Податкова перевірка на підставі постанови слідчого податкової міліції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прийняття податкового повідомлення – рішення в результаті перевірки проведеної на підставі постанови СЛІДЧОГО податкової міліції: законодавчі передумови та обмеження.

31.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках провадження № К/9901/8901/18 по справі № 2а/0470/6369/12 (ЄДРСРУ № 71979170)  прийняв дуже важливу постанову, яка нарешті повинна поставити всі крапки на «І» у старих «як світ», але актуальних і досі (мене зрозуміють ті, хто йде вже по другому колу!!!) податкових спорах.

Фабула справи: ДПІ, керуючись, зокрема, підпунктом 78.1.11 Податкового кодексу України на підставі наказу від січня 2012 року № Х та на виконання постанови т.в.о. старшого слідчого податкової міліції Державної податкової інстанції в Кіровському районі м. Дніпропетровська про призначення позапланової документальної перевірки від… по кримінальній справі № 99116506 ( ч.2 ст.205 КК України, підприємство ТОВ «Нанотек», код ЄДРПОУ 36094816) проведено перевірку ПАТ «ПАСАТ», за результатами якої складено ППР і які, в свою чергу, оскаржуються.

Вказана справа стосується обмежень прийняття органами ДФС податкового повідомлення-рішення щодо проведеної, на підставі постанови слідчого, податкової перевірки платника податку ЛИШЕ після отримання відповідного судового рішення в кримінальному провадженні.

Актуальність проблеми полягала в тому, що часто – густо адміністративні суди (зокрема і ВАСУ) у податковому спорі вказували, що наведене в п. 86.9 ст. 86 ПК України обмеження щодо прийняття податкового повідомлення-рішення після отримання судового рішення в кримінальному провадженні стосується лише випадків порушення кримінального провадження відносно платника податків, щодо якого призначено перевірку. 

Між тим, це суперечило різним позиціям як Вищого адміністративного суду України так і Верховного суду України, зокрема:

1) «відсутність відповідного рішення суду в кримінальній справі не дає підстав органу податкової служби для прийняття податкового повідомлення-рішення про визначення грошового зобов'язання платнику податків за результатами перевірки, призначеної в рамках кримінальної справи». (Постанова ВСУ від 22.03.2016 року по справі № 2а-1670/7873/11 (№ в ЄДРСРУ 56847206);

2) «тільки у випадку встановлення факту набрання законної сили рішенням у кримінальній справі, в рамках якої призначалася перевірка позивача, перевірці підлягають висновки акту перевірки щодо допущених позивачем правопорушень». (Ухвала ВАСУ від 14.12.2016 року по справі № 2а-6200/11/1470 (№ в ЄДРСРУ 63651190);

3) «оскільки на час прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення були відсутні обвинувальний вирок, що набрав законної сили, та рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, таке податкове повідомлення-рішення є протиправним». (ВАСУ від "27" травня 2014 р. справа №  К/800/48967/13, ЄДРСРУ № 39083011);

4) «Системний та буквальний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що матеріали документальної позапланової виїзної перевірки, проведеної на підставі постанови слідчого, можуть бути підставою для прийняття податкового повідомлення-рішення лише після винесення судом обвинувального вироку, що набрав законної сили, або винесення рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами» (Постанова ВСУ від 27.01.2015 року по справі № 21-494а14 (№ в ЄДРСРУ 42886571) .

Однак, новий Верховний суд чітко вказав, що статтею 78 ПК (тут і надалі в редакції, чинній на час проведення перевірки та прийняття податкових повідомлень-рішень) визначено порядок проведення документальних позапланових перевірок. Так, згідно з підпунктом 78.1.11 пункту 78.1 цієї статті документальна позапланова виїзна перевірка здійснюється, зокрема, у випадку, коли отримано постанову суду (ухвалу суду) про призначення перевірки або постанову органу дізнання, слідчого, прокурора, винесену ними відповідно до закону у кримінальних справах, що перебувають у їх провадженні.

Відповідно до пункту 86.9 статті 86 ПК у разі якщо грошове зобов'язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального закону або закону про оперативно-розшукову діяльність, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки не приймається до дня набрання законної сили відповідним рішенням суду. Матеріали перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються правоохоронному органу, що призначив перевірку. Статус таких матеріалів перевірки та висновків органу державної податкової служби визначається кримінально-процесуальним законом або законом про оперативно-розшукову діяльність.

Разом з тим, відповідно до положень абзацу першого пункту 58.4 статті 58 ПК у разі коли судом за результатами розгляду кримінальної справи про злочини, предметом якої є податки, збори, винесено обвинувальний вирок, що набрав законної сили, або винесено рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами, відповідний контролюючий орган зобов'язаний визначити податкові зобов'язання платника податків за податками та зборами, несплата податкових зобов'язань за якими встановлена рішенням суду, та прийняти податкове повідомлення-рішення про нарахування платнику таких податкових зобов'язань і застосування стосовно нього штрафних (фінансових) санкцій у розмірах, визначених цим Кодексом.

ВИСНОВОК: Верховний суд вказує, що наведені норми підтверджують висновок, що матеріали документальної позапланової виїзної перевірки, проведеної на підставі постанови слідчого, в рамках кримінального провадження по одному платнику податків, можуть бути підставою для прийняття податкового повідомлення-рішення по іншому платнику податків, лише після винесення судом обвинувального вироку, що набрав законної сили, або винесення рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами.

Висновок суду про необхідність скасування податкових повідомлень-рішень є обґрунтованим, оскільки оскаржувані акти індивідуальної дії прийняті до настання обставин, передбачених пунктом 58.4 статті 58 ПК України.

Аналогічна позиція застосування норм права висловлена і Верховним Судом України, зокрема в постанові від 27 січня 2015 року № 21-494а14 (реєстраційний номерів Єдиному державному реєстрі судових рішень 42886571).

Теги: податкове повідомлення-рішення, постанова слідчого податкової міліції, призначення позапланової документальної перевірки, підпункт 78.1.11 Податкового кодексу України, судова практика, Адвокат Морозов

Протокол допиту «фіктивного директора» у податкових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: спростування обставин викладених в протоколі допиту «фіктивного директора» необхідно здійснити шляхом допиту останнього в рамках адміністративної справи.

30.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №  826/2747/13-а (ЄДРСРУ № 71911749) серед іншого вказав, що  з огляду на наявний правовий висновок Верховного Суду України, висловлений у постановах останнього від 05.03.2012 року, від 22.09.2015 року та від 29.03.2017 року за  № 21-421а11, № 810/5645/14 та № 21-1615а16 відповідно до якого податкові накладні, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

(!!!) Отже, оскільки у справі, яка розглядається, містяться відомості, що директор контрагента позивача гр. Х заперечує свою участь у діяльності, зокрема, й у підписанні будь-яких первинних документів, то перевірка та встановлення такої обставини має значення для правильного вирішення спору у цій справі.

Судами ж попередніх інстанцій не перевірялись обставини зазначені у протоколі допиту гр. Х вказана особа не була допитана у судових засіданнях, а отже таким поясненням не надано належної правової оцінки.

З приводу вказаного є лише єдине питання: «Яка із сторін процесу зобов’язана  забезпечити явку «фіктивного директора» контрагента в судове засідання… і якщо все ж таки платник податку (кожна сторона повинна подати докази – ч. 1 ст. 77 КАС України) то як це зробити»?

Нажаль це питання залишається відкритим…хоча на мій суб’єктивний погляд, відповідний інструментарій має  виключно податкове управління з усіма його процесуальними можливостями.

Тим більш платник податку користується принципом «презумпції невинуватості», а обов’язок доказування правомірності свого рішення в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень покладається саме на відповідача (ч.2 ст. 77 КАС України).

Матеріал по темі: «Податкові спори: обов’язок допиту «фіктивного» директора контрагента»

P.s.  І зовсім окремою є тема щодо належності та допустимості, як доказу в адміністративній справі, «протоколу допиту директора контрагента» без наявності вироку по кримінальному провадженню, оскільки будь-яка особа може відмовитися від показань або давати їх під натиском, або обмовити себе, або  відмовитись від них в суді… або, або, або…

Теги: директор контрагента заперечує свою участь у діяльності, фіктивний директор, уявний директор, протокол допиту як доказ, контрагент, оскарження податкового рішення, допит свідка, судова практика, Адвокат Морозов

Контроль правильності обчислення декларантом митної вартості товарів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для витребування від декларанта додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості товарів та умови «обґрунтованого сумніву» митного органу.

18 та 31.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справ № 814/1204/15 (ЄДРСРУ № 71692619), № 810/2839/17  (ЄДРСРУ № 71939061) та № 813/7272/13-а  (ЄДРСРУ № 71939242) досліджував питання щодо визначення митної вартості товарів та витребування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості

Суд вказав, що відповідно до частини першої статті 53 Митного Кодексу України (далі - МК України) у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає митному органу документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення.

У частині другій цієї статті наведений перелік документів, які підтверджують митну вартість товарів.

Частиною третьою статті 53 МК України встановлено обов'язок декларанта або уповноваженої ним особи на письмову вимогу митного органу протягом 10 календарних днів надати (за наявності) додаткові документи, у разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Згідно з положенням частини четвертої вказаної статті, у разі якщо митний орган має обґрунтовані підстави вважати, що існуючий взаємозв'язок між продавцем і покупцем вплинув на заявлену декларантом митну вартість, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу митного органу, крім документів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, подає (за наявності) визначені в ній документи.

Відповідно до частини першої статті 54 МК України контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється митним органом під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості.

ВАЖЛИВО: Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що митні органи мають право здійснювати контроль правильності обчислення декларантом митної вартості, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, зокрема, витребування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей. Такі сумніви можуть бути зумовлені неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів, невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів, порівнянням рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено, і таке інше.

Наявність у митного органу обґрунтованого сумніву у правильності визначення митної вартості є обов'язковою, оскільки з цією обставиною закон пов'язує можливість витребування додаткових документів у декларанта та надає митниці право вчиняти наступні дії, спрямовані на визначення дійсної митної вартості товарів.

(!!!) Разом з тим, витребувати необхідно ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені статтею 53 МК України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

Згідно з положеннями статті 57 МК України визначення митної вартості товарів, які ввозяться в Україну відповідно до митного режиму імпорту, здійснюється за такими методами: 1) основний - за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються (вартість операції); 2) другорядні: а) за ціною договору щодо ідентичних товарів; б) за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; в) на основі віднімання вартості; г) на основі додавання вартості (обчислена вартість); ґ) резервний.

Основним методом визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є перший метод - за ціною договору (вартість операції).

Кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу.

У разі неможливості визначення митної вартості товарів згідно з положеннями статей 59 і 60 МК України за основу для її визначення може братися або ціна, за якою ідентичні або подібні (аналогічні) товари були продані в Україні не пов'язаному із продавцем покупцю відповідно до статті 62 цього Кодексу, або вартість товарів, обчислена відповідно до статті 63 цього Кодексу.

ВИСНОВОК: Кожний наступний метод застосовується, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу.

У разі якщо неможливо застосувати жоден із зазначених методів, митна вартість визначається за резервним методом відповідно до вимог, встановлених статтею 64 цього Кодексу.

Вказане відповідає сталій практиці щодо вирішення подібних спорів, сформованій в тому числі Верховним Судом України, правова позиція якого висловлена в постановах від 31.03.2015 (справа № 21-127а15) і від 30.06.2015 (справа № 21-591а15).

P.s. Більше того ВС вказує, що митниця, крім номера та дати митних декларацій, яка була взята за основу для визначення митної вартості оцінюваних товарів, повинна також навести пояснення щодо зроблених коригувань на обсяги партії ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, умов поставки, комерційних умов тощо та зазначити докладну інформацію і джерела, які використовувалися митним органом при визначенні митної вартості оцінюваних товарів із застосуванням резервного методу.

Крім того, обов'язок доведення того, що пов'язаність між продавцем та покупцем вплинув на митну вартість задекларованого товару, лежить на органі доходів і зборів. У разі якщо орган доходів і зборів не справляється із цим обов'язком, то необхідно вважати, що взаємовідносини, зазначені у частині дванадцятій статті 58 МК України, не вплинули на ціну оцінюваних товарів.

Теги: митниця, переміщення товарів через митний кордон, митні декларації, митна вартість товарів, встановлення митної вартості, імпорт, митний режим, метод, судова практика, Адвокат Морозов

Пеня за несвоєчасне відшкодування суми ПДВ з Державного бюджету України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розмір, порядок і підстави для нарахування та стягнення пені за несвоєчасне відшкодування податку на додану вартість з Державного бюджету України.

30.01.2018 р. по справі №825/1835/15-а  (ЄДРСРУ № 71911867) та  31.01.2018 р.  в рамках справ № 802/119/17-а (ЄДРСРУ № 71939017),  № 810/4289/16 (ЄДРСРУ № 71938930) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду досліджував питання щодо  порядку і підстав для нарахування та стягнення пені за несвоєчасне відшкодування податку на додану вартість з Державного бюджету України.

Порядок визначення суми податку, що підлягає відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків врегульовано статтею 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України).

Відповідно до пунктів 200.7 та 200.10 цієї статті платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному органу державної податкової служби податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації. Протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних.

ВАЖЛИВО: Пунктом 200.12 статті 200 ПК України передбачено, що контролюючий орган зобов'язаний протягом п'яти робочих днів після закінчення перевірки: або подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету;  або за заявою платника податку до відповідного контролюючого органу зарахувати таку суму в рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до Державного бюджету України.

На підставі отриманого висновку відповідного контролюючого органу орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу (пункт 200.13 статті 200 ПК України).

(!!!) Згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з     відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.

Системне тлумачення наведених норм підтверджує висновок про те, що контролюючий орган зобов'язаний протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, провести камеральну перевірку та протягом п'яти робочих днів після закінчення такої перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, а орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу зобов'язаний перерахувати кошти на рахунок платника податків. Невідшкодовані протягом визначених статтею 200 ПК строків суми податку на додану вартість вважаються заборгованістю бюджету, а тому на таку суму нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.

З огляду на встановлення судами попередніх інстанцій обставин, що свідчать про недотримання визначених статтею 200 ПК України строків відшкодування сум податку на додану вартість, правильним є висновок про нарахування на таку суму заборгованості пені.

ВИСНОВОК: Нарахування пені пов'язується саме із недотриманням суб'єктами владних повноважень положень статті 200 ПК України, яка визначає, зокрема, комплекс дій, необхідних для своєчасного повернення сум бюджетної заборгованості з податку на додану вартість, що підтверджена на підставі відповідного акта перевірки.

Приписи статті 200 ПК України не ставлять в залежність обов'язок своєчасного вжиття заходів з метою перерахування суми бюджетного відшкодування із наявністю інформації про порушення кримінального провадження щодо посадових осіб платника податків, якому на підставі відповідного акта вже підтверджено суму податку на додану вартість, що підлягає відшкодуванню.

Необхідно також зазначити, що неподання органом державної податкової служби після закінчення перевірки до органу Державного казначейства України висновку із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, та непогашення у зв’язку з цим заборгованості бюджету з ПДВ, не позбавляє платника податку права пред’явити вимоги про стягнення зазначеної пені (Постанова ВСУ від 3 червня 2014 року у справі № 21-131а14).

Теги: бюджетне відшкодування, пеня, сума заборгованості, бюджетної заборгованості з податку на додану вартість, повернення ПДВ, податок на додану вартість, відшкодування податку на додану вартість, судова практика, Адвокат Морозов

Податкова не наділена повноваженнями визнавати нікчемними правочини

Адвокат Морозов (судовий захист)

ФАКТ: податковий орган не наділений повноваженнями визнавати нікчемними правочини, що укладені суб'єктами господарювання.

Згідно п. 4 постанови Пленуму від 06.11.2009 р. N 9 «Про судову практику розгляду  цивільних справ про визнання  правочинів недійсними»  Верховний Суд України вказав, що нікчемний правочин є  недійсним  через  невідповідність  його вимогам   закону   та  не  потребує  визнання  його  таким  судом, тобто його недійсність встановлена законом (частина перша статті 219 ЦКУ , частина  перша  статті  220  ЦКУ- обов’язковість нотаріального посвідчення правочину,  частина  перша статті 224 ЦКУ – правочин без дозволу органу опіки, тощо) інший вид  недійсності правочинів - оспорюваний (якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна   із  сторін  або  інша  заінтересована  особа  заперечує  їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

(!!!) Суд розглядає справи про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Більше того, якщо позивач   посилається   на   нікчемність  правочину  для обґрунтування іншої заявленої вимоги,  суд не вправі посилатися на відсутність   судового   рішення   про   встановлення  нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Між тим, вимога про   встановлення   нікчемності   правочину  підлягає розгляду в разі наявності відповідного  спору (п. 5 постанови Пленуму).

Так, 17.01.2018 р. та 24.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справ № 2а-9880/12/1370 (ЄДРСРУ 71692581),  №  2а-11097/12/2070 (ЄДРСРУ 71834563), № 826/3446/13-а  (ЄДРСРУ 71829617), № 2а-11097/12/2070  (ЄДРСРУ 71829442), № 2а-6341/12/2070  (ЄДРСРУ 71829249)  нарешті вказав, що оцінюючи висновки податкового органу про нікчемність правочинів, укладених позивачем з контрагентами, дійшли правильних висновків про те, що факт нікчемності правочинів або визнання їх такими, що не відповідають закону, в тому числі вимогам статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, має бути визнаний недійсним в судовому порядку.

Частина 1 ст. 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 2 ст. 202 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно з ч. 2 ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Частина третя цієї статті визначає, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

ВАЖЛИВО: При вирішенні спору слід також враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Крім цього, у п. 18 постанови Пленуму від 06.11.2009 р. N 9 Верховний Суд України звернув увагу, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України:1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Між тим, відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а згідно статті 20 Податкового кодексу України «Права контролюючих органів» вбачається, що фіскальній службі  відповідно до покладених на неї функцій та повноважень не надано право щодо встановлення фіктивності діяльності суб'єкта господарювання.

ВИСНОВОК: Згідно вищевказаного вбачається, що податковий орган не наділений повноваженнями визнавати нікчемними правочини, що укладені суб'єктами господарювання, а вимога про встановлення нікчемності   правочину  підлягає розгляду СУДОМ  в разі наявності відповідного  спору.

Детальніше в матеріалі: «ВИЗНАННЯ ПОДАТКОВИМ ОРГАНОМ(!) НЕДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНУ: ЗАКОННО ЧИ НІ?»

теги: податкові спори, налоговые споры, судебная практика, судова практика, оскарження податкових повідомлень – рішень, обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи, контролюючі органи, податкові органи, нікчемні правочини, наслідки недійсності правочину, Адвокат Морозов

Законодавчо закріплений мінімальний розмір орендної плати за землю

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду стосовно мінімального розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

24.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи №817/206/15 (ЄДРСРУ № 71834541) торкнувся питання законодавчо закріпленого мінімального розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Суд вказав, що з 1 січня 2011 року набрав чинності Податковий кодекс України, який відповідно до пункту 1.1 статті 1 регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, і, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

За змістом підпункту 9.1.10 пункту 9.1 статті 9 Податкового кодексу України плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

(!!!) Відповідно до пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, - це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності.

Отже, Податковий кодекс України визначив обов'язки орендаря сплачувати земельний податок у формі орендної плати.

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - це обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України). Подібне визначення міститься й у статті 21 Закону №161-XIV.

Справляння плати за землю, в тому числі і орендної плати, здійснюється відповідно до положень розділу XIII Податкового кодексу України.

ВАЖЛИВО: Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем, а підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (пункт 288.1 статті 288 Податкового кодексу України).

Підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 зазначеного Кодексу встановлено, що розмір орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється розділом XIII Податкового кодексу України; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом, та не може перевищувати, зокрема, для інших земельних ділянок, наданих в оренду, 12 % нормативної грошової оцінки (підпункт 288.5.2 зазначеного пункту).

(!!!) Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року №1166-VII, який набрав чинності 01 квітня 2014 року, підпункт 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України викладено в такій редакції: розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки.

Тобто, законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки незалежно від того, чи збігається її розмір із визначеним у договорі.

Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що з набранням чинності Податкового кодексу України річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу (з урахуванням внесених до нього змін) та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати.

ВАЖЛИВО: При цьому, виходячи із принципу пріоритетності норм Податкового кодексу України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 Податкового кодексу України, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу.

Отже, висновок судів у справі, що розглядається, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 2 грудня 2014 року (справа N 21-274а14), 7 квітня 2015 року (справа N 21-117а15), 14 квітня 2015 року (справа N 21-165а15), 24 квітня 2015 року (справа N 131а15), 14 березня 2017 року (справа №21-2246а16).

Матеріал по темі: «Мінімальний розмір орендної плати за землю: судово-правовий аспект»

Між тим, єдиною підставою для нарахування платниками податків орендної плати за землю є укладений договір про оренду земельної ділянки… і ця теза ніким не спростовується, оскільки закріплена як в Законі України «Про оренду землі» (ст. 1,2, 5, 6,7,13,14,15 і т.і.),  так і в Податковому кодексі України (п. 288.1 статті 288 ПКУ).

Ст. 1 Закону України «Про оренду землі» (надалі – «Закон») вказує, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

В свою чергу, поняття «Договору оренди землі» розкриває стаття 13 спеціального Закону, а саме: договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Окремо необхідно вказати, що як вже зазначалося багатоманітною судовою практикою, що істотними умовами договору оренди землі є: 1) об’єкт оренди кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); 2) строк дії договору оренди; 3) орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

НЕДОТРИМАННЯ СТОРОНАМИ ВИЩЕВКАЗАНИХ УМОВ, ПРИЗВЕДЕ ДО НЕУКЛАДЕНОСТІ ДОГОВОРУ ОРЕНДИ ЗЕМЛІ.

Таким чином, сторони повинні домовитись про об’єкт оренди – конкретну земельну ділянку, строк дії договору та орендну плату, яка теж є однією з істотних умов договору оренди землі.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Окрім цього, необхідно вказати, що в  ч. 2 ст. 21 Закону, яка передбачає розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю що  встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України), Законом № 2756-VI від 02.12.2010 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України» внесені наступні зміни «у  частині  другій  слова  "до  Закону  України "Про плату за землю"   замінити   словами   "до   Податкового   кодексу  України.

Між тим, згідно ч. 1 ст. 30 Закону, зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін (зокрема додатковими угодами), а отже сторони, на суб’єктивний погляд автора, які уклали договір оренди землі та дотримались всіх істотних умов даних правовідносин, до моменту настання вищевказаних змін  повинні керуватися умовами укладених на той момент договорів, оскільки вони укладені згідно вимог діючого на той момент законодавства, а фіскальні органи жодним чином не мають право втручатися у відносини окремих суб’єктів господарювання та на підставі прийнятих податкових рішень проводити донарахування орендної плати для орендаря, оскільки ст. 58 Конституції України закріплено принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно – правових актів.

Однак, судова практика Верховного суду йде зовсім по іншому шляху та не змінює позиції встановлені попередниками! 

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, Адвокат Морозов