 2020 року у справі № 277/789/18, провадження № 61-10248св19 (ЄДРСРУ № 91397306), від 29 липня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 277/526/18, провадження № 61-47377св18 (ЄДРСРУ № 90905767) та ін.


Матеріал по темі: «Право власності на майновий пай»

 


До якого суду звертатися з апеляційною скаргою?

 


Права скаржника на звернення із апеляційною скаргою безпосередньо в суд апеляційної інстанції

24 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/338/20, адміністративне провадження № К/9901/21341/20 (ЄДРСРУ № 93052886), від 15 жовтня 2020 року у справі № 816/1949/18, адміністративне провадження № К/9901/2193/19 (ЄДРСРУ № 92201653) та ін. досліджував питання щодо права скаржника на звернення із апеляційною скаргою безпосередньо в суд апеляційної інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 297 КАС України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Водночас, підпунктом 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України передбачено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Аналіз норми підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України дозволяє стверджувати, що структура першого речення цієї норми допускає її множинне тлумачення.

Європейський Суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження, тощо ("VOLOVIK v. UKRAINE", №15123/03, §45, ЄСПЛ, 06.12.2007).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський Суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів (рішення у справах "Каньєте де Хоньї проти Іспанії" (<…>), заява №55782/00, ECHR 2002-VIII; "Гору проти Греції" (№3) (Gorou v. Greece (no. 3)), заява №21845/03, від 22.06.2006; "Михолапа проти Латвії", заява №61655/00, від 31.05.2007).

У справах "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine), заяви №23759/03 та 37943/06, рішення від 14.10.2010 та "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine), заява №39766/05, рішення від 07.07.2011, Суд дійшов висновку що, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі "якості" закону і не забезпечувало адекватного захисту осіб від свавільного втручання у права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.

З огляду на наведене, Верховний Суду вважає, що особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства (статті 297 КАС України, підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України), які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд.

Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України, яке б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду відповідно до статті 297 КАС України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без мети захисту певного суспільного інтересу.

Верховним Судом неодноразово розглядались справи щодо подібних правовідносин, у яких було висловлено аналогічну правову позицію, а саме: від 19.07.2018 у справі №640/20036/17, від 26.09.2018 у справі №826/8873/16, від 20.12.2018 у справі №815/1402/18, від 06 березня 2019 року по справі №816/1760/18, від 05.03.2020 у справі №324/996/18 (ЄДРСРУ № 88027590).

(!!!) Таким чином, при поверненні апеляційної скарги без розгляду суд апеляційної інстанції виявляє надмірний формалізм і непропорційність між застосованими засобами і поставленою метою, внаслідок чого порушив право скаржника на апеляційний перегляд судового рішення (29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №280/2098/19, адміністративне провадження №К/9901/23120/19 (ЄДРСРУ № 87238793)).

Разом з тим, станом на сьогоднішній день, ЄСІТС не функціонує, а скаржники мають невизначеність щодо порядку подання апеляційної скарг, і як наслідок, порушення строків подання апеляційних скарг тощо.

Особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства (статті 297 КАС України, підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Розділу VII Перехідні положення КАС України), які надають їй право як безпосередньо подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд.

Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Розділу VII Перехідні положення КАС України, яке б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду відповідно до статті 297 КАС України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без мети захисту певного суспільного інтересу.

Оскільки, як зазначено вище ЄСІТС не працює, матеріали справи в суді апеляційної інстанції відсутні, не можливо визначитися щодо дотримання строків звернення з апеляційною скаргою (ст. 295 КАС України), питання щодо відповідності апеляційної скарги вимогам ст. 296 КАС України, в тому числі правильності визначення та сплати судового збору, вирішення питань пов`язаних з відкриттям провадження по справі є неможливим.

ВИСНОВОК: Таким чином, з метою забезпечення прав учасників справи на своєчасний належний розгляд поданих апеляційних скарг, апеляційному суду достатньо витребувати із суду першої інстанції справу, рішення у якій оскаржується.



Матеріал по темі: «Поверненню адміністративного позову передує залишення його без руху»



22/11/2020

Повноваження адвоката можуть бути підтверджені копією ордеру чи довіреності

 



Повноваження адвоката можуть бути підтверджені копією ордеру чи довіреності, засвідченою,  зокрема особою, яка має повноваження на її засвідчення

17 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/6035/19, адміністративне провадження № К/9901/30624/19 (ЄДРСРУ № 92971927) чітко вказав, що повноваження адвоката можуть бути підтверджені копією ордеру чи довіреності, засвідченою,  зокрема особою, яка має повноваження на її засвідчення.

Відповідно до частини першої статті 55 КАС України сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Згідно з частиною третьою статті 55 КАС України юридична особа, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Відповідно до частини шостої статті 59 КАС України оригінали документів, зазначених у цій статті, копії з них, засвідчені суддею, або копії з них, засвідчені у визначеному законом порядку, приєднуються до матеріалів справи.

У відповідності до частини восьмої статті 59 КАС України у разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 20 Закону №5076-VI під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов`язковий спосіб посвідчення копій документів.

Адвокат має професійне право посвідчувати копії документів, зокрема і копії договору про надання правничої допомоги чи ордера.

Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного суду від 01.07.2020 у справі №320/5420/18.

За приписами частин першої та другої статті 26 Закону №5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність;  3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.

Відповідно до пункту 4 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 17.12.2012 №36 (далі - Положення) ордер видається адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням та повинен містити обов`язкові реквізити, передбачені цим Положенням.

Пункт 14 Положення передбачає, що ордер встановленої цим Положенням форми є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта. Про обмеження правомочності адвоката, встановлені угодою про надання правової допомоги, останній або керівник адвокатського об`єднання (бюро) зобов`язані вказати на звороті ордера.

Згідно з підпунктами 15.3, 15.4 пункту 15 Положення ордер повинен містити посилання на договір про надання правової допомоги/доручення органу/установи, уповноважених законом на надання безоплатної правової допомоги, номер (у випадку наявності) та дату документа; назву органу, у якому надається правова допомога адвокатом із зазначенням, у випадку необхідності, виду адвокатської діяльності, відповідно до статті 19 Закону №5076-VI.

Верховний Суд звертає увагу, що виходячи зі змісту частин першої, третьої статті 26 Закону України №5076-VI, ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням) лише на підставі вже укладеного договору. Крім того, адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (стаття 400-1 Кримінального кодексу України).

ВИСНОВОК: Закон №5076-VI не містить вказівки на класифікаційну ознаку документів, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, зокрема за стадіями їх створення, а саме: оригінал або копію, тому можна зробити висновок про те, що повноваження адвоката як представника сторони можуть бути підтверджені як оригіналом ордера або довіреністю (оригіналом) цієї сторони, що посвідчує такі повноваження, або їх копією, засвідченою у визначеному законом порядку, зокрема особою, яка має повноваження на засвідчення копії.

 

P.s. У рішенні Національної асоціації адвокатів України від 04.08.2017 №162 вказано на те, що відмітка про посвідчення копії ордера на надання правової допомоги має складатися зі слів «Згідно з оригіналом», особистого підпису адвоката (або керівника адвокатського об`єднання/адвокатського бюро, у випадку якщо ордер видається адвокатським об`єднанням/адвокатським бюро), який засвідчує копію, його ініціалів та прізвища, а також дати засвідчення копії.

 

Матеріал по темі: ««Конкретна назва суду» - обов’язковий елемент відомостей в ордері адвоката»


Підсудність спору до фізичної та юридичної особи одночасно

 


Підсудність спору, якщо хоча би однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа

17 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/3550/19 (ЄДРСРУ № 92971665) досліджував питання щодо підсудності спору, якщо хоча би однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа.

З дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів      у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства; а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа (п. 33 постанови від 01.03.2018  у справі № 461/12052/15-ц, п. 34 постанови від 06.06.2018 у справі № 727/8505/15-ц, постанову від 23.01.2019 у справі № 210/2104/16-ц). Тобто, за певних умов обидві сторони у цивільному процесі можуть і не бути фізичними особами, якщо тільки такий спір не належить до юрисдикції іншого суду, зокрема господарського.

Тобто, за правилами цивільного судочинства повинні розглядатися спори стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча б однією стороною цього основного зобов`язання є фізична особа, яка, вступаючи у це зобов`язання, не діяла як фізична особа-підприємець. Тому для визначення юрисдикції суду щодо розгляду відповідної справи суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, значення не має. Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається, враховуючи суб`єктний склад сторін основного зобов`язання (див. пункти 52-53 постанови Великої  Палати Верховного Суду від 31.10 2018 у справі №753/12916/15-ц).

(!!!) З огляду на зазначене, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча б однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем.

Пункт 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України виключив з-під юрисдикції господарського суду спори щодо всіх правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, сторонами якого не є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. А ч.1 ст. 19 ЦПК України у системному зв`язку з ч. 1 ст. 2, ч. 1 ст. 5, ст. 46, ч. 1 ст 47, ч. 2 ст. 48 цього кодексу не встановлюють обмежень щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами акцесорного зобов`язання є винятково юридичні особи та (або фізичні особи-підприємці).

Тобто, з 15.12.2017 (дата набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017), якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи-сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема незалежно від того, чи      об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання.

Аналогічного правового висновку дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.03.2019 у справі № 906/277/18.

ВИСНОВОК: Якщо хоча би однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи-сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 у справі № 640/22013/18.


Матеріал по темі: «Безпідставне ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю)»


20/11/2020

Списання грошових коштів з поточних рахунків відкритих у проблемному банку

 

Заборона на перерахування (списання) грошових коштів з поточних рахунків відкритих у проблемному банку

18 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/4216/16, адміністративне провадження № К/9901/32509/18 (ЄДРСРУ № 92930770), № 810/3118/17, адміністративне провадження № К/9901/47723/18 (ЄДРСРУ № 92930782), № 815/4215/16, адміністративне провадження № К/9901/3621/18 (ЄДРСРУ № 92930778) досліджував питання щодо визнання правочину щодо перерахування грошових коштів з поточного рахунку проблемного банку  на рахунок іншої особи  відповідно до п. 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI нікчемним.

Верховний Суд зауважує, що необхідною та достатньою умовою для віднесення правочинів до числа нікчемних з підстав, передбачених пунктом 9 частини третьої статті 38 Закону №4452-VI, є встановлення факту здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов`язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

Уповноважена особа дійсно наділена правом перевірки правочинів на предмет виявлення серед них нікчемних, але це право не є абсолютним та кореспондується з обов`язком встановити обставини, з якими закон пов`язує нікчемність правочину. Висновок про нікчемність правочину має ґрунтуватися виключно на встановлених та доведених обставинах, які за законом тягнуть за собою застосування певних наслідків, зокрема щодо не включення особи до переліку вкладників банку для отримання в подальшому гарантованої суми вкладу.

За наслідками розгляду справи №816/378/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків.

"…ні Законом України "Про банки і банківську діяльність", ні Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Правління НБУ від 17.08.2012р. №346, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 17.09.2012 за №1590/21902, не встановлено заборони банку після визнання його проблемним укладати договори, відкривати поточні рахунки та зараховувати на рахунок кошти.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі № 826/6958/17 (ЄДРСРУ № 89896381), від 06.08.2020 у справі № 826/3311/17, від 23.09.2020 у справі № 826/3151/17 та в постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 816/378/16 (провадження № 11-17апп20), 08 липня 2020 року у справі № 826/1807/16 (провадження № 11-386апп19) та від 30 вересня 2020 року у справі № 826/192/17, провадження № 11-565апп19 (ЄДРСРУ № 92137259)

Водночас постанова НБУ про віднесення банку до числа проблемних згідно зі статтею 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є банківською таємницею, доказів обізнаності позивача про встановлені для банку обмеження відповідач надати не може. При цьому невиконання посадовими особами Банку наведених у постанові НБУ приписів про його віднесення до категорії проблемних саме по собі не може бути підставою для висновку про нікчемність або недійсність правочинів Банку.

Згідно з постановою НБУ про віднесення банку до числа проблемних, Банк було віднесено до категорії проблемних. Разом із цим віднесення Банку до категорії проблемних не передбачало введення до нього тимчасової адміністрації, але обмежувало певні види діяльності Банку, наведені в цій постанові.

Зазначений правовий акт НБУ, зважаючи на його юридичну силу та властивості, є правовим актом індивідуальної дії, має чітко виражений організаційно-розпорядчий, персоніфікований характер, чинність та юридична сила якого спрямовані передусім на особу, якій він адресований, і породжує конкретні правовідносини, обумовлені ним, зокрема спрямований на реалізацію заходів впливу щодо конкретного проблемного банку, а не стосовно невизначеного кола осіб, та дія його вичерпується одноразовим застосуванням.

Отже, така постанова НБУ з огляду на її правову природу не є актом цивільного законодавства в розумінні положень статті 4 ЦК України, у зв`язку з чим підстав для застосування норм статей 203, 215 ЦК України до спірного правочину як акта законодавства в контексті невідповідності його зазначеній постанові НБУ немає.

Також у постанові НБУ про віднесення банку до числа проблемних не передбачено заборони на перерахування (списання) грошових коштів з поточних рахунків фізичних осіб, відкритих у такому банку."

Такі висновки Великої Палати Верховного Суду підтримано у постановах Верховного Суду від 06.08.2020 у справі №826/18684/16 та від 13.08.2020 у справі №826/1897/16.

ВИСНОВОК: Наведене свідчить, що норми чинного законодавства не встановлюють заборони  на перерахування (списання) грошових коштів з поточних рахунків відкритих у проблемному банку (фактично до введення тимчасової адміністрації), а отже визнання такого правочину нікчемним суперечить вимогам Закону.


Матеріал по темі: «Висновки Великої палати Верховного Суду стосовно спорів ФГВФО»

 



Теги: ФГВФО, фонд гарантування, уповноважена особа, велика палата верховного суду, судова практика, Верховний суд, Велика палата Верховного суду, судова практика, Адвокат Морозов