Червона смужка в Резерв+ без доказів притягнення особи до відповідальності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Внесення відомостей до реєстру військовозобов'язаних «Оберіг» (Резерв+) без доказів притягнення особи до відповідальності (протокол, постанова) є протиправними 

30 квітня 2025 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд в рамках справи №160/31249/24 (ЄДРСРУ № 127021385) досліджував питання щодо наслідків внесення відомостей до реєстру військовозобов'язаних «Оберіг» (Резерв+) без доказів притягнення особи до відповідальності (протокол, постанова). 

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України здійснює, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби Закон України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі Закон №2232-ХІІ). 

Згідно з частинами першою, третьої статті 1 Закону №2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку. 

Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону №2232-ХІІ військовий облік громадян України поділяється на облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів. Військовий облік усіх призовників, військовозобов`язаних та резервістів ведеться за місцем їх проживання і відповідно до обсягу та деталізації поділяється на персонально-якісний, персонально-первинний та персональний. 

Частиною п`ятою статті 33 Закону №2232-ХІІ визначено, що військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів ведеться в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 

Персонально-якісний облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів передбачає облік відомостей (персональних та службових даних) стосовно призовників, військовозобов`язаних та резервістів, які узагальнюються в облікових документах та вносяться до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів. Ведення персонально-якісного обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів покладається на відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (частина перша статті 34 Закону №2232-ХІІ). 

На виконання частини п`ятої статті 33 Закону №2232-ХІІ Кабінет Міністрів України затвердив Порядок №1487, пунктом 2 якого визначено, що військовий облік є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави. Він полягає у цілеспрямованій діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій щодо: фіксації, накопичення та аналізу наявних людських мобілізаційних ресурсів за військово-обліковими ознаками; здійснення заходів із забезпечення виконання встановлених правил військового обліку призовниками, військовозобов`язаними та резервістами; подання відомостей (персональних та службових даних) стосовно призовників, військовозобов`язаних та резервістів до органів ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів. 

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 16 березня 2017 року №1951-VIII «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів» (далі - Закон №1951-VIII) єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів (далі - Реєстр) - інформаційно-комунікаційна система, призначена для збирання, зберігання, обробки та використання даних про призовників, військовозобов`язаних та резервістів, створена для забезпечення військового обліку громадян України. 

Основними завданнями Реєстру є: 1) ідентифікація призовників, військовозобов`язаних, резервістів та забезпечення ведення військового обліку громадян України; 2) інформаційне забезпечення комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань особовим складом у мирний час та в особливий період; 3) інформаційне забезпечення громадян України, у тому числі осіб, звільнених з військової служби, які мають право на пенсію, та членів сімей загиблих військовослужбовців відомостями щодо виконання ними військового обов`язку (частина перша статті 2 Закону №1951-VIII). 

За приписами частин восьмої, дев`ятої статті 5 Закону №1951-VIII органами ведення Реєстру є районні (об`єднані районні), міські (районні у місті, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, Центральне управління Служби безпеки України та регіональні органи Служби безпеки України, відповідні підрозділи розвідувальних органів України. Органи ведення Реєстру забезпечують ведення Реєстру та актуалізацію його бази даних. 

З урахуванням зазначеного ТЦК є органом ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів та повинен забезпечувати актуалізацію його бази даних. До Реєстру вносяться, обробляються та зберігаються в базі даних Реєстру такі відомості: 1) персональні дані призовників, військовозобов`язаних та резервістів; 2) службові дані призовників, військовозобов`язаних та резервістів. 

У свою чергу, пункт 20-1 частини першої статті 7 Закону №1951-VIII передбачає що до персональних даних призовника, військовозобов`язаного та резервіста належать: відомості про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтями 210, 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (дата, номер, короткий зміст протоколу та/або постанови про адміністративне правопорушення). 

(!!!) Таким чином, до Реєстру вносяться дані саме про притягнення до відповідальності за порушення правил обліку. 

Диспозиція статті 210 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність саме за порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку. Відповідно до ч.3 Правил військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів - призовники, військовозобов`язані та резервісти за порушення правил військового обліку та законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, зіпсуття або недбале зберігання військово-облікових документів, яке спричинило їх втрату, притягуються до адміністративної відповідальності згідно із Кодексом України про адміністративні правопорушення. 

ВИСНОВОК: Якщо факту притягнення до відповідальності не було, а ТЦК і СП не складав ані протокол, ані постанову про притягнення особи до адміністративної відповідальності за порушення правил військового обліку, то вказані відомості до реєстру «Оберіг» внесені безпідставно, а отже дії утримувача реєстру протиправні та підлягають вилученню в тому числі з «Резерв+».

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення факту здійснення догляду за особою для отриманні відстрочки від мобілізації»

 

призов, мобілізація, військово_лікарська_комісія, процедура_призову, ВЛК, військова_служба, суд,

Визнання недійсним неукладеного (не вчиненого) договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова можливість визнання недійсним неукладеного (не вчиненого) договору

19 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 522/12996/17, провадження № 61-16370св24 (ЄДРСРУ № 125985584) щодо правової можливості визнання недійсним неукладеного (не вчиненого) договору.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц). Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Неукладений договір не може бути визнаний недійсним (постанова Верховного Суду від 29 травня 2024 року у справі № 334/5347/22 (провадження № 61-11751св23)).

Аналогічні правові висновки викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 05 березня 2025 року у справі № 554/11260/21 (провадження № 61-5526св24) та інших.

Верховний Суд наголошує, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 лютого 2025 року у справі № 504/3085/20, провадження № 61-17178сво23.

ВИСНОВОК: Позовна вимога про визнання недійсним договору є неналежною, оскільки не призведе до відновлення порушених прав позивача, оскільки правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним.

 

 

 

Матеріал по темі: «Недійсний чи неукладений? Як кваліфікувати непідписаний договір?»
 
 
«Копія розписки, як доказ укладання договору позики»
 

 

 

 

Теги: визнання договору неукладеним, неукладеність договору, незаключенный договор, наслідки неукладеного договору, виконання умов, відсутність підпису, підробка підпису, нотаріальна форма, нотаріальне посвідчення договору, судова практика, Адвокат Морозов

 

Копія розписки, як доказ укладання договору позики

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: копія розписки чи документ, виготовлений за допомогою технічних засобів, як доказ укладання договору позики під час судового розгляду

08 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/20080/21, провадження № 61-11627св24 (ЄДРСРУ № 127224805) досліджував питання щодо копії розписки чи документу, виготовленому за допомогою технічних засобів, як доказу укладання договору позики під час судового розгляду.

Постанову Верховного Суду  від 05 березня 2025 року у справі № 554/11260/21, провадження № 61-5526св24 (ЄДРСРУ № 125673573) мотивовано тим, що позовна вимога про визнання недійсним договору позики є неналежною, оскільки не призведе до відновлення порушених прав позивача, оскільки правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним; у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність договору у мотивувальній частині судового рішення; належним способом захисту прав спадкоємця, який вважає договір позики неукладеним, є визнання обов`язку боржника за договором позики відсутнім; позивач (спадкоємець померлого позичальника)позовні вимоги щодо визнання обов`язку боржника за спірним договором позики відсутніми не заявляла.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17 зроблено висновок, що договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини першої статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції даного договору, яка закріплена в абзаці 1 частини першої статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення.

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина другої статті 640 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17 вказано, що «договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції даного договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення. Суди попередніх інстанцій, встановивши, що сторонами справи не було доведено факту передання позикодавцем (відповідачем) грошових коштів позичальнику (позивачу), дійшли висновку, що наявні договори між позивачем та відповідачем в якості договорів позики є неукладеними».

У статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належного виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що незважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, коли кредитору не передавався борговий документ. Тобто наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належне виконання боржником свого обов`язку.

Вказаний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 596/1123/19 (провадження № 61-7056св22) та від 05 червня 2024 року у справі № 640/15157/16-ц (провадження № 61-4579св24).

У постанові Верховного Суду від 08 червня 2020 року у справі № 723/779/20 (провадження № 61-11906св21) про визнання договору недійсним зроблено висновок, що «сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позивача безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, позивач не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору».

ВИСНОВОК: Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладеного договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми, а не її копія чи документ, виготовлений за допомогою технічних засобів.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 757/128/23-ц (провадження № 61-17147св23).

 

 

 

Матеріал по темі: «Договір позики або розписка з ознаками удаваного або правочину вчиненого під впливомтяжкої обставини»

 

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Розкриття банківської таємниці на запит податкового органу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розкриття інформації, що містить банківську таємницю на запит органу державної податкової служби за рішенням суду 

08 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/36020/23-ц, провадження № 61-7891св24 (ЄДРСРУ № 127224811) досліджував питання щодо розкриття інформації, що містить банківську таємницю на запит органу державної податкової служби за рішенням суду. 

Відповідно до частини першої статті 1076 ЦК України банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність. 

Згідно зі статтею 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним або стала відомою третім особам при наданні послуг банку або виконанні функцій, визначених законом, а також визначена у цій статті інформація про банк є банківською таємницею. Банківською таємницею, зокрема, є відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України. 

Пунктом 2 частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками, зокрема, за рішенням суду. 

(!) Підставою для розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, є необхідність проведення перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів до державного бюджету суб`єктом господарської діяльності. 

Відповідно до підпункту 20.1.5 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право отримувати безоплатно від платників податків, а також від Національного банку України, банків, інших фінансових установ, небанківських надавачів платіжних послуг, емітентів електронних грошей довідки у порядку та на підставах, визначених цим Кодексом, з урахуванням законів, що визначають порядок розкриття зазначеними особами інформації, що містить банківську таємницю, таємницю надавача платіжних послуг, а на підставі рішення суду - інформацію про обсяг та обіг коштів/електронних грошей на рахунках у банку/небанківському надавачу платіжних послуг, електронних гаманцях, у тому числі про ненадходження в установлені строки валютної виручки від суб`єктів господарювання, інформацію про договори боржника про зберігання цінностей або надання боржнику в майновий найм (оренду) індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком. 

Саме по собі неподання у встановлений строк податкової декларації або їх розрахунків, необхідність перевірки достовірності, повноти нарахування та сплати усіх передбачених ПК України податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства тощо є підставою для ініціювання органами державної податкової служби перевірок, згідно з процедурою, визначеною главою 8 ПК України. У цьому випадку розкриття банківської таємниці можливе в разі доведення органом державної податкової служби обставин, за яких проведення перевірки є неможливим або є інша об`єктивна потреба в розкритті такої таємниці. 

Згідно з пунктом 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи. 

У пункті 73.3 статті 73 ПК України зазначено, що контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження. 

Відповідно до статті 348 ЦПК України в заяві до суду про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи має бути зазначено, зокрема обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи, із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав та інтересів, які порушено. 

Згідно з частиною другою статті 350 ЦПК України, якщо під час судового розгляду буде встановлено, що заявник вимагає розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи без підстав і повноважень, визначених законом, то суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні заяви. 

Органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). 

Отже, у разі якщо підставою звернення до суду, зокрема органу державної податкової служби, із заявою про розкриття банківської таємниці є дії порушника податкового законодавства і стосовно таких дій для цих органів відповідними спеціальними законами передбачений спосіб реагування, то суд не має підстав для задоволення заяви. Винятком є обґрунтовані посилання заявника на неможливість вчинення ним дій відповідно до способів реагування, передбачених зазначеними законами. Зокрема, це можуть бути обґрунтовані посилання з поданням відповідних доказів того, що особа, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, не знаходиться за місцем своєї реєстрації; підтверджена неможливість вручення повідомлення з копією наказу про проведення документальної перевірки тощо. 

Пунктом 42.2 статті 42 ПК України передбачено, що документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику). 

Відповідно до пункту 42.5 статті 42 ПК України, у разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ у зв`язку з відсутністю за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їхньою відмовою прийняти документ, незнаходженням фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення. 

У постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року у справі № 761/43384/16-ц вказано, що «на вимогу відповідних уповноважених державних органів банк вправі надати інформацію, яка містить банківську таємницю, у межах і обсягах, визначених цим та іншими законами, тобто банки надають обмежену законом інформацію. Підставою для розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, є необхідність провести перевірку своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів до державного бюджету суб`єктом господарської діяльності. При цьому своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплата податків та зборів (обов`язкових платежів) здійснюється шляхом проведення органами державної податкової служби планових і позапланових виїзних перевірок, підстави та порядок яких визначені законом. Саме по собі неподання в установлений строк податкової декларації або їх розрахунків, необхідність перевірки достовірності, повноти нарахування та сплати усіх передбачених ПК України податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства тощо є підставою для ініціювання органами державної податкової служби перевірок згідно з процедурою, визначеною главою 8 ПК України. В цьому випадку розкриття банківської таємниці можливе в разі доведення органом державної податкової служби обставин, за яких перевірки є неможливими або є інша об`єктивна потреба в розкритті такої таємниці». 

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 квітня 2025 року у справі № 686/32791/23, провадження № 61-5094св24 (ЄДРСРУ № 127021036) вказано, що результат аналізу наведених норм права, з урахуванням висновків Верховного Суду, свідчить, що контролюючі органи мають право отримувати від платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом) інформацію, необхідну для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження, зокрема за необхідності провести перевірку своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів до державного бюджету суб`єктом господарської діяльності, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. 

Інформація, яка визначена у пункті 4 частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», розкривається банками центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, на його запит без рішення суду, а інша інформацію, яка містить банківську таємницю та необхідна для виконання покладених на контролюючі органи функцій і завдань, зокрема інформація про наявність та рух коштів/електронних грошей на рахунках/електронних гаманцях платника податків - за рішенням суду. 

Предметом судового контролю при розгляді справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб, є наявність підстав (мети її використання та обґрунтування необхідності отримання) для розкриття такої інформації і визначених законом повноважень у заявника вимагати її розкриття. Розкриття банківської таємниці можливе в разі підтвердження органом державної податкової служби, що без отримання відповідної інформації виконання покладених на контролюючі органи функцій і завдань є неможливим або є інша об`єктивна потреба в її розкритті, а обсяг надання такої інформації є обмеженим законом. 

ВИСНОВОК: Отже,  для задоволення заяви про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, мають бути обґрунтовані посилання податкового органу на неможливість вчинення ним дій відповідно до способів реагування, передбачених зазначеними законами (зокрема, це можуть бути обґрунтовані посилання з наданням відповідних доказів того, що особа, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, не знаходиться за місцем своєї реєстрації; підтверджена неможливість вручення повідомлення з копією наказу про проведення документальної перевірки тощо). 

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 24 квітня 2023 року у справі № 758/6507/18 (провадження № 61-10185св22), від 01 квітня 2024 у справі № 761/7731/21 (провадження № 61-11055св23) та від 07 червня 2024 року у справі № 758/7617/23 (провадження № 61-3301св24).

 

 

 

Матеріал по темі: «Розкриття банківської таємниці на вимогу контролюючого органу»

 

Теги: банківська таємниця, банківська тайна, відкриття інформації прокурору, рахунок в банку, розрахунковий рахунок, кількість грошей, гарантування таємниці, обсяг коштів, стан рахунку, грошові кошти, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Нотаріуси не є податковими агентами – позиція Міністерства юстиції України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нотаріуси не є податковими агентами – позиція Міністерства юстиції України, нотаріуси виконують функції податкового агента – позиція Державної податкової служби України 

Нотаріуси не є податковими агентами в розумінні підпункту 14.1.180 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України – позиція викладена у листі Міністерства юстиції України №67620/52929-11-25/37.1 від 13.05.2025 р. 

Аналогічна позиція також була висловлена Нотаріальною палатою України у листах до Державної податкової служби України від 02.04.2025 № 15/4 та від 04.04.2025 № 16/2. 

Вимоги статті 176.2 ПКУ податковий розрахунок зобов’язані подавати особи, які мають статус податкових агентів та платники єдиного внеску. 

Редакція Закону № 4015-IX встановила обов’язок для нотаріуса щомісяця подавати до контролюючого органу саме інформацію, яку передбачає податковий розрахунок. 

Приймаючи до уваги наведене, Міністерство юстиції України звернулось до Міністерства фінансів України та Державної податкової служби України з проханням переглянути позицію, викладену у листі. 

Втім, податкова вказує, що «…нотаріуси зобов’язані щомісяця подавати до контролюючого органу інформацію про посвідчені договори купівлі-продажу рухомого і нерухомого майна, дарування та свідоцтва про право на спадщину. 

У звітах має зазначатися вартість кожного договору, сума сплаченого податку, а також інші дані, передбачені податковим розрахунком. Звітність подається у формі додатку 4ДФ, відповідно до наказу Мінфіну №4 від 13.01.2015. Позиція щодо необхідності подання нотаріусами інформації по формі та у строки, визначені для податкового розрахунку, погоджена з Міністерством фінансів України. 

… оскільки нотаріуси виконують функції податкового агента в частині подання інформації про посвідчені договори, за порушення порядку подання такої інформації передбачена відповідальність».

 

 

Матеріал по темі: «Відповідальність нотаріуса за реєстраційні дії з нерухомістю при наявності обмежень в Держреєстрі»

 

 

 

 

 

Теги: нотариус, реєстрація прав, держреєстр, арешт майна, обтяження, нерухомість, купівля, продаж, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Користування жилим приміщенням особами які вселились до наймача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача

08 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 645/620/23, провадження № 61-7797св24 (ЄДРСРУ № 127224813) досліджував питання щодо спорів про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

Згідно з частиною першою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно зі статтею 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до статті 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер (стаття 61 ЖК України).

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені у частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: 1) чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в цьому житловому приміщенні, 2) чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, 3) чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, 4) чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 12 червня 2020 року у справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15 квітня 2020 року у справі № 466/5057/17 (провадження № 61-42617св18), від 26 грудня 2024 року у справі № 489/1183/21 (провадження № 61-7939св24).

Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року у справі   № 6-60цс12 сформульовано такі висновки: у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК України).

Водночас під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, наявність згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між згаданими особами, наймачем і членами сім`ї, які проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини, які мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

ВИСНОВОК: Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які 1) вселилися у встановленому порядку та 2) на відповідній правовій підставі 3) постійно проживають в квартирі разом з наймачем.

Подібні висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2020 року у справі № 205/6201/17, від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц, від 23 вересня 2022 року у справі № 289/847/21, від 06 січня 2023 року у справі № 523/1756/20, від 05 квітня 2023 року у справі № 760/31030/21, провадження № 61-454св23 (ЄДРСРУ № 110083885).

 

 

 

Матеріал по темі: «Право користування жилим приміщенням особами які вселилися до наймача»

 

 

 

Теги: виселення з квартири,  систематичне руйнування, порушення правил співжиття, заходи впливу, 116 ЖК, виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов