Адвокат Морозов (судовий захист)
Спір стосовно формування переліку
вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за
вкладами за рахунок Фонду та затвердження реєстру вкладників для здійснення
гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції
адміністративних судів.
04 липня 2018 року Велика Палата
Верховного Суду в рамках справ № 815/5392/16,
провадження № 11-465апп18 (ЄДРСРУ № 75296563), №
820/1648/17, провадження № 11-447апп18 (ЄДРСРУ № 75296558), № 819/353/16, провадження № 11-163апп18
(ЄДРСРУ 75296531) досліджувала питання щодо юрисдикційної підсудності спорів
стосовно: 1) формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване
державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду та 2) затвердження
реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат.
Відповідно
до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4
листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і
публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і
безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський
суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria»
та у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти
України» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише
на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом
певних норм, які регулюють його діяльність. З огляду на це не вважається
«судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб
на підставі практики, яка не передбачена законом.
Стаття
124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення
до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про
право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з
вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним
законодавством.
Відповідно
до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав,
свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері
публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при
здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому
числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого,
неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Справою
адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду
публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої
влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або
інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі
законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 КАС
України).
Згідно
з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення
адміністративних справ за статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних
судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи
юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень
(нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої
компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
(!!!) Визначальною ознакою справи адміністративної
юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється
юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових
відносин, що стосується саме цих відносин.
Приватноправові
відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу
учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням
або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що
підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери
приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить. Спір є
приватноправовим навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели
управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Помилковим
є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних
судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при
вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду
адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно
формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин
(участь у них суб'єкта владних повноважень), оскільки визначальною ознакою для
правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Відповідно
до статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» №
4452-VI (далі - Закон № 4452-VI) Фонд
є не органом державної влади, а установою, що виконує
спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення
неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4,
26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у
правовідносинах у різних статусах: з одного боку він ухвалює обов'язкові для
банків та інших осіб рішення, а з іншого здійснює повноваження органів
управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових
відносинах з третіми особами.
ВАЖЛИВО: Більше того, 1) правовідносини між Фондом і
вкладниками, які претендують на отримання відшкодування за рахунок коштів
Фонду, складаються без участі банку-боржника, 2) учасниками цих правовідносин є
виключно вкладники та Фонд, і саме в них виникають відповідні права та
обов'язки та 3) банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт,
чи буде особу включено до переліку тих, хто має право на відшкодування за
рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону № 4452-VI вирішує
виключно Фонд.
ВИСНОВОК 1: Зважаючи на викладене, Велика Палата
Верховного Суду дійшла висновку, що спір стосовно формування переліку
вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за
вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення
гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції
адміністративних судів з урахуванням встановленого частиною першою статті 26
Закону № 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічні
правові позиції висловлені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12
квітня 2018 року у справі № 820/11591/15 (ЄДРСРУ № 73500822)
P.s.
Бонусом
у цих же справах йдуть не менш важливі висновки стосовно визнання Фондом
недійсності правочинів.
Так,
суд зауважив, що згідно із частинами першою, другою та десятою статті 38 Закону
№ 4452-VI Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов'язаний забезпечити збереження
активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації
забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених)
банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації
банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними
з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.
За
результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI,
виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону.
При виявленні таких правочинів Фонд,
його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини
нікчемними.
Правочин
є нікчемним відповідно до закону, а не рішення уповноваженої особи Фонду. Такий
правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215
ЦК України та частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI) незалежно від того,
чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка
правочинів і видане згадане рішення. Наслідки нікчемності правочину також
настають для сторін у силу вимог закону. Рішення
уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків.
(!!!) Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом,
яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління
банку. Відповідна правова позиція відображена у постановах Великої Палати
Верховного Суду у справах № 910/12294/16 від 11 квітня 2018 року, №
910/24198/16 від 16 травня 2018 року та № 910/17448/16 від 16 травня 2018 року.
Оскільки
рішення є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює
повноваження органу управління банку, воно не створює жодних обов'язків для
третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому не можуть порушуватися
будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього рішення. Звідси права позивача
в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа
банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами
відповідного банку як юридичної особи.
ВИСНОВОК 2: Отже, встановлена правова природа згаданого
рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його недійсним.
Фонд
має право звертатися до суду з вимогою про застосування наслідків недійсності
нікчемного правочину на підставі статті 228 ЦК України. Лише за наявності
рішення суду можна застосовувати будь-які наслідки недійсності нікчемного
правочину за цією статтею.
Отже,
перелік передбачених частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI підстав, за
яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, є виключним. Положення
статті 228 ЦК України не можуть бути застосовані комісією банку чи
уповноваженою особою Фонду при вирішення питання щодо віднесення правочинів до
нікчемних для розширення переліку підстав нікчемності, визначених у частині
третій статті 38 Закону № 4452-VI.
