Визначення декларантом митної вартості товарів: витребування документів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування  додаткових документів для підтвердження задекларованої митної вартості товарів декларанта.

23 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ № 816/921/17, адміністративне провадження №К/9901/709/18 (ЄДРСРУ № 77361202), справа № 820/1761/17, адміністративне провадження №К/9901/3094/17 (ЄДРСРУ № 77361257) та справа №815/137/17, адміністративне провадження №К/9901/2327/17 (ЄДРСРУ № 77361266) … досліджував питання додаткового витребування документів від декларанта для підтвердження митної вартості товарів.

Відповідно до статей 49, 50 Митного кодексу України митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Відомості про митну вартість товарів використовуються, зокрема, для нарахування митних платежів.

Згідно з частиною першою  статті 51, частиною першою статті 52 Митного кодексу України митна вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України, визначається декларантом відповідно до норм цього Кодексу; заявлення митної вартості товарів здійснюється декларантом або уповноваженою ним особою під час декларування товарів у порядку, встановленому розділом VIII цього Кодексу та цією главою.

(!!!) Як встановлено частиною другою статті 52 Митного кодексу України, декларант зобов'язаний: заявляти митну вартість, визначену ними самостійно, у тому числі за результатами консультацій з митним органом; подавати митному органу достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об'єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню; нести всі додаткові витрати, пов'язані з коригуванням митної вартості або наданням митному органу додаткової інформації.

Згідно з частинами першою, другою статті 53 Митного кодексу України у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає митному органу документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення. Документами, які підтверджують митну вартість товарів, зокрема, є: декларація митної вартості та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості; зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності; рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об'єктом купівлі-продажу); якщо рахунок сплачено - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару; за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару.

Відповідно до частини третьої статті 53 Митного кодексу України у разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу митного органу зобов'язані протягом 10 календарних днів надати (за наявності) додаткові документи.

Згідно з положенням частини четвертої вказаної статті у разі якщо орган доходів і зборів має обґрунтовані підстави вважати, що існуючий взаємозв'язок між продавцем і покупцем вплинув на заявлену декларантом митну вартість, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу органу доходів і зборів, крім документів, зазначених у частинах другій та третій цієї статті, подає (за наявності) визначені в ній документи.

Відповідно до частини першої статті 54 Митного кодексу України контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості.

ВАЖЛИВО: Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що органи доходів і зборів мають право здійснювати контроль правильності обчислення декларантом митної вартості, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, зокрема, витребування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей. Такі сумніви можуть бути зумовлені неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів, невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів, порівнянням рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено, і таке інше.

Наявність у митного органу обґрунтованого сумніву в правильності визначення митної вартості є обов'язковою, оскільки з цією обставиною закон пов'язує можливість витребування додаткових документів у декларанта та надає органу доходів і зборів право вчиняти наступні дії, спрямовані на визначення дійсної митної вартості товарів.

Таке правозастосування узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 31.03.2015 у справі № 21-127а15 та від 02.06.2015р. у справі №  21-498а15.

Згідно ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Так, в п.71 рішення ЄСПЛ у справі «Звежинський проти Польщі» (заява №34049/96), європейський суд зазначив, що позбавлення майна, у значенні цього речення, може бути виправданим, лише якщо воно відбувається в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом. Крім того, будь-яке втручання у право власності має відповідати критерію пропорційності. Суд звертає увагу, що під час втручання необхідно дотримуватися «справедливої рівноваги» між загальними інтересами суспільства і вимогами захисту основних прав людини (рішення у справі «Pressos Compania Naviera S.» та інші проти Бельгії» від 20.11.1995р., п.38). Цю рівновагу буде порушено, якщо людині доведеться нести надто специфічний або надмірний тягар (рішення у справі «Спорронга і Льонрота»). При цьому, в п.73 Є/Суд підкреслює, що, розглядаючи питання, які мають загальний інтерес, органи державної влади повинні діяти коректно і дуже послідовно (рішення у справі «Беєлер проти Італії»).

Також необхідно зауважити, що ЄСПЛ прийняв низку рішень і у справах щодо України, в яких було встановлено порушення вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції, в яких причиною визнання порушення, серед іншого, було порушення справедливого балансу, нечіткість та неузгодженість законодавства.

Так, зокрема, згідно рішення у справі «TOB «Полімерконтейнер» проти України» (заява №23620/05), будь-яке втручання, включаючи те, яке виникло в результаті заходів для забезпечення сплати податків, не повинно порушувати «справедливого балансу» між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на зацікавлену особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У справах «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/05) від 14.10.2010р. та «Серков проти України» (заява №39766/05 від 07.07.2011р.) ЄСПЛ дійшов висновку що, по-перше, національне законодавство не було чіткім і узгодженим та не відповідало вимозі «якості закону» і не забезпечувало адекватного захисту від свавільного втручання у майнові права заявника; по - друге, національними органами не було дотримано вимогу законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.

Підсумовуючи зазначене вище вбачається, що по-перше: витребуванню підлягають лише ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості; по-друге: визначення митної вартості не за першим методом можливе тільки тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

В свою чергу, витребування додаткових документів можливе лише у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, яка була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. При цьому, сумніви митниці є обґрунтованими, якщо надані декларантом документи містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

ВИСНОВОК: Чинне законодавство зобов'язує митницю зазначити конкретні обставини, які викликали відповідні сумніви, причини неможливості їх перевірки на підставі наданих декларантом документів, а також обґрунтувати необхідність перевірки спірних відомостей та зазначити документи, надання яких може усунути сумніви у їх достовірності.

Встановивши відсутність достатніх відомостей, що підтверджують задекларовану митну вартість товарів, митниця повинна вказати, які саме складові митної вартості товарів є непідтвердженими, чому з поданих документів неможливо встановити дані складові, та які документи необхідні для підтвердження того чи іншого показника.

Теги: митне оформлення товарів, витребування додаткових документів, сумніви у вартості товарів, сумніви митниці, достовірність інформації,  метод визначення митної вартості, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості пільгового розмитнення транспортного засобу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості пільгового розмитнення транспортного засобу ввезеного для власного користування, вперше та протягом календарного року.

23 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/479/18, адміністративне провадження №К/9901/62467/18 (ЄДРСРУ №77361009) досліджував питання доведення правомірності застосування під час процедури митного оформлення автомобіля податкової пільги, наданої пунктом 15 підрозділу 5 розділу ХХ Податкового кодексу України.

Так, пільгове розмитнення при митному оформленні транспортного засобу, в рамках вказаної норми, здійснюється з тих підстав, що автомобіль ввезено для власного користування, вперше та протягом календарного року, а отже повинно відбуватися застосування пільги (занижених ставок) зі сплати акцизного збору на підставі пункту 15 підрозділу 5 розділу ХХ Податкового кодексу України.

Фабула справи: Автомобіль був завезений нерезидентом на митну територію України не вперше на протязі календарного року, однак платник податку - позивач не знав про те, що уповноважена ним особа ввозила на територію України інші транспортні засоби для інших осіб, а отже на думку платника податку, це не повинно впливати на право пільгового розмитнення для останнього.

За змістом пункту 15 підрозділу 5 розділу ХХ Податкового кодексу України (у редакції Закону №  1389) тимчасово, до 31 грудня 2018 року, встановлено ставки акцизного податку на товари, що використовувалися серед іншого, за кодом товару (продукції) згідно з УКТ ЗЕД 8703  31  90 у розмірі 0,103 євро за 1 куб. см об'єму циліндрів двигуна.

ВАЖЛИВО: Абзацом другим цього пункту визначено, що ставки акцизного податку, встановлені цим пунктом, не застосовуються для легкових автомобілів, серед іншого, якщо вони ввозяться на митну територію України особою для власного використання або на користь інших осіб за договорами купівлі-продажу, міни, поставки, дарування, комісії, доручення, поруки, інших господарських та цивільно-правових договорів або за рішенням суду в кількості понад один легковий автомобіль протягом календарного року.

Безпідставність застосування ставок акцизного збору, визначених пунктом 15 підрозділу 5 розділу ХХ Податкового кодексу України, доводиться податковим органом на підставі того, що ввезений нерезидентом легковий автомобіль є другим транспортним засобом, ввезеним цією особою у відповідному році.

Судом встановлено, що протягом календарного року зазначеним нерезидентом ввезено декілька легкових автомобілів за дорученнями громадян України та митне оформлення яких проведене із застосуванням норм Закону №1389.

З урахуванням зазначеного Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо безпідставного застосування декларантом у процесі розмитнення ставок, передбачених пунктом 15 підрозділу 5 розділу ХХ Податкового кодексу України, а відтак наявності складу податкових правопорушень, покладених в основу прийняття спірних податкових повідомлень-рішень.

Суд вказує, що системний аналіз положень Закону України «Про внесення зміни до підрозділу 5 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України щодо стимулювання розвитку ринку вживаних транспортних засобів» від 31 травня 2016 року № 1389-VIII дозволяє прийти до висновку, що запровадження законодавцем знижених ставок акцизного податку спрямоване на стимулювання розвитку ринку автотранспортних засобів в Україні та збільшення надходжень до державного бюджету за рахунок детінізації автомобільної галузі.

Водночас абзацом другого пункту 15 підрозділу 5 розділу ХХ Податкового кодексу України встановлено обмеження, які не дозволяють недобросовісним декларантам зловживати наданими пільговими преференціями та завдавати шкоди суспільним інтересам.

ВАЖЛИВО: До таких обмежень віднесено ввезення на митну територію України легкових автомобілів особою на користь інших осіб за договорами купівлі-продажу, міни, поставки, дарування, комісії, доручення, поруки, інших господарських та цивільно-правових договорів в кількості понад один легковий автомобіль протягом календарного року, що і було виявлено податковим органом під час проведення перевірки та підтверджено судами за наслідком судового розгляду.

Доводи, наведені у касаційній скарзі, про неврахування судами попередніх інстанцій факту першої реєстрації автомобіля на ім'я позивача, а також того, що платник податків не міг знати і не повинен знати про те, що уповноважена ним особа ввозила на територію України інші транспортні засоби для інших осіб, є неприйнятними, виходячи з того, що ці обставини не впливають на наявність чи відсутність складу податкового правопорушення, оскільки абзацом другим пункту 15 підрозділу 5 розділу ХХ Податкового кодексу України не встановлено жодних винятків.

(!!!) Крім того, відповідно до законодавства декларант несе відповідальність за достовірність усіх відомостей, зазначених у митній декларації.

ВИСНОВОК: Так як декларант, під час здійснення процедури розмитнення, діє в інтересах та за рахунок клієнта, а норми діючого законодавства не встановлюють жодних винятків, то пільгові ставки акцизного податку не застосовуються для легкових автомобілів, завезених в кількості понад один легковий автомобіль протягом календарного року, навіть якщо платник податків не знав або не міг знати про те, що уповноважена ним особа ввозила на територію України інші транспортні засоби для інших осіб.

P.s. Подання декларантом недостовірних відомостей до митного органу, якщо це не охоплювалося умислом довірителя, не позбавляє останнього права звернутися до суду з відповідним регресним позовом в порядку цивільного судочинства.

Теги: пільгове розмитнення транспортного засобу, пільгові ставки акцизного податку, понад один автомобіль, завезений на митну територію, склад податкового правопорушення, судова практика, Адвокат Морозов

Незаконна податкова перевірка не породжує жодних юридичних наслідків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скасування (визнання протиправним) наказу про проведення податкової перевірки нівелює юридичні наслідки останньої та є беззаперечною підставою для скасування податкового повідомлення – рішення.

24 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №808/1746/15, адміністративне провадження №К/9901/31134/18 (ЄДРСРУ № 77360853) досліджував питання правових наслідків скасування (визнання протиправним) в судовому порядку наказу про проведення податкової перевірки.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, згідно із пунктом 75.1 статті 75 Податкового кодексу України (далі - ПК України) контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Відповідно до підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов'язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

В силу пункту 78.4 статті 78 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом. Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено під розписку копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки

Як зазначено у пункті 86.1 статті 86 ПК України результати перевірок (крім камеральних та електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності). У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.

В акті перевірки зазначаються як факти заниження, так і факти завищення податкових зобов'язань платника (пункт 86.10 статті 86 ПК України).

У свою чергу, положеннями пункту 86.8 статті 86 ПК України передбачено, що податкове повідомлення-рішення приймається керівником контролюючого органу (його заступником) протягом десяти робочих днів з дня, наступного за днем вручення платнику податків акта перевірки у порядку, передбаченому статтею 58 цього Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень (за результатами фактичної перевірки - з дня реєстрації (надходження) акта такої перевірки до контролюючого органу за основним місцем обліку платника податків), а за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків.

З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що здійснення перевірки є необхідною передумовою для винесення податкових повідомлень-рішень у разі встановлення контролюючим органом порушень податкового та іншого законодавства, дотримання якого контролюється податковими органами, тому за відсутності проведеної перевірки як юридичного факту у контролюючого органу відсутня компетенція на винесення податкового повідомлення-рішення.

Така компетенція не виникає в силу самого лише факту вчинення платником податків податкового правопорушення. Для визначення контролюючим органом грошових зобов'язань платникові податків шляхом прийняття податкового повідомлення-рішення в зв'язку допущеними таким платником порушеннями необхідно дотриматися певних умов, а саме - спочатку провести податкову перевірку.

Матеріал по темі: «Оскарження наказу про проведення перевірки не є спором про право»

01 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №821/1667/16, адміністративне провадження №К/9901/41407/18 вказав, що з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку.

Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої, а саме - компетенції у податкового органу на прийняття акту індивідуальної дії (податкового повідомлення-рішення).

Наведене правозастосування узгоджується з висновками Верховного Суду України у постанові від 27 січня 2015 року (справа №21-425а14), а також Верховного Суду у постановах від 06 лютого 2018 року (справа №802/1241/17-а) та від 21 лютого 2018 року (справа №821/371/17).

Нормами ПК України, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. Невиконання цих вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 16 лютого 2016 року (справа №826/12651/14) та у постанові Верховного Суду від 17 березня 2018 року (справа N1570/7146/12).

Тобто у разі визнання перевірки незаконною така перевірка відсутня як юридичний факт, що виключає наявність у податкового органу компетенції на прийняття податкового повідомлення-рішення. У такому випадку висновки акта перевірки, визнаної протиправною, не повинні оцінюватися судом. Податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню в силу незаконності податкової перевірки та відсутності правових наслідків такої.

Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у ряді своїх рішень, зокрема від 17.01.2018 провадження № К/9901/1895/18 по справі  №1570/7146/12 (ЄДРСРУ № 71692623) та від 16.01.2018 р. у справах № 2а/1570/4582/11, провадження № К/9901/924/18 (ЄДРСРУ № 71630461) та № 826/442/13-а, провадження № К/9901/898/18 (ЄДРСРУ № 71630409) підтвердив вищевказане.

ВИСНОВОК: Отже, у випадку незаконності перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії (податкове повідомлення – рішення) підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Матеріал по темі: «Наслідки визнання протиправним та скасування наказу про проведення податкової перевірки»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, позапланова перевірка, скасування наказу, визнання протиправним , оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Особливості встановлення порядку спільного користування квартирою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості встановлення порядку спільного користування квартирою.

Право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахуванням принципів ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Держави-учасниці Конвенції зобов’язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні. Зазначене положення в Україні закріплено на конституційному рівні принципом непорушності права власності (ст. 41 Конституції України).

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

В той же час згідно ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За ст.ст. 316, 317, 319 ЦК України, право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно  статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтями  386, 391 ЦК України визначено, що  власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 150 ЖК України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Відповідно до ст. 63 ЖК України,  предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також однокімнатний жилий будинок.

Відповідно до пункту 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» - в силу ст. 104 ЖК суд вправі задовольнити вимоги члена сім'ї наймача про поділ жилого приміщення, якщо жилу площу, що припадає на нього (або з урахуванням укладеної угоди про порядок користування жилим приміщенням), може бути виділено у вигляді ізольованого приміщення, яке складається з однієї або кількох кімнат, розмір якого не менше встановленого для надання одній особі. При поділі жилого приміщення за вимогою члена сім'ї наймача йому може бути виділено ізольоване жиле приміщення розміром меншим за жилу площу, що припадає на нього.

4 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 333/3048/16-ц, провадження № 61-3994св18 (ЄДРСРУ № 73368996) вказав, що відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Окремо необхідно зробити наголос на тому, що згідно з правовим висновком Верховного суду України, викладеного в Постанові від 03.04.2013 р. у справі № 6-12цс13 вбачається: «Виходячи з аналізу зазначеної правової норми (ст.358 ЦК України) слід дійти висновку, що ця норма регулює саме порядок здійснення права часткової власності, тобто порядок користування спільною частковою власністю без її поділу в натурі, наслідком якого є припинення права спільної часткової власності. Зокрема при встановленні порядку користування будинком кожному із співвласників передається в користування конкретна частина будинку, виходячи із його частки в праві спільної власності на будинок. Разом з тим виділені у користування приміщення можуть бути і неізольовані і не завжди точно відповідати належним співвласникам часткам, оскільки встановлення порядку користування майном не припиняє право спільної часткової власності на це майно.

Встановлення співвласниками порядку користування будинком з виділенням конкретних приміщень в натурі, не припиняє право спільної часткової власності, оскільки такі частини не перетворюються в об'єкт самостійної власності кожного з них.

У тих випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток в праві власності на будинок».

Ця стаття свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.

(!!!) Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.

У цьому випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею. Тому критерій необхідності виділення в користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов'язковим.

ВИСНОВОК: Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Такий же висновок застосування норм матеріального права викладено в постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-1500цс15.

P.s. Проблемні питання оплати комунальних послуг співмешканцями:

Згідно з п.п.3, 5 Постанови КМУ від 26.07.1999р. №1357 «Про затвердження Правил користування електричною енергією для населення» у разі коли об'єкт побутового споживача перебуває у власності (користуванні) декількох осіб, електропостачальник укладає договір з одним із співвласників (користувачів) за умови наявності письмової згоди всіх інших співвласників (користувачів), про що робиться відповідна відмітка в договорі. У разі розташування об'єктів побутового споживача за різними адресами побутовий споживач повинен укласти окремий договір щодо кожного об'єкта.

Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної і гарячої води і водовідведення, затверджених Постановою КМУ №630 від 21.07.2003 р. взагалі не передбачено можливості встановлення декількох засобів обліку наданих послуг в один об'єкт споживання.

Згідно з п.10 Правила постачання природного газу, затвердженого Постановою КМУ за однією поштовою адресою укладається один договір постачання природного газу. У разі коли об'єкт побутового споживача перебуває у власності кількох осіб, договір укладається з одним із співвласників, за умови письмової згоди усіх співвласників, про що робиться відмітка в договорі.

Відповідно до п.п.41, 42 «Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями», затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 року №572 розподіл загальних витрат на освітлення, опалення, ремонт підсобних приміщень квартир, в яких проживає два і більше власників, провадиться за узгодженням мешканців квартири. Спори між власниками у квартирах, в яких проживає два і більше власників про розподіл витрат на оплату комунальних та інших послуг розв'язуються судом.

У разі пред’явлення позовної вимоги щодо розподілу комунальних рахунків до участі у справі необхідно обов’язково залучати підприємство, яке є постачальником житлово – комунальних послуг у якості третьої особи без самостійних вимог.

Теги: спільна часткова власність, спільне користування квартирою, розподіл комунальних рахунків, поділ майна, частики при поділі майна, спільне користування, співмешканці, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення інфляційних втрат, нарахованих на позадоговірне грошове зобов'язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення інфляційних втрат, нарахованих на позадоговірне грошове зобов'язання (незаконно стягнутий виконавчий збір), що виникло на підставі статті 1212 ЦК України.

17 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/2552/17 (ЄДРСРУ № 77159132) досліджував питання стягнення шкоди, завданої неправомірними діями органу державної виконавчої служби, зокрема безпідставним стягненням виконавчого збору.

Позиція Верховного Суду зводиться до того, що на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

ВАЖЛИВО: Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), відшкодування незаконно стягнутої за постановою державного виконавця суми виконавчого збору має відбуватися на підставі статті 1212 ЦК України.

Окремо необхідно вказати, що в цій же Постанові зроблено висновок, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Тобто держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади, має бути відповідачем (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року у справі № 233/4415/16-ц, провадження № 61-12630св18 (ЄДРСРУ № 76290741).

(!!!) При цьому також у постанові Великої Палати зазначено, що необхідності зазначення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись процесуальний закон не встановлює, як і не встановлювала відповідна норма у редакції ГПК України, чинній до 15 грудня 2017 року, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення  (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 вересня 2018 року по справі №  910/19960/15 (ЄДРСРУ № 76690247).

Отже, резолютивні частини рішень у зазначених спорах не повинні містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23 серпня 2018 року по справі №  904/8399/17 (ЄДРСРУ № 76623604).

В даній справі Касаційний господарський суд вважає, що предметом позову є стягнення згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України інфляційних втрат, нарахованих на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України.

З огляду на зазначене Касаційний господарський суд відхиляє аргументи про те, що у цьому разі до спірних правовідносин застосовуються положення статей 22, 1166, 1173, 1174 ЦК України, а не частини 2 статті 625 ЦК України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори та інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

Відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

(!!!) Статтю 625 ЦК України розміщено у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Отже, положення розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 ЦК України).

Таким чином, дія статті 625 ЦК України поширюється на всі види грошових зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України. Тому у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 910/22034/15, від 01.10.2014 № 6-113цс14 (зобов'язання з відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням) та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17, від 16.05.2018 у справі № 14-16цс18 де суд відступив від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, про те, що положення статті 625 ЦК України щодо індексу інфляції застосовується лише до договірних, а не деліктних правовідносин.

P.s.  Колегія суддів також не взяла до уваги посилання на правові висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2018 у справі № 910/13889/17 та від 12.07.2018 у справі № 910/13314/17, в яких міститься інший правовий висновок стосовно подібних правовідносин, оскільки згідно з пунктом 1 частини 2 статті 45 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" саме Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

P.s.s. Згідно з висновками Верховного Суду викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду, від 06.06.2018 у справі № 921/16/14-г/15 та постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 31.07.2018 у справі № 921/311/16-г на які посилається ВДВС у своєму відзиві, що Законом України "Про виконавче провадження" (частина 2 статті 74) встановлено спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства не відповідає предмету спору, адже  у цій справі предметом позову є стягнення згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України інфляційних втрат, нарахованих на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України, а не оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору.

Теги: позадоговірне грошове зобовязання, 1212 ЦК України, стягнення інфляційних втрат, виконавчий збір, оскарження рішення державного виконавця, стягнення шкоди, інфляційні збитки, відповідач держава, судова практика, Адвокат Морозов

Відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика палата Верховного суду: умови за яких відшкодування шкоди здійснюється особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

03 жовтня 2018 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 760/15471/15-ц, провадження № 14-316цс18 (ЄДРСРУ № 77197537) досліджувала питання відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована.

1. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянная проти Росії» (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».

Крім того, у статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

Відповідно до вимог статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Разом з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний чинник.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці

Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій).

За вимогами статті 27 Закону України «Про страхування» та статті 993 ЦК України до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому в деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією.

Тобто страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування», шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність.

ВИСНОВОК 1: Суди правильно вважали, що спір між двома господарюючими суб'єктами (страховими компаніями) повинен бути вирішений за правилами іншого судочинства (господарського), оскільки солідарне стягнення із заподіювача шкоди та страховика за встановлених судом обставин є неможливим.

Оскільки закриття провадження у справі не перешкоджає позивачу у зверненні для захисту своїх прав до належного суду, то безпідставними є наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судом права позивача на судовий розгляд.

2. Правильними є висновки суду про відмову в задоволенні позову в частині вимог до фізичних осіб з огляду на таке.

Суд обґрунтовано вважав, що позовні вимоги про солідарне стягнення страхового відшкодування з відповідачів не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки правовідносини з ПрАТ «ХХХ» є договірними, а правовідносини з ОСОБА_4 випливають із зобов'язання з відшкодування шкоди (позадоговірні зобов'язання); вимоги ж до ОСОБА_3 заявлені лише у зв'язку з тим, що він є власником автомобіля (джерела підвищеної небезпеки).

Відповідно до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Особою, яка зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є фізична або юридична особа, що на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди, позички тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Якщо особа під час керування транспортним засобом має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії і реєстраційний документ на транспортний засіб, переданий їй власником або іншою особою, яка на законній підставі використовує такий транспортний засіб, то саме ця особа буде нести відповідальність за завдання шкоди (пункт 2.2 Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306).

Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Отже, страховик відповідальності особи, яка винна у дорожньо-транспортній пригоді, на підставі спеціальної норми статті 29 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» здійснює відшкодування витрат, пов'язаних з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, а різницю між реальними збитками і відновлювальним ремонтом пошкодженого транспортного засобу з урахуванням зносу (у разі наявності такої різниці) на підставі статті 1194 Цивільного кодексу України відшкодовує особа, яка завдала збитків.

Такі висновки суду відповідають також правовій позиції Верховного Суду України, викладеним у постановах від 22.03.2017 у справах №3-1344гс16, 3-1304гс16.

У разі якщо деліктні відносини поєдналися з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування є страховик завдавача шкоди. Такий страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у порядку, передбаченому Законом № 1961-IV. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього.

ВИСНОВОК 2: Відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно із цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виникло обов'язку з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених статтею 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. У такому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.

Покладання обов'язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV).

Такий висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), і відступати від неї не вбачається підстав.

Матеріал по темі: «Відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування: до кого пред’являти позов?»

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов