Особливості визнання спадкового договору недійсним

Адвокат Морозов (судовий захист)

Недійсність спадкового договору, який укладений сторонами під час дії заборони на відчуження земельних часток (паїв)

20 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 629/3502/16-ц, провадження № 61-39405св18 (ЄДРСРУ № 89700925) досліджував питання щодо особливостей визнання спадкового договору недійсним.

Відповідно до статті 1217 Цивільного кодексу України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі статтею 1302 ЦК України за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов`язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Згідно з ЦК України сутність спадкового договору полягає в тому, що за таким договором відбувається розпорядження належним відчужувачеві майном ще за життя, але із набуттям набувачем права власності на майно після смерті відчужувача. При цьому до спадкового договору не застосовуються норми спадкового права, незалежно від того, що норми, які його регулюють включені до Книги шостої ЦК України «Спадкове право», оскільки перехід майна від відчужувача до набувача на підставі спадкового договору не є окремим видом спадкування, а тому на відносини сторін не поширюються відповідні правила про спадкування, в тому числі перехід обов`язків фізичної особи яка померла до інших осіб.

Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а також державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України (стаття 1304 ЦК України).

Згідно зі статтею 1305 ЦК України набувач у спадковому договорі може бути зобов`язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

(!!!) Таким чином спадковий договір має подвійну правову природу: він одночасно є і розпорядженням на випадок смерті, і договором, змістом якого обумовлюються його істотні умови.

Спадковий договір виступає різновидом договорів про передачу майна у власність. Схожість спадкового договору із спадкуванням виявляється в спільності основної юридичної підстави виникнення права на спадкування у спадкоємців і права власності у набувача, якою є смерть фізичної особи - відчужувача.

Майно, яке є предметом спадкового договору, переходить у власність набувача лише з моменту смерті відчужувача. До настання смерті відчужувача ніяких прав на його майно у набувача немає.

На відміну від спадкоємця, який прийняв спадщину та відповідно до статті 1282 ЦК зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора, на набувача за спадковим договором такий обов`язок не покладається.

Спадковий договір може бути визнано недійсним із підстав, визначених нормами глави 16 ЦК України, тому вимогу про визнання недійсним спадкового договору може бути заявлено як відчужувачем та набувачем, так й іншою заінтересованою особою. У разі пред`явлення позову особою, яка не є стороною спадкового договору, необхідно перевіряти, які права та охоронювані законом інтереси цієї особи порушено (стаття 3 ЦПК України).

Особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання, отже підставою для визнання його недійсним та/або припинення є належні та допустимі докази його невиконання.

Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справа № 639/9198/16-ц (ЄДРСРУ № 85009100).

Відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними, як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Такий висновок щодо застосування статті 228 ЦК України викладено у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15.

Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до положень пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу України в редакції, чинній на момент укладення спірного договору, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2017 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2017 року, в порядку, визначеному цим Законом. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

ВАЖЛИВО: Перехід майна від відчужувача до набувача на підставі спадкового договору не є окремим видом спадкування, а способом відчуження, тому на відносини сторін не поширюються відповідні правила про спадкування.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 22 березня 2018 року у справі № 648/3671/16-ц (провадження № 61-451св18), від 19 березня 2020 року у справі № 692/86/19 (провадження № 61-311св20).

З огляду на наведене, спадковий договір, який укладений сторонами під час дії заборони на відчуження земельних часток (паїв) щодо передачі прав на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє, порушує публічний порядок держави та є недійсним в силу закону (нікчемним).

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 171/1447/18 (провадження № 61-16213св19, ЄДРСРУ № 88062166).

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 квітня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) дійшла правового висновку, відповідно до якого визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (пункти 94, 95).

ВИСНОВОК: Спадковий договір, який укладений сторонами під час дії заборони на відчуження земельних часток (паїв), в частині передачі прав на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними в силу закону (нікчемними), а отже захист інтересів власника земельної ділянки шляхом визнання недійсними такого спадкового договору не є належним.

Матеріал по темі: «Спадкування на незавершений будівництвом об`єкт нерухомого майна» 

Правочин, що порушує публічний порядок є нікчемним

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості доведення та застосування наслідків нікчемності правочинів, що порушують публічний порядок

02 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4932/19 (ЄДРСРУ № 90154816) досліджував питання щодо виділення правочину, що порушує публічний порядок.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

Відповідно до статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України (частина восьма статті 181 ГК України).

З огляду на вказані приписи не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, у постанові Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №923/459/18 тощо.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 Цивільного кодексу України).

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, частина третя статті 92 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 Цивільного кодексу України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Відповідну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 10.03.2020 у справі № 910/24075/16.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

Правові наслідки недійсності правочину визначені статтею 216 Цивільного кодексу України.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

В межах розгляду даної справи про застосування наслідків нікчемного правочину підлягають юридичній оцінці доводи щодо нікчемності укладеного між сторонами договору, які ґрунтуються на положеннях статті 228 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

У постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок, що: «статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок»

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі №6-1528цс15, Верховного Суду від 10.03.2020 у справі № 910/24075/16.

ВИСНОВОК: Виходячи із зворотного, якщо судами не буде встановлено обставин, з якими закон пов`язує нікчемність правочину внаслідок порушення публічного порядку, то й відсутні підстави для застосування наслідків нікчемного правочину.

Матеріал по темі: «Визнання правочину, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості, недійсним»

Теги: правочин, сделка, недійсність, порушення публічного порядку, нікчемний правочин, договор, визнання недійсним, наслідки нікчемності, судова практика, Адвокат Морозов

Початок відліку строку на оскарження постанови щодо порушення ПДД

Адвокат Морозов (судовий захист)

Початку відліку процесуального строку на оскарження постанови по справі про порушення правил безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксоване в автоматичному режимі

12 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 686/28291/19, адміністративне провадження №К/9901/9853/20 (ЄДРСРУ № 89793118) досліджував питання щодо початку відліку процесуального строку на оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксоване в автоматичному режимі.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно ч.2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною 3 ст. 122 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

В силу приписів ч. 2 ст. 286 КАС України позовну заяву щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності може бути подано протягом десяти днів з дня ухвалення відповідного рішення (постанови), а щодо рішень (постанов) по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, - протягом десяти днів з дня вручення такого рішення (постанови).

Крім того, за приписами ст. 289 КпАП України скаргу на постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови, а щодо постанов у справі про адміністративні правопорушення в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, - протягом десяти днів з дня вручення такої постанови. В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу.

Аналогічна правова норма закріплена також у ч. 2 ст. 286 КАС України відповідно до приписів якої  позовну заяву щодо оскарження рішень (постанов) по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі може бути подано  протягом десяти днів з дня вручення такого рішення (постанови).

Відповідно до положень ст.290 КУпАП постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксоване в автоматичному режимі, або про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), набирає законної сили після її вручення особі або отримання поштового повідомлення про вручення або про відмову в її отриманні, або повернення поштового відправлення з позначкою про невручення.

Аналіз норм статті 289 КУпАП і частини другої статті 291 КУпАП свідчить, що постанова у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксоване в автоматичному режимі, може бути оскаржена протягом десяти днів після її вручення особі або отримання поштового повідомлення про вручення, або про відмову в її отриманні, або повернення поштового відправлення з позначкою про невручення.

Аналогічна правова норма закріплена також у частині другій статті 286 КАС України, відповідно до приписів якої позовну заяву щодо оскарження рішень (постанов) по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі може бути подано протягом десяти днів з дня вручення такого рішення (постанови).

Отже, при вирішенні питання пропуску строку звернення з позовом до суду щодо оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, суди повинні з`ясувати дату отримання цієї постанови.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 31.01.2020 в справі №755/7433/19.

ВИСНОВОК: Враховуючи вищезазначене вбачається, що постанова у справі про адміністративне правопорушення у сфері ПДД може бути оскаржена протягом десяти днів після її вручення особі (в жодному разі не оголошення) або отримання поштового повідомлення про вручення, або про відмову в її отриманні, або повернення поштового відправлення з позначкою про невручення, а суд повинен з’ясувати дату такого отримання.

Матеріал по темі: «Винесення постанови без складання протоколу про адміністративне правопорушення»

Повернення апеляційної скарги не є поважною причиною пропуску строку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення апеляційної скарги не є поважною причиною пропуску  процесуального строку на оскарження судового рішення, але…

30 червня 2020 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 620/2924/19, адміністративне провадження №К/9901/12143/20 (ЄДРСРУ № 90090443) досліджував питання щодо поновлення процесуального строку на звернення із апеляційною скаргою у зв’язку із її поверненням.

Слід вказати, що у разі пропуску особою, що подає апеляційну скаргу, строку апеляційного оскарження така апеляційна скарга залишається судом без руху у зв`язку із непорушенням нею питання поновлення цього строку або визнанням наведених для його поновлення підстав неповажними. При цьому такій особі в будь-якому випадку надається десятиденний з дня вручення ухвали строк, але в першому випадку - для звернення до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку, а в другому - для наведення інших (поважних) підстав для його поновлення.

У разі надання судом оцінки лише питанню процесуального дотримання строку щодо усунення недоліків апеляційної скарги, апелянт позбавляється права на доступ до правосуддя (Постанова Верховного Суду від 13.02.2020 р. у справі № 826/4679/18, ЄДРСРУ № 87601766).

За змістом статті 129 Конституції України та пункту 6 частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України забезпечення права на апеляційний перегляд справи є одним із основних засад судочинства

Механізм реалізації права на апеляційне оскарження судового рішення врегульовано Главою першою Розділу ІІІ КАС України.

Відповідно до частини першої статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно з частиною другою статті 298 КАС України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.

Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом (частина восьма статті 169 КАС України).

Пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України встановлено, що суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, у тому числі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Частинами першою та другою статті 44 КАС України передбачено, що учасники справи мають рівні процесуальні права та обов`язки. Учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки, зокрема, щодо сплати судового збору.

Наведеною процесуальною нормою чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку апеляційного оскарження, а також належного оформлення апеляційної скарги. Для цього особа, зацікавлена у поданні апеляційної скарги, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії, використовувати у повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством.

Положення статті 121 КАС України передбачають можливість продовження встановленого судом процесуального строку за заявою учасника.

Згідно з частиною першою статті 121 Кодексу адміністративного судочинства України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

При цьому норми Кодексу адміністративного судочинства України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з врахуванням обставин у справі.

Отже, процесуальний строк звернення до суду покликаний забезпечувати принцип правової визначеності і є гарантією захисту прав сторін спору. Вирішуючи питання про поновлення строку звернення до суду або апеляційного оскарження, суди повинні надавати оцінку причинам, що зумовили пропуск строку.

На думку Верховного суду, сам по собі факт повернення апеляційної скарги не є поважною причиною пропуску строку, однак, при вирішенні питання про поважність наведених скаржником причин, суд має враховувати також і ті обставини, які стали підставою для повернення попередньо поданої апеляційної скарги, а також період часу, який сплинув з моменту, коли особа дізналась про відповідне рішення суду, яким чином діяла ця особа протягом зазначеного часу. Суди мають враховувати, чи вчинялись особою, яка має намір подати апеляційну скаргу, усіх можливих та залежних від неї дій у розумні строки, без невиправданих зволікань метою виконання процесуального обов`язку щодо дотримання строку на апеляційне оскарження судових рішень.

Аналогічна правова позиція викладена і в постановах Верховного Суду від 19 червня 2020 року (справа № 280/4682/19), від 18 червня 2020 року (справа № 400/524/19), від 17 червня 2020 року (справа № 280/4951/19), від 15 травня 2020 року (справа № 820/1212/17) тощо.

ВИСНОВОК: Однак, якщо апелянт не допустив необ`єктивного зволікання з поданням другої апеляційної скарги і при цьому пропуск строку на апеляційне оскарження був незначним, то перегляд судового рішення суду першої інстанції не порушив би принципу res judicata.

Матеріал по темі: «Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження»

Теги: апеляційне оскарження, повернення, відмова у відкритті, скарга, апеляційне провадження, поновлення процесуального строку, судова практика, Адвокат Морозов

Реконструкция предмета ипотеки, как способ уклонения от обязательств

Використання факсимільного відтворення підпису

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання факсиміле - відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису

Діюче законодавство дозволяє використовувати факсиміле у господарській діяльності, але з рядом обмежень.

Так, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію» якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

У листі Міністерства фінансів України № 31-08410-07-29/4796 від 27.02.2012 роз'яснено, що використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, в якому мають міститися зразки відповідного аналога їх власноручних підписів.

Також слід враховувати Лист ДФС «Щодо використання факсимільного відтворення підпису при оформленні первинних документів» від 28.12.2015 № 27862/6/99-95-42-03-15 та ІПК від 15.06.2017 р. № 661/6/99-99-10-02-15/ІПК, які вказують, що використання факсимільного відтворення підпису при оформленні первинних документів за письмовою угодою сторін, в якій містяться зразки відповідного аналога їх власноручних підписів, не порушує законодавства України, крім випадків застосування первинних документів типових і спеціалізованих форм, якими не передбачено використання факсимільного відтворення підпису.

19 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4050/17 (ЄДРСРУ № 73600830) вказав наступне.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України передбачено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 2 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів (ч. 3 ст. 207 ЦК України).

"Факсиміле"  позначають печатку (кліше), за допомогою якої відтворюють підпис особи.

Отже, для застосування факсимільного підпису для оформлення правочинів, вчинення інших господарських операцій, необхідна письмова згода сторін, яка може виражатись, зокрема, в укладеній між сторонами письмовій угоді, в якій погоджується використання факсиміле і зразки справжнього та факсимільного підписів посадових осіб або представників сторін договору чи іншого документу. Саме таким способом закріплюється юридична сила факсиміле як особистого підпису і засвідчені ним документи вважатимуться укладеними відповідно до вимог законодавства.

Разом з тим, існують й обмеження у використанні факсиміле. Так, документи, які не можуть бути оформлені за допомогою факсиміле:

- розрахункові документи при безготівкових розрахунках (платіжне доручення, платіжна вимога, платіжна вимога-доручення, розрахунковий чек та ін.) – на підставі п. 2.8, п. 7.6 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22;

- касові документи в банках (заява на переказ готівки, прибутково-видатковий касовий ордер, заява на видачу готівки, прибутковий касовий ордер, видатковий касовий ордер, грошовий чек, рахунки на сплату платежів та ін.) – на підставі п. 1.9, Додатку № 16 до Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 01.06.2011 № 174;

- податкова звітність – на підставі пп. 48.5.1 п. 48.5 ст. 48 Податкового кодексу України («…Достатнім підтвердженням справжності документа податкової звітності є наявність оригіналу підпису уповноваженої особи на документі у паперовій формі або наявність накладеного на електронний документ кваліфікованого електронного підпису чи печатки платника податку»;

- фінансова звітність  («підпис керівника») – на підставі ст. 11 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність»;

- процесуальна документація в суд («слід вказати, що правова позиція щодо факсимільного відтворення підпису була висловлена Верховним Судом в ряді постанов,  зокрема у справах: № 922/1743/17, № 922/4590/16, № 5027/805-б/2012, № 826/811/17 було встановлено, що підписання заяви та інших документів, які подаються до суду за допомогою факсиміле не дає можливості встановити вираження справжньої волі особи, чий підпис відтворено, на настання відповідних правових наслідків (Справа № 824/84/20, ЄДРСРУ № 89515109).

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд в постанові від 16.03.2020 року у справі № 640/5124/19).

ВИСНОВОК: Використання аналога власноручного підпису  - факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису (факсиміле) в господарській діяльності допускається виключно  за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів, окрім випадків прямо встановлених діючим законодавством.

Теги: факсимиле, факсиміле, аналог підпису, відтворення власного підпису, власноручний підпис, електрона комерція, ЕЦП, письмова згода сторін, копіювання підпису, судова практика, Адвокат Морозов

Грошові кошти, які отримані працівником від роботодавця на відрядження або під звіт

Адвокат Морозов (судовий захист)

Що буде являтися оподатковуваним доходом для працівника, який отримав грошові кошти під звіт або на відрядження?

30 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/2963/19, адміністративне провадження № К/9901/227/20 (ЄДРСРУ № 90090481) досліджував питання щодо оподатковуваного доходу для працівника, який отримав грошові кошти під звіт або на відрядження.

Суть справи: фактичною підставою для виявлених порушень став висновок контролюючого органу про те, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку не включаються кошти, отримані платником податку від роботодавця на відрядження або під звіт за умови дотримання усіх вимог, встановлених пунктом 170.9 статті 170 Податкового кодексу України. Проте, на думку податкового органу, якщо підзвітною особою (працівником) придбання товарів (робіт, послуг) здійснено не за рахунок попередньо виданих юридичною особою (роботодавцем) коштів під звіт, то дохід, виплачений такій підзвітній особі за реалізовані (продані) товари, включається до її загального місячного (річного) оподатковуваного доходу як інший дохід та оподатковується податком на доходи фізичних осіб на загальних підставах.

Оцінюючи спір суд здійснив аналіз положень пункту 163.1 статті 163, підпункту 164.1.1 пункту 164.1, абзацу г) підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164, підпункту 165.1.11 пункту 165.1 статті 165, підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168, пункту 170.9 статті 170, абзацу «а» пункту 176.1, абзацу «а» пункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України, який зумовив, серед іншого, висновок про те, що оподаткуванню підлягають суми надміру витрачених коштів, отриманих платником податку на відрядження або під звіт, не повернуті у встановлений строк. Податковим агентом платника податку під час оподаткування суми, виданої платнику податку під звіт та не повернутої ним протягом встановленого підпунктом 170.9.2 цього пункту строку, є особа, що видала таку суму. Сума податку, нарахована на суму такого перевищення, утримується особою, що видала такі кошти, за рахунок будь-якого оподатковуваного доходу (після його оподаткування) платника податку за відповідний місяць, а у разі недостатності суми доходу - за рахунок оподатковуваних доходів наступних звітних місяців до повної сплати суми такого податку.

Відтак законодавцем встановлено, що оподатковуваним доходом для особи яка отримала грошові кошти під звіт є виключно надмірно виплачена сума, яка не була повернута після здійснення розрахунків в межах п`ятиденного строку після закінчення виконання доручення по розпорядженню коштів.

Суди попередніх інстанцій на підставі уставних та реєстраційних документів Товариства установили, що право укладення договорів має директор та засновник підприємства. Реалізуючи надані повноваження керівником проведена закупівля товарно-матеріальних цінностей в інтересах підприємства (позивача), що підтверджується звітами про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт та відповідними товарними чеками і квитанціями про розрахунок за товари.

Таким чином вказана сума не є доходом директора Товариства, а є витратами підприємства, які здійснені в його інтересах, без отримання грошових коштів, що підтверджено звітами про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт та відповідними товарними чеками і квитанціями про розрахунок за товари, наявними в матеріалах справи.

Відтак при видачі вказаних сум директору підприємства, позивач не повинен ці суми оподатковувати податком на доходи фізичних осіб, а також військовим збором.

Теги: оподатковуваний дохід, податковий агент, гроші на відрядження, кошти під звіт, податкова перевірка, витрати підприємства, судова практика, Адвокат Морозов