27/08/2018

Проведення податкової перевірки ТОВ в рамках службового розслідування


Адвокат Морозов (судовий захист)


Позапланова документальна виїзна перевірка платника податків в рамках службового розслідування відносно посадових осіб контролюючого органу ДПІ.

21 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №2а/0470/12690/12, адміністративне провадження №К/9901/3269/18 (ЄДРСРУ № 76004689) досліджував питання проведення позапланової документальної виїзної перевірки платника податків в рамках службового розслідування відносно посадових осіб контролюючого органу ДПІ.

Суть справи: головою ДПА в області направлено до підконтрольної ОДПІ окреме доручення «Про проведення службового розслідування», відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 13.06.2000 року № 950 «Про затвердження порядку проведення службового розслідування стосовно державних службовців», яким було зобов'язано начальника підконтрольної ОДПІ розпочати службове розслідування у відношенні посадових осіб відділення ОДПІ, які здійснювали планову документальну перевірку ТОВ і крім того, зобов'язано відповідно до підпункту 78.1.12 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України розпочати позапланову перевірку цього ТОВ.

На виконання вказаного, керівником ОДПІ з посиланням на вищезазначене окреме доручення прийнято наказ  про проведення службового розслідування яке було розпочате у відношенні посадових осіб ОДПІ, які здійснювали планову документальну перевірку ТОВ і  на підставі вимог підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20, підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.12 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України ОДПІ прийнято наказ «Про проведення позапланової документальної виїзної перевірки ТОВ з питань взаємовідносин з ПП в рамках службового розслідування відносно посадових осіб ОДПІ.

Так, статтею 20 Податкового кодексу України передбачено, що органи державної податкової служби мають право проводити перевірки платників податків (крім Національного банку України) в порядку, встановленому цим Кодексом.

Відповідно до підпункту 75.1.2 пункту 75 статті 75 Податкового кодексу України, документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з обставин, визначених цим Кодексом.

Згідно із підпунктом 78.1.12 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких обставин, зокрема, органом державної податкової служби вищого рівня в порядку контролю за діями або бездіяльністю посадових осіб органу державної податкової служби нижчого рівня здійснено перевірку документів обов'язкової звітності платника податків або матеріалів документальної перевірки, проведеної контролюючим органом нижчого рівня, і виявлено невідповідність висновків акта перевірки вимогам законодавства або неповне з'ясування під час перевірки питань, що повинні бути з'ясовані під час перевірки для винесення об'єктивного висновку щодо дотримання платником податків вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби.

ВАЖЛИВО: Рішення про проведення документальної позапланової перевірки в цьому випадку приймається органом державної податкової служби вищого рівня лише у тому разі, коли стосовно посадових осіб органу державної податкової служби нижчого рівня, які проводили документальну перевірку зазначеного платника податків, розпочато службове розслідування або порушено кримінальну справу.

Згідно з пунктом 78.4 статті 78 зазначеного Кодексу, про проведення документальної позапланової перевірки керівник органу державної податкової служби приймає рішення, яке оформлюється наказом.

Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено під розписку копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки.

ВИСНОВОК: Наведені правові норми свідчать про те, що прийняття рішення щодо проведення документальної позапланової перевірки належить до повноважень контролюючого органу вищого рівня і наказ про її проведення приймається керівником зазначеного органу.

Аналогічне рішення викладене у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 серпня 2018 року у справі №813/4649/15, адміністративне провадження №К/9901/27388/18 (ЄДРСРУ № 75906714).



P.s. в розглядуваному випадку спірний наказ про проведення документальної позапланової перевірки ТОВ в рамках службового розслідування прийнято не керівником органу ДПС вищого рівня, як того вимагає підпункт 78.1.12 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, а керівником ОДПІ, стосовно посадових осіб якої здійснювалось службове розслідування, а отже … спірний наказ підлягає скасуванню!!!

P.s.s. Протилежний випадок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року у справі №822/2770/17, адміністративне провадження №К/9901/25550/18 (ЄДРСРУ № 73084538).







Теги: наказ на перевірку, перевірка платника податку, ОДПІ, податкова, контролюючий орган, службове розслідування, проверка налогоплательщика, невідповідність висновків акта перевірки, налоговая проверка, судова практика, Адвокат Морозов


Упущена вигода: склад правопорушення та тягар доказування


Адвокат Морозов (судовий захист)


Необхідні елементи для відшкодування збитків (упущеної вигоди) та тягар доказування.

03 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 923/700/17 (ЄДРСРУ № 75770409) вказав, що аналіз норм права дає підстави для висновку, що відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негативного результату такої поведінки (збитків), причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками, вини правопорушника. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

(!!!) Отже, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких утворює склад правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності.
При цьому на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.
Суб'єктом права вимоги (потерпілим) у зазначеному зобов'язанні може бути будь-яка особа, якій заподіяно шкоду. Носієм обов'язку відшкодувати шкоду, в свою чергу, можуть виступати: безпосередній заподіювач шкоди та інші особи (незавдавачі шкоди),на яких законом покладено обов'язок із відшкодування шкоди.

ВАЖЛИВО: Вимагаючи відшкодування збитків у виді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - наслідком такої протиправної поведінки.
Разом із тим відповідно до частини 1 статті 142 Господарського кодексу України прибуток (доход) суб'єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань.

Неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб'єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.

При цьому пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (постанови Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі № 923/2075/15, від 09.12.2014 у справі № 5023/4983/12).

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити , що збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов'язане з утиском його інтересів, як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

Статтею 22 ЦК України визначено поняття збитків, яке поділяється на дві частини (види): реальні збитки і упущена вигода.

Реальні збитки - це втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.
Упущена вигода - це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Обґрунтовуючи вимогу про стягнення з відповідачів збитків позивач зазначив, що в результаті протиправної поведінки відповідачів, позивач отримав ці збитки.
Визначення поняття збитків є також у ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України, відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Отже, відшкодування збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності особи; шкідливого результату такої поведінки (збитків), наявності та розміру понесених збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з елементів відповідальність у вигляду відшкодування збитків не наступає.

Відповідно до ч. 1 ст. 623 ЦК України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Упущена вигода - це доход або прибуток, який міг би одержати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності в разі здійснення зовнішньоекономічної операції і який він не одержав внаслідок дії обставин, що не залежать від нього, якщо розмір його передбачуваного доходу або прибутку можна обґрунтувати.
Отже, для правильного вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач.
За загальними правилами судового процесу, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстав своїх вимог і заперечень (ст. 33 Господарського процесуального Кодексу України).

Враховуючи норми ч. 4 ст. 623 Цивільного кодексу України, на кредитора покладений обов'язок довести розмір збитків, заподіяних йому порушенням зобов'язання. При цьому кредитор повинен не тільки точно підрахувати розмір збитків, але і підтвердити їх документально. При обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум або інших цінностей, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином.
Крім того, законодавець встановлює, що при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

ВИСНОВОК: Виходячи з викладеного, позивач повинен довести факт спричинення збитків, обґрунтувати їх розмір, довести безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням збитків і розмір відшкодування. Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою потерпілої сторони.

Окрім цього, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягатиме відшкодуванню. Тобто підставою для відшкодування упущеної вигоди є протиправні дії, які мали наслідком не отримання позивачем доходу, на який він розраховував (Постанова Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 квітня 2018 року у справі   921/377/14-г/7, ЄДРСРУ № 73533016 ).





Теги: упущена вигода, тягар доказування, відшкодування збитків, вимоги кредитора, спричинення збитків, розмір відшкодування, очікуваний дохід, цивільно-правова відповідальність, судова практика, Адвокат Морозов

23/08/2018

Припинення нарахування процентів за кредитним договором


Адвокат Морозов (судовий захист)


У разі пред'явлення до позичальника вимоги право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється.

Верховний Суд у своїй постанові від 14.02.2018 р. № 564/2199/15-ц зазначив, що згідно ст. 611 ЦК України після того, як кредитор направив боржнику вимогу про дострокове погашення кредиту, він змінив терміни повернення кредиту, які були передбачені кредитним договором. Водночас сам кредитний договір припинив свою дію з дати направлення вимоги про дострокове погашення кредиту. Оскільки кредитний договір припинив свою дію, то у кредитора відсутні підстави для стягнення після дати направлення вимоги про дострокове повернення кредиту.

В свою чергу, 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/13715/13-ц, провадження № 61-11145св18 (ЄДРСРУ № 75970017) в черговий раз підтвердив позицію викладену у пунктах 91-93 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц по якій зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється.

(!!!) Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).

Крім того, як вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року по справі № 408/8040/12-ц аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, за релевантністю судових рішень, прийнятих Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в аналогічних справах, свідчить про те, що суд касаційної інстанції дотримується правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16 та в інших. Так, і у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і в аналогічних справах, які переглядалися Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, прийнято рішення, які свідчать про відсутність розходжень у судовій практиці (справи № 756/12263/15-ц, 522/10828/15-ц, 377/471/15-ц, 127/8315/16-ц, 285/1462/15-ц, 2-1283/11, 569/3799/14-ц, 756/4514/16-ц, 750/4903/14 та багато інших). В усіх зазначених справах суд касаційної інстанції виходив із того, що строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов'язанням. Більш того, у цих судових рішеннях містяться посилання на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України у справах № 6-53цс14, 6-3087цс16 та інших аналогічних справах.









22/08/2018

Відшкодування вартості необхідної для проведення митного контролю на залізниці




ВС: здійснення митного огляду залізничних вагонів є митними формальностями, а отже вартість вантажно-розвантажувальних робіт на митниці несе замовник.

16 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи   914/1791/17 (ЄДРСРУ № 75921791) досліджував питання щодо вартості проведених залізницею розвантажувальних, навантажувальних та перевантажувальних робіт, необхідних для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів.
Враховуючи те, що затримка вагонів відбулась у зв'язку з проведенням митного огляду вантажу, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення МК України.

Відповідно до частини першої статті 4 цього Кодексу митний контроль - це сукупність заходів, що здійснюються з метою забезпечення додержання норм цього Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань державної митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку. При цьому митні формальності - це сукупність дій, що підлягають виконанню відповідними особами і органами доходів і зборів з метою дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи.

Статтею 318 МК України визначено, що митному контролю підлягають усі товари, транспортні засоби комерційного призначення, які переміщуються через митний кордон України. Митний контроль здійснюється виключно органами доходів і зборів відповідно до цього Кодексу та інших законів України. Митний контроль передбачає виконання органами доходів і зборів мінімуму митних формальностей, необхідних для забезпечення додержання законодавства України з питань державної митної справи.

Відповідно до статті 336 МК України митний огляд (огляд та переогляд товарів, транспортних засобів комерційного призначення) є формою митного контролю, який здійснюється безпосередньо посадовими особами органів доходів і зборів.

ВАЖЛИВО: Згідно з частиною другою статті 218 МК України розвантажувальні, навантажувальні, перевантажувальні та інші операції, необхідні для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, проводяться підприємствами залізниці за рахунок власників товарів або уповноважених ними осіб.

Оскільки дії щодо здійснення митного огляду є митними формальностями, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що на спірні правовідносини розповсюджуються вимоги статті 218 МК України (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.04.2018 зі справи № 911/4080/16, від 02.05.2018 зі справи № 927/526/17, від 17.05.2018 зі справи   911/1560/17 та від 24.07.2018 зі справи № 907/382/17).

ВИСНОВОК: Таким чином, виходячи із системного аналізу змісту положень статей 28, 31, 32 УМВС, статей 218, 338 МК України, статей 119, 121 Статуту, вартість проведених залізницею розвантажувальних, навантажувальних та перевантажувальних робіт, необхідних для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, має в будь-якому випадку оплачуватися вантажовласниками (вантажовідправниками) або уповноваженими ними особами незалежно від того, чи виявлено митницею факт незаконного переміщення товару під час здійснення митного контролю (аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.03.2018 зі справи № 911/4079/16 та від 03.04.2018 зі справи   911/4080/16).







21/08/2018

Припинення зобов’язань для ФОП з підстав припинення цього статусу



ВС: у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою.

16 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 320/9471/15-ц, провадження № 61-18132св18 (ЄДРСРУ № 75945771) досліджував питання відповідальності фізичної особи – підприємця по зобов’язанням з підстав припинення цього статусу.

Суд вказав, що у статті 52 ЦК України передбачено, що фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.

У пункті 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 зроблено висновок, що у разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою як її права, так і обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою. Висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 04 грудня 2013 року у справі № 6-125цс13 підтверджений в пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17.

ВИСНОВОК: Відповідно до статей 51, 52, 598-609 ЦК, статті 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" однією з особливостей підстав припинення зобов'язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати.

ФОП відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 9 серпня 2017 року у справі № 3-788гс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 12-113гс18.






Теги: ФОП, ФЛП, фізична особа-підприємець, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фопа, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель,  судова практика, Адвокат Морозов



20/08/2018

Законна сила судового рішення при оскарженні податкового повідомлення – рішення


Адвокат Морозов (судовий захист)


Законна сила судового рішення при оскарженні податкового повідомлення – рішення контролюючого органу.

За змістом пункту 56.18 ПК України з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.

При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу грошове зобов'язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Відповідно до підпункту 60.1.4 пункту 60.1 статті 60 ПК України податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними, якщо рішенням суду, що набрало законної сили, скасовується повідомлення-рішення контролюючого органу або сума податкового боргу, визначена в податковій вимозі.

У такому випадку податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними у день набрання законної сили відповідним рішенням суду (пункт 60.5 статті 60 цього Кодексу).

ВАЖЛИВО: Таким чином, з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду про скасування рішення контролюючого органу, яким визначені грошові зобов'язання, останнє вважається відкликаним та не створює будь-яких правових наслідків з моменту його прийняття.

У зв'язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Згідно з приписами частини першої статті 72 КАС України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення) обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Статтею 255 КАС України встановлено, що постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Обставини, які були встановлені постановою, що набрала законної сили, в одній адміністративній справі не можуть оспорюватися в іншій судовій справі за участю тих самих сторін.

Відповідно до частини другої статті 257 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

Отже, законна сила судового рішення - це така його властивість, яка робить рішення загальнообов'язковим для виконання та поширюється на всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадових чи службових осіб та громадян. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

При цьому одним із основних елементів права є принцип правової впевненості, який, серед іншого, передбачає, що в будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 серпня 2018 року у справі №806/1522/15, адміністративне провадження №К/9901/41002/18, ЄДРСРУ № 75906508).


19/08/2018

Недопуск контролюючого органу до перевірки – чи завжди арешт майна?


Адвокат Морозов (судовий захист)


Недопуск контролюючого органу до перевірки та оскарження в судовому порядку наказу про її проведення, унеможливлює задоволення подання податкового органу щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

В продовження теми: «Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків» в якій розглядалось питання підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків заявленому  поза межами 96-годинного строку, окрему увагу заслуговує Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 серпня 2018 року по справі № 804/1453/17, адміністративне провадження № К/9901/37983/18 (ЄДРСРУ № 75906603) суть якої полягає в тому, що у зв'язку з недопуском до проведення перевірки підрозділом органу податкового контролю, якому було доручено її проведення, згідно з Порядком застосування адміністративного арешту платника податків, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 10 жовтня 2013 року № 568, подано звернення про застосування адміністративного арешту майна платника податків.

Необхідно нагадати, що нещодавно, а саме 13 березня 2018 року в рамках справи № 804/1113/16, адміністративне провадження №К/9901/19326/18 (ЄДРСРУ № 72745230) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, відступаючи від встановленої судової практики вказав, що позови платників податків, спрямовані на оскарження рішень (у тому числі наказів про призначення перевірки), дій або бездіяльності контролюючих органів щодо призначення та/або проведення перевірок можуть бути задоволені лише в тому разі, якщо до моменту винесення судового рішення не відбулося допуску посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки. В іншому разі в задоволенні відповідних позовів має бути відмовлено, оскільки правові наслідки оскаржуваних дій за таких обставин є вичерпаними, а отже, задоволення позову не може призвести до відновлення порушених прав платників податків, оскільки після проведення перевірки права платника податків порушують лише наслідки проведення відповідної перевірки.

Повертаючись до основної теми, необхідно зауважити, що з метою підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна ТОВ, застосованого рішенням контролюючого органу, останній звернувся до суду.
Між тим, суд вказав, що за визначенням пункту 94.1 статті 94 Податкового кодексу України адміністративний арешт майна платника податків (далі - арешт майна) є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.

ВАЖЛИВО: Підпунктом 94.2.3 пункту 94.2 ст.94 Податкового кодексу України, зокрема, передбачено, що адміністративний арешт майна може бути застосовано, якщо з'ясовується одна з таких обставин: платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.
Відповідно до п.94.6 ст.94 Податкового кодексу України керівник контролюючого органу (його заступник) за наявності однієї з обставин, визначених у пункті 94.2 цієї статті, приймає рішення про застосування арешту майна платника податків, яке надсилається: платнику податків з вимогою тимчасово зупинити відчуження його майна; іншим особам, у володінні, розпорядженні або користуванні яких перебуває майно такого платника податків, з вимогою тимчасово зупинити його відчуження.
Арешт на майно може бути накладено рішенням керівника контролюючого органу (його заступника), обґрунтованість якого протягом 96 годин має бути перевірена судом (п.94.10 ст.94 Податкового кодексу України).

Пунктом 2 частини 1 статті 183-3 КАС України встановлено, що провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів при здійсненні ними передбачених законом повноважень здійснюється на підставі подання таких органів, зокрема, щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.
Згідно з пунктом 2 частини 5 статті 183-3 КАС України суд ухвалою відмовляє у прийнятті подання у разі, якщо з поданих до суду матеріалів вбачається спір про право.

У випадку виявлення наявності спору про право після відкриття провадження у справі за відповідним поданням, суд закриває провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 157 КАС України.
Спір про право в контексті розглядуваної норми має місце в разі, якщо предметом спору є правовідносини, існування яких є передумовою виникнення підстав для застосування спеціальних заходів, перелічених у статті 183-3 КАС України.
Зокрема, спір про право наявний у разі, коли платник податків висловлює незгоду з рішенням контролюючого органу, що було підставою виникнення обставин для внесення відповідного подання.

ВАЖЛИВО: При цьому КАС України не містить переліку будь-яких критеріїв такої незгоди як підстави для висновку про існування спору про право, а отже у кожному конкретному випадку в залежності від змісту правовідносин суд повинен оцінити форму вираження відповідної незгоди учасника провадження на предмет існування спору.
Така незгода має втілюватись у вчиненні учасником процесу об'єктивно необхідних дій для відновлення порушеного права.
Оскарження відповідачем наказу про проведення документальної перевірки є способом захисту, спрямованим на відновлення порушеного права, зумовленого наслідками такого контрольного заходу.

У спірній ситуації звернення до суду з поданням щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту витікає з правовідносин, які виникли у зв'язку з недопуском до проведення перевірки на підставі вищезазначеного наказу.
Відтак, незгода платника із проведенням перевірки (оскарження в судовому порядку наказу про проведення документальної перевірки) підтверджує існування спору про право в цих правовідносинах.

Враховуючи викладене, оскільки суди під час розгляду справи встановили обставини щодо існування спору про право, що, в свою чергу, виключає наявність підстав для здійснення провадження у цій справі за поданням контролюючого органу в порядку, встановленому статтею 183-3 КАС України, касаційний суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, про наявність підстав для закриття провадження у справі за поданням контролюючого органу про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна Товариства.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вище вбачається, що наслідки недопуску до перевірки контролюючого органу можуть бути колосальними, оскільки прийняти «правильне» рішення в такій екстремальній ситуації (навіть досвідченому юристу) дуже складно, оскільки наслідки…
…разом з тим, при правильному підході та відповідному процесуальному терміні - оскарження дій/рішень податкового органу зводить на нівець всі його спроби застосувати адміністративний арешт майна платника податку та зупинити роботу підприємства.

А отже, рішення платника податків про недопуск на перевірку контролюючого органу по-перше: повинно бути зважене та обґрунтоване і по-друге: своєчасно, тобто в межах процесуальних термінів, оскаржене в судовому порядку.






Теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96-годинного строку, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов

Підвищення кваліфікації Адвоката 2024