Звільнення від сплати судового збору при оскарженні виконавчого напису нотаріуса

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення від сплати судового збору на підставі ЗУ «Про захист прав споживачів» при оспорюванні виконавчого напису нотаріуса з підстав незгоди з розміром заборгованості

1 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 643/1114/17, провадження № 61-4796св24 (ЄДРСРУ № 129853742) досліджував питання щодо звільнення від сплати судового збору на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» при оспорюванні виконавчого напису нотаріуса з підстав незгоди з розміром заборгованості.

Держава встановила необхідність сплати судового збору за подання позову до місцевого суду Законом України «Про судовий збір».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про судовий збір» судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про судовий збір» платники судового збору - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

У частині першій статті 3 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що судовий збір справляється, у тому числі, за подання до суду позовної заяви, апеляційної і касаційної скарг на судові рішення.

Розміри ставок судового збору визначені статтею 4 цього Закону, відповідно до якої за подання фізичною особою позовної заяви немайнового характеру підлягає сплаті судовий збір у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Водночас, у статті 5 цього Закону держава визначила пільги щодо сплати судового збору.

Крім того, у статті 136 ЦПК України та у статті 8 Закону України «Про судовий збір» держава визначила перелік підстав, за яких суд має право за клопотанням сторони відстрочити, розстрочити сплату судового збору, зменшити його розмір чи звільнити від його сплати.

У постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18) Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок про обов`язок судів під час вирішення питання про прийняття до розгляду позову, апеляційної чи касаційної скарги враховувати частину третю статті 22 Закону України «Про судовий збір», за змістом якої особа звільняється від сплати судового збору за подання позову для захисту порушеного її права як споживача. Зазначений правовий висновок викладений у справі про захист прав споживача фінансових послуг.

У постановах від 26 лютого 2020 року у справі № 643/2870/18 (провадження № 61-4126св19) та від 19 жовтня 2022 року у справі № 743/1481/21 (провадження № 61-7362св22) Верховний Суд виклав правові висновки щодо застосування частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», зазначивши, що особа звільняється від сплати судового збору за подання позову до кредитора про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Суд роз`яснив, що такі позовні вимоги стосуються захисту прав споживача кредитних послуг, спрямовані на оспорювання розміру заборгованості, визначеного у виконавчому написі.

Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.

У статті 88 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років.

Оскільки вчинення виконавчого напису нотаріусом є одним із видів позасудового захисту прав кредитора, а безпосередньо виконавчий напис нотаріуса є виконавчим документом відповідно до пункту 2 частини 1 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», кредитор після вчинення нотаріусом виконавчого напису має право звернутися до органів державної виконавчої служби або до приватного виконавця з метою примусового стягнення заборгованості за кредитом.

Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Позов про визнання виконавчого напису про стягнення заборгованості за кредитним договором таким, що не підлягає виконанню, стосується кредитних правовідносин. У випадку пред`явлення такого позову споживачем фінансових послуг підлягає застосуванню положення частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

Отже, для того, щоб особа була звільнена від сплати судового збору, недостатньо зазначити, що це є позов про захист прав споживачів, оскільки такий позов повинен містити предмет та обставини, які вказують на порушення прав позивача як споживача послуг. Тобто, предмет та підстави позову повинні вказувати на те, що такий позов пов`язаний з порушенням права споживача, з зазначенням такого права та способу захисту відповідно до положень, передбачених Законом України «Про захист прав споживачів».

ВИСНОВОК: Оспорювання виконавчого напису з підстав незгоди з розміром заборгованості, на стягнення якого він виданий, стосується захисту прав споживача за кредитним договором, тому підлягає застосуванню положення частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

  

 

 

Матеріал по темі: «Неправильність розрахунку судом першої інстанції суми судового збору»

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання майнових прав на недобудований об`єкт інвестування (квартиру)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та судова практика Верховного суду щодо визнання майнових прав на недобудований об`єкт інвестування - квартиру

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, з правочинів, тобто дій особи, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Правовідносини, які склалися між сторонами, регулюються Законом України від 18 вересня 1991р. № 1560-XII «Про інвестиційну діяльність» (далі по тексту - Закон України «Про інвестиційну діяльність»).

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» всі суб`єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Розміщення інвестицій у будь-яких об`єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено цим Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід`ємним правом інвестора і охороняється законом.

Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торгівельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.

Згідно із ст. 190 ЦК України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Відповідно до ст. 177 ЦК України, об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 20 березня 2019р. у справі № 6-14-39цс-19 та від 27 лютого 2019р. у справі № 6-14-606цс18 у разі невиконання належним чином взятих на себе зобов`язань, а також, відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об`єкт інвестування. Така ж позиція висловлена і у постанові Верховного Суду по справі № 761/17864/16-ц, від 13 травня 2019р.

За змістом ч. 2, 3 ст. 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Відповідно до ч. 3 ст. 16 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що разом із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі подаються оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень, копії, засвідчені в установленому порядку.

Моментом виникнення майнових прав у їх носія вважається загально прийнятий момент набуття права власності, визначений статтею 328 ЦК України на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

У постанові № 6-98цс13 від 02 жовтня 2013р. Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що виконання грошових зобов`язань за інвестиційною угодою, а саме повна сплата вартості об`єкта інвестування (стовідсоткова передоплата), свідчить про вчинення дій, спрямованих на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об`єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об`єкт.

Статтею 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що майновими правами визнаються будь-які права пов`язані з майном, відмінні від права власності у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (право на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо).

У разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов`язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків учасником будівництва, ефективним способом захисту порушених прав останнього є визнання майнових прав на об`єкт інвестування.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 березня 2019р. у справі № 761/20612/15-ц, від 27 лютого 2019р. у справі № 761/32696/13-ц, Верховного Суду від 12 лютого 2020р. у справі № 638/12414/17.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 р. у справі № 359/5719/17, зазначено, що саме інвестор, як особа за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію.

Згідно з ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою.

Якщо інвестор в повному обсязі здійснив інвестування будівництва, в зв`язку з чим відповідно до ст. 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність», має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктом та результатами інвестицій відповідно до законодавчих актів України, оскільки об`єкт та результати інвестицій є власністю інвестора.

Тобто, інвестор виконав свої зобов`язання за договором, сплатив внески у визначеній у договорі сумі, у зв`язку із чим за умовами договору набув майнових прав щодо об`єкту нерухомості, зокрема права на отримання в подальшому у власність спірної квартири.

Згідно ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

ВИСНОВОК: Відтак, до завершення будівництва об`єкта нерухомості - квартири та введення будинку в експлуатацію  інвестору, належать майнові права на цей об`єкт.

Аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09 жовтня 2019р. по справі № 761/28769/13-ц.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнання майнових прав на об`єктнезавершеного будівництва»

 

 

Теги: визнання майнових прав, обєкт незавершеного будівництва, недострой, недобуд, захист прав споживачів, забудовник, банкрутство, квартира, захист власності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Спецконфіскація майна що перебуває у спільній власності подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній власності подружжя

21 серпня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 669/338/24, провадження № 51-5214км24 (ЄДРСРУ № 129778675) передав справу на розгляд на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (ОП ККС ВС) щодо застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній власності подружжя.

Так у постановах колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2024 року (справа № 448/1440/22, провадження 51-5931км23) та постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2024 року (справа № 676/2111/20, провадження № 51-635км22) зазначено, що один лиш факт перебування у шлюбі не свідчить про те, що майно, яке має спеціальний порядок набуття права власності, перебуває у спільній власності подружжя, і тому не підлягає спеціальній конфіскації.

Також вказано, що застосовуючи положення ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й те, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Указані юридичні факти підлягають встановленню за визначеною законом процедурою в порядку цивільного судочинства, що не передбачено положеннями КПК України.

Враховуючи наведене, Суд прийшов до переконання, що предмети, які підлягали спеціальній конфіскації (були знаряддям злочину) підлягали вилученню незважаючи на доводи сторони захисту про розповсюдження на них правового режиму спільної сумісної власності подружжя.

У постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 26 січня 2023 року (справа № 676/2111/20, провадження № 51-635км22) міститься дещо інший підхід, відповідно до якого за релевантних обставин суд повинен був оцінити знаряддя скоєння злочину та, відповідно до положень ч. 2 ст. 96 КК України, ухвалити рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна.

Водночас, у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 травня 2025 року (справа № 164/265/24, провадження № 51-4515км24) та постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01 грудня 2020 року (справа № 520/16693/15-к, провадження № 51-4647км20) вказується про те, що за аналогічних обставин, вірним процесуальним рішенням є: не застосовувати спеціальну конфіскацію до майна, яке було знаряддям злочину і набуте у шлюбі. При цьому, у наведених справах Суд не брав до уваги ту обставину, що оскільки відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, то суди повинні встановлювати, з яких саме передбачених законом підстав і у який передбачений законом спосіб особа набула право власності на певний об`єкт.

Отже, зі змісту наведених постанов Верховного Суду вбачається, що різні колегії суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду фактично дійшли різних висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів погоджується із правовою позицією, яка міститься у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2024 року (справа № 448/1440/22, провадження 51-5931км23) та постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2024 року (справа № 676/2111/20, провадження № 51-635км22) та вважає, що майно, яке було предметом вчинення злочину, безальтернативно підлягає стягненню на користь держави як передбачено імперативними приписами КПК України. Та обставина, що таке могло або було набуте у шлюбі і на нього розповсюджується правовий режим спільної сумісної власності є юридичним фактом, що підлягає встановленню за визначеною законом процедурою в порