Особливості доведення та
застосування наслідків нікчемності правочинів, що порушують публічний порядок
02
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 910/4932/19
(ЄДРСРУ № 90154816) досліджував питання щодо виділення правочину, що порушує
публічний порядок.
У
постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19)
зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину.
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто
таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця
презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало
законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності
договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового
рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно
здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».
У
постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного
суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17
(провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України
закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право -
обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням
зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права),
які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором,
може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін;
(2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в
односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4)
припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5)
недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на
підставі рішення суду)».
Відповідно
до статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків,
зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно
ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін,
спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно
до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в
належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами
договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні
або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за
заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір
є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти
договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта
цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна
або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного
майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 ЦК України).
Згідно
з частиною другою статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію
укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до
вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги,
виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її
бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в
пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
У
разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського
договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо
одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки
таких дій визначаються нормами ЦК України (частина восьма статті 181 ГК
України).
З
огляду на вказані приписи не
можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання
сторонами. Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній у
постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, у постанові Верховного Суду від
23.01.2019 у справі №923/459/18 тощо.
Правочин,
вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні
права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення
правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо
особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до
виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює,
змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього
правочину (стаття 241 Цивільного кодексу України).
На
захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в
тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною
третьою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа,
яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від
її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно
та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження
повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім
випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма
обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Таким
чином, частина третя статті 92 Цивільного кодексу України встановлює виняток із
загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину
представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 Цивільного кодексу
України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження
повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної
сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.
Таке
обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку,
якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та
укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно
знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного
обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність,
знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці
третьої особи несе юридична особа.
Відповідну
правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 10.03.2020 у справі № 910/24075/16.
Згідно
зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які
встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього
Кодексу.
Недійсним
є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У
цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У
випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний
правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо
недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша
заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених
законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний
правочин).
Нікчемний
правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує
визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише
за рішенням суду.
Вимога
про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як
одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у
вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення
суду про визнання правочину недійсним.
Правові
наслідки недійсності правочину визначені статтею 216 Цивільного кодексу
України.
Недійсний
правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його
недійсністю.
У
разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні
у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі
неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у
користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість
того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Правові
наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть
змінюватися за домовленістю сторін.
Вимога
про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути
пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.
В
межах розгляду даної справи про застосування наслідків нікчемного правочину
підлягають юридичній оцінці доводи щодо нікчемності укладеного між сторонами
договору, які ґрунтуються на положеннях статті 228 Цивільного кодексу України.
Відповідно
до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України правочин
вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на
порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення,
пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки
Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
У
постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок, що: «статтею 228
ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують
публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають
антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні
(публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та
порушують публічний порядок»
Правочин,
який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Виділяючи
правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів,
Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки
її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених
інтересів внаслідок вчинення такого правочину.
При
цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин
у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.
З
огляду на зазначене, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які
мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.
Отже,
положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів,
які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.
Такими
є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави,
зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної
або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або
незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності
українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває
під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття
14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна;
правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу
об`єктів цивільного права тощо.
Усі
інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені
іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний
порядок.
При
кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України потрібно
враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами
правочину або однією зі сторін. Доказом
вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення,
пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Зазначене
узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду
України від 13.04.2016 у справі №6-1528цс15,
Верховного Суду від 10.03.2020 у справі №
910/24075/16.
ВИСНОВОК: Виходячи із зворотного, якщо судами не
буде встановлено обставин, з якими закон пов`язує нікчемність правочину
внаслідок порушення публічного порядку, то й відсутні підстави для застосування
наслідків нікчемного правочину.
Теги:
правочин, сделка, недійсність, порушення публічного порядку, нікчемний
правочин, договор, визнання недійсним, наслідки нікчемності, судова практика,
Адвокат Морозов
