Податкові спори: вихід з ладу реєстратора розрахункових операцій

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок дій при виході з ладу реєстратора розрахункових операцій (РРО) за для запобігання майнової відповідальності.

13 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/938/17, адміністративне провадження №К/9901/31436/18 (ЄДРСРУ № 78529107) досліджував питання щодо виходу з ладу реєстратора розрахункових операцій.

В частині 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг визначено Законом України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" від 06 липня 1995 року №265/95-ВР (далі - Закон №265), дія якого поширюється на усіх суб'єктів господарювання, їх господарські одиниці та представників (уповноважених осіб) суб'єктів господарювання, які здійснюють розрахункові операції у готівковій та/або безготівковій формі.

Відповідно до статті 2 Закону №265 фіскальний звітний чек - документ встановленої форми, надрукований реєстратором розрахункових операцій, що містить дані денного звіту, під час друкування якого інформація про обсяг виконаних розрахункових операцій заноситься до фіскальної пам'яті; денний звіт - документ встановленої форми, надрукований реєстратором розрахункових операцій, що містить інформацію про денні підсумки розрахункових операцій, проведених з його застосуванням.

ВАЖЛИВО: Отже передумовою друку фіскального звітного чеку є робочий режим РРО та проведення на ньому розрахункових операцій, у разі ж якщо РРО на протязі дня не розпочинав свою роботу, фіскальний звітний чек не може бути роздрукований.

Також за змістом статті 2 Закону №265 КОРО - це прошнурована і належним чином зареєстрована в органах доходів і зборів книга, що містить щоденні звіти, які складаються на підставі відповідних розрахункових документів щодо руху готівкових коштів, товарів (послуг).

Аналогічне визначення КОРО наведено і в пункті 1.2 глави 1 Положення №637, в якому також зазначено, що під оприбуткуванням готівки розуміється проведення підприємствами і підприємцями обліку готівки в касі на повну суму її фактичних надходжень у касовій книзі, книзі обліку доходів і витрат, книзі обліку розрахункових операцій.

Підприємства (підприємці) здійснюють розрахунки готівкою між собою і з фізичними особами (громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, які не здійснюють підприємницької діяльності) через касу як за рахунок готівкової виручки, так і за рахунок коштів, одержаних із банків. Зазначені розрахунки проводяться також шляхом переказу готівки для сплати відповідних платежів. Підприємства (підприємці) здійснюють облік операцій з готівкою у відповідних книгах обліку (пункт 2.2 глави 2 Положення №637).

Згідно з пунктом 7.15 глави 7 Положення №637 уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно та в повній сумі оприбутковуватися. Порядок оприбуткування готівки в касах, у тому числі і під час розрахунків із застосуванням РРО (розрахункової книги (далі - РК)), визначено в пункті 2.6 цього Положення.

Відповідно до пункту 2.6 глави 2 згаданого Положення уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно (у день одержання готівкових коштів) та в повній сумі оприбутковуватися. У разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням РРО або використанням РК оприбуткуванням готівки є здійснення обліку зазначених готівкових коштів у повній сумі їх фактичних надходжень у КОРО на підставі фіскальних звітних чеків РРО (даних РК). Суми готівки, що оприбутковуються, мають відповідати сумам, визначеним у відповідних касових (розрахункових) документах.

Абзацом третім статті 1 Указу Президента "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки" від 12 червня 1995 року №436/95 (далі - Указ №436/95) встановлено, що у разі порушення юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами - громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, що встановлюються НБУ, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу, зокрема за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки - у п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми.

ВАЖЛИВО: Відтак у разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням РРО або використанням РК оприбуткуванням готівки є сукупність таких дій: фіксація повної суми фактичних надходжень готівки у фіскальних звітних чеках РРО (даних РК) та відображення на їх підставі готівки у КОРО. Невиконання будь-якої із цих дій є порушенням порядку оприбуткування готівки, за яке встановлена відповідальність (абзац третій статті 1 Указу №436/95).

Разом з тим за змістом частини 1 статті 5 Закону №265 на період виходу з ладу реєстратора розрахункових операцій та здійснення його ремонту або у разі тимчасового, не більше 7 робочих днів, відключення електроенергії проведення розрахункових операцій здійснюється з використанням книги обліку розрахункових операцій та розрахункової книжки або із застосуванням належним чином зареєстрованого резервного реєстратора розрахункових операцій.

Згідно з пунктами 26 та 29 Порядку технічного обслуговування та ремонту реєстраторів розрахункових операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2004 року №601, після прийняття реєстратора (його складової частини) для проведення гарантійного (післягарантійного) ремонту представник центру сервісного обслуговування робить відповідний запис у книзі обліку розрахункових операцій і видає представнику користувача квитанцію, в якій зазначається характер несправності. Після виконання робіт з гарантійного (післягарантійного) ремонту представник центру сервісного обслуговування вносить дані про ці роботи до відповідного розділу експлуатаційного документа та до книги обліку розрахункових операцій.

ВИСНОВОК: У разі виходу з ладу РРО та за для запобігання майнової відповідальності необхідно зробити наступні дії:

• Інкасувати виручку та здати грошові кошти в банк;
• Скласти Акт про технічну несправність РРО («до» та «після» ремонту);
• Відправити РРО на ремонт до сервісної організації про що зробити відповідний запис в КОРО;
• При відновленні роботи РРО роздрукувати Z-звіт та зробити запис в КОРО.

Теги: РРО, КОРО, РК, реєстратор розрахункових операцій, вихід з ладу РРО, поломка РРО, сервісне обслуговування, майнова відповідальність, судова практика, Адвокат Морозов

Відшкодування коштів за вкладами від банка-банкрута: судова практика

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду щодо одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів ФГВФО.

13, 12 та 11 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ №815/1806/17, адміністративне провадження №К/9901/549/17 (ЄДРСРУ № 78528794), №821/165/16, провадження № К/9901/19490/18 (ЄДРСРУ № 78528289),  № 826/9969/15, адміністративне провадження №К/9901/3159/18, № К/9901/3157/18 (ЄДРСРУ № 78495917) досліджував питання щодо одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів ФГВФО.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону № 4452-VI вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.

Згідно з ч. 2 ст. 27 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду протягом 15 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку формує, зокрема: перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; перелік рахунків вкладників, вклади яких мають ознаки, визначені статтею 38 цього Закону.

(!!!) Аналіз зазначених норм чинного, на момент виникнення спірних правовідносин, законодавства свідчить, що для отримання відшкодування фізичною особою за рахунок Фонду має бути дотримана обов'язкова умова: особа має бути вкладником та повинна мати вклад - кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти.

Пунктами 3- 5 розділу ІІІ Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 09 серпня 2012 року № 14 (далі - Положення) передбачено, що уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує та подає до Фонду повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню (далі - Перелік), перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до п. 4- 6 ч. 4 ст. 26 Закону № 4452-VI, а також перелік осіб, які на індивідуальній основі отримують від банку проценти за вкладом на більш сприятливих договірних умовах, ніж звичайні, або мають інші фінансові привілеї від банку.

Перелік складається станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку і включає суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується, виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів (зменшених на суму податку), але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку.

(!!!) Якщо вкладник не отримав свої вклади у межах граничного розміру суми відшкодування протягом дії тимчасової адміністрації за рахунок цільової позики Фонду, така сума відшкодування включається до Переліку.

Перелік складається в алфавітному порядку за прізвищами вкладників та подається до Фонду на паперових та електронних носіях разом із супровідним листом.

У п. 6 розділу ІІІ Положення передбачено, що протягом процедури ліквідації уповноважена особа Фонду може надавати до Фонду додаткову інформацію про вкладників стосовно: зменшення (збільшення) кількості вкладників, яким необхідно здійснити виплати відшкодування; зміни розміру належних їм сум; зміни особи вкладника; змін реквізитів вкладників.

Процедура визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами передбачає такі послідовні етапи: складення уповноваженою особою Фонду переліку вкладників та визначення розрахункових сум відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; передача уповноваженою особою Фонду сформованого переліку вкладників до Фонду; складення Фондом на підставі отриманого переліку вкладників Загального реєстру; затвердження виконавчою дирекцією Фонду Загального реєстру.

Зміст наведених правових норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду наділена повноваженнями на формування повного переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду з урахуванням положень ч. 2 ст. 26 Закону № 4452-VI, тобто в межах гарантованої суми відшкодування.

Вкладником, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону № 4452-VI, є фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.

Так як вклад розміщено на рахунку Банку до запровадження тимчасової адміністрації, а тому позивач підпадає під дію гарантій відшкодування коштів за вкладом на підставі ст. 26 Закону №   4452-VI.

Враховуючи наведене, суд вказує, що позивач є особою, яка набула право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, і неподання інформації про позивача, як вкладника банку, до переліку протягом трьох днів з дня отримання рішення про відкликання банківської ліцензії дає підстави для зобов'язання Уповноваженої особи подати до Фонду додаткову інформацію щодо вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом в Банку за рахунок Фонду.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 802/351/16-а.

ВАЖЛИВО: Разом з цим, колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року (справа № 826/1476/15) сформулювала правовий висновок, що перелік передбачених ч. 3 ст. 38 Закону № 4452-VI підстав, за яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, є виключним. Положення ст. 228 Цивільного кодексу України не можуть бути застосовані комісією банку чи уповноваженою особою Фонду при вирішенні питання про віднесення правочинів до нікчемних для розширення переліку підстав нікчемності, визначених у ч. 3 ст. 38 Закону № 4452-VI.

У цьому рішенні Велика Палата Верховного Суду зазначила також, що поняття «подрібнення вкладів», «розбивка вкладів», вжиті у судових рішеннях, не є правовими. Фактично під «подрібненням» чи «розбивкою» розуміється перерахування коштів з рахунку однієї фізичної особи на рахунок іншої.

Згідно з положеннями ст. 37, 38 Закону № 4452-VI Фонд або його уповноважена особа наділені повноваженнями щодо виявлення факту нікчемності правочинів, тобто мають право здійснити перевірку таких правочинів стосовно їх нікчемності, прийняти відповідне рішення про виявлення факту нікчемності правочину і повідомити про це сторони правочину, а також вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності правочинів.

Водночас, якщо внаслідок проведених операцій Фонду, а не банку, завдані збитки (штучно збільшена сума гарантованих державною виплат), то ст. 38 Закону 4452-VI не може бути застосована, а Фонд має звертатися до суду з вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину на підставі ст.   228 Цивільного кодексу України. Лише за наявності рішення суду можна застосовувати до позивача будь-які наслідки недійсності нікчемного правочину за цією статтею.

При цьому, згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 04 липня 2018 року (справа № 826/1476/15), при виявленні нікчемних правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу банку, підписаного уповноваженою особою Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення відповідно до закону (ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України та ч. 3 ст. 38 Закону №  4452-VI) незалежно від того, чи була проведена передбачена ч. 2 ст. 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і виданий згаданий наказ. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Наказ банку не є підставою для застосування таких наслідків. Такий наказ є внутрішнім розпорядчим документом банку, який підписала уповноважена особа Фонду як особа, що здійснює повноваження органу управління банку.

Також постановами Верховного Суду від 10 травня 2018 році у справі № 826/20429/14, від 21 червня 2018 року у справі № 802/4016 та від 21 червня 2018 року у справі № 821/3601/15-а відмовлено у задоволенні заяви Уповноваженої особи Фонду про перегляд рішень суду касаційної інстанції 2016 та 2017 року, якими було задоволено позови фізичних осіб у відносинах, що є аналогічними до подібних  відносин.

Разом з цим, у постанові від 04 липня 2018 року (справа № 819/353/16) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що встановлена правова природа згаданого наказу унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його недійсним, а тому позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу Уповноваженої особи у частині визнання правочину за договором банківського вкладу (депозиту), укладеного між банком та позивачем, нікчемним, не можуть бути розглянуті в судовому порядку (у тому числі в господарських судах). За таких обставин, провадження у справі в цій частині підлягає закриттю на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

Така позиція відображена у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах № 910/12294/16 від 11 квітня 2018 року, № 910/24198/16 від 16 травня 2018 року та № 819/353/16 від 04 липня 2018 року.

Оскільки наказ про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який приймається особою, що здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й вкладників банку), тому не може порушувати будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього наказу.

Із зазначеного можна зробити висновок, що права вкладника не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.

Отже, судова практика вказує, що оскарження наказу (повідомлення про нікчемність) унеможливлює здійснення судового розгляду щодо вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемним правочину за договором банківського вкладу (депозиту), а відтак не може бути розглянута у судовому порядку (в тому числі в адміністративних, цивільних, господарських судах), а тому провадження у цій частині адміністративної справи підлягає закриттю.

Вказана правова позиція була викладена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 802/8351/16-а.

Теги: Фонд гарантирования вкладов физических лиц, ФГВФО, кредит, депозит, банк, кредитор, вклад, требования, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Сплата судового збору за подання ДФС про адмінарешт майна

Адвокат Морозов (судовий захист)

Подання ДФС про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна не є об'єктом справляння судового збору.

11 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/4553/17, адміністративне провадження №К/9901/38123/18 (ЄДРСРУ № 78468395) досліджував питання щодо сплати судового збору за заявою органу ДФС щодо подання про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про судовий збір» судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

У розумінні статті 2 вказаного Закону платниками судового збору є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи-підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Статтею 183-3 Кодексу адміністративного судочинства України подання визначено як форму звернення до суду органів Державної фіскальної служби при здійсненні ними передбачених законом повноважень.

(!!!) Отже, подання як форма звернення до суду передбачена Кодексом адміністративного судочинства України.

Окрім того, стаття 4 Закону України «Про судовий збір» встановлює вичерпний перелік документів за подання яких необхідно сплатити судовий збір.

Вказане подання Закон України «Про судовий збір» не відносить до об'єктів, за який справляється судовий збір.

ВИСНОВОК: Таким чином, подання органу Державної фіскальної служби, передбачене статтею 183-3 Кодексу адміністративного судочинства України, не є об'єктом справляння судового збору.

Матеріал по темі: «Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків»

теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96-годинного строку, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання недійсним іпотечного договору укладеного без згоди іншого із подружжя

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання недійсним іпотечного договору з підстав відсутності згоди іншого із подружжя на його укладання.

12 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 442/8645/14-ц, провадження № 61-6481св18 (ЄДРСРУ № 78495966) досліджував питання визнання недійсним іпотечного договору з підстав відсутності згоди іншого із подружжя на його укладання.

Суть справи: В момент укладення іпотечного договору банку не було відомо про те, що майно перебуває у спільній сумісній власності, однак рішенням суду (авжеж після укладання іпотечного договору) встановлено, що спірна квартира є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, а отже … відсутня згода позивача на укладення договору іпотеки.

З урахуванням вказаного позивачка вважає, що договір іпотеки підлягає визнанню недійсним, оскільки спірна квартира передана в іпотеку без її згоди.

Раніше сформована правова позиція відображалась таким чином: належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (Рішення Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07, від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 та від 02.10.2013 р. у справі № 6-79цс13).

В постанові Верховного суду України від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 суд назвав критерії, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна, зокрема це: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Між тим, правовою позицією Верховного суду України від 7 жовтня 2015 року у справі  № 6-1622цс15 та  постановами від 07.09.2016 року по справі № 6-727цс16 та від 12 вересня 2012 року в справі за № 6-88цс12 передбачено, що відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Матеріал по темі: «Обов’язковість згоди іншого із подружжя при відчуженні спільного майна»

Однак у цій справі Верховний суд вказує, що поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідності до статті 63 Сімейного кодексу (далі - СК України), дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно із частиною першою статті 65 СК чоловік та дружина розпоряджаються майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Зважаючи на те, що договір іпотеки підлягає нотаріальному посвідченню, а іпотека як обтяження нерухомого майна - державній реєстрації, згода другого з подружжя згідно із пунктом  2 частини третьої статті 65 СК України повинна бути нотаріально засвідчена. Другий з подружжя у разі укладення договору іпотеки без його згоди має право в судовому порядку оскаржити дійсність цього договору в силу частини другої статті 65 СК України.

(!!!) Згідно з частиною першою статті 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із частиною другою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Судом встановлено, що між «чоловіком» та банком  укладено іпотечний договір, а в забезпечення виконання зобов'язань за договором не відновлювальної кредитної лінії передано в іпотеку банку квартиру, яка належала «чоловіку» на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів та в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно.

Рішенням суду установлено, що квартира набута сторонами за час шлюбу за спільні кошти.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

ВАЖЛИВО: Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

За таких обставин суд  дійшов висновку про задоволення позову, оскільки спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін, як колишнього подружжя, крім того, враховано відсутність волевиявлення позивача на укладення «чоловіком», як подружжям, договору іпотеки, за яким мало місце розпорядження спільним майном подружжя, тому такий правочин є недійсним.

ВИСНОВОК: Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

P.s. З тексту рішення не відомо, а хто буде повертати кредитні кошти банку? Актив «подружжя» поділило, а пасив (борг перед банком) залишився за чоловіком… цікаве рішення!!!

Теги: згода іншого із подружжя, нотаріально посвідчена згода подружжя, договір купівлі – продажу, відчуження майна подружжям, недійсний правочин, помилка, чоловік, дружина, спільна сумісна власність, спільна праця подружжя, юрист, судова практика, Адвокат Морозов

Несвоєчасність реєстрації податкових накладних при виникненні податкових зобов'язань

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порушення граничних термінів реєстрації податкових накладних та/або розрахунків коригування при виникненні податкових зобов'язань.

11 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 807/68/18, адміністративне провадження №К/9901/63488/18 (ЄДРСРУ № 78468472) досліджував питання порушення граничних термінів реєстрації податкових накладних та/або розрахунків коригування при виникненні податкових зобов'язань.

Спершу необхідно вказати, що Верховним Судом у справі № 804/5153/17 (постанова від 18.01.2018) зроблений висновок, що у разі вчинення платником податку з метою своєчасної реєстрації податкової накладної всіх необхідних дій, натомість її реєстрація була здійсненна з порушенням граничного терміну з незалежних від платника податку причин, то в такому разі відсутні підстави для застосування штрафу за порушення граничних термінів реєстрації податкової накладної.

У постанові Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 804/505/16 зазначено, що за наявності в платника відповідних доказів, що підтверджують виконання усіх передбачених законодавством умов для визнання його добросовісним платником, обов'язок зі сплати відповідної суми податкового (грошового) зобов'язання слід визнати виконаним, незалежно від фактичного зарахування платежу до бюджетної системи України.

Також, 14 серпня 2018 року в рамках справи № 803/1583/17, адміністративне провадження №К/9901/49627/18 (ЄДРСРУ № 75932783) та від 28 серпня 2018 року по справі № 806/1965/16,  адміністративне провадження №К/9901/39361/18 (ЄДРСРУ № 76138384) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду підтвердив висновок, який викладено у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 815/2745/17  та від 30.01.2018 у справі № 816/390/17 про те, що законодавець передбачив можливість застосування до платника наслідків несвоєчасної реєстрації податкової накладної, передбачених статтею 120-1 Податкового кодексу України, лише за наявності його вини.

Відповідно до підпункту 16.1.3 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів.

Відповідно до положень п.14.1.60 ст.14 Податкового кодексу України єдиний реєстр податкових накладних (ЄРПН) - реєстр відомостей щодо податкових накладних та розрахунків коригування, який ведеться центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику в електронному вигляді згідно з наданими платниками податку на додану вартість електронними документами.

При цьому, як визначено положеннями п.201.1 ст.201 Податкового кодексу України передбачено, що на дату виникнення податкових зобов'язань платник податку зобов'язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.

Податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс) /пункт 201.7 статті 201 Податкового кодексу України.

Приписами п.201.10 ст.201 Податкового кодексу України визначено, що при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою.

(!!!) Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Податкові накладні, які не надаються покупцю, а також податкові накладні, складені за операціями з постачання товарів/послуг, які звільнені від оподаткування, підлягають реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Підтвердженням продавцю про прийняття його податкової накладної та/або розрахунку коригування до Єдиного реєстру податкових накладних є квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі, яка надсилається протягом операційного дня.

Відповідно до абз. 2 п.п. 201.4 ст. 201 Податкового кодексу України платники податку в разі здійснення постачання товарів/послуг, постачання яких має безперервний або ритмічний характер, покупцям - особам, не зареєстрованим платниками податку, - можуть складати не пізніше останнього дня місяця, в якому здійснено такі постачання, зведену податкову накладну з урахуванням всього обсягу постачання товарів/послуг таким покупцям, з якими постачання мають такий характер протягом періоду, за який складається така податкова накладна, протягом такого місяця.

Окрім того, згідно з абз. 4 п.п. 201.4 ст. 201 Податкового кодексу України податкова накладна може бути складена за щоденними підсумками операцій (якщо податкова накладна не була складена на ці операції) у разі здійснення постачання товарів/послуг за готівку кінцевому споживачеві (який не є платником податку), розрахунки за які проводяться через касу / реєстратори розрахункових операцій або через банківську установу чи платіжний пристрій (безпосередньо на поточний рахунок постачальника).

Отже, законодавець запровадив два виключення з загального правила складання (виписування) постачальником товарів (робіт, послуг) податкових накладних за кожною окремою господарською операцією, з яких до позивача підлягає застосуванню абз. 4 п.п. 201.4 ст. 201 Податкового кодексу України.

Відповідно до абз. 1 п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою.

Водночас, законом виокремлено і спеціальний випадок, що включений до абз. 4 п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України, у силу дії якого, податкові накладні, що не надаються покупцю, а також податкові накладні, складені за операціями з постачання товарів/послуг, які звільнені від оподаткування, підлягають реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Реєстрація податкових накладних та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних повинна здійснюватися з урахуванням граничних строків: для податкових накладних/розрахунків коригування до податкових накладних, складених з 1 по 15 календарний день (включно) календарного місяця, - до останнього дня (включно) календарного місяця, в якому вони складені; для податкових накладних/розрахунків коригування до податкових накладних, складених з 16 по останній календарний день (включно) календарного місяця, - до 15 календарного дня (включно) календарного місяця, наступного за місяцем, в якому вони складені.

У разі порушення таких строків застосовуються штрафні санкції згідно з цим Кодексом.

Відповідно до пункту 120-1.1 статті 120-1 Податкового кодексу України (у редакції, що діє з 01 січня 2017 року, на підставі Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» від 21 грудня 2016 року № 1797-VIII) порушення платниками податку на додану вартість граничного строку, передбаченого статтею 201 цього Кодексу, для реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування до такої податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних (крім податкової накладної, що не надається отримувачу (покупцю), складеної на постачання товарів/послуг для операцій: які звільнені від оподаткування або які оподатковуються за нульовою ставкою) тягне за собою накладення на платника податку на додану вартість, на якого відповідно до вимог статей 192 та 201 цього Кодексу покладено обов'язок щодо такої реєстрації, штрафу в розмірі, зокрема, 10 відсотків суми податку на додану вартість, зазначеної в таких податкових накладних/розрахунках коригування, - у разі порушення строку реєстрації до 15 календарних днів та 30 відсотків суми податку на додану вартість, зазначеної в таких податкових накладних/розрахунках коригування, - у разі порушення строку реєстрації від 31 до 60 календарних днів.

ВАЖЛИВО: Таким чином,  постачальник товарів (робіт, послуг) має безумовний обов’язок провести реєстрацію у межах визначених законом строків у Єдиному реєстрі податкових накладних і тих податкових накладних, котрі не надаються покупцю, і тих податкових накладних, котрі складені за операціями з постачання товарів/послуг, які звільнені від оподаткування.

Відповідальність за зазначене вище порушення визначена положеннями п.120-1.1 ст.120-1 Податкового кодексу України, якою передбачено, що порушення платниками податку на додану вартість граничного строку, передбаченого статтею 201 цього Кодексу, для реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування до такої податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних (крім податкової накладної, що не надається отримувачу (покупцю), складеної на постачання товарів/послуг для операцій: які звільнені від оподаткування або які оподатковуються за нульовою ставкою) тягне за собою накладення на платника податку на додану вартість, на якого відповідно до вимог статей 192 та 201 цього Кодексу покладено обов'язок щодо такої реєстрації, штрафу в розмірі: 10 відсотків суми податку на додану вартість, зазначеної в таких податкових накладних/розрахунках коригування, - у разі порушення строку реєстрації до 15 календарних днів; 20 відсотків суми податку на додану вартість, зазначеної в таких податкових накладних/розрахунках коригування, - у разі порушення строку реєстрації від 16 до 30 календарних днів; 30 відсотків суми податку на додану вартість, зазначеної в таких податкових накладних/розрахунках коригування, - у разі порушення строку реєстрації від 31 до 60 календарних днів; 40 відсотків суми податку на додану вартість, зазначеної в таких податкових накладних/розрахунках коригування, - у разі порушення строку реєстрації від 61 до 365 календарних днів.

З аналізу вищевказаних норм Податкового кодексу України вбачається, що порушення платником податку на додану вартість граничного строку реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних є підставою для застосування до такого платника штрафу, за виключенням випадку порушення строку реєстрації податкової накладної, що не надається отримувачу (покупцю) та складена на постачання товарів/послуг для операцій: які звільнені від оподаткування або які оподатковуються за нульовою ставкою.

ВИСНОВОК: Для звільнення від відповідальності, передбаченої пунктом 120-1.1 статті 120-1 Податкового кодексу України необхідною є наявність двох обов'язкових складових: податкова накладна не повинна надаватись отримувачу (покупцю) та, водночас, повинна бути складена на постачання товарів/послуг для операцій: які звільнені від оподаткування або які оподатковуються за нульовою ставкою.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 816/1488/17.

Теги: податкова накладна, несвоєчасна реєстрація податкової накладної, звільнення від відповідальності, граничний строк реєстрації, налоговая накладная, регистрация налоговых накладных, судебная практика, Адвокат Морозов

Податкова перевірка за ініціативою платника податків: доцільність проведення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості проведення податкової перевірки за ініціативою платника податків з питань перевірки відомостей та фактів, що можуть свідчити на користь останнього.

10 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 816/142/16, адміністративне провадження №К/9901/27381/18 (ЄДРСРУ № 78425893) досліджував питання можливості та доцільності проведення податкової перевірки за ініціативою платника податків з питань перевірки відомостей та фактів, що можуть свідчити на користь останнього.

Родзинкою цього рішення є те, що рішенням господарського суду в іншій справі була встановлена фактична реальність спірної господарської операції, яка  в рамках податкової перевірки визнана безтоварною…однак, так як спірні ППР були безрезультатно оскаржені платником податків в судовому порядку (рішення суду в адміністративній справі набрало законної сили), то незважаючи на явну протиправність рішення фіскального органу Верховний суд вважає «податкове зобов’язання» узгодженим і, у зв’язку із пропуском процесуальних строків, відмовив платнику у праві останнього щодо перевірки відомостей та фактів, що можуть свідчити на користь платника податків !!!

Відповідно до підпункту 17.1.8 пункту 17.1 статті 17 Податкового кодексу України платник податків має право вимагати від контролюючих органів проведення перевірки відомостей та фактів, що можуть свідчити на користь платника податків.

У відповідності до пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України (далі - ПК України) (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно із абзацом четвертим підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів тощо та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов'язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з підстав, визначених цим Кодексом.

Підстави для проведення документальної перевірки визначені у підпунктах 78.1.1 - 78.1.19 пункту 78.1 статті 78 ПК України.

(!!!) Згідно з абзацом першим пункту 78.2 статті 78 ПК України обмеження у підставах проведення перевірок платників податків, визначені цим Кодексом, не поширюються на перевірки, що проводяться на звернення такого платника податків, або перевірки, що проводяться у межах кримінального провадження.

Між тим, у відповідності до абзацу другого пункту 78.1 статті 78 ПК України контролюючим органам забороняється проводити документальні позапланові перевірки, які передбачені підпунктами 78.1.1, 78.1.4, 78.1.8 пункту 78.1 статті 78 цього Кодексу (у цих нормах визначено підстави для проведення документальної перевірки), у разі, якщо питання, що є предметом такої перевірки, були охоплені під час попередніх перевірок платника податків.

ВАЖЛИВО: Отже, положення абзацу другого пункту 78.1 статті 78 ПК України щодо заборони проводити документальні позапланові перевірки у разі якщо питання, що є предметом такої перевірки, були охоплені під час попередніх перевірок платника податків, стосуються тільки перевірок, що призначаються з підстав, які передбачені підпунктами 78.1.1, 78.1.4, 78.1.8 пункту 78.1 статті 78 цього Кодексу.

На перевірки, що проводяться за зверненням платника податків, не поширюються обмеження у підставах, визначених у всіх підпунктах пункту 78.1 статті 78 ПК України.

З урахуванням наведеного, а також положень пункту 78.4 статті 78 ПК України, за заявою платника податків керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу може прийняти рішення про проведення перевірки такого платника.

Водночас у ПК України відсутня норма щодо обов'язку контролюючого органу проводити перевірки за заявою (скаргою) платника податків та строків для прийняття рішення про призначення такої перевірки.

Суд касаційної інстанції зазначає, що необхідність проведення документальної позапланової перевірки за заявою платника податків визначається з урахуванням наявності обставин для її проведена. У разі виявлення передбачених у нормах ПК України обставин, за яких документальна перевірка за зверненням платника податків не може бути проведена, керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу може відмовити платнику податків у проведенні такої перевірки.

За змістом  підпункту 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 ПК України контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань якщо дані перевірок результатів діяльності платника податків, крім електронної перевірки, свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках.

Відповідно до підпункту «е» пункту 176.1 статті 176 ПК України платники податку зобов'язані своєчасно сплачувати узгоджену суму податкових зобов'язань, а також суму штрафних (фінансових) санкцій, нарахованих контролюючим органом, та пені, за винятком суми, що оскаржується в адміністративному або судовому порядку.

Згідно з абзацом 4 пункту 56.18 ПК України при зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов'язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Таким чином, з фактом узгодження платником податків грошового зобов'язання виникає обов'язок такого платника сплатити зазначене грошове зобов'язання у встановлений ПК України строк.

В даній справі контролюючий орган провів документальну позапланову невиїзну перевірку позивачки з питань взаємовідносин з ПП з тих самих питань і за той самий період, за який позивачка просила провести позапланову перевірку за своєю заявою. На підставі висновків, викладених в акті перевірки, контролюючий орган прийняв податкове повідомлення-рішення про визначення позивачці грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем та застосування штрафних (фінансових) санкцій. Позивачка оскаржила зазначене податкове повідомлення-рішення до суду.

Рішення суду про відмову позивачці в задоволенні позову щодо грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем набрало законної сили, отже зазначене грошове зобов'язання є узгодженим, а у позивачки виник безумовний обов'язок сплатити його до бюджету.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 129, частини першої статті 129-1  Конституції України основними засадами судочинства є обов'язковість судового рішення. Судове рішення є обов'язковим до виконання.

Зважаючи на викладене, у контролюючого органу відсутні правові підстави не брати до уваги факт узгодження грошового зобов'язання платником податків, судове рішення, яке набрало законної сили, з огляду на обставини, на які посилається платник податків в обґрунтування своєї заяви до контролюючого органу про проведення позапланової перевірки, та, з цією метою призначати проведення позапланової документальної перевірки з питань та за період, які вже перевірялись.

Отже, відмова контролюючого органу в проведенні перевірки відомостей та фактів, що, на думку позивачки, можуть свідчить на її користь в частині здійснення господарських операцій з контрагентом  є обґрунтованою.

ВИСНОВОК: Розуміючи, що права платника податків звужені процесуальним Законом, необхідно використовувати всі важелі впливу («творчий підхід», процесуальна диверсія») при оскарженні спірних рішень фіскального органу, навіть штучно створюючи «господарські та цивільні процеси з контрагентами»  з метою доведення реального характеру господарської операції і навіть шляхом зупинення провадження у адміністративній справі до моменту розгляду пов’язаних судових проваджень, адже до моменту прийняття апеляційною інстанцією судового рішення у адміністративній справі податкове зобов’язання вважається не узгодженим !!!

Матеріал по темі: «Про «нікчемність» правочинів та «фіктивність» контрагентів у податкових спорах»

Теги: нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, акт проверки, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов