Плата за землю з власника нежитлового приміщення у житловому фонді

Адвокат Морозов (судовий захист)

Земельний податок з власника нежитлового приміщення розташованого в житловому фонді.

06.02.2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 826/15139/16 (ЄДРСРУ № 72065353) досліджував факт виникнення податкового зобов'язання за платежем - земельний податок з фізичних осіб, а саме з власника нежитлового приміщення розташованого в житловому фонді.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Згідно з пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками податку (плати за землю) є 1) власники земельних ділянок, 2) земельних часток (паїв), та 3) землекористувачі.

Стаття 270 ПК України закріплює, що об'єктами оподаткування земельним податком є: 1) земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні; 2) земельні частки (паї), які перебувають у власності.

(!!!) Положеннями підпунктів 271.1.1, 271.1.2 пункту 271.1 статті 271 ПК України визначено, що базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Пунктом 287.1 статті 287 ПК України передбачено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Згідно з пунктом 287.8 статті 287 ПК України власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Відповідно до пункту 286.6 статті 286 ПК України на земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб:

1) у рівних частинах - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;

2) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній частковій власності;

3) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі.

Пунктом 286.1 статті 286 ПК України передбачено, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до абзацу 1 пункту 286.5 статті 286 ПК України нарахування фізичним особам сум податку проводиться органами державної податкової служби, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статті 58 цього Кодексу.

Згідно з підпунктом 14.1.42 пункту 14.1 статті 14 ПК України дані державного земельного кадастру - сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі та землекористувачів, підготовлених відповідно до закону.

У підпункті 14.1.72 п. 14.1 статті 14 ПК України закріплено, що земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі -  податок для цілей розділу XIII цього Кодексу).

Землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди (підпункт 14.1.73. пункту 14.1 статті 14 ПК України).

ВАЖЛИВО: На підставі викладених норм вбачається, що для цілей оподаткування земельним податком особа повинна мати статус землевласника/землекористувача, набутого в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Необхідно вказати, що 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та 12.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2225цс16 підтвердив раніше висловлену аналогічну позицію (постанова ВСУ від 11.02.2015 року по справі № 6-2цс15 (№ в ЄДРСРУ 42763573) та серед іншого вказав, що за змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором («Принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою»).

Статтями 125, 126 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

ВИСНОВОК: З огляду на викладені норми суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про те, що власник нежилого приміщення (його частини) є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.  Аналогічна позиція висловлена в постанові ВСУ від 7 липня 2015 року  № 21-775а15.

Таким чином, по-перше: оскільки позивач є власником нежитлового приміщення, за земельну ділянку за яку відповідач нарахував земельний податок, обов'язок зі сплати земельного податку у позивача виник з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Поруч з цим, згідно з підпунктом 14 пункту 24 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, до Державного земельного кадастру вносяться відомості про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, значення якої розраховується за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру на підставі відомостей про земельну ділянку, зазначених у пункті 24, та відомостей про нормативну грошову оцінку земель у межах території адміністративно-територіальної одиниці згідно з підпунктом 8 пункту 22 цього Порядку.

Отже, по-друге:  ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки (ст. 274 ПК України), а тому відсотковий розмір плати за землю, які зайняті житловим фондом, повинен встановлюватися органом місцевого самоврядування відповідної територіальної одиниці.

І окремо необхідно вказати, що у разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

Більше того,  ухвалюючи рішення суд повинен враховувати,  що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти нерухомості (Правова позиція закріплена у Постанові Верховного суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2099цс16 (№ в ЄДРСРУ 62058413).

Теги: земельний податок, плата за землю, ставка оподаткування землі, межі територіально-адміністративної одиниці, нормативно – грошова оцінка землі, відсоткова ставка від оцінки, оціночна вартість землі, судова практика, Адвокат Морозов

Податкові спори: нарахування пені поза межами 1095 днів

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВС/КАС: нарахування пені не повинно здійснюватися за податковими зобов'язаннями поза межами 1095 днів з моменту виникнення обов'язку щодо сплати податку.

06.02.2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 807/2097/16  (ЄДРСРУ № 72064995 ) досліджував питання щодо нарахування пені за податковими зобов'язаннями поза межами 1095 днів з моменту виникнення обов'язку щодо сплати податку.

Відповідно до підпункту 129.1.1. пункту 129.1 статті 129 ПК України, після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов'язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

При цьому, згідно пункту 95.1. статті 95 ПК України (в редакції на час звернення позивача до суду), контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності.

Відповідно до пункту  87.11. статті 87 ПК України, орган стягнення звертається до суду з позовом про стягнення суми податкового боргу платника податку - фізичної особи.

ВАЖЛИВО: Пункт 101.1 статті 101 ПК України визначає, що списанню підлягає безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг.

Податковим кодексом України пеня визначена, як спосіб забезпечення погашення податкового боргу, самі норми щодо порядку нарахування та сплати пені встановлені окремою Главою 12, у той час як штрафні (фінансові) санкції, штрафи передбачені Главою 11 «Відповідальність». Пеня, як спосіб забезпечення податкового боргу нараховується на суму податкового боргу, починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов'язання (при самостійному нарахуванні суми грошового зобов'язання платником податків) або від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов'язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні (при нарахуванні суми грошового зобов'язання контролюючими органами) та закінчується, зокрема, у день зарахування коштів на відповідний рахунок органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Як зазначено в пункті 101.2 цієї статті, під терміном «безнадійний податковий борг» розуміється, зокрема, податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом.

Пунктом 102.1 статті 102 ПК України визначено строк давності - 1095 календарних днів, а пунктом 102.4 цієї статті передбачено, що у разі якщо грошове зобов'язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного у пункті 102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв'язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов'язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.

Отже, в разі спливу 1095 денного строку з дня виникнення податкового боргу, такий борг визнається безнадійним та підлягає списанню, у тому числі пеня та штрафні санкції, а відтак з того часу в податкового органу відсутнє право вживати будь-які заходи щодо стягнення такої суми боргу.

ВИСНОВОК: Таким чином, обов'язок сплати пені пов'язаний з обов'язком погашення податкового боргу. Оскільки в межах спірних відносин сплата податку здійснена поза межами 1095 днів, а сам борг набув статусу безнадійного, нарахування пені на безнадійний борг не здійснюється.

Теги: пеня, 1095 днів, сплата податку, безнадійний борг, нарахування пені, 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу, строк давності, пункт 102.1 статті 102 ПК України, судова практика, Адвокат Морозов

Податкова перевірка на підставі постанови слідчого податкової міліції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прийняття податкового повідомлення – рішення в результаті перевірки проведеної на підставі постанови СЛІДЧОГО податкової міліції: законодавчі передумови та обмеження.

31.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках провадження № К/9901/8901/18 по справі № 2а/0470/6369/12 (ЄДРСРУ № 71979170)  прийняв дуже важливу постанову, яка нарешті повинна поставити всі крапки на «І» у старих «як світ», але актуальних і досі (мене зрозуміють ті, хто йде вже по другому колу!!!) податкових спорах.

Фабула справи: ДПІ, керуючись, зокрема, підпунктом 78.1.11 Податкового кодексу України на підставі наказу від січня 2012 року № Х та на виконання постанови т.в.о. старшого слідчого податкової міліції Державної податкової інстанції в Кіровському районі м. Дніпропетровська про призначення позапланової документальної перевірки від… по кримінальній справі № 99116506 ( ч.2 ст.205 КК України, підприємство ТОВ «Нанотек», код ЄДРПОУ 36094816) проведено перевірку ПАТ «ПАСАТ», за результатами якої складено ППР і які, в свою чергу, оскаржуються.

Вказана справа стосується обмежень прийняття органами ДФС податкового повідомлення-рішення щодо проведеної, на підставі постанови слідчого, податкової перевірки платника податку ЛИШЕ після отримання відповідного судового рішення в кримінальному провадженні.

Актуальність проблеми полягала в тому, що часто – густо адміністративні суди (зокрема і ВАСУ) у податковому спорі вказували, що наведене в п. 86.9 ст. 86 ПК України обмеження щодо прийняття податкового повідомлення-рішення після отримання судового рішення в кримінальному провадженні стосується лише випадків порушення кримінального провадження відносно платника податків, щодо якого призначено перевірку. 

