Державна монополія або свобода договору банківського вкладу

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: внесення змін до договору банківського вкладу  та зміна процентної ставки  -  свідчення про відмову банку від власних майнових вимог… 

05.07.2017 р. в рамках справи № 6-881цс17 судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України досліджували питання щодо збільшення  банком процентної ставки  споживачу банківських послуг, як підставу відмови банку  від власних майнових вимог, а отже порушення вимог пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» і, як наслідок, визнання даного правочину нікчемним та зобов’язання повернути грошові кошти, які банк виплатив згідно з цим договором .

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 ЦК України визначено, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.

Згідно з положеннями частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку –  це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

ВАЖЛИВО: Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.

Отже, якщо Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення банку з ринку, то це  унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду України від 20.01.2016 року по справі № 6-2001цс15 (№ в ЄДРСРУ 55179270) та від 13.06.2016 року по справі № 6-1123цс16 (№ в ЄДРСРУ 58497382) .

Разом з цим даним спеціальним законом, що регулює спірні правовідносин у частині другій статті 38 якого передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов’язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статі.

Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.

ВИСНОВОК: Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що внесення змін до договору банківського вкладу, згідно з якими банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог.

Правочин щодо незастосування банком перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою спричиняє необґрунтовану виплату грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містить ознаки нікчемного правочину та вимагає застосування наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України.

Матеріал по темі:«Законність визнання нікчемним договору банківського вкладу» 

Теги: ФГВФО, ФГВФЛ, фонд гарантирования, банк, депозит, деньги, гроші, тимчасова адміністрація, кредит, временная администрация, стягнення збанку, НБУ, фонд гарантирования вкладов, гарант, Верховний суд, судова практика, ВССУ, защита, юрист, Адвокат Морозов 

Відшкодування шкоди за неправомірні дії правоохоронних органів

Адвокат Морозов (судебная защита)

СУД: для такого виду відповідальності необхідно чітко визначити норми матеріального права, які регулюють дані відносини; умови, порядок відповідальності за завдану моральну шкоду та коло суб’єктів, на яких покладається така відповідальність. 

22.06.2017 р. в рамках справи № 6-501цс17 Верховний суд України досліджував питання щодо стягнення моральної шкоди за неправомірні рішення, дії та бездіяльність прокуратури, а саме: прийняття працівниками прокуратури незаконних рішень, тривала бездіяльність посадових осіб, пов’язана з невнесенням відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, тривале слідство та неодноразове закриття кримінального провадження, що у подальшому скасовувалось.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила з наступного.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

ВАЖЛИВО: Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: 1) у випадку незаконного засудження, 2) незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, 3) незаконного застосування запобіжного заходу, 4) незаконного затримання, 5) незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

(!!!) Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Згідно з пунктами 1, 5 статті 3 цього Закону у випадках незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, громадянинові відшкодовуються (повертаються) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій, а також моральна шкода.

Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (частина перша статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»).

Частинами першою та другою статті 12 цього Закону передбачено, що розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.

Пунктами 11, 12 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 року № 6/5/3/41, у разі закриття кримінальної справи за відсутністю у діянні складу злочину слідчий зобов'язаний роз'яснити громадянинові порядок поновлення його порушених прав і відшкодування іншої шкоди.

Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, при цьому встановлення розміру грошових доходів, втрачених громадянами унаслідок незаконних дій зазначених органів, віднесено до компетенції цих органів, а не суду.

ВАЖЛИВО: За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті – така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Відповідно до цієї норми обов'язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу.

Згідно зі статтею 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

У даній справі позивач звернувся до суду з позовом до прокуратури про відшкодування моральної шкоди, завданої прийняттям незаконних рішень і протиправною тривалою бездіяльністю відповідача, пославшись на положення статті 1172 ЦК України.

За положеннями частини першої цієї статті юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

У зазначеній нормі встановлюються загальні правила відшкодування юридичною або фізичною особою потерпілій стороні шкоди, завданої їхнім працівником або іншою особою.

Це один з випадків, коли суб’єктом деліктної відповідальності виступає юридична або фізична особа, яка шкоди потерпілій стороні безпосередньо не завдавала. Тобто особливістю цих зобов’язань є те, що закон відмежовує особу, яка безпосередньо завдала потерпілій стороні шкоди, від особи, яка повинна цю шкоду відшкодувати.

У цивільному праві під діями юридичної особи визнаються: дії органу, її представників, а також її членів або інших учасників (працівників і службовців). Діями фізичної особи (фізичної особи – підприємця) визнаються дії працівників (службовців), якщо їх вчинено на виконання трудових (службових) обов’язків.

(!!!) Покладення на юридичну або фізичну особу відповідальності за вказаною нормою пояснюється тим, що безпосередній заподіювач шкоди (працівник) юридично втілює волю осіб, з якими він пов’язаний трудовим договором (контрактом), а тому його вина визнається виною роботодавця.

Правовий зв'язок між юридичною або фізичною особою та працівником виникає з трудових відносин незалежно від їх характеру – постійні, тимчасові, сезонні відносини або відносини, що склалися між зазначеними особами при виконанні працівником іншої роботи за трудовим договором (контрактом).

Під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов’язків розуміється виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою, або спричинена невідкладною виробничою необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами, протягом усього робочого дня.

Деліктні зобов’язання, передбачені вказаною нормою, включають: потерпілу особу, що зазнала шкоди; відповідача – юридичну або фізичну особу, яка безпосередньо шкоди потерпілій стороні не завдавала; фактичного заподіювача шкоди – працівника, який пов'язаний з відповідачем виконанням своїх трудових (службових) обов’язків.

Для покладення на юридичну або фізичну особу відповідальності за статтею 1172 ЦК України необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника, шкода, завдана потерпілій стороні, причинний зв'язок між протиправною поведінкою працівника і завданою шкодою, вина працівника), так і спеціальних умов, які обов’язково слід ураховувати. Це обставини, за наявності яких шкода була спричинена, хоча сама шкода в цих зобов’язаннях і не набуває якихось особливостей. До таких обставин частина перша вказаної норми відносить виконання трудових (службових) обов’язків працівником. У разі завдання шкоди працівником діями, що за своїм змістом не випливають з виконання ним трудових (службових) обов’язків, не виникає відповідальності юридичної або фізичної особи за шкоду, спричинену вказаним працівником. Він повинен сам відшкодувати цю шкоду на загальних підставах деліктної відповідальності (стаття 1166 ЦК України).

Юридична або фізична особа, яка відшкодувала шкоду, завдану працівником, має право зворотної вимоги (регресу) до цього працівника в розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлено законом (частина перша статті 1191 ЦК України), тобто розмір відшкодування визначається законодавством, яке регулює відносини працівника, зокрема трудовим законодавством.

Причинно-наслідковий зв’язок у цьому виді деліктних зобов’язань може мати складний характер, тобто треба доводити не тільки те, що шкоди завдано внаслідок протиправного діяння, а й те, що це протиправне діяння виникло внаслідок неналежного виконання чи невиконання працівником (службовцем) або іншою особою покладених на нього трудових (службових) чи інших обов’язків.

ВИСНОВОК: для такого виду відповідальності (відшкодування шкоди за неправомірні дії правоохоронних органів)  необхідно чітко визначити норми матеріального права, які регулюють дані відносини; умови, порядок відповідальності за завдану моральну шкоду та коло суб’єктів, на яких покладається така відповідальність.

Суди, вирішуючи спір, не врахували зазначених вище норм матеріального права, дійшовши висновку про те, що неправомірними рішеннями, діями та бездіяльністю прокуратури позивачу завдано моральної шкоди, припустились взаємовиключних висновків про одночасне застосування до спірних правовідносин положень  статей 1172 та 1176 ЦК України, та залишили поза увагою, що зазначені норми матеріального права регулюють різні підстави, умови, порядок відповідальності за завдану моральну шкоду та коло суб’єктів, на яких покладається така відповідальність. 

Матеріал по темі: «Порядок компенсації майнової шкоди спричиненої слідчими СБУ» 

Теги: шкода, компенсація шкоди, незаконні рішення, бездіяльність правоохоронного органу, оперативно-розшукова діяльність, розслідування, прокуратура, суд, судова практика, Адвокат Морозов

Штрафні санкції та стягнення заборгованості у гривневому еквіваленті

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та момент визначення гривневого еквівалента заборгованості призначеного для стягнення. Штрафні санкції. Договірне врегулювання відносин щодо розміру й терміну сплати пені.

21.06.2017 р. в рамках справи  № 3-432гс17 Верховний суд України досліджував питання щодо порядку та моменту визначення гривневого еквівалента заборгованості призначеного для стягнення, а також договірного врегулювання штрафних санкцій, зокрема щодо розміру й терміну сплати пені.

Загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК. До  цього переліку,  зокрема, належить  свобода договору. 

За змістом статей 626, 627 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК). 

Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК і статті 193 ГК договір є обов’язковим для виконання сторонами, а зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих кодексів, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

В свою чергу, згідно зі статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, разом з тим, навіть при наявності судового рішення, як акту правосуддя, але яке не виконано -  зобов’язання (в т.ч. грошове) є чинним. (ВГСУ від 09 серпня 2016 року у справі № 924/167/16 та п.п.5.4,7.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

У даній справі предметом позову є вимога позивача про стягнення заборгованості у зв’язку з неналежними виконанням відповідачем договірного зобов’язання, грошовий еквівалент якого визначено в іноземній валюті.

Відповідно до статті 192 ЦК законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України –  гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 524 ЦК зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

За змістом статті 533 ЦК грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що незалежно від валюти боргу (грошової одиниці, в якій обчислено суму зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і фактичного його виконання, є національна валюта України – гривня. У разі визначення у зобов’язанні грошового еквівалента в іноземній валюті сума, що підлягає сплаті за цим зобов’язанням, визначається у гривні за офіційним курсом відповідної валюти, встановленим НБУ, на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Таким чином положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак, не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11, від 26 грудня 2011 року в справі № 3-141гс11 та від 7 жовтня 2014 року в справі № 3-133гс14 та підтверджена нещодавньою судовою практикою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року, справа  № 924/1968/15.

ВАЖЛИВО: Отже, зважаючи на викладене, якщо у договорі визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті та передбачено, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов’язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог).

Обов’язок кредитора виставити коригувальні рахунки має місце, якщо прострочення боржника не настає і він добровільно сплачує вартість поставленого товару у строк, встановлений договором. Якщо внаслідок прострочення боржника кредитор звертається до суду, то в такому випадку чітко неможливо визначити дату платежу (день фактичної оплати, виконання рішення суду) і, відповідно, внаслідок невиставлення коригувальних рахунків кредитор у розумінні статті 613 ЦК не вважається таким, що прострочив (прострочення кредитора).  

Ураховуючи викладене, висновок Вищого господарського суду України про те, що у відповідача виник обов’язок сплатити заборгованість з оплати вартості поставленого товару, виходячи із загальної суми виставлених позивачем рахунків-фактур, вираженій у гривні, а перерахунок доларового еквівалента ціни товару можливий лише на дату платежу та за умови виставлення останнім коригувальних рахунків, є помилковим.

Матеріал по темі: «Стягнення курсової різниці у зв’язку із коливанням курсу долару США»

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо стягнення пені за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання, Верховний Суд України виходила з наступного.

Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша, друга статті 217 ГК). Штрафними санкціями відповідно до частини першої статті 230 ГК визнаються  господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

За змістом положень частин четвертої і шостої статті 231 ГК у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Отже, встановивши розмір і термін нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов’язання, законодавець передбачив також і право сторін  врегулювати ці відносини у договорі.

ВАЖЛИВО: Тобто сторони мають право визначити   у договорі не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, який обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК), а взагалі врегулювати свої відносини щодо нарахування штрафних санкцій на власний розсуд (частина третя статті 6 ЦК), у тому числі мають право пов’язувати період нарахування пені з вказівкою на подію, яка має неминуче настати (фактичний момент оплати).  

У даній справі сторони у  договорі врегулювали відносини щодо розміру й терміну сплати пені за несвоєчасну оплату поставленого товару. Крім іншого, ця умова договору повністю відповідає положенням частини шостої статті 231 ГК.

Таким чином,  висновок суду касаційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення пені за період прострочення грошового зобов’язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов’язання мало бути виконано, є необґрунтованим і помилковим.

Матеріал по темі: «Стягнення курсової різниці: порядок, строки та судова практика» 

Теги: курсова різниця, валютний курс, грошове зобов’язання, гривня, долар США, індекс інфляції, пеня, штрафные санкции, стягнення курсової різниці, інфляційні витрати, зарахування коштів, курсова разница, скачек курса доллара США, юрист, судебная практика, Адвокат Морозов

Податкові спори: матеріально-технічні, трудові, виробничі ресурси

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стосовно відсутності матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів/потужностей та найманих працівників у контрагента при провадженні господарської діяльності. 

Про однорідність або єдність нашої судової практики вищих судових інстанцій залишається тільки мріяти…наразі платники податків розгубленні, оскільки  одні і ті ж норми права застосовуються по різному, а одні і ті ж доводи та факти то враховуються судом то ні.

Нещодавно, а саме 20 червня 2017 року  в рамках справи № 21-1807а16  судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України зроблено революційний висновок, який стосується фіктивних угод/контрагентів по ланцюгу,  а саме: «Якщо третій контрагент по ланцюгу має ознаки фіктивності, то це жодним чином не повинно стосуватися платника податку за ланцюгом».

Матеріал по темі:«Фіктивність контрагента по ланцюгу правочинів: зміна акцентів» 

Однак, вже 27.06.2017 р. в рамках справи № 21-3418а16 судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України розв’язуючи питання щодо обґрунтованості податкової вигоди вказала на фактори, які на її думку є обов’язковими і без яких, отримання платником податку податкового кредиту фактично є неприпустимим.

За змістом пункту 198.1 статті 198 ПК право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 ПК, протягом такого звітного періоду у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

За правилами пункту 198.6 статті 198 ПК не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного суду України від 27.03.2012 року № 21-737во10.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема, про наявність таких обставин:

- неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;

- відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв’язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;

- облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов’язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій;

- здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку;

- відсутність первинних документів обліку.

В даній справі вказуючи на правомірність спірного рішення ДПІ про донарахування ТОВ податкового зобов’язання, суд першої інстанції виходив із того, що контрагенти позивача – ТОВ «1» і ТОВ «2» не мали можливості фактично здійснювати господарські операції, у зв’язку з відсутністю майна та інших матеріальних ресурсів, економічно необхідних для здійснення операцій з купівлі-продажу або надання послуг тощо, у цих контрагентів немає необхідних умов для досягнення результатів економічної діяльності – управлінського та технічного персоналу, основних фондів, складських приміщень, транспортних засобів, спеціального обладнання, позивач не надав товарно-транспортні накладні на підтвердження транспортування товару (металоконструкцій), крім того, контрагенти відсутні за юридичною адресою.

(!!!) На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, суд першої інстанції, повно встановивши обставини, що мають значення для справи, дійшов обґрунтованого висновку  про те, що первинні документи, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані контрагентами, які не мали можливості фактично здійснювати господарські операції, у зв’язку з відсутністю майна та інших матеріальних ресурсів, економічно необхідних для здійснення операцій з купівлі-продажу або надання послуг, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставними.

Аналогічна позиція висвітлена в постанові Верховного суду України від 14.03.2017 р. по справі №21-1513а16.

Поряд з цим за чинними нормами права будь-яка відповідальність, у т.ч. цивільна, податкова, фінансова носить індивідуальний характер і стосується лише винної особи, через що на платника податку  не може бути покладено відповідальність за невиконання або неналежне виконання контрагентами обов'язків зі своєчасності, правильності ведення бухгалтерського і податкового обліку та звітності.

Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 у справі № 21-47а10.

Також за умови невстановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій платника податку та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, платник не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу (Правова позиція висловлена в постанові Верховного суду України від 27.01.2016 р. № 21-5333а15).

Більше того, необхідно враховувати і висновок Колегії суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України висловлений в рішенні від 09.062015 р. у справі №817/2197/13-а, який полягає в тому, що при здійсненні платником податку господарської діяльності можливі збиткові операції, але… віднесення збиткових операцій до господарських можливе у випадках обґрунтування платником податку економічних причин чи ділової мети (зважаючи на ризики підприємницької діяльності) укладення угод за ціною нижчою за виробничу собівартість.

Стосовно первинно – бухгалтерських документів необхідно вказати, що ухвала Вищого Адміністративного Суду України від 05.04.2016 року по справі № 813/5054/14 (№ в ЄДРСРУ 57065817) проголошує: «Окремий її недолік сам по собі не може бути безумовною підставою для позбавлення податкової накладної сили звітного документа».

Аналогічна позиція в Ухвалі ВАСУ від 17.02.2016 року  (№ в ЄДРСРУ 56094720), від 19.11.2015 року по справі № 822/1270/14 (№ в ЄДРСРУ 54018394), ВАСУ від 04.11.2015 року по справі № 2а-1970/2744/12 (№ в ЄДРСРУ 53244193), від 09.07.2015 року по справі № 812/10351/13-а (№ в ЄДРСРУ 48127510) та ін.

«Слід зазначити, що законодавець не визначив конкретного переліку документів, якими платник повинен підтвердити реальність виконання господарської операції. З метою податкового обліку господарські операції можуть оформлюватися будь-якими первинними документами, зміст яких відповідає положенням статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», та складення яких узгоджується із законодавчо установленими вимогами щодо оформлення такої операції або із звичаєвою практикою».

Стосовно відсутності у контрагента матеріальних чи інших ресурсів необхідно вказати наступне: «судами першої та апеляційної інстанцій правомірно не прийнято до уваги, оскільки відсутність у суб'єкта господарювання (контрагента) достатніх матеріальних чи будь - яких інших ресурсів для здійснення господарської діяльності, як і відсутність останнього за юридичною адресою чи неможливість проведення у такого контрагента перевірки не має своїм наслідком недійсність укладеного ним правочину чи слугувати доказом наявності у вказаного суб'єкта господарювання такої мети як порушення інтересів держави у сфері оподаткування». (Ухвала ВАСУ від 01 грудня 2016 р. справа №  К/800/15575/14 (ЄДРСРУ № 63134078).

Аналогічна позиція висловлена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 24.05.2017 по справі № К/800/24191/16 де передбачено  що відсутність у постачальника  необхідних ресурсів для здійснення продажу товарів та здійснення робіт та послуг не є доказом нереальності операцій, оскільки специфіка підприємницької діяльності полягає у тому, що підприємство не завжди має мати у власності задекларовані значну кількість працівників, наявність основних засобів та транспорт для виконання взятих на себе зобов'язань, звичаями ділового обороту визначені й інші можливості залучення ресурсів для поставки товарів/робіт/послуг, як от на підставі цивільно-правових договорів.

Стосовно встановлення та зафіксованості у вироку суду,  здійснення господарських відносин ТОВ з його контрагентом - ТОВ, які не спричинили настання реальних наслідків, а були спрямовані на надання вигоди іншим суб'єктам господарської діяльності: «Щодо вироку суду, який міститься у матеріалах справи, колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги позивача (!!!) щодо відсутності у ньому відомостей про господарські операції між позивачем та ТОВ, а тому таке рішення суду не може бути визнано належним доказом на підтвердження порушення позивачем вимог податкового законодавства, які зумовили визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток спірним податковим повідомленням - рішенням.

ВАЖЛИВО: Крім того, встановлення факту фіктивності підприємства - контрагента позивача саме по собі не може свідчити про незаконність господарських операцій….і за таких обставин касаційна скарга позивача підлягає задоволенню, а рішення суду апеляційної інстанції у відповідній частині - скасуванню із залишенням без змін рішення суду першої інстанції» (Вищий адміністративний суд України від 30.09.2015р. справа № № К/800/26005/15, К/800/26375/15, ЄДРСРУ № 52079620 та Верховний суд України ЄДРСРУ № 66119015).

Зважаючи на викладене вбачається, що суди вищих інстанцій по різному інтерплітують докази та фактичні обставини справи, а тому існує суперечлива та абсолютна протилежна судова практика.

Тому, на мій погляд, під час судових баталій, необхідно акцентувати увагу суду на доказову базу та судову практику, яка вигідна стороні і яка доводить правомірність обраної правової позиції, адже один з принципів судового процесу є змагальність. 

Теги: налоговые споры, податкові спори, відсутність матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів, потужностей,  найманих працівників, фіктивний контрагент, податковий кредит, податкові повідомлення рішення, ДФС, ДПІ, ГНІ, налоговая, податкова, судова практика, Адвокат Морозов