Обов’язковість врахування правової позиції Верховного суду України

Адвокат Морозов (судебная защита)

Законопроект Сергія Власенко щодо обов’язковості врахування судами нижчої інстанції правових позицій Верховного суду України,  однак з правом вибору та обґрунтуванням конкретної правової позиції у разі їх багатоманітності.

 Нещодавно народний депутат VIII скликання Власенко Сергій Володимирович вніс законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо започаткування реальної реформи судової гілки влади» № 5136 .

Виходячи з пояснювальної записки метою законопроекту є неухильне забезпечення єдності судової практики, що стане вагомою підґрунтям на шляху реального реформування судової гілки влади.

Завдання законопроекту є забезпечення єдності судової практики, яке покладене на Верховний Суд України, як найвищу судову установу в системі судів загальної юрисдикції.

Так, відповідно до ч. 1 та 2 ст. 125 Основного Закону нашої Держави – Конституції України система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Згідно з ч. 4 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Разом з тим існує  ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачає, що суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Важко не погодитися з Власенко С.В., який вважає, що такий інструмент не зовсім дієвий: «…оскільки, як свідчить практика, є випадки, коли висновків Верховного Суду щодо застосування однієї і тієї ж норми права є декілька і суди, обираючи один із них, не вказують підстав, з яких вони його обрали, а також підстав, з яких вони не погодились з іншим висновком Верховного Суду.  Часто суди нижчого рівня взагалі ігнорують, нехтують правовими висновками Верховного Суду" (наприклад див. матеріал: «Подвійні стандарти Верховного суду України: кредитно-іпотечні справи» або «Підвідомчість спорів щодо оскарження рішення нотаріуса-держреєстратора»)

Пропоновані зміни містять наступні ключові позиції:

- запровадження поняття «правова позиція Верховного Суду України»;

- позбавлено суди права відходити від правової позиції Верховного Суду України;

- закріплено обов’язкове використання правової позиції Верховного Суду України, викладеної у його постановах;

- до переліку підстав для оскарження судового рішення включено невідповідність судового рішення правовій позиції Верховного Суду України, викладені у його постановах;

- запроваджено особливу процедуру розгляду Верховним Судом справ, у яких наявні одночасно декілька правових позицій в подібних правовідносинах та прийняття рішень у таких справах;

- передбачено збільшені строки на оскарження до Верховного Суду рішень судів з підстави їх невідповідності правовій позиції Верховного Суду України.

Тобто головна увага зосереджена саме на принциповому використанні судами усіх інстанцій правових позицій Верховного Суду України та формуванні єдності судової практики.

Зокрема у процесуальні кодекси пропонується внесення поправок наступного змісту: «У випадку, якщо на час вирішення спору та прийняття рішення у справі існує декілька різних правових позицій Верховного Суду України щодо застосування однієї і тієї ж норми права до подібних правовідносин, суд при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин має право обрати одну із таких правових позицій Верховного Суду України, яка на його думку є більш обґрунтованою. При цьому, у рішенні суд зобов’язаний зазначити про існування іншої правової позиції Верховного Суду України щодо застосування тієї ж норми права до подібних правовідносин  та вказати підстави, з яких він з нею не погоджується».

А в Законі України «Про судоустрій та статус суддів» замість «врахування правової позиції» та «відступлення від правової позиції» пропонується зобов’язання суддів нижчих інстанцій враховувати правові позиції Верховного суду України.

Між тим, суди знайшли більш дієвий підхід, наприклад 27 вересня 2016 року Вищий господарський суд України у справі № 15/74-б: «…Верховний Суд України у Постанові №16/047 від 13.04.2016 року у справі № 908/4804/14 дійшов висновку про те, що за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення майнових спорів до боржника є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону №2343-ХІІ, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Отже, висловивши таку правову позицію про розгляд у межах провадження у справі про банкрутство всіх майнових спорів до боржника, Верховний Суд України змінив свою правову позицію зазначену у Постанові №15/090 від 20.05.2015 року у справі №5016/1284/2012(5/45) про можливість розгляду окремих спорів (позовних вимог про визнання угод недійсними) поза межами провадження у справі про банкрутство.

Такі висновки Верховного Суду України у Постанові від 13.04.2016 року щодо застосування норм процесуального права, відповідно до статті 11128 ГПК України, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують положення статей 16, 12 ГПК України та звільняють суди від виконання вказівок, які ґрунтувалися на правовій позиції про можливість розгляду в позовному провадженні окремих категорій спорів, яка була висловлена у Постанові №15/090 від 20.05.2015 року у справі №5016/1284/2012(5/45).».

Тобто суд керується правовою позицією, яка є найбільш новою (сучасною) у часовому відрізку, адже законодавство постійно змінюється… що фактично взаємовиключає  «єдність судової практики»…

Більше того, в країні фактично не діє «прецедентне право» (виключення є рішення ЄСПЛ, які використовуються як джерело права), а отже відступлення від правової позиції Верховного суду України, але з відповідним обґрунтуванням є дієвим механізмом в плані використання європейського принципу «ефективний засіб правового захисту» та «що не заборонено, те дозволено».

Теги: правова позиція, Верховний суд України, відступлення від правової позиції, обов’язковість, законопроект, судова система України, депутат Власенко, судова практика, прецендент, судовий захист, Адвокат Морозов

Стягнення курсової різниці: порядок, строки та судова практика

Адвокат Морозов (судебная защита)

Доповнюючи матеріал «Стягнення курсової різниці у зв’язку із коливанням курсу долару США» хочу акцентувати увагу на судовій практиці Верховного та Вищого господарського суду України у такого роду спорах.

З першу нагадаю, що «курсова різниця» - різниця між оцінками однакової кількості одиниць іноземної валюти при різних валютних курсах (п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 21).

Адже, згідно з п.п.153.1.3 п.153.1 ст.153 Податкового Кодексу України визначення курсових різниць від перерахунку операцій, виражених в іноземній валюті, заборгованості та іноземної валюти здійснюється відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

 В свою чергу, згідно зі статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, разом з тим, навіть при наявності судового рішення, як акту правосуддя, але яке не виконано -  зобов’язання (в т.ч. грошове) є чинним. (ВГСУ від 09 серпня 2016 року у справі № 924/167/16 та п.п.5.4,7.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Надалі, згідно з частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 533 ЦК України передбачено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Ця норма кореспондується із приписами статті 524 ЦК України, згідно з якою зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак, не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11, від 26 грудня 2011 року в справі № 3-141гс11 та від 7 жовтня 2014 року в справі № 3-133гс14 та підтверджена нещодавньою судовою практикою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року, справа № 924/1968/15.

ВАЖЛИВО: Більше того, як вказав ВГСУ від 20 квітня 2016 року при розгляді справи № 918/1223/15: «За змістом пункту 30.1 статті 30 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою.

Враховуючи зазначені законодавчі приписи, а також те, що між сторонами зобов'язання за договором було визначено у валюті (доларах США) і рішенням суду, яке не припиняє зобов'язальних відносин між сторонами, було стягнуто з відповідача на користь позивача 205 532 долара США 55 центів, що еквівалентно 2 396 098 грн. 46 коп. та 47 921 грн. 96 коп. судового збору і зазначені кошти у розмірі 2 444 020,42 грн. надійшли на рахунок позивача лише 23.06.2015 року, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про стягнення з відповідача курсової різниці у розмірі 2 186 454, 26 грн.».

Окремо необхідно наголосити на позиції Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року у справі № 920/1621/15 відповідно до якої передбачено, що приписами ст.ст. 204,524,533,599,625,629 ЦК України не заборонено одночасне стягнення інфляційних втрат та курсової різниці, правова природа яких є різною.

Такої ж правової позиції  про правомірність одночасного стягнення з боржника курсової різниці та інфляційних втрат дотримується Вищий господарський суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень в аналогічних справах (постанови ВГСУ від 25.11.2014 у справі №906/519/14 та від 21.01.2015 у справі №924/489/14)».

ВАЖЛИВО: Між тим треба враховувати, що відсутність відомостей із офіційного сайту Національного банку України щодо коливання курсу валюти по відношенню до національної валюти України є підставою для відмови в позові (ВГСУ від 09 березня 2016 року у справі № 910/9976/15 та від 20 квітня 2016 року у справі № 922/5514/15).

ВИСНОВКИ:

 Положення чинного законодавства не містять заборон:

а) на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті;

б) на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, якого підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу;

Моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою;

Чинним законодавством не заборонено одночасне стягнення інфляційних втрат та курсової різниці;

Межі коливання курсу валюти по відношенню до національної валюти України, в разі не врегулювання цих умов у договорі, встановлюються Національним банком України.

P.s. Питання: як здійснюється перерахунок курсових різниць при частковому погашенні заборгованості в іноземній валюті?

Відповідь: Необхідно звернутися до «запитання № 6» «Узагальнюючої податкової консультації щодо визначення курсових різниць від перерахунку операцій у іноземній валюті, заборгованості та  іноземної валюти» затвердженої  наказом ДПС України від 05.07.2012  № 574, а саме: «перерахунок курсових різниць при частковому погашенні заборгованості в іноземній валюті здійснюється відповідно до П(С)БО №21» - Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 21 «Вплив змін валютних курсів», затверджений наказом Міністерства фінансів України від 10.08.2000 №193.

Теги: курсова різниця, валютний курс, грошове зобов’язання, гривня, долар США, індекс інфляції, стягнення курсової різниці, інфляційні витрати, зарахування коштів, курсова разница, скачек курса доллара США, юрист, судебная практика, Адвокат Морозов

Порядок стягнення збитків Державною фінансовою інспекцією України

Адвокат Морозов (судебная защита)

Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю Державною фінансовою інспекцією України. Корегування роботи підконтрольних організацій та добровільний або судовий порядок стягнення нарахованих збитків.

Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначені Законом України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26.01.1993 року № 2939-ХІІ .

Згідно із статтею 1 зазначеного Закону здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).

 Статтями 2, 8, 10 вказаного Закону визначені головні завдання, основні функції та права органу державного фінансового контролю.

Зокрема, головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов’язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов’язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб’єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування які використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб’єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні.

Згідно із пунктом 1 Положення про Державну фінансову інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 р. № 310, Державна фінансова інспекція України (Держфінінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Пунктом 7 вказаного Положення визначено, що Держфінінспекція здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи.

Згідно із пунктами 1, 8 та  10 статті 10 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26.01.1993 року № 2939-ХІІ  перевіряти в ході державного фінансового контролю грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання коштів та матеріальних цінностей, документи щодо проведення процедур державних закупівель, проводити перевірки фактичної наявності цінностей (коштів, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо).

Порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.

Звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Підставою яка сприяє виникненню спорів між Держфінінспекцією та підконтрольними установами, є невиконання останніми вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства.

Основними позовними вимогами Держфінінспекції є:

-      зобов’язання виконати вимоги щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства;

-     стягнення коштів;

-     надання дозволу на проведення позапланової ревізії (продовження терміну її проведення).

Постановою Верховного суду України від 28  жовтня 2014 у справі № 21-462а14 передбачено, що відповідно до частини другої статті 15 Закону № 2939-XII законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов’язковими для виконання службовими особами об’єктів, що контролюються.

Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного і місцевих бюджетів та у разі виявлення порушень законодавства має право пред’являти обов’язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.

ВАЖЛИВО: При виявленні збитків, завданих державі чи об’єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Висновок Верховного суду України однозначний: вимога органу державного фінансового контролю спрямована на корегування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства і у цій частині вона є обов’язковою до виконання.

Що стосується відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об’єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність у органу державного фінансового контролю права заявляти вимогу про усунення порушень, виявлених у ході перевірки підконтрольних установ, яка обов’язкова до виконання лише в частині усунення допущених порушень законодавства і за допомогою якої неможливо примусово стягнути виявлені в ході перевірки збитки.

В порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення, яке породжує безпосередньо права чи обов’язки.

ВАЖЛИВО: Необхідно відмітити, так як збитки стягуються у судовому порядку за відповідним позовом органу державного фінансового контролю, а також приймаючи  до уваги той факт, що у справах де Дерфінінспекція пред'явила вимоги, які вказують на виявлені збитки, їхній розмір та їх стягнення, вони не можуть бути стягнуті за адміністративним позовом про зобов'язання вчинити певні дії.  (Верховний суд України від 15 квітня 2014 року у справі № 21-40а14, від 13 травня 2014 року у справі  № 21-89а14, від 20 травня 2014 року у справі № 21-93а14, від 18 вересня 2014 року у справі  №21-332а14, від 28  жовтня 2014 року у справі  № 21-462а14,  від 25 листопада 2014 року у справі № 21-442а14 та від 23 червня 2015 року у справі № 826/10350/14).

ВИСНОВОК: виявлені Держфінінспекцією  збитки, заподіяні державі чи підконтрольній організації, не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги про усунення порушень.

Більше того, як встановлено у постановах  Вищого адміністративного суду України від 04 червня 2015 року у справі № К/800/55993/13 та від 29 вересня 2016 р. у справі № К/800/26547/15 зважаючи на те, що збитки відшкодовуються у судовому порядку за позовом органу державного фінансового контролю, правильність їх обчислення перевіряє суд, який розглядає цей позов, а не суд який розглядає позов підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постанові від 10.02.2015 року справа № 21-632а14 та від 23 лютого 2016 року справа № 21-3356а15.

Підсумок:

1.  Орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного і місцевих бюджетів;

2.  Об’єктом контролю (підконтрольні установи) є: міністерства та інші органи виконавчої влади, державні фонди, фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування, бюджетні установи і суб’єкти господарювання державного сектору економіки, а також підприємства, установи та організації, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державні фондів та фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування які використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно;

3.  Орган державного фінансового контролю має право визначати розмір збитків згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та звернутися до суду в інтересах держави;

4.  Збитки виявлені Держфінінспекцією відшкодовуються об’єктом контролю у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом;

5.  Збитки не можуть бути стягнуті за адміністративним позовом Дерфінінспекції про зобов'язання підконтрольну установу вчинити певні дії;

6.  Правильність обчислення збитків перевіряє суд, який розглядає позов Держфінінспекції про стягнення збитків, а не суд який розглядає позов підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною.

Отже, виходячи з вищевикладеного, вбачається недоцільним підконтрольним установам (об’єктам контролю) Держфінінспекції оскаржувати розмір збитків або відповідні пункти Вимоги (які стосуються порядку нарахування  та розміру збитків)  разом з адміністративною позовною заявою про визнання рішення – вимоги протиправною, оскільки правильність та законність розрахунку «збитку» буде досліджуватися судом за позовом Держфінінспекції у разі невиконання підконтрольною організацією, в добровільному порядку, вимоги останньої.

Теги: Орган державного фінансового контролю, Держфінінспекція, державна фінансова інспекція, місцевий, державний бюджет, збитки, вимога, розмір збитків, методика нарахування збитків, підконтрольні установи, визнання вимоги протиправною, розрахунок збитків, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов Євген Олександрович

Операції з надання транспортних послуг: винагорода експедитора

Адвокат Морозов (судовий захист)

Декларування у складі контрольованих операцій,  операції з надання транспортних послуг із відповідним контрагентом в межах суми винагороди експедитора, отриманих останнім від клієнта - вантажовідправника або вантажоотримувача.

Відповідно до Закону України „Про транспортно-експедиторську діяльність" № 1955-ІV від 01.07.2004 (далі - Закон № 1955-ІV), ст. 929 Цивільного кодексу України та ст. 316 Господарського кодексу України транспортно-експедиторська діяльність визначена, як підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів.

Експедитор (транспортний експедитор) - суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування.

Клієнт - споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору.

Перевізник - юридична або фізична особа, яка взяла на себе зобов'язання і відповідальність за договором перевезення вантажу за доставку до місця призначення довіреного їй вантажу, перевезення вантажів та їх видачу (передачу) вантажоодержувачу або іншій особі, зазначеній у документі, що регулює відносини між експедитором та перевізником.

Учасники транспортно-експедиторської діяльності - клієнти, перевізники, експедитори, транспортні агенти, порти, залізничні станції, об'єднання та спеціалізовані підприємства залізничного, авіаційного, автомобільного, річкового та морського транспорту, митні брокери та інші особи, що виконують роботи (надають послуги) при перевезенні вантажів.

За змістом частин 1, 2 ст. 929 Цивільного кодексу України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

Положення цієї глави поширюються також на випадки, коли обов'язки експедитора виконуються перевізником. Платою експедитору вважаються кошти, сплачені клієнтом експедитору за належне виконання договору транспортного експедирування.

ВАЖЛИВО: у плату експедитору не включаються витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування, на оплату зборів (обов'язкових платежів), що сплачуються при виконанні договору транспортного експедирування.

При цьому, відповідно до статті 4 Закону № 1955-IV, експедитори для виконання доручень клієнтів можуть укладати договори з перевізниками, портами, авіапідприємствами, судноплавними компаніями тощо, які є резидентами або нерезидентами України.

ВИСНОВОК: таким чином, базою оподаткування таких послуг є винагорода експедитора.

Водночас, колегія суддів Вищого адміністративного суду України у справі К/800/15582/16 від 20.09.2016 р.  вважає, що в умовах дії такого принципу фінансової звітності, як превалювання сутності над формою, який полягає в тому, що операції обліковуються відповідно до їх дійсної сутності, а не лише виходячи з правильності їх юридичного оформлення та документування, у податковому обліку господарські операції мають відображатися відповідно до їх реального економічного змісту.

Окремо необхідно вказати, що Законодавець, визначаючи предмет договору експедирування, передбачає, що експедитор може фактично виконати послуги, пов'язані з перевезенням вантажу, або лише визначити, узгодити та проконтролювати виконання заходів, спрямованих на вирішення передбачених договором завдань. Діяльність експедитора має подвійну природу, позаяк він діє і як посередник, і як безпосередній надавач послуг з організації перевезення.

Водночас, хоча договір транспортного експедирування може включати окремі елементи договору доручення або договору комісії, його правова конструкція не є тотожною цим договорам, у зв'язку з цим чинним законодавством передбачено окреме правове регулювання правовідносин за договором експедирування.

А відтак той факт, що усі роботи та/або їх частина виконуються іншими особами, залученими експедитором до виконання своїх зобов'язань за договором, не наділяє експедитора ознаками комерційного представника за договором доручення. (Верховний суд України справа № 2а/0270/2272/11 від 07.06.2016р. та ВАСУ справа № К/9991/37060/12 від 28.09.2015р.)

Отже, при формуванні валового доходу (визначенні обсягу виручки) експедитор повинен враховувати кошти у тому обсягу, в якому вони були отримані від клієнта - вантажовідправника або вантажоотримувача.

Теги: експедитор, транспортне експедирування, винагорода експедитора, податкові спори, контрагент, визначення бази оподаткування, договір, витрати, клієнт, перевізник, транспортно-експедиторська діяльність, податковий облік,  юрист, судовий захист, Адвокат Морозов