Між тим, це суперечило різним позиціям як Вищого адміністративного суду України так і Верховного суду України, зокрема:

1) «відсутність відповідного рішення суду в кримінальній справі не дає підстав органу податкової служби для прийняття податкового повідомлення-рішення про визначення грошового зобов'язання платнику податків за результатами перевірки, призначеної в рамках кримінальної справи». (Постанова ВСУ від 22.03.2016 року по справі № 2а-1670/7873/11 (№ в ЄДРСРУ 56847206);

2) «тільки у випадку встановлення факту набрання законної сили рішенням у кримінальній справі, в рамках якої призначалася перевірка позивача, перевірці підлягають висновки акту перевірки щодо допущених позивачем правопорушень». (Ухвала ВАСУ від 14.12.2016 року по справі № 2а-6200/11/1470 (№ в ЄДРСРУ 63651190);

3) «оскільки на час прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення були відсутні обвинувальний вирок, що набрав законної сили, та рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, таке податкове повідомлення-рішення є протиправним». (ВАСУ від "27" травня 2014 р. справа №  К/800/48967/13, ЄДРСРУ № 39083011);

4) «Системний та буквальний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що матеріали документальної позапланової виїзної перевірки, проведеної на підставі постанови слідчого, можуть бути підставою для прийняття податкового повідомлення-рішення лише після винесення судом обвинувального вироку, що набрав законної сили, або винесення рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами» (Постанова ВСУ від 27.01.2015 року по справі № 21-494а14 (№ в ЄДРСРУ 42886571) .

Однак, новий Верховний суд чітко вказав, що статтею 78 ПК (тут і надалі в редакції, чинній на час проведення перевірки та прийняття податкових повідомлень-рішень) визначено порядок проведення документальних позапланових перевірок. Так, згідно з підпунктом 78.1.11 пункту 78.1 цієї статті документальна позапланова виїзна перевірка здійснюється, зокрема, у випадку, коли отримано постанову суду (ухвалу суду) про призначення перевірки або постанову органу дізнання, слідчого, прокурора, винесену ними відповідно до закону у кримінальних справах, що перебувають у їх провадженні.

Відповідно до пункту 86.9 статті 86 ПК у разі якщо грошове зобов'язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального закону або закону про оперативно-розшукову діяльність, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки не приймається до дня набрання законної сили відповідним рішенням суду. Матеріали перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються правоохоронному органу, що призначив перевірку. Статус таких матеріалів перевірки та висновків органу державної податкової служби визначається кримінально-процесуальним законом або законом про оперативно-розшукову діяльність.

Разом з тим, відповідно до положень абзацу першого пункту 58.4 статті 58 ПК у разі коли судом за результатами розгляду кримінальної справи про злочини, предметом якої є податки, збори, винесено обвинувальний вирок, що набрав законної сили, або винесено рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами, відповідний контролюючий орган зобов'язаний визначити податкові зобов'язання платника податків за податками та зборами, несплата податкових зобов'язань за якими встановлена рішенням суду, та прийняти податкове повідомлення-рішення про нарахування платнику таких податкових зобов'язань і застосування стосовно нього штрафних (фінансових) санкцій у розмірах, визначених цим Кодексом.

ВИСНОВОК: Верховний суд вказує, що наведені норми підтверджують висновок, що матеріали документальної позапланової виїзної перевірки, проведеної на підставі постанови слідчого, в рамках кримінального провадження по одному платнику податків, можуть бути підставою для прийняття податкового повідомлення-рішення по іншому платнику податків, лише після винесення судом обвинувального вироку, що набрав законної сили, або винесення рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами.

Висновок суду про необхідність скасування податкових повідомлень-рішень є обґрунтованим, оскільки оскаржувані акти індивідуальної дії прийняті до настання обставин, передбачених пунктом 58.4 статті 58 ПК України.

Аналогічна позиція застосування норм права висловлена і Верховним Судом України, зокрема в постанові від 27 січня 2015 року № 21-494а14 (реєстраційний номерів Єдиному державному реєстрі судових рішень 42886571).

Теги: податкове повідомлення-рішення, постанова слідчого податкової міліції, призначення позапланової документальної перевірки, підпункт 78.1.11 Податкового кодексу України, судова практика, Адвокат Морозов

Протокол допиту «фіктивного директора» у податкових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: спростування обставин викладених в протоколі допиту «фіктивного директора» необхідно здійснити шляхом допиту останнього в рамках адміністративної справи.

30.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №  826/2747/13-а (ЄДРСРУ № 71911749) серед іншого вказав, що  з огляду на наявний правовий висновок Верховного Суду України, висловлений у постановах останнього від 05.03.2012 року, від 22.09.2015 року та від 29.03.2017 року за  № 21-421а11, № 810/5645/14 та № 21-1615а16 відповідно до якого податкові накладні, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

(!!!) Отже, оскільки у справі, яка розглядається, містяться відомості, що директор контрагента позивача гр. Х заперечує свою участь у діяльності, зокрема, й у підписанні будь-яких первинних документів, то перевірка та встановлення такої обставини має значення для правильного вирішення спору у цій справі.

Судами ж попередніх інстанцій не перевірялись обставини зазначені у протоколі допиту гр. Х вказана особа не була допитана у судових засіданнях, а отже таким поясненням не надано належної правової оцінки.

З приводу вказаного є лише єдине питання: «Яка із сторін процесу зобов’язана  забезпечити явку «фіктивного директора» контрагента в судове засідання… і якщо все ж таки платник податку (кожна сторона повинна подати докази – ч. 1 ст. 77 КАС України) то як це зробити»?

Нажаль це питання залишається відкритим…хоча на мій суб’єктивний погляд, відповідний інструментарій має  виключно податкове управління з усіма його процесуальними можливостями.

Тим більш платник податку користується принципом «презумпції невинуватості», а обов’язок доказування правомірності свого рішення в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень покладається саме на відповідача (ч.2 ст. 77 КАС України).

Матеріал по темі: «Податкові спори: обов’язок допиту «фіктивного» директора контрагента»

P.s.  І зовсім окремою є тема щодо належності та допустимості, як доказу в адміністративній справі, «протоколу допиту директора контрагента» без наявності вироку по кримінальному провадженню, оскільки будь-яка особа може відмовитися від показань або давати їх під натиском, або обмовити себе, або  відмовитись від них в суді… або, або, або…

Теги: директор контрагента заперечує свою участь у діяльності, фіктивний директор, уявний директор, протокол допиту як доказ, контрагент, оскарження податкового рішення, допит свідка, судова практика, Адвокат Морозов

Контроль правильності обчислення декларантом митної вартості товарів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для витребування від декларанта додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості товарів та умови «обґрунтованого сумніву» митного органу.

18 та 31.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справ № 814/1204/15 (ЄДРСРУ № 71692619), № 810/2839/17  (ЄДРСРУ № 71939061) та № 813/7272/13-а  (ЄДРСРУ № 71939242) досліджував питання щодо визначення митної вартості товарів та витребування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості

Суд вказав, що відповідно до частини першої статті 53 Митного Кодексу України (далі - МК України) у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає митному органу документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення.

У частині другій цієї статті наведений перелік документів, які підтверджують митну вартість товарів.

Частиною третьою статті 53 МК України встановлено обов'язок декларанта або уповноваженої ним особи на письмову вимогу митного органу протягом 10 календарних днів надати (за наявності) додаткові документи, у разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Згідно з положенням частини четвертої вказаної статті, у разі якщо митний орган має обґрунтовані підстави вважати, що існуючий взаємозв'язок між продавцем і покупцем вплинув на заявлену декларантом митну вартість, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу митного органу, крім документів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, подає (за наявності) визначені в ній документи.

Відповідно до частини першої статті 54 МК України контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється митним органом під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості.

ВАЖЛИВО: Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що митні органи мають право здійснювати контроль правильності обчислення декларантом митної вартості, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, зокрема, витребування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей. Такі сумніви можуть бути зумовлені неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів, невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів, порівнянням рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено, і таке інше.

Наявність у митного органу обґрунтованого сумніву у правильності визначення митної вартості є обов'язковою, оскільки з цією обставиною закон пов'язує можливість витребування додаткових документів у декларанта та надає митниці право вчиняти наступні дії, спрямовані на визначення дійсної митної вартості товарів.

(!!!) Разом з тим, витребувати необхідно ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені статтею 53 МК України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

Згідно з положеннями статті 57 МК України визначення митної вартості товарів, які ввозяться в Україну відповідно до митного режиму імпорту, здійснюється за такими методами: 1) основний - за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються (вартість операції); 2) другорядні: а) за ціною договору щодо ідентичних товарів; б) за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; в) на основі віднімання вартості; г) на основі додавання вартості (обчислена вартість); ґ) резервний.

Основним методом визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є перший метод - за ціною договору (вартість операції).

Кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу.

У разі неможливості визначення митної вартості товарів згідно з положеннями статей 59 і 60 МК України за основу для її визначення може братися або ціна, за якою ідентичні або подібні (аналогічні) товари були продані в Україні не пов'язаному із продавцем покупцю відповідно до статті 62 цього Кодексу, або вартість товарів, обчислена відповідно до статті 63 цього Кодексу.

ВИСНОВОК: Кожний наступний метод застосовується, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу.

У разі якщо неможливо застосувати жоден із зазначених методів, митна вартість визначається за резервним методом відповідно до вимог, встановлених статтею 64 цього Кодексу.

Вказане відповідає сталій практиці щодо вирішення подібних спорів, сформованій в тому числі Верховним Судом України, правова позиція якого висловлена в постановах від 31.03.2015 (справа № 21-127а15) і від 30.06.2015 (справа № 21-591а15).

P.s. Більше того ВС вказує, що митниця, крім номера та дати митних декларацій, яка була взята за основу для визначення митної вартості оцінюваних товарів, повинна також навести пояснення щодо зроблених коригувань на обсяги партії ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, умов поставки, комерційних умов тощо та зазначити докладну інформацію і джерела, які використовувалися митним органом при визначенні митної вартості оцінюваних товарів із застосуванням резервного методу.

Крім того, обов'язок доведення того, що пов'язаність між продавцем та покупцем вплинув на митну вартість задекларованого товару, лежить на органі доходів і зборів. У разі якщо орган доходів і зборів не справляється із цим обов'язком, то необхідно вважати, що взаємовідносини, зазначені у частині дванадцятій статті 58 МК України, не вплинули на ціну оцінюваних товарів.

Теги: митниця, переміщення товарів через митний кордон, митні декларації, митна вартість товарів, встановлення митної вартості, імпорт, митний режим, метод, судова практика, Адвокат Морозов

Пеня за несвоєчасне відшкодування суми ПДВ з Державного бюджету України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розмір, порядок і підстави для нарахування та стягнення пені за несвоєчасне відшкодування податку на додану вартість з Державного бюджету України.

30.01.2018 р. по справі №825/1835/15-а  (ЄДРСРУ № 71911867) та  31.01.2018 р.  в рамках справ № 802/119/17-а (ЄДРСРУ № 71939017),  № 810/4289/16 (ЄДРСРУ № 71938930) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду досліджував питання щодо  порядку і підстав для нарахування та стягнення пені за несвоєчасне відшкодування податку на додану вартість з Державного бюджету України.

Порядок визначення суми податку, що підлягає відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків врегульовано статтею 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України).

Відповідно до пунктів 200.7 та 200.10 цієї статті платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному органу державної податкової служби податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації. Протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних.

ВАЖЛИВО: Пунктом 200.12 статті 200 ПК України передбачено, що контролюючий орган зобов'язаний протягом п'яти робочих днів після закінчення перевірки: або подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету;  або за заявою платника податку до відповідного контролюючого органу зарахувати таку суму в рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до Державного бюджету України.

На підставі отриманого висновку відповідного контролюючого органу орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу (пункт 200.13 статті 200 ПК України).

(!!!) Згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з     відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.

Системне тлумачення наведених норм підтверджує висновок про те, що контролюючий орган зобов'язаний протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, провести камеральну перевірку та протягом п'яти робочих днів після закінчення такої перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, а орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу зобов'язаний перерахувати кошти на рахунок платника податків. Невідшкодовані протягом визначених статтею 200 ПК строків суми податку на додану вартість вважаються заборгованістю бюджету, а тому на таку суму нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.

З огляду на встановлення судами попередніх інстанцій обставин, що свідчать про недотримання визначених статтею 200 ПК України строків відшкодування сум податку на додану вартість, правильним є висновок про нарахування на таку суму заборгованості пені.

ВИСНОВОК: Нарахування пені пов'язується саме із недотриманням суб'єктами владних повноважень положень статті 200 ПК України, яка визначає, зокрема, комплекс дій, необхідних для своєчасного повернення сум бюджетної заборгованості з податку на додану вартість, що підтверджена на підставі відповідного акта перевірки.

Приписи статті 200 ПК України не ставлять в залежність обов'язок своєчасного вжиття заходів з метою перерахування суми бюджетного відшкодування із наявністю інформації про порушення кримінального провадження щодо посадових осіб платника податків, якому на підставі відповідного акта вже підтверджено суму податку на додану вартість, що підлягає відшкодуванню.

Необхідно також зазначити, що неподання органом державної податкової служби після закінчення перевірки до органу Державного казначейства України висновку із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, та непогашення у зв’язку з цим заборгованості бюджету з ПДВ, не позбавляє платника податку права пред’явити вимоги про стягнення зазначеної пені (Постанова ВСУ від 3 червня 2014 року у справі № 21-131а14).

Теги: бюджетне відшкодування, пеня, сума заборгованості, бюджетної заборгованості з податку на додану вартість, повернення ПДВ, податок на додану вартість, відшкодування податку на додану вартість, судова практика, Адвокат Морозов

Податкова не наділена повноваженнями визнавати нікчемними правочини

Адвокат Морозов (судовий захист)

ФАКТ: податковий орган не наділений повноваженнями визнавати нікчемними правочини, що укладені суб'єктами господарювання.

Згідно п. 4 постанови Пленуму від 06.11.2009 р. N 9 «Про судову практику розгляду  цивільних справ про визнання  правочинів недійсними»  Верховний Суд України вказав, що нікчемний правочин є  недійсним  через  невідповідність  його вимогам   закону   та  не  потребує  визнання  його  таким  судом, тобто його недійсність встановлена законом (частина перша статті 219 ЦКУ , частина  перша  статті  220  ЦКУ- обов’язковість нотаріального посвідчення правочину,  частина  перша статті 224 ЦКУ – правочин без дозволу органу опіки, тощо) інший вид  недійсності правочинів - оспорюваний (якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна   із  сторін  або  інша  заінтересована  особа  заперечує  їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

(!!!) Суд розглядає справи про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Більше того, якщо позивач   посилається   на   нікчемність  правочину  для обґрунтування іншої заявленої вимоги,  суд не вправі посилатися на відсутність   судового   рішення   про   встановлення  нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Між тим, вимога про   встановлення   нікчемності   правочину  підлягає розгляду в разі наявності відповідного  спору (п. 5 постанови Пленуму).

Так, 17.01.2018 р. та 24.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справ № 2а-9880/12/1370 (ЄДРСРУ 71692581),  №  2а-11097/12/2070 (ЄДРСРУ 71834563), № 826/3446/13-а  (ЄДРСРУ 71829617), № 2а-11097/12/2070  (ЄДРСРУ 71829442), № 2а-6341/12/2070  (ЄДРСРУ 71829249)  нарешті вказав, що оцінюючи висновки податкового органу про нікчемність правочинів, укладених позивачем з контрагентами, дійшли правильних висновків про те, що факт нікчемності правочинів або визнання їх такими, що не відповідають закону, в тому числі вимогам статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, має бути визнаний недійсним в судовому порядку.

Частина 1 ст. 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 2 ст. 202 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно з ч. 2 ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Частина третя цієї статті визначає, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

ВАЖЛИВО: При вирішенні спору слід також враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Крім цього, у п. 18 постанови Пленуму від 06.11.2009 р. N 9 Верховний Суд України звернув увагу, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України:1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Між тим, відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а згідно статті 20 Податкового кодексу України «Права контролюючих органів» вбачається, що фіскальній службі  відповідно до покладених на неї функцій та повноважень не надано право щодо встановлення фіктивності діяльності суб'єкта господарювання.

ВИСНОВОК: Згідно вищевказаного вбачається, що податковий орган не наділений повноваженнями визнавати нікчемними правочини, що укладені суб'єктами господарювання, а вимога про встановлення нікчемності   правочину  підлягає розгляду СУДОМ  в разі наявності відповідного  спору.

Детальніше в матеріалі: «ВИЗНАННЯ ПОДАТКОВИМ ОРГАНОМ(!) НЕДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНУ: ЗАКОННО ЧИ НІ?»

теги: податкові спори, налоговые споры, судебная практика, судова практика, оскарження податкових повідомлень – рішень, обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи, контролюючі органи, податкові органи, нікчемні правочини, наслідки недійсності правочину, Адвокат Морозов