Штрафні санкції та стягнення заборгованості у гривневому еквіваленті

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та момент визначення гривневого еквівалента заборгованості призначеного для стягнення. Штрафні санкції. Договірне врегулювання відносин щодо розміру й терміну сплати пені.

21.06.2017 р. в рамках справи  № 3-432гс17 Верховний суд України досліджував питання щодо порядку та моменту визначення гривневого еквівалента заборгованості призначеного для стягнення, а також договірного врегулювання штрафних санкцій, зокрема щодо розміру й терміну сплати пені.

Загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК. До  цього переліку,  зокрема, належить  свобода договору. 

За змістом статей 626, 627 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК). 

Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК і статті 193 ГК договір є обов’язковим для виконання сторонами, а зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих кодексів, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

В свою чергу, згідно зі статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, разом з тим, навіть при наявності судового рішення, як акту правосуддя, але яке не виконано -  зобов’язання (в т.ч. грошове) є чинним. (ВГСУ від 09 серпня 2016 року у справі № 924/167/16 та п.п.5.4,7.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

У даній справі предметом позову є вимога позивача про стягнення заборгованості у зв’язку з неналежними виконанням відповідачем договірного зобов’язання, грошовий еквівалент якого визначено в іноземній валюті.

Відповідно до статті 192 ЦК законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України –  гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 524 ЦК зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

За змістом статті 533 ЦК грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що незалежно від валюти боргу (грошової одиниці, в якій обчислено суму зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і фактичного його виконання, є національна валюта України – гривня. У разі визначення у зобов’язанні грошового еквівалента в іноземній валюті сума, що підлягає сплаті за цим зобов’язанням, визначається у гривні за офіційним курсом відповідної валюти, встановленим НБУ, на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Таким чином положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак, не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11, від 26 грудня 2011 року в справі № 3-141гс11 та від 7 жовтня 2014 року в справі № 3-133гс14 та підтверджена нещодавньою судовою практикою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року, справа  № 924/1968/15.

ВАЖЛИВО: Отже, зважаючи на викладене, якщо у договорі визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті та передбачено, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов’язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог).

Обов’язок кредитора виставити коригувальні рахунки має місце, якщо прострочення боржника не настає і він добровільно сплачує вартість поставленого товару у строк, встановлений договором. Якщо внаслідок прострочення боржника кредитор звертається до суду, то в такому випадку чітко неможливо визначити дату платежу (день фактичної оплати, виконання рішення суду) і, відповідно, внаслідок невиставлення коригувальних рахунків кредитор у розумінні статті 613 ЦК не вважається таким, що прострочив (прострочення кредитора).  

Ураховуючи викладене, висновок Вищого господарського суду України про те, що у відповідача виник обов’язок сплатити заборгованість з оплати вартості поставленого товару, виходячи із загальної суми виставлених позивачем рахунків-фактур, вираженій у гривні, а перерахунок доларового еквівалента ціни товару можливий лише на дату платежу та за умови виставлення останнім коригувальних рахунків, є помилковим.

Матеріал по темі: «Стягнення курсової різниці у зв’язку із коливанням курсу долару США»

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо стягнення пені за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання, Верховний Суд України виходила з наступного.

Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша, друга статті 217 ГК). Штрафними санкціями відповідно до частини першої статті 230 ГК визнаються  господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

За змістом положень частин четвертої і шостої статті 231 ГК у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Отже, встановивши розмір і термін нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов’язання, законодавець передбачив також і право сторін  врегулювати ці відносини у договорі.

ВАЖЛИВО: Тобто сторони мають право визначити   у договорі не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, який обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК), а взагалі врегулювати свої відносини щодо нарахування штрафних санкцій на власний розсуд (частина третя статті 6 ЦК), у тому числі мають право пов’язувати період нарахування пені з вказівкою на подію, яка має неминуче настати (фактичний момент оплати).  

У даній справі сторони у  договорі врегулювали відносини щодо розміру й терміну сплати пені за несвоєчасну оплату поставленого товару. Крім іншого, ця умова договору повністю відповідає положенням частини шостої статті 231 ГК.

Таким чином,  висновок суду касаційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення пені за період прострочення грошового зобов’язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов’язання мало бути виконано, є необґрунтованим і помилковим.

Матеріал по темі: «Стягнення курсової різниці: порядок, строки та судова практика» 

Теги: курсова різниця, валютний курс, грошове зобов’язання, гривня, долар США, індекс інфляції, пеня, штрафные санкции, стягнення курсової різниці, інфляційні витрати, зарахування коштів, курсова разница, скачек курса доллара США, юрист, судебная практика, Адвокат Морозов

Податкові спори: матеріально-технічні, трудові, виробничі ресурси

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стосовно відсутності матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів/потужностей та найманих працівників у контрагента при провадженні господарської діяльності. 

Про однорідність або єдність нашої судової практики вищих судових інстанцій залишається тільки мріяти…наразі платники податків розгубленні, оскільки  одні і ті ж норми права застосовуються по різному, а одні і ті ж доводи та факти то враховуються судом то ні.

Нещодавно, а саме 20 червня 2017 року  в рамках справи № 21-1807а16  судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України зроблено революційний висновок, який стосується фіктивних угод/контрагентів по ланцюгу,  а саме: «Якщо третій контрагент по ланцюгу має ознаки фіктивності, то це жодним чином не повинно стосуватися платника податку за ланцюгом».

Матеріал по темі:«Фіктивність контрагента по ланцюгу правочинів: зміна акцентів» 

Однак, вже 27.06.2017 р. в рамках справи № 21-3418а16 судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України розв’язуючи питання щодо обґрунтованості податкової вигоди вказала на фактори, які на її думку є обов’язковими і без яких, отримання платником податку податкового кредиту фактично є неприпустимим.

За змістом пункту 198.1 статті 198 ПК право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 ПК, протягом такого звітного періоду у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

За правилами пункту 198.6 статті 198 ПК не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного суду України від 27.03.2012 року № 21-737во10.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема, про наявність таких обставин:

- неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;

- відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв’язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;

- облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов’язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій;

- здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку;

- відсутність первинних документів обліку.

В даній справі вказуючи на правомірність спірного рішення ДПІ про донарахування ТОВ податкового зобов’язання, суд першої інстанції виходив із того, що контрагенти позивача – ТОВ «1» і ТОВ «2» не мали можливості фактично здійснювати господарські операції, у зв’язку з відсутністю майна та інших матеріальних ресурсів, економічно необхідних для здійснення операцій з купівлі-продажу або надання послуг тощо, у цих контрагентів немає необхідних умов для досягнення результатів економічної діяльності – управлінського та технічного персоналу, основних фондів, складських приміщень, транспортних засобів, спеціального обладнання, позивач не надав товарно-транспортні накладні на підтвердження транспортування товару (металоконструкцій), крім того, контрагенти відсутні за юридичною адресою.

(!!!) На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, суд першої інстанції, повно встановивши обставини, що мають значення для справи, дійшов обґрунтованого висновку  про те, що первинні документи, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані контрагентами, які не мали можливості фактично здійснювати господарські операції, у зв’язку з відсутністю майна та інших матеріальних ресурсів, економічно необхідних для здійснення операцій з купівлі-продажу або надання послуг, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставними.

Аналогічна позиція висвітлена в постанові Верховного суду України від 14.03.2017 р. по справі №21-1513а16.

Поряд з цим за чинними нормами права будь-яка відповідальність, у т.ч. цивільна, податкова, фінансова носить індивідуальний характер і стосується лише винної особи, через що на платника податку  не може бути покладено відповідальність за невиконання або неналежне виконання контрагентами обов'язків зі своєчасності, правильності ведення бухгалтерського і податкового обліку та звітності.

Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 у справі № 21-47а10.

Також за умови невстановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій платника податку та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, платник не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу (Правова позиція висловлена в постанові Верховного суду України від 27.01.2016 р. № 21-5333а15).

Більше того, необхідно враховувати і висновок Колегії суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України висловлений в рішенні від 09.062015 р. у справі №817/2197/13-а, який полягає в тому, що при здійсненні платником податку господарської діяльності можливі збиткові операції, але… віднесення збиткових операцій до господарських можливе у випадках обґрунтування платником податку економічних причин чи ділової мети (зважаючи на ризики підприємницької діяльності) укладення угод за ціною нижчою за виробничу собівартість.

Стосовно первинно – бухгалтерських документів необхідно вказати, що ухвала Вищого Адміністративного Суду України від 05.04.2016 року по справі № 813/5054/14 (№ в ЄДРСРУ 57065817) проголошує: «Окремий її недолік сам по собі не може бути безумовною підставою для позбавлення податкової накладної сили звітного документа».

Аналогічна позиція в Ухвалі ВАСУ від 17.02.2016 року  (№ в ЄДРСРУ 56094720), від 19.11.2015 року по справі № 822/1270/14 (№ в ЄДРСРУ 54018394), ВАСУ від 04.11.2015 року по справі № 2а-1970/2744/12 (№ в ЄДРСРУ 53244193), від 09.07.2015 року по справі № 812/10351/13-а (№ в ЄДРСРУ 48127510) та ін.

«Слід зазначити, що законодавець не визначив конкретного переліку документів, якими платник повинен підтвердити реальність виконання господарської операції. З метою податкового обліку господарські операції можуть оформлюватися будь-якими первинними документами, зміст яких відповідає положенням статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», та складення яких узгоджується із законодавчо установленими вимогами щодо оформлення такої операції або із звичаєвою практикою».

Стосовно відсутності у контрагента матеріальних чи інших ресурсів необхідно вказати наступне: «судами першої та апеляційної інстанцій правомірно не прийнято до уваги, оскільки відсутність у суб'єкта господарювання (контрагента) достатніх матеріальних чи будь - яких інших ресурсів для здійснення господарської діяльності, як і відсутність останнього за юридичною адресою чи неможливість проведення у такого контрагента перевірки не має своїм наслідком недійсність укладеного ним правочину чи слугувати доказом наявності у вказаного суб'єкта господарювання такої мети як порушення інтересів держави у сфері оподаткування». (Ухвала ВАСУ від 01 грудня 2016 р. справа №  К/800/15575/14 (ЄДРСРУ № 63134078).

Аналогічна позиція висловлена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 24.05.2017 по справі № К/800/24191/16 де передбачено  що відсутність у постачальника  необхідних ресурсів для здійснення продажу товарів та здійснення робіт та послуг не є доказом нереальності операцій, оскільки специфіка підприємницької діяльності полягає у тому, що підприємство не завжди має мати у власності задекларовані значну кількість працівників, наявність основних засобів та транспорт для виконання взятих на себе зобов'язань, звичаями ділового обороту визначені й інші можливості залучення ресурсів для поставки товарів/робіт/послуг, як от на підставі цивільно-правових договорів.

Стосовно встановлення та зафіксованості у вироку суду,  здійснення господарських відносин ТОВ з його контрагентом - ТОВ, які не спричинили настання реальних наслідків, а були спрямовані на надання вигоди іншим суб'єктам господарської діяльності: «Щодо вироку суду, який міститься у матеріалах справи, колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги позивача (!!!) щодо відсутності у ньому відомостей про господарські операції між позивачем та ТОВ, а тому таке рішення суду не може бути визнано належним доказом на підтвердження порушення позивачем вимог податкового законодавства, які зумовили визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток спірним податковим повідомленням - рішенням.

ВАЖЛИВО: Крім того, встановлення факту фіктивності підприємства - контрагента позивача саме по собі не може свідчити про незаконність господарських операцій….і за таких обставин касаційна скарга позивача підлягає задоволенню, а рішення суду апеляційної інстанції у відповідній частині - скасуванню із залишенням без змін рішення суду першої інстанції» (Вищий адміністративний суд України від 30.09.2015р. справа № № К/800/26005/15, К/800/26375/15, ЄДРСРУ № 52079620 та Верховний суд України ЄДРСРУ № 66119015).

Зважаючи на викладене вбачається, що суди вищих інстанцій по різному інтерплітують докази та фактичні обставини справи, а тому існує суперечлива та абсолютна протилежна судова практика.

Тому, на мій погляд, під час судових баталій, необхідно акцентувати увагу суду на доказову базу та судову практику, яка вигідна стороні і яка доводить правомірність обраної правової позиції, адже один з принципів судового процесу є змагальність. 

Теги: налоговые споры, податкові спори, відсутність матеріально-технічної бази, виробничих ресурсів, потужностей,  найманих працівників, фіктивний контрагент, податковий кредит, податкові повідомлення рішення, ДФС, ДПІ, ГНІ, налоговая, податкова, судова практика, Адвокат Морозов

Передача в іпотеку земель сільськогосподарського призначення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може фізична особа бути заставодержателем земельної ділянки сільськогосподарського призначення?

14.06.2017 р. в рамках справи № 6-2973цс16 судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України досліджували питання суб’єктивного складу учасників та правової можливості,  в рамках забезпечення виконання зобов’язань, передачу в іпотеку будинку та земельної ділянки  сільськогосподарського призначення на якій він розташований.

Суть спору полягає в тому, що між суб’єктами права – фізичними особами  (жоден з яких не є банківською установою) укладено договір позики і в рамках останнього, в якості забезпечення зобов’язань, укладено договір іпотеки на будинок та обслуговуючу земельну ділянку сільськогосподарського призначення.

З огляду на це існує конфлікт норм права зокрема Закону України «Про іпотеку» та частини четвертої статті 133 Земельного Кодексу України, оскільки відповідно до  статей 18, 19, 22 ЗК України, земельні ділянки, надані громадянам для садівництва, відносяться до складу земель сільськогосподарського призначення, а отже спірна земельна ділянка не могла бути об’єктом оспорюваного договору іпотеки.   

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій вказали, що предметом іпотеки в оспорюваних договорах сторони визначили єдиний об'єкт нерухомого майна, який складався із житлового будинку та земельної ділянки, на якій він розташований, що не суперечить положенням статті 14 Закону України «Про фермерське господарство», тому відповідно до вимог статті 6 Закону України «Про іпотеку» такий житловий будинок обов’язково підлягає передачі в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій він розташований. Жодного винятку або обмеження щодо земель фермерського господарства стаття 6 Закону України «Про іпотеку» не встановлює.

Однак ВСУ вказав, що відповідно до статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам – членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

За положеннями статті 7 цього Закону надання земельних ділянок  державної та комунальної власності  у  власність  або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому ЗК України.

Відповідно до статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

До земель сільськогосподарського призначення належать:

а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам – для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

За положеннями статті 31 ЗК України землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському  господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам – членам фермерського  господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

ВАЖЛИВО: А згідно із частиною четвертою статті 133 ЗК України заставодержателем земельних ділянок сільськогосподарського призначення та прав на них (оренди, емфітевзису) може бути лише банк. 

У справі, яка переглядається, за договором іпотеки, укладеним між фізичними особами, в іпотеку передано належний позивачці на праві власності житловий будинок разом із земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, наданою для ведення фермерського господарства. 

Таким чином, скасовуючи попередні судові рішення Верховний суд України вказав, що суди не з’ясували, чи фізична особа могла бути іпотекодержателем цієї земельної ділянки з урахуванням положень частини четвертої статті 133 ЗК України.

ВИСНОВОК:  З огляду на зазначене відповідь на питання : «Чи може фізична особа бути заставодержателем земельної ділянки сільськогосподарського призначення?»  стає очевидним, а отже для запобігання подібних ситуацій перед укладанням будь-якого правочину необхідно ретельно розібратися в деталях угоди, а ще краще отримати вичерпну відповідь профільного спеціаліста з урахуванням судової практики, що склалася в країні.

Теги: застава, залог, іпотека, іпотека, земля, нотаріус, виконавчий напис, застава земельної ділянки, земельный участок, житловий будинок з земельною ділянкою, судова практика, Верховний суд Украйни, Адвокат Морозов

Позовна давність: відлік строку пред’явлення вимог до іпотекодавця

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк та початок його відліку протягом якого іпотекодержатель має право пред’явити позов до іпотекодавця.

05.07.2017 р . Верховним судом України в рамках справи № 6-3116цс16 зроблено правовий висновок стосовно початку перебігу та/або пропуску позовної давності при зверненні стягнення на предмет іпотеки після отримання боржником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252 – 255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України у справі № 6-116цс13 (№ в ЄДРСРУ 35667396).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов’язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим  Законом.

Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання.

У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

ВАЖЛИВО: Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання.

Частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що в разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

У договорі іпотеки сторони узгодили, що іпотека за цим договором забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його платіжних зобов’язань за кредитним договором у розмірі, валюті, порядку та у строк, які встановлені в кредитному договорі з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну дії.

Разом з тим, сторони узгодили право банку вимагати дострокового виконання боргових зобов’язань у цілому або у визначеній банком частині.

(!!!) При цьому пред’явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов укладеного договору змінив строк виконання основного зобов’язання.

Право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки виникло в кредитора у зв’язку з невиконанням боржником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі.

При цьому таке право згідно з умовами укладених договорів виникає через тридцять календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги та за умови її невиконання.

ВИСНОВОК:  іпотекодержатель має право пред’явити позов до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання (тридцять перший день після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі).

Разом з цим, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки сам по собі не припиняє основного зобов’язання (Постанова Верховного суду України  від 15.05.2017 р. по справі № 6-786цс17).

P.s. Більше того, якщо кредитор не скористався своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», це не є підставою для припинення іпотеки (22.02.2017 р. судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у справі  № 6-133цс17).

Детальніше: «КРЕДИТОР НЕ СКОРИСТАВСЯ ПРАВОМ НА ПРИМУСОВЕ СТЯГНЕННЯ…ЧИ ДІЄ ІПОТЕКА?» 

Теги: іпотека, ипотека, примусове стягнення, припинення іпотеки, исполнительное производство, виконавче провадження, підстави припинення іпотеки, прекращение іпотеки, судебная практика, Верховний суд, Адвокат Морозов