03/04/2025

Скасування рішення органу місцевого самоврядування після посвідчення заповіту та смерті заповідача

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки скасування рішення органу місцевого самоврядування «Про уповноваження осіб на вчинення нотаріальних дій» після посвідчення заповіту та смерті заповідача

31 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 681/258/24, провадження № 61-1331св25 (ЄДРСРУ № 126211337) досліджував питання щодо наслідків скасування рішення органу місцевого самоврядування після посвідчення заповіту та смерті заповідача.

Згідно з статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Стаття 1217 ЦК України передбачає, що спадкування здійснюється за законом або за заповітом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (стаття 1234 ЦК України).

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису (частина друга статті 209 ЦК України).

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу (частина третя статті 1247 ЦК України).

Відповідно до статті 1251 ЦК України, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» староста є виборною посадовою особою місцевого самоврядування.

Згідно з частиною четвертою статті 54-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» староста працює на постійній основі в апараті відповідної ради та її виконавчого комітету, а в разі обрання членом цього виконавчого комітету - у виконавчому комітеті ради. Староста уповноважений сільською, селищною, міською радою, яка його затвердила, діяти в інтересах жителів відповідного старостинського округу у виконавчих органах сільської, селищної, міської ради, а також здійснює інші повноваження, визначені цим Законом та іншими законами України.

(!) Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року в справі № 369/1913/17 (провадження № 61-12004св21) вказано, що: «право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування. Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов`язується законом з місцем проживання та перебування заповідача.

Під час посвідчення заповіту нотаріусом має бути дотримано порядок його посвідчення. Заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів».

Скасування рішення «Про уповноваження осіб на вчинення нотаріальних дій» в частині уповноваження відповідної особи на вчинення нотаріальних дій не вплинуло на форму заповіту та порядок його посвідчення.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 зазначив, що у ЦК України не передбачено такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.

(!) За відсутності спору щодо недійсності заповіту, суд обґрунтовано виходив з правомірності зазначено правочину відповідно до статті 204 ЦК України.

ВИСНОВОК: Оскільки для посвідчення заповіту особа звернувся до уповноваженої на вчинення нотаріальних дій посадової особи, заповіт складено у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача, прочитаний та підписаний особисто заповідачем, за його життя, то підстав для скасування чи зміни заповіту у зв`язку з його посвідченням неуповноваженою особою не виникло, оскільки скасування рішення органу місцевого самоврядування після посвідчення заповіту та смерті заповідача саме по собі не вказує про нікчемність заповіту відповідно до статті 1247 ЦК України.

Особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, вираженого належним чином, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

 

 

 
Матеріал по темі: «Особливості визнання заповіту нікчемним»

 

 



Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов


01/04/2025

Оновлення плану-графіку проведення податкових перевірок на 2025 рік

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Оновлення плану-графіку проведення документальних планових перевірок платників податків на 2025 рік 

28 березня 2025 Державна податкова служба України оновила «План-графік проведення документальних планових перевірок платників податків на 2025 рік», а саме розділи:

 

Розділ I "Документальні планові перевірки платників податків - юридичних осіб" та Розділ II "Документальні планові перевірки фінансових установ, постійних представництв та представництв нерезидентів" - 3 592 перевірки платників податків (раніше було - 3 496); 

Розділ ІІІ "Документальні планові перевірки фізичних осіб" -  1027 перевірки фізосіб  (було у 1028); 

Розділу IV "Документальні планові перевірки платників податків - юридичних осіб з питань правильності обчислення, повноти і своєчасності сплати податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" - 267 перевірок (раніше було - 266).

  Для нагадування:

 

·       Внесення змін до плану-графіка може здійснюватися щомісячно з урахуванням обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин), наявності/відсутності безпечних умов для проведення перевірок;

·       Оновлений план-графік оприлюднюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, не пізніше останнього числа місяця, в якому було затверджено такий оновлений план-графік;

·       Документальна перевірка платника податків, який був включений до оновленого плану-графіка проведення документальних планових перевірок на поточний рік, може бути розпочата не раніше ніж через два місяці з дня оприлюднення оновленого плану-графіка (Закон України від 09.11.2023 № 3453-IX "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо скасування мораторію на проведення податкових перевірок").

 

 

Ознайомитися зі змінами можна ТУТ

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Внесення змін до плану-графіка проведення податкових перевірок»

 

 

 

 

 

Теги: план_графік, податкові перевірки, ДПС, план перевірок платників, графіки документальних планових перевірок, ризикованість, несплата податків, ризики, наказ, оскарження, судова практика, Адвокат Морозов

 


31/03/2025

Відповідальність нотаріуса за реєстраційні дії з нерухомістю при наявності обмежень в Держреєстрі

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Майнова та кримінальна відповідальності нотаріуса за реєстраційні дії з нерухомістю при наявності обтяжень (обмежень) в державному реєстрі речових прав

13 лютого 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 643/3313/21, провадження № 51-4101 км 24 (ЄДРСРУ № 125265399)  досліджував питання щодо відповідальності нотаріуса за реєстраційні дії з нерухомістю при наявності обтяжень (обмежень) в державному реєстрі речових прав.

Верховний суд вказує, що з огляду на положення національного законодавства України службова діяльність за своєю суттю передбачає, що службові особи, які її вчиняють, наділяються не тільки правами і повноваженням, але й виконують певні службові обов`язки.

(!) Невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків за наявності умов, визначених у диспозиціях частин 1 та 2 ст. 367 КК, тягне за собою відповідальність за службову недбалість.

Службова недбалість є кримінальним правопорушенням з матеріальним складом, а тому воно визнається закінченим, якщо діяння спричинило істотну шкоду чи заподіяло тяжкі наслідки. Для кваліфікації дій особи за ст. 367 КК необхідною умовою є встановлення невиконання або неналежного виконання службових обов`язків, які відносилися до компетенції особи, та існування прямого або ж у деяких випадках опосередкованого зв`язку між такими діями чи бездіяльністю службової особи та наслідками.

Як визначено абзацом 1 примітки до ст. 364 КК, службовими особами у статтях 364, 368, 368-5, 369 цього Кодексу є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, якими особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб`єкт при здійсненні ним владних управлінських повноважень на основі законодавства, у тому числі й ті, на яких покладено виконання делегованих повноважень.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім того, згідно з п. 9 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» реєстраційна дія - державна реєстрація прав, взяття на облік безхазяйного нерухомого майна, а також інші дії, що здійснюються державним реєстратором у Державному реєстрі прав, крім надання інформації з цього реєстру.

Таким чином, державним реєстратором є посадова особа, яка діє від імені держави, представляє її інтереси і наділяється владними повноваженнями щодо внесення відповідних записів до реєстрів.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб`єкт, на якого покладені функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Також, згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Метою діяльності нотаріату є захист і охорона існуючих суб`єктивних прав та інтересів, а результатом нотаріальної діяльності - нотаріальний акт, як різновид правозастосовного юрисдикційного акта, який у свою чергу вже офіційно підтверджує (встановлює) об`єктивно існуючі факти, закріплює (окреслює) права чи обов`язки.

Згідно ч. 2 ст. 1 Закону України «Про нотаріат» вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

Відповідно, нотаріуси (як приватні, так і державні), хоча і не є суб`єктом владних повноважень у класичному розумінні цього поняття, проте у своїй діяльності реалізовують функції держави в частині державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, а отже здійснюють відповідні (делеговані) повноваження, надані їм державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» одним з етапів державної реєстрації прав є встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв.

Згідно з ч. 8 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції Закону № 1952-IV, яка діяла на час вчинення злочину) у разі, якщо під час розгляду заяви про державну реєстрацію прав на нерухоме майно державним реєстратором встановлено наявність зареєстрованих у Державному реєстрі прав інших заяв про державну реєстрацію прав на це саме майно, заяви розглядаються в порядку черговості їх надходження. Наступна заява розглядається тільки після прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації щодо заяви, зареєстрованої в Державному реєстрі прав раніше. Черговість розгляду заяв щодо одного об`єкта нерухомого майна застосовується як під час розгляду заяв про державну реєстрацію права власності та інших речових прав, так і під час розгляду заяв про державну реєстрацію обтяжень таких прав.

Під час розгляду заяв та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор обов`язково використовує відомості Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек, які є архівною складовою частиною Державного реєстру прав.

Крім того, відповідно до п. 11 Порядку № 1141 (у редакції, яка діяла на час вчинення злочину) пошук відомостей у Державному реєстрі прав здійснюється за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна. 

У разі, коли відомості про реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна у заяві (запиті) не зазначаються, пошук у Державному реєстрі прав відомостей здійснюється за такими ідентифікаторами: 1) за ідентифікаційними даними фізичної або юридичної особи; 2) за адресою об`єкта нерухомого майна/місцезнаходженням земельної ділянки - назва адміністративно-територіальної одиниці (Автономна Республіка Крим, область, м. Київ, м. Севастополь), району, населеного пункту або селищної, сільської ради; 3) за кадастровим номером земельної ділянки; 4) за номером запису.

На підставі досліджених доказів у кримінальному провадженні у їх сукупності, аналіз яких міститься в мотивувальній частині вироку, місцевий суд встановив, що у наслідок неналежного виконання приватним нотаріусом, як державним реєстратором, своїх службових обов`язків через несумлінне ставлення до них, під час здійснення державної реєстрації права власності на квартиру здійснено пошук у базі даних заяв Державного реєстру прав за заявою лише за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна, пошук у базі даних заяв за ідентифікатором, визначеним у пп. 2 п. 11 Порядку № 1141, не було здійснено, що призвело до державної реєстрації права власності об`єкта нерухомого майна за наявності раніше зареєстрованої іншої заяви на це саме нерухоме майно (заява про реєстрацію обмежень у виді арешту), що позбавило можливості невідкладно вжити заходів для повернення коштів переданих продавцю під час укладення договору купівлі-продажу.

(!) Таким чином, приватний нотаріус вчиняючи дії щодо оформлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, виконувала повноваження державного реєстратора, надані їй державою у встановленому законом порядку, тобто делеговані Законом України «Про нотаріат» та Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Що стосується причинного зв`язку між діями нотаріуса та наслідками у виді матеріального збитку потерпілому, то відповідно до фактичним обставин, встановлених у вироку, такі наслідки настали саме через порушення послідовності розгляду заяв, зокрема, заяви про державну реєстрацію обтяжень,  повідомлення приватним нотаріусом про відсутність таких обтяжень стосовно квартири, що підтверджується показаннями потерпілого після чого у приміщенні офісу приватного нотаріуса відбулася передача грошей потерпілим та підписання договору купівлі-продажу, який і був підставою для подальшої реєстрації права власності на нерухоме майно.

Саме ці обставини перешкодили потерпілому вжити відповідні заходи у разі з`ясування факту наявності обтяжень стосовно квартири, не здійснювати подальших дій щодо передачі коштів та підписання договору купівлі-продажу, та вимагати повернення коштів безпосередньо у продавця у приміщенні офісу приватного нотаріуса.

Умови, за яких такі обставини стали можливими по відношенню до потерпілого, і перебувають у причинному зв`язку з недбалими діями приватного нотаріуса, що входили до її безпосередніх обов`язків, як державного реєстратора, та яка надала потерпілому недостовірну інформацію про відсутність обтяжень будь-якого характеру стосовно кватири, яку потерпілий мав намір придбати.

Отже, на підставі досліджених доказів у їх сукупності, місцевий суд обґрунтовано дійшов висновку, що винуватість приватного нотаріуса у вчиненні службової недбалості, що спричинило тяжкі наслідки, знайшла своє підтвердження в ході судового розгляду кримінального провадження за її обвинуваченням.

ВИСНОВОК: Реєстраційні дії нотаріуса з нерухомістю, при наявності обтяжень в державному реєстрі, тягнуть за собою не тільки майнову, а й кримінальну відповідальність.

  

 

Матеріал по темі: «Недотримання сторонами письмової форми правочину та обов`язкового нотаріального посвідчення»
 

 



 

Теги: нотариус, реєстрація прав, держреєстр, арешт майна, обтяження, нерухомість, купівля, продаж, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 


30/03/2025

Підсудність спору при ухваленні органом місцевого самоврядування рішення у сфері оренди землі

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Компетенція та підсудність судового спору при ухваленні органом місцевого самоврядування рішення у сфері оренди землі

27 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/5652/24, адміністративне провадження № К/990/48787/24 (ЄДРСРУ № 126169018) досліджував питання щодо компетенції та підсудності судового спору при ухваленні органом місцевого самоврядування рішення у сфері оренди землі.

Відповідно до абзацу третього статті 2 Закону № 161-XIV вчинення процедурних дій, прийняття процедурних рішень у сфері оренди землі здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про адміністративну процедуру", з урахуванням особливостей, визначених цим Законом та статтею 17-2 Земельного кодексу України.

Таким чином, Верховний Суд доходить висновку, що правовідносини, які виникають у сфері розпорядження земельними ділянками комунальної власності, регулюються не лише спеціальними законами у сфері земельних відносин, такими як Земельний кодекс України, Цивільний кодекс України, Закон № 161-XIV, які визначають зміст правовідносин, суб`єктний склад, права та обов`язки їх учасників, але й Законом № 2073-IX, який запроваджує єдиний підхід до прийняття рішень і здійснення дій у цій сфері шляхом застосування адміністративної процедури, зокрема, шляхом встановлення чітких вимог до строків розгляду заяв, порядку повідомлення сторін та обґрунтування прийнятих рішень.

Верховний Суд у постановах від 25 січня 2019 року у справі № 826/382/18, від 13 березня 2019 року у справі № 826/11708/17 та від 8 липня 2021 року у справі № 160/674/19, від 18 травня 2022 року у справі № 826/12131/17, від 20 травня 2022 року у справі № 340/370/21 та від 21 березня 2023 року у справі № 640/17821/21 наголосив, що правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органами публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження до суду таких дій особою, чиї інтереси вони зачіпають. Встановлена правова процедура є важливою гарантією недопущення зловживань з боку суб`єктів владних повноважень під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати, в першу чергу, справедливе ставлення до особи, а також дотримання загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань.

Суд вказує, що Закон №2073-IX, який набрав чинності 15 грудня 2023 року, покликаний упорядковувати відносини органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, інших суб`єктів, які відповідно до закону уповноважені здійснювати функції публічної адміністрації, з фізичними та юридичними особами щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у спосіб прийняття й виконання адміністративних актів (частина перша статті 1 Закону № 2073-IX).

Цим Законом передбачені такі поняття як (пункти 1-11 часини першої статті 2, стаття 27 Закону № 2073-IX):

адміністративний орган - орган виконавчої влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадова особа, інший суб`єкт, який відповідно до закону уповноважений здійснювати функції публічної адміністрації;

адміністративний акт - рішення або юридично значуща дія індивідуального характеру, прийняте (вчинена) адміністративним органом для вирішення конкретної справи та спрямоване (спрямована) на набуття, зміну, припинення чи реалізацію прав та/або обов`язків окремої особи (осіб);

адміністративна процедура - визначений законом порядок розгляду та вирішення справи;

дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано;

процедурне рішення - рішення адміністративного органу, що приймається під час розгляду справи, але яким справа не вирішується по суті; учасники адміністративного провадження: 1) особа, питання про право, свободу чи законний інтерес або обов`язок якої вирішується в адміністративному акті (адресат), 2) інша особа, на право, свободу чи законний інтерес якої негативно впливає або може вплинути адміністративний акт (заінтересована особа).

(!!!) Отже, саме участь органу місцевого самоврядування як адміністративного органу в межах регламентованої процедури, як правило, свідчить про публічно-правовий характер правовідносин та можливого вирішення спору в суді адміністративної юрисдикції.

Згідно частини першої статті 69 цього Закону за результатами розгляду справи адміністративний орган у межах своїх повноважень приймає адміністративний акт.

Відповідно до частини першої статті 71 Закону №    2073-ІХ письмовий адміністративний акт або усний адміністративний акт, підтверджений у письмовій формі, складається із вступної, мотивувальної, резолютивної та заключної частин.

Адміністративний акт містить підпис та/або печатку (у тому числі електронні), якщо інше не передбачено законом, та повне ім`я відповідальної посадової особи адміністративного органу.

У вступній частині зазначаються найменування адміністративного органу, дата прийняття адміністративного акта та його реєстраційний номер, відомості в обсязі, достатньому для встановлення особи адресата адміністративного акта, та його контактні дані.

Мотивувальна частина адміністративного акта складається згідно з вимогами цього Закону.

У резолютивній частині адміністративного акта зазначається суть прийнятого за результатами розгляду справи рішення. Крім того, можливе викладення додаткових положень, визначених цією статтею.

У заключній частині зазначаються строк набрання адміністративним актом чинності та спосіб визначення такого строку. В адміністративному акті, який негативно впливає на право, свободу чи законний інтерес особи або покладає на неї певний обов`язок, зазначаються строки і порядок його оскарження (у тому числі найменування та місцезнаходження адміністративного органу, який є суб`єктом розгляду скарги, та вид суду, до якого особа може подати позов). У разі якщо подання скарги чи пред`явлення позову не зупиняє дію адміністративного акта, у заключній частині повинна міститися вказівка на такий винятковий правовий наслідок з посиланням на правові підстави для такого винятку.

Публічно-правові (адміністративно-правові) відносини щодо ухвалення органом місцевого самоврядування рішення у сфері оренди землі - це відносини адміністративної процедури, які регулюються Законом №2073-IX з урахуванням, зокрема,  положень ЗК України та Закону № 161-XIV.

Отже, у зазначених правовідносинах адміністративний акт (рішення) про відмову у задоволенні заяви про поновлення договору не є реалізацією відповідним суб`єктом владних повноважень принципу свободи договору, а є, головним чином, владним управлінським актом, прийнятим в межах спеціального повноваження, яке контролюється в адміністративному судочинстві.

Згідно приписів статті 125 Конституції України, статей 2, 4, 19 КАС України, статей 18, 71, 76, 77, 79, 100 Закону № 2073-IX рішення, дії, бездіяльність суб`єкта владних повноважень у межах адміністративної процедури оскаржуються до адміністративних судів.

ВИСНОВОК: Спори щодо рішень адміністративних органів, прийнятих за результатами розгляду заяв, ухвалених у межах адміністративної процедури, підлягають розгляду адміністративними судами. Розгляд і вирішення відповідних спорів - компетенція адміністративного суду, натомість розгляд і вирішення такої категорії справ судами цивільної або господарської юрисдикції за правилами Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України - є порушенням приписів статей 8, 19, 55, 125 Конституції України, невиконанням приписів Закону №2073-IX та недотриманням зобов`язань, узятих Україною перед вступом до Європейського Союзу.

Аналогічний підхід застосований Верховним Судом у постанові від 22 листопада 2024 року у справі № 520/34082/23.

 



 
Матеріал по темі: «Компетенція та спеціалізація адміністративного суду»

 


 

Теги: адміністративний спір, адмінсуд, підсудність, спеціалізація, публічно-правовий спір, КАСУ, орган державної влади, місцеве самоврядування, підпорядкованість, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов


Компетенція та спеціалізація адміністративного суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови та ознаки судового спору на який розповсюджується компетенції та спеціалізація адміністративних судів

27 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/5652/24, адміністративне провадження № К/990/48787/24 (ЄДРСРУ № 126169018) досліджував питання щодо умов та ознак судового спору на який розповсюджується компетенції та спеціалізація адміністративних судів.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України).

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної особи на ефективний судовий захист. При цьому адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом, зокрема у постановах від 1 лютого 2022 року у справі № 640/18584/20 та від 16 листопада 2022 року у справі № 320/8650/20.

У Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Згідно з висновками Конституційного Суду України, що викладені в Рішенні від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

Таким чином, конституційне право на звернення до суду кореспондується з обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур). При цьому, що суд, який розглядає справу, невіднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому:

хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або

хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або

хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Отже, за змістом вказаних статей на розгляд адміністративного суду може бути передано спір, який виник між двома або більше визначеними суб`єктами стосовно їхніх прав та обов`язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б одним суб`єктом виступає законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єктів, водночас на цих суб`єктів покладено обов`язок виконувати вимоги та приписи. При цьому необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним управлінських функцій саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Водночас обов`язковою ознакою публічно-правового спору, що підлягає розгляду судом в порядку адміністративного судочинства, є підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому - суб`єкту владних повноважень та участь у публічно-правовому спорі з однієї сторони суб`єкта, наділеного владними повноваженнями, який здійснює владні управлінські функції, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватися цим суб`єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

(!!!) Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

При цьому єдиною та необхідною правовою підставою для віднесення спору до публічно-правового є одночасна сукупність наступних умов:

однією зі сторін є суб`єкт владних повноважень, тобто орган державної влади або орган місцевого самоврядування чи установа, якій державою делеговано виконання відповідних владно-розпорядчих функцій;

спірні правовідносини виникли у зв`язку зі здійсненням ним владно-управлінських функцій;

перебування сторін спору у відносинах влади-підпорядкування.

ВИСНОВОК: Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

  

 


Матеріал по темі: «Виключна підсудність щодо оскарження дій або бездіяльності органів дізнання та прокуратури»
 

 

 


Теги: адміністративний спір, адмінсуд, підсудність, спеціалізація, публічно-правовий спір, КАСУ, орган державної влади, місцеве самоврядування, підпорядкованість, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 


Підвищення кваліфікації Адвоката 2024