Скасування державної реєстрації транспортного засобу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скасування державної реєстрації транспортного засобу на підставі сертифікатів виданих не акредитованими установами

17 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/1315/19, адміністративне провадження №К/9901/35916/19 (ЄДРСРУ № 88832860) досліджував питання щодо скасування державної реєстрацію ТЗ транспортних засобів, зареєстрованих (перереєстрованих), знятих з обліку в уповноважених органах МВС за фіктивними чи підробленими документами (сертифікатами відповідності виданими не акредитованими установами).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про дорожній рух» цей закон регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов`язки і відповідальність суб`єктів - учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, об`єднань, підприємств, установ і організацій незалежно форм власності та господарювання.

Положеннями статті 30 Закону України «Про дорожній рух» визначено, що конструкція транспортних засобів повинна відповідати вимогам сучасних правил, нормативів і стандартів, встановленим рівням викидів забруднюючих речовин в атмосферу, а нормативно-технічна документація має бути узгоджена з відповідними уповноваженими державними органами. Перед початком серійного виробництва транспортних засобів або їх складових частин проводяться спеціальні випробування і за їх позитивними наслідками видається сертифікат встановленої форми.

Згідно зі статтею 31 Закону України «Про дорожній рух» транспортні засоби, їх складові частини і комплектуючі вироби, що ввозяться на територію України, підлягають перевірці на відповідність діючим стандартам або повинні мати сертифікат, виданий уповноваженим на це Секретаріатом ЄЕК ГЮН Адміністративним органом по сертифікації дорожніх транспортних засобів.

(!!!) Відповідно до частин першої, четвертої статті 34 Закону України «Про дорожній рух» державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків.

Постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року №1388 затверджено «Порядок державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів» (далі - «Порядок №1388»), згідно з пунктом 1 якого визначено, що цим Порядком встановлюється єдина на території України процедура державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів (далі - «транспортні засоби»), оформлення та видачі реєстраційних документів і номерних знаків.

Відповідно до пункту 3 Порядку №1388 державна реєстрація транспортних засобів проводиться територіальними органами з надання сервісних послуг МВС (далі - «сервісні центри МВС») з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції і технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), використанням транспортних засобів в умовах воєнного і надзвичайного стану, а також для ведення їх обліку та запобіганню вчиненню щодо них протиправних дій.

Положеннями пункту 8 Порядку №1388 передбачено, що державна реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто або уповноваженим представником, і документів, що посвідчують їх особу, підтверджують повноваження представника (для фізичних осіб - нотаріально посвідчена довіреність), а також правомірність придбання, отримання, ввезення, митного оформлення (далі - правомірність придбання) транспортних засобів, відповідність конструкції транспортних засобів установленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Не допускаються до державної реєстрації транспортні засоби з правим розташуванням керма (за винятком транспортних засобів, які були зареєстровані в підрозділах Державтоінспекції до набрання чинності Законом України «Про дорожній рух»).

ВАЖЛИВО: Абзацом 2 вищенаведеного пункту Порядку №1388 закріплено, що документами, які підтверджують правомірність придбання транспортних засобів, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, є оформлені в установленому порядку:

- договори, укладені на товарних біржах на зареєстрованих в уповноваженому органі МВС бланках;

- укладені та оформлені безпосередньо в сервісних центрах МВС у присутності адміністраторів таких органів договори купівлі-продажу (міни, поставки), дарування транспортних засобів, а також інші договори, на підставі яких здійснюється набуття права власності на транспортний засіб;

- нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу (міни, поставки), дарування транспортних засобів, а також інші договори, на підставі яких здійснюється набуття права власності на транспортний засіб;

- договори купівлі-продажу транспортних засобів, що підлягають першій державній реєстрації в сервісних центрах МВС, за якими продавцями виступають суб`єкти господарювання, що здійснюють оптову та/або роздрібну торгівлю транспортними засобами, і які підписані від імені таких суб`єктів уповноваженою особою і скріплені печаткою;

- свідоцтва про право на спадщину, видані нотаріусом або консульською установою, чи їх дублікати;

- рішення про закріплення транспортних засобів на праві оперативного управління чи господарського відання, прийняті власниками транспортних засобів особами, уповноваженими управляти таким майном;

- рішення власників майна, уповноважених ними органів про передачу транспортних засобів з державної в комунальну власність чи з комунальної власності в державну власність;

- копія рішення суду, засвідчена в установленому порядку, із зазначенням юридичних чи фізичних осіб, які визнаються власниками транспортних засобів, марки, моделі, року випуску таких засобів, а також ідентифікаційних номерів їх складових частин;

- довідка органу соціального захисту населення або управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що виділили автомобіль або мотоколяску;

- акт приймання-передачі транспортних засобів за формою згідно з додатком 6, виданий підприємством-виробником або підприємством, яке переобладнало чи встановило на транспортний засіб спеціальний пристрій згідно із свідоцтвом про погодження конструкції транспортного засобу щодо забезпечення безпеки дорожнього руху, із зазначенням ідентифікаційних номерів такого транспортного засобу конкретного одержувача;

- митна декларація на бланку єдиного адміністративного документа на паперовому носії або електронна митна декларація, або видане митним органом посвідчення про реєстрацію в уповноважених органах МВС транспортних засобів чи їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери; договір фінансового лізингу;

- акт про проведений аукціон або постанова та акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, видані органом державної виконавчої служби;

- інші засвідчені та оформлені в установленому порядку документи, що підтверджують набуття, перехід та припинення права власності на транспортний засіб відповідно до закону.

У разі митного оформлення транспортних засобів, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, які ввозяться на митну територію України, за електронною митною декларацією така декларація, засвідчена електронним цифровим підписом відповідальної посадової особи митного органу, передається за допомогою засобів інформаційно- телекомунікаційних систем органам МВС.

Пунктом 10 Порядку №1388 встановлено, що державна реєстрація транспортних засобів, що перебували в експлуатації та ввезені на митну територію України, проводиться за умови відповідності конструкції і технічного стану даної марки (моделі) транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, обов`язковим вимогам правил, нормативів і стандартів України, що підтверджується сертифікатом відповідності або свідоцтвом про визнання іноземного сертифіката, копію яких власники подають до сервісного центру МВС.

Статтею 13 Декрету Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 року №46-93 «Про стандартизацію і сертифікацію» (далі - «Декрет №46-93») передбачено, що сертифікація продукції в державній системі сертифікації поділяється на обов`язкову та добровільну. Сертифікація продукції в державній системі сертифікації здійснюється призначеними на те органами з сертифікації - підприємствами, установами і організаціями.

Закон України «Про технічні регламенти та оцінку відповідності» визначає правові і організаційні засади розроблення і застосування технічних регламентів та процедур оцінки відповідності, а також основоположні принципи державної політики у сфері технічного регулювання та оцінки відповідності внесено зміни, зокрема до Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію».

Підпунктом 22 пункту 3 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про технічні регламенти та оцінку відповідності», який набрав чинності 10 лютого 2016 року, внесено зміни до Декрету, зокрема з 1 січня 2016 року виключено абзац другий статті 27 Декрету, яким було передбачено, що нові і такі, що були у користуванні, транспортні засоби, а також вузли, агрегати та частини до них, що ввозяться на митну територію України суб`єктами підприємницької діяльності або фізичними особами, підлягають обов`язковій сертифікації відповідно до чинного законодавства.

Разом з тим, 10 лютого 2000 року Україна приєдналася до Угоди про прийняття єдиних технічних приписів для колісних транспортних засобів, предметів обладнання та частин, які можуть бути встановлені та/або використані на колісних транспортних засобах, і про умови взаємного визнання офіційних затверджень, виданих на основі приписів від 20 березня 1958 року (далі - «Женевська Угода 1958 року»).

З метою виконання цієї Угоди з поправками 1995 року та до законодавчого врегулювання і адаптації законодавства України у сфері забезпечення безпеки експлуатації транспортних засобів до законодавства Європейського Союзу, Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Деякі питання сертифікації транспортних засобів, їх частин та обладнання» №738 від 9 червня 2011 року.

Пунктом 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 9 червня 2011 року №738 «Деякі питання сертифікації транспортних засобів, їх частин та обладнання» (далі - «Постанова №738») встановлено, що пропуск колісного транспортного засобу, який підлягає державній реєстрації в територіальному органі з надання сервісних послуг МВС (далі - «транспортний засіб»), предметів обладнання та частин, які можуть бути встановлені на транспортному засобі та/або використані для його оснащення (далі - «обладнання»), на митну територію України з метою вільного обігу, а також перша державна реєстрація транспортного засобу, введення в обіг обладнання здійснюється за наявності сертифіката відповідності, виданого згідно з порядком затвердження конструкції транспортних засобів, їх частин та обладнання.

ВАЖЛИВО: Пунктом 3 Постанови №738 визначено, що сертифікат відповідності видається:

- виробником або його уповноваженим представником - резидентом України (далі - «виробник») на кожний транспортний засіб або партію обладнання, тип яких відповідає вимогам єдиних технічних приписів, що підтверджується сертифікатом типу транспортного засобу або обладнання;

- уповноваженими органами або органами із сертифікації, акредитованими відповідно до законодавства, призначеними Міністерством інфраструктури, на кожний новий транспортний засіб або партію обладнання, які відповідають вимогам єдиних технічних приписів, але відповідність типу яких не підтверджена сертифікатом типу транспортного засобу або обладнання, а також на ті, що були у користуванні.

На виконання Постанови №738 наказом Міністерства інфраструктури України від 17 серпня 2012 року №521 встановлений «Порядок затвердження конструкції транспортних засобів, їх частин та обладнання» та «Порядок ведення реєстру сертифікатів типу транспортних засобів та обладнання і виданих виробниками сертифікатів відповідності транспортних засобів та обладнання».

(!!!) Отже, єдиною законодавчо передбаченою процедурою видачі сертифікатів на транспортні засоби та їхньої частини є оцінка їх відповідності згідно з положеннями «Порядку затвердження конструкції транспортних засобів, їх частин та обладнання» та «Порядку ведення реєстру сертифікатів типу транспортних засобів та обладнання і виданих виробниками сертифікатів відповідності транспортних засобів або обладнання», затвердженого наказом Мінінфраструктури України №521 від 17 серпня 2012 року.

До органів із сертифікації, які уповноважені на виконання робіт із затвердження типу та індивідуального затвердження колісних транспортних засобів, їх частин та обладнання та органів із сертифікації, призначених на виконання робіт з індивідуального затвердження колісних транспортних засобів відповідно до Порядку затвердження конструкції транспортних засобів, їх частин та обладнання відносяться:

- Державне підприємство «Державний автотранспортний науково-дослідний та проектний інститут» (наказ Міністерства інфраструктури від 1 березня 2013 року №126);

- Державне підприємство «Всеукраїнський державний науково-виробничий центр стандартизації, метрології, сертифікації та захисту прав споживачів» (наказ Міністерства інфраструктури від 29 березня 2016 року №121);

- Державне підприємство «Запорізький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» (наказ Міністерства економічного розвитку від 9 лютого 2016 року №209);

- Державне підприємство «Львівський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» (наказ Міністерства економічного розвитку від 9 лютого 2016 року №212);

- Державне підприємство «Науково-дослідний інститут метрології вимірювальних і управляючих систем» (наказ Міністерства економічного розвитку від 9 лютого 2016 року №212);

- Державне підприємство «Український центр з питань сертифікації та захисту прав споживачів» (наказ Міністерства економічного розвитку від 9 лютого 2016 року №212), ТзОВ «Рівнестандарт» місто Рівне (наказ Міністерства інфраструктури від 6 вересня 2016 року №306);

- Державне підприємство «Харківстандартметрологія» місто Харків (наказ Міністерства інфраструктури від 22 вересня 2016 року №322).

Перелік органів з сертифікації, які видають вищенаведені сертифікати відповідності, оприлюднений на сайті Міністерства інфраструктури України у розділі «Діяльність Комісії Міністерства інфраструктури України з питань забезпечення виконання Женевської Угоди 1958 року».

Крім того, спеціальним нормативно-правовим актом, що прийнятий з метою регулювання ввезення на митну територію України та проведення першої реєстрації ввезених або виготовлених в Україні транспортних засобів, а також поетапного запровадження в Україні міжнародних екологічних вимог до транспортних засобів, є Закон України «Про деякі питання ввезення на митну територію України та реєстрації транспортних засобів».

Відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про деякі питання ввезення на митну територію України та реєстрації транспортних засобів» пропуск на митну територію України з метою вільного обігу та перша реєстрація в Україні транспортних засобів за кодами товарних позицій 8701 20, 8702, 8703, 8704, 8705 згідно з УКТ ЗЕД як вироблених в Україні, так і ввезених на митну територію України, нових і таких, що були в користуванні, здійснюється за умови їх відповідності екологічним нормам: не нижче рівня «ЄВРО-3» - з 1 січня 2013 року, за винятком транспортних засобів, вироблених в Україні або ввезених на митну територію України до дати введення екологічних норм не нижче рівня «ЄВРО-3» як обов`язкових; не нижче рівня «ЄВРО-4» - з 1 січня 2014 року, за винятком транспортних засобів, вироблених в Україні або ввезених на митну територію України до дати введення екологічних норм не нижче рівня «ЄВРО-4» як обов`язкових; не нижче рівня «ЄВРО-5» - з 1 січня 2016 року, за винятком транспортних засобів, вироблених в Україні або ввезених на митну територію України до 31 грудня 2015 року включно; не нижче рівня «ЄВРО-6» - з 1 січня 2018 року, за винятком транспортних засобів, вироблених в Україні або ввезених на митну територію України до 31 грудня 2017 року включно.

Статтею 3 Закону України «Про деякі питання ввезення на митну територію України та реєстрації транспортних засобів» передбачено, що документом, який засвідчує відповідність транспортних засобів вимогам технічних регламентів та національних стандартів, є сертифікат або інший документ про підтвердження відповідності, виданий згідно із законодавством України, що вказує, якому саме рівню екологічних норм відповідає за конструкцією транспортний засіб («ЄВРО-2» - «ЄВРО-6» або іншому рівню). Позначення рівня екологічних норм, якому відповідає транспортний засіб, має бути внесено до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу.

Згідно з частиною дев`ятою статті 34 Закону України «Про дорожній рух» власники транспортних засобів та особи, які використовують їх на законних підставах, зобов`язані зареєструвати (перереєструвати) належні їм транспортні засоби протягом десяти діб після придбання, митного оформлення, одержання транспортних засобів або виникнення обставин, що потребують внесення змін до реєстраційних документів.

Пунктом 15 Порядку №1388 передбачено, що під час проведення державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку транспортні засоби (крім випадків реєстрації нових транспортних засобів, перереєстрації транспортних засобів у зв`язку із зміною найменування та адреси юридичних осіб, прізвища, імені чи по батькові, місця проживання фізичних осіб, які є власниками транспортних засобів, вибракування їх у цілому) підлягають огляду фахівцями експертної служби МВС з метою звірення ідентифікаційних номерів їх складових частин з номерами, зазначеними в поданих власником для реєстрації документах. За результатами огляду в документах, які подаються для державної реєстрації, робиться відповідна відмітка або складається акт огляду.

Експертне дослідження транспортного засобу і реєстраційних документів на транспортний засіб (інших документів, які є підставою для реєстрації транспортного засобу) проводиться за заявою власника з метою визначення справжності ідентифікаційних номерів транспортного засобу і реєстраційних документів. Експертне дослідження проводиться фахівцями експертної служби МВС або судовими експертами державних спеціалізованих установ, які мають присвоєну в установленому Законом України «Про судову експертизу» порядку кваліфікацію судового експерта з правом проведення досліджень за відповідними експертними спеціальностями.

За результатами дослідження складається висновок експертного дослідження, який додається до документів, що подаються для державної реєстрації. Установлення відповідності конструкції, перевірка за Єдиним державним реєстром МВС, автоматизованою базою даних про розшукувані транспортні засоби, банком даних Генерального секретаріату Інтерполу, перевірка відомостей про обмеження відчуження за Державним реєстром обтяжень рухомого майна та відомостей про документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, а також про реєстрацію місця проживання за Єдиним державним демографічним реєстром проводяться уповноваженими особами сервісного центру МВС.

Після проведення перевірок на заяві власника транспортного засобу робиться запис щодо наявності або відсутності відомостей про розшук, арешт, заборону на зняття з обліку та/або перереєстрацію, відомостей про обмеження відчуження в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, що засвідчується підписом уповноваженої особи сервісного центру МВС із зазначенням прізвища, імені, по батькові і дати. У разі наявності відомостей про арешт або розшук транспортного засобу його реєстрація не проводиться. Реєстрація транспортного засобу, щодо якого в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна є відомості про обмеження відчуження, проводиться за наявності письмової згоди обтяжувача (заставодержателя), крім випадків переходу права власності на транспортний засіб у порядку спадкування, правонаступництва або виділення частки в спільному майні.

Державна реєстрація (перереєстрація), зняття з обліку транспортних засобів, крім випадків вибракування їх у цілому, без ідентифікаційного номера або із знищеними, пошкодженими (один чи кілька символів номера візуально не визначаються) чи підробленими (змінено один або кілька символів номера, замінено панель (табличку) або частину панелі (таблички) з номером) ідентифікаційними номерами складових частин (кузова, шасі, рами) не допускається. Перша державна реєстрація таких засобів, а також ввезених на митну територію України транспортних засобів, що розшукуються правоохоронними органами інших держав, не проводиться.

Проаналізувавши наведені норми законодавства Верховний Суд дійшов висновку, що державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків, та проводиться з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції і технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов`язкових платежів).

В даній справі встановлено, що сервісний центр здійснив державну реєстрацію транспортного засобу, а отже, цим сервісним центром було здійснено комплекс заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які стали підставою для проведення реєстрації транспортного засобу марки.

Вказані обставини на переконання колегії судів є суттєвими, оскільки питання зняття з обліку вже зареєстрованого транспортного засобу повинно відбуватись виключно з дотриманням вимог нормативно-правових актів України.

Пунктом 40 Порядку №1388 передбачені підстави зняття з обліку транспортних засобів. Зокрема визначено, що у разі встановлення факту знищення, фальсифікації або підроблення ідентифікаційних номерів складових частин транспортних засобів, виявлення транспортних засобів, зареєстрованих (перереєстрованих), знятих з обліку в уповноважених органах МВС, у тому числі тимчасово, за фіктивними чи підробленими документами або таких, що розшукуються правоохоронними органами України у зв`язку з незаконним заволодінням, уповноважені особи сервісних центрів МВС оформляють в установленому порядку необхідні документи, скасовують державну реєстрацію (перереєстрацію), зняття з обліку транспортних засобів і передають усі відповідні документи та за наявності транспортні засоби до відповідного органу досудового розслідування. Якщо виявлено факт підроблення митних документів, їх ксерокопії з необхідним поясненням надсилаються до органів доходів і зборів, у зоні діяльності яких проживають особи, за якими зареєстровані відповідні транспортні засоби.

Відповідно до пункту 5.7 Інструкції про порядок здійснення підрозділами Державтоінспекції МВС державної реєстрації, перереєстрації та обліку транспортних засобів, оформлення і видачі реєстраційних документів, номерних знаків на них, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 серпня 2010 року №379 (далі - «Інструкція №379»), на підставі документів, що підтверджують встановлення факту знищення, фальсифікації або підроблення ідентифікаційних номерів складових частин ТЗ, виявлення ТЗ, зареєстрованих (перереєстрованих), знятих з обліку в Центрі, у тому числі тимчасово, за фіктивними чи підробленими документами, таких, що розшукуються правоохоронними органами України у зв`язку з незаконним заволодінням, або інформацію про реєстрацію яких несанкціоновано внесено до автоматизованої бази даних АІС «Автомобіль» та (або) Єдиного державного реєстру Державтоінспекції, працівники Центру оформляють в установленому порядку необхідні документи, скасовують державну реєстрацію (перереєстрацію), зняття з обліку ТЗ і передають усі відповідні документи до органу досудового розслідування для подальшого проведення перевірки.

З аналізу зазначених норм слідує, що уповноважені особи сервісних центрів МВС скасовують державну реєстрацію (перереєстрацію) у разі виявлення транспортних засобів, зареєстрованих (перереєстрованих), знятих з обліку в уповноважених органах МВС, у тому числі тимчасово, за фіктивними чи підробленими документами, і передають усі відповідні документи до відповідного органу досудового розслідування для подальшого проведення перевірки.

ВАЖЛИВО: На момент прийняття рішення про скасування державної реєстрації транспортного засобу у розпорядженні уповноваженої особи сервісного центру МВС повинні бути беззаперечні документальні докази того, що транспортний засіб був зареєстрований (перереєстрований) за фіктивними чи підробленими документами.

В даній справі підставою для скасування реєстрації транспортного засобу став сертифікат відповідності, який було подано до реєстрації цього транспортного засобу, оскільки на момент реєстрації орган сертифікації не входив до переліку органів, які уповноважені на виконання робіт із затвердження типу та індивідуального затвердження колісних транспортних засобів, їх частин та обладнання відповідно до Порядку затвердження конструкції транспортних засобів, їх частин та обладнання, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 17 серпня 2012 року №521. Відтак, поданий при реєстрації транспортного засобу сертифікат відповідності є неналежним сертифікатом відповідності відповідно до Порядку №521.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 червня 2019 року у справі № 803/1457/16,  від 04 липня 2019 року у справі № 803/1496/16, від 31 січня 2020 року у справі № 140/2101/18, від 12 березня 2020 року у справі №803/673/18, від 31 березня 2020 року у справі № 140/1321/19.

І у вказаних вище справах Верховний суд, встановивши факт підробки сертифікату відповідності, на підставі якого була здійснена реєстрація ТЗ, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про скасування реєстрації транспортного засобу на цій підставі, з правом подальшого надіслання таких документів до правоохоронних органів.

А в даній справі навпаки, суд вказав, що транспортний засіб був зареєстрований Територіальним сервісним центром.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини потреба виправити колишню «помилку» не повинна непропорційним чином втручатись в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (справа «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Лелас проти Хорватії»). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

ВИСНОВОК: Отже, помилка державного органу при первинній реєстрації транспортного засобу не може порушувати право нового власника транспортного засобу, на якого останній перереєстрований, на користування та розпорядження належним йому майном.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2019 року у справі №161/18700/17 та від 12 листопада 2019 року у справі №803/64/18.

Матеріал по темі: «Скасування державної реєстрації автомобіля із-за помилки сервісного центру»

Теги: сервісний центр, свідоцтво про право власності, технічний паспорт, сертифікат на авто, розмитнення, власник автомобіля, скасування реєстрації, ТЗ, транспортний засіб, судова практика, Адвокат Морозов

(НЕ) виключення платника податків із переліку ризикових

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова (не) можливість виключення Товариства із переліку ризикових платників податків

03 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 240/3665/19, адміністративне провадження №К/9901/36283/19 (ЄДРСРУ № 87963343) досліджував питання щодо виключення платника податків із переліку ризикових платників податків.

Позиція Верховного Суду зводиться до того, що контролюючий орган здійснює моніторинг податкових накладних/розрахунків коригування шляхом аналізу наявної податкової інформації, що міститься в інформаційних ресурсах ДФС з метою виявлення ризиків порушення норм податкового законодавства.

Здійснюючи моніторинг, контролюючий орган виявляє ризик порушення норм податкового законодавства, який проявляється у ймовірності складання та надання податкової накладної з порушенням ПК України та неможливості здійснення операцій з постачання товарів/послуг дані про які зазначені у податковій накладній/розрахунку коригування та/або ймовірності уникнення платником податку виконання свого податкового обов`язку.

Дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, незалежно від джерела її отримання (чи то отриманої внаслідок проведення податкової перевірки, чи то за результатами засідання Комісії ГУ ДФС), є службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов`язків в порядку передбаченому ПК України та нормативно-правових актів, прийнятих на виконання вимог цього Кодексу. Способом здійснення таких дій є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів. Інформація, зібрана відповідно до норм ПК України, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів.

Обов`язковою ознакою дій/бездіяльності/рішень суб`єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб`єктів відповідних правовідносин і мають обов`язковий характер.

Дії контролюючого органу щодо внесення до Інтегрованої системи результатів засідання Комісії (за результатами, якої не приймалось рішення про відмову у реєстрації податкової накладної) рівно як і протокол Комісії не породжують правових наслідків для платників податків та не порушують їхні права, оскільки розміщена в цій системі інформація є службовою та використовується податковими органами для обробки зібраної інформації в автоматичному режимі (використовуються для виконання покладених на контролюючі органи, функцій та завдань) з метою здійснення відповідних прав та обов`язків.

Така позиція вже викладалась Верховним Судом у постанові від 20.11.2019 у справі №480/4006/18.

Верховний Суд також зауважує, що на користь цієї позиції свідчить аналіз положень підпункту 201.16.3. пункту 201.16. статті 201 Податкового кодексу України в редакції, яка вже не діяла на час спірних правовідносин, проте чітко визначала, що саме рішення про відмову в реєстрації податкової накладної \ розрахунку  коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних може бути оскаржено в адміністративному або судовому порядку.

Таким чином, саме рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в ЄРПН призведе до певних негативних правових наслідків для платника податків, яке може бути оскаржене в судовому порядку, у тому числі й з підстав неправомірності дій контролюючого органу із віднесення платника податків до переліку платників, які відповідають критеріям ризиковості.

Після внесення змін до пункту 201.16 статті 201 Податкового кодексу України Законом № 2245-VIII законодавець виключив зазначену норму з Кодексу, надавши повноваження Кабінету Міністрів України визначати порядок та підстави реєстрація податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1165 від 11 грудня 2019 року затверджено Порядок, який визначає механізм зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних (далі за текстом - Порядок № 1165).

Відповідно до пункту 6 Порядку №1165 у разі коли за результатами автоматизованого моніторингу платник податку, яким складено податкову накладну/розрахунок коригування, відповідає хоча б одному критерію ризиковості платника податку, реєстрація таких податкової накладної/розрахунку коригування зупиняється.

(!!!) Питання відповідності/невідповідності платника податку критеріям ризиковості платника податку розглядається комісією регіонального рівня.

У разі встановлення відповідності платника податку хоча б одному з критеріїв ризиковості платника податку комісією регіонального рівня приймається рішення про відповідність платника податку критеріям ризиковості платника податку.

Включення платника податку до переліку платників, які відповідають критеріям ризиковості платника податку, здійснюється в день проведення засідання комісії регіонального рівня та прийняття відповідного рішення.

Платник податку отримує рішення про відповідність критеріям ризиковості платника податку через електронний кабінет у день прийняття такого рішення (додаток 4).

У рішенні зазначається підстава, відповідно до якої встановлено відповідність платника податку критеріям ризиковості платника податку.

В той же час, у разі надходження до контролюючого органу відповідного рішення суду, яке набрало законної сили, комісія регіонального рівня виключає платника податку з переліку платників податку, які відповідають критеріям ризиковості платника податку.

ВАЖЛИВО: Враховуючи, що приписами Порядку №1165 передбачено зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку, у разі віднесення платника податків хоча б одному критерію ризиковості платника податку, то віднесення платника податків хоча б одному критерію ризиковості платника податку створює перешкоди у здійсненні платником податків його господарської діяльності.

Відповідно до стаття 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, законодавством передбачено певний порядок виконання податковими органами своїх функцій щодо податкового контролю, що в правовідносинах, які розглядаються, визначений у формі перевірки наданих платником податків пояснень та документів щодо проведених ним операцій. А тому, саме рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН призведе до певних негативних правових наслідків для платника податків, та, вважаючи рішення контролюючого органу неправомірним, особа може звернутись до суду за захистом прав, (свобод) та інтересів від порушень з боку суб`єкта владних повноважень, і в межах цього спору підставами позову, серед іншого, можуть бути доводи щодо неправомірності дій контролюючого органу по віднесенню платника податків до переліку таких платників податків які відповідають критеріям ризиковості.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 27.08.2019 у справі №540/2077/18.

Відтак, Верховний Суд дійшов висновку, що використання контролюючим органом податкової інформації наявної в інформаційних системах ДПС або внесення інформації в такі бази за результатами її опрацювання у певних спосіб здійснення податкового контролю, зокрема, віднесення Товариства до платників, які відповідають критеріям ризиковості, є одним із заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на відповідача функцій та завдань, безпосередньо рішення Комісії по віднесенню платника податків до переліку таких платників які відповідають критеріям ризиковості без прийняття рішення про відмову у реєстрації податкових накладних / розрахунків коригувань не порушує права та інтереси позивача.

Між тим рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН призведе до певних негативних правових наслідків для платника податків, та, вважаючи рішення контролюючого органу неправомірним, особа може звернутись до суду за захистом прав, (свобод) та інтересів від порушень з боку суб`єкта владних повноважень, і в межах цього спору підставами позову, серед іншого, можуть бути доводи щодо неправомірності дій контролюючого органу по віднесенню платника податків до переліку таких платників податків які відповідають критеріям ризиковості.

Аналогічна правова  позиція викладена Верховним Судом у постанові від 27.08.2019 у справі №540/2077/18 та постанові від 03.03.2020  у справі №240/3665/19 (ЄДРСРУ № 87963343).

Додатково: Постанова КМУ № 1165

Матеріал по темі: «Заборона зупиняти реєстрацію ПН/РК на підставі Порядку № 117…боротьба з вітряками»

Теги: порядок 1165, постанова кму 1165, перелік ризикових підприємств, підприємство, контрагент задіяні у проведенні ризикових операцій, виключення з ризикових, реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

Зобов’язати казначейську службу виконати рішення суду по стягненню коштів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимога щодо зобов`язання ДКС України здійснити виконання рішення суду шляхом перерахування заборгованості на користь стягувача

16 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/1814/17, адміністративне провадження №К/9901/59822/18 (ЄДРСРУ № 88815205) досліджував питання щодо судового зобов’язання казначейської служби виконати рішення суду в частині перерахування  заборгованості на користь стягувача.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 1291 Конституції України та, зокрема, статті 370 КАС України закріплено принцип обов`язковості судових рішень, відповідно до якого судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статті 1 зазначеного Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною другою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Поряд з цим положеннями статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачено, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган.

Згідно з частиною першою статті 3 вказаного Закону виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

На виконання вимог цього Закону постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 р. № 440 затверджено Порядок погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, згідно з пунктом 20 якого, погашення заборгованості здійснюється Казначейством в межах бюджетних асигнувань, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік, за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду на підставі рішень, поданих органом, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, згідно з Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 р. № 845 (далі - Порядок №845).

Так, відповідно до пункту 2 Порядку №845 безспірне списання - операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами (далі - органи Казначейства) рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів.

Згідно з пунктом 3 Порядку №845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Відповідно до пункту 47 Порядку №845 безспірне списання коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів, здійснюється Казначейством на підставі поданих: 1) органом Казначейства: документів та відомостей, надісланих стягувачами та боржником; інформації про неможливість виконання безспірного списання коштів з рахунків боржника; 2) керівником органу державної виконавчої служби зазначених у пункті 7 цього Порядку документів та відомостей.

Пунктом 48 Порядку №845 передбачено, що для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 47 цього Порядку в Казначействі України відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Перерахування коштів стягувачу здійснюється Казначейством у тримісячний строк з дня надходження необхідних документів та відомостей.

ВИСНОВОК № 1: Якщо строк, визначений пунктом 48 Порядку №845 для перерахування коштів стягувачу був порушений, то бездіяльність ДКС України є протиправною, а позовні вимоги - такими, що підлягають задоволенню.

Аналогічних висновків Верховний Суд дійшов, зокрема, у постановах від 23 січня 2020 року (справа №818/1770/17), 7 лютого 2020 року (справа №818/597/17), 4 березня 2020 року (справа № 809/1330/17).

Аргументи відповідача про можливість виконання судового рішення виключно в межах передбаченої законом про Державний бюджет України на відповідний рік суми та у порядку черговості надходження виконавчих документів, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною 17 липня 1997 року є частиною національного законодавства.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на суд захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, в пункті 66 рішення у справі «Immobiliare Saffi проти Італії», заява №22774/93, зазначено, що ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок. Порушення цього правила буде свідчити про порушенням права на справедливий суд.

Складовою принципу верховенства права є вимога юридичної визначеності, відповідно до якої остаточне рішення суду не може піддаватись сумніву, а також належне виконання судових рішень проти органів державної влади: «Принцип верховенства права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, який є невід`ємним аспектом всіх статей Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зобов`язує державу та будь-який державний орган виконувати судові розпорядження чи рішення, ухвалені проти держави (органу)» (параграф 87 рішення Європейського Суду з прав людини: «Гасан і Чеус проти Болгарії» від 26 жовтня 2000 року).

Європейський суд з прав людини в рішенні від 15 жовтня 2009 року в справі «Комнацький проти України» визначився, що держава повинна забезпечити гарантії, передбачені Конвенцією, і що протиріччя між органами місцевої влади не повинні вплинути на права заявника, гарантовані Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

У справі «Горнсбі проти Греції» Європейський суд з прав людини зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін.

Також в рішенні Європейського суду з прав людини «Гордєєви і Гурбик проти України» від 17 січня 2006 року зазначено, що державний орган не може довільно посилатись на брак коштів для оплати заборгованості, присудженої рішенням суду.

ВИСНОВОК № 2: Рішення суду, яке набрало законної сили, підлягає обов`язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов`язок. Вказане свідчить про те, що орган державної влади повинен здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права.

Матеріал по темі: «Особливості стягнення коштів казначейською службою з місцевого бюджету»

Теги: ДКСУ, державна казначейська служба, стягнення коштів з держави, відповідач держава, залучення ДКСУ, стягнення коштів з бюджету, місцеве самоврядування, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості стягнення коштів казначейською службою з місцевого бюджету

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості стягнення заборгованості Державною казначейською службою з місцевого бюджету

16 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/5950/17, адміністративне провадження №К/9901/68261/18 (ЄДРСРУ № 88815215) досліджував питання щодо особливостей стягнення коштів казначейською службою з місцевого бюджету.

Суть справи: Повернення без виконання органом ДКС України наказів про примусове виконання рішень суду щодо стягнення заборгованості з місцевого бюджету.

Спочатку слід вказати, що 27 листопада 2019 року Велика палата Верховного суду в рамках справи № 242/4741/16-ц, провадження № 14-515цс19 (ЄДРСРУ № 87640679) вказала, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав (п. 43 Постанови)

Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (п. 44 Постанови), однак незалучення ДКСУ не може бути підставою для відмови у позові (п. 46 Постанови).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 129-1 Конституції України та, зокрема, статті 370 КАС України закріплено принцип обов`язковості судових рішень, відповідно до якого судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статті 1 зазначеного Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частинами другою та четвертою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Органи та установи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, не є органами примусового виконання.

Відповідно до Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року №215, Держказначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Держказначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

З наведених норм слідує висновок, що Держказначейство не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема, стороною виконавчого провадження, і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Порядком №845 особою, що, зокрема, здійснює безспірне списання коштів за рішеннями судів про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів.

Таким чином спори, що виникають під час виконання центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, судових рішень у порядку, установленому  Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», розглядаються адміністративними судами в порядку, визначеному  КАС України.

Зазначена правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в її постановах від 12 вересня 2018 року у справі № 916/223/17 (провадження № 12-196гс18), від  20 червня 2018 року у справі № 916/1227/16  (провадження № 12-105гс18), від 29 серпня 2018 року у справі № 916/376/15-г (провадження № 12-179гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 905/2087/17 (провадження № 12-237гс18),   27 лютого 2019 року у справі № 913/356/15 (провадження № 12-5гс19) та від  27 лютого 2019 року у справі № 913/355/15 (провадження № 12-6гс19) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, в яких Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про неможливість позивача оскаржити дії ГУ Держказначейства до господарського суду, який видав виконавчий документ.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 905/2087/17 (ЄДРСРУ № 77801410).

Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлено гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання.

Особливості надання державою гарантій щодо виконання рішень суду визначаються статтею 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», відповідно до якої, держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: 1) державний орган; 2) державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); 3) юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. Примусова реалізація майна юридичних осіб - відчуження об`єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, з використанням яких юридичні особи провадять виробничу діяльність, а також акцій (часток, паїв), що належать державі та передані до їх статутного фонду.

Дія цього Закону не поширюється на рішення суду, стягувачем за якими є державний орган, державне підприємство, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, що належать до комунальної власності.

Однак, як свідчить зміст статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» органи місцевого самоврядування не відносяться до суб`єктів (боржників), за якими держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна.

Отже, у спірних правовідносинах, держава не виступає гарантом виконання зобов`язань за механізмами, передбаченими Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», а тому висновок суду про те, що виконання судових рішень відносно органу місцевого самоврядування не регулюється положеннями Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» є правильним.

Незважаючи на це, у спірних правовідносинах, що склались між сторонами ДКС є встановленою Законом України «Про виконавче провадження» та Порядком №845 особою, що, зокрема, здійснює безспірне списання коштів за рішеннями судів про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів.

Таких самих висновків дійшов Верховний Суд у справі №200/4120/19-а (постанова від 25 листопада 2019 року (ЄДРСРУ № 85933499)).

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком №845.

Так, відповідно до пункту 3 зазначеного Порядку №845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Пунктом 26 Порядку №845 передбачено, що безспірне списання коштів з рахунків розпорядників (бюджетних установ) та одержувачів бюджетних коштів, на яких обліковуються кошти загального та спеціального фондів відповідного бюджету, здійснюється в межах бюджетних асигнувань, передбачених у затвердженому кошторисі або плані використання бюджетних коштів, та у разі наявності на його рахунках для обліку відкритих асигнувань (залишків коштів на рахунках).

У разі коли за визначеними органом Казначейства кодами програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету (кодами тимчасової класифікації видатків та кредитування місцевих бюджетів) та економічної класифікації видатків бюджету, за якими здійснюється безспірне списання коштів, відсутні відкриті асигнування (кошти на рахунках) або до кінця бюджетного періоду їх недостатньо для виконання судового рішення, орган Казначейства надсилає боржнику вимогу щодо необхідності вжиття боржником заходів для встановлення таких асигнувань або здійснення інших дій, спрямованих на виконання судового рішення (пункт 31 Порядку №845).

Отже, ДКС повинно вживати всіх заходів з виконання рішення суду, встановлених Порядком №845.

Підстави, за яких орган Казначейства повертає виконавчий документ стягувачеві, визначені, зокрема, підпунктом 1 пункту 9 Порядку №845. Такими підставами є:

- виконавчий документ:

- не підлягає виконанню органом Казначейства;

- подано особою, що не має відповідних повноважень;

- пред`явлено до виконання з пропущенням установленого строку;

- видано або оформлено з порушенням установлених вимог;

- рішення про стягнення коштів не набрало законної сили, крім випадків, коли судове рішення про стягнення коштів допущено до негайного виконання в установленому законом порядку;

- суми коштів, зазначених у судовому рішенні про стягнення коштів, повернуті стягувачеві за поданням органу, що контролює справляння надходжень бюджету, або за рахунок таких коштів виконано грошові зобов`язання чи погашено податковий борг стягувача перед державним або місцевим бюджетом;

- відсутній залишок невідшкодованого податку на додану вартість, узгоджений із стягувачем;

- стягувач відмовився від виконання виконавчого документа або відкликав його без виконання;

- наявні інші передбачені законом випадки.

Верховний Суд зауважує, що наявність інших передбачених законом підстав для повернення органом ДКС України виконавчого документа стягувачу має бути чітко встановлена правовою нормою. Такі підстави підлягають обмеженому (вузькому), а не розширеному тлумаченню, оскільки відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За відсутності в законодавстві України (на час виникнення спірних правовідносин) підстави для повернення виконавчого документа, з якої накази суду були повернуті стягувачу без виконання, дії ДКС  щодо повернення без виконання наказів про примусове виконання рішень судів є протиправними.

Матеріал по темі: «Держава гарантує виконання судових рішень про стягнення коштів»

Теги: ДКСУ, державна казначейська служба, стягнення коштів з держави, відповідач держава, залучення, ДКСУ, стягнення коштів з ОМС, місцеве самоврядування, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Презумпція правомірності правочину при процесуальному правонаступництві

Адвокат Морозов (судовий захист)

Межі судового розгляду заяви про заміну сторони правонаступником та презумпція правомірності правочину при процесуальному правонаступництві

16 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 5023/5604/11 (ЄДРСРУ №88814782) досліджував питання презумпції правомірності правочину при процесуальному правонаступництві.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України "Про виконавче провадження"  визначено, що обов`язковість виконання рішення є однією із засад виконання виконавчого провадження.

Частиною 3 статті 2 ГПК України встановлено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема: верховенство права; обов`язковість судового рішення.

За змістом статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012). Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

У рішенні у справі "Янголенко проти України" від 10.12.2009 Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що провадження у суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатись як цілісний процес.

Таким чином, оскільки виконання рішення суду є невід`ємною стадією процесу правосуддя, то і заміна сторони на цій стадії може відбуватися не інакше, як на підставах та у порядку, визначеному ГПК України та Законом України "Про виконавче провадження", який регулює умови і порядок виконання рішень судів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Відповідно до приписів статті 334 ГПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.

Положення цієї статті застосовуються також у випадку необхідності заміни боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження (частина 5 статті 334 ГПК України.)

За приписами статті 52 ГПК України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив. Про заміну або про відмову в заміні учасника справи його правонаступником суд постановляє ухвалу.

Таким чином, виходячи зі змісту наведеної вище норми, процесуальне правонаступництво передбачено не лише у зв`язку зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та реорганізацією суб`єкта господарювання, а й в інших передбачених законом випадках, у тому числі в разі заміни кредитора або боржника в зобов`язанні (відповідно до статей 512 і 520 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). Процесуальне правонаступництво в розумінні статті 52 ГПК України допускається на будь-якій стадії судового процесу, включаючи стадію виконання судового рішення.

Процесуальне правонаступництво є похідним від матеріального та випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони у матеріальному правовідношенні її правонаступником). У зв`язку з цим для вирішення судом питання про процесуальну заміну сторони у справі необхідна наявність відповідних первинних документів, які підтверджують факт вибуття особи з матеріального правовідношення та перехід її прав та обов`язків до іншої особи - правонаступника.

Отже, процесуальне правонаступництво, передбачене статтею 52 ГПК України, - це перехід процесуальних прав та обов`язків сторони у справі до іншої особи у зв`язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні.

Передання кредитором своїх прав іншій особі за договором відступлення права вимоги (договором цесії) є правонаступництвом, і такий правонаступник кредитора має право звертатись до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження з наданням йому статусу сторони виконавчого провадження (постанова Верховного Суду від 23.07.2019 № 905/1976/16).

Відповідно до положень частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, згідно з вимогами чинного законодавства заміна осіб в окремих зобов`язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги) є різновидом правонаступництва та можливе на будь-якій стадії процесу.

Послідовна правова позиція у таких правовідносинах викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17.02.2020 у справі № 910/5737/15-г, від 20.03.2020 у справі № 906/703/16, від 06.02.2020 у справі № 908/2251/18, від 15.08.2019 у справі № 904/4253/17.

Відповідно до приписів статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Вирішуючи питання про наявність підстав для заміни учасника справи (сторони виконавчого провадження) правонаступником за відсутності обставин, що свідчать про нікчемність договору, на підставі якого подано заяву про заміну учасника правовідносин, а також відомостей щодо оспорювання або визнання недійсним цього договору у встановленому порядку, суд має виходити з принципу правомірності цього правочину, дослідивши та надавши оцінку достатності та достовірності наданих в обґрунтування заяви про заміну сторони доказів для здійснення відповідної заміни. Такий висновок міститься в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2019 зі справи № 916/2286/16.

Враховуючи той факт, що договір про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за кредитним договором НЕ оспорюється або НЕ визнаний недійсним у судовому порядку,  то твердження сторони  про неможливість опонента бути належним правонаступником позивача у виконавчому провадженні з виконання наказу суду, в тому числі на тій підставі, що ТОВ не є фінансовою установою, а тому не може бути новим кредитором, зокрема за кредитними договорами є безпідставними.

Аналогічну правову позицію викладено об`єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 17.01.2020 у справі № 916/2286/19 (ЄДРСРУ № 87129078).

Верховний Суд зазначає, що виконавче провадження є однією зі стадій судового провадження, яка завершує його. Ця стадія розпочинається з набранням судовим рішення законної сили або за інших умов, встановлених законом. Сторони судового провадження на стадії виконавчого провадження набувають відповідного процесуального статусу, користуються правами та несуть певні обов`язки, зумовлені статусом сторони. Процесуальний закон та закон, який регулює підстави, порядок та спосіб виконання судових рішень, не обмежує можливість заміни сторони виконавчого провадження залежно від загальних умов та порядку (етапу) здійснення виконавчого провадження, наприклад, у зв`язку з ухваленням державним виконавцем рішення про початок примусового виконання рішення на підставі виконавчого документа.

Водночас, Верховний Суд виходить з того, що розглядаючи заяву про заміну сторони правонаступником, суд має встановити достатність поданих заявником матеріалів для здійснення відповідної заміни; при цьому суд оцінює достовірність поданих на підтвердження факту правонаступництва матеріалів, зокрема договорів, інших правочинів тощо, у тому числі - на предмет їх нікчемності.

ВИСНОВОК: Задоволення заяви про заміну сторони правонаступником здійснюються судом відповідно до норм матеріального і процесуального права, які не передбачають право суду фактично розглядати справи по суті, надавати на цій стадії оцінку оспорюваним правочинам, що буде порушувати презумпцію їх правомірності (стаття 204 Цивільного кодексу України), або переглядати справу.

Матеріал по темі: «Правонаступництво у виконавчому провадженні»

Теги: заміна кредитора, замена кредитора, зобов'язання, відсутність згоди, правонаступник, боржник, кредитор, договір, виконавче провадження, виконання судового рішення, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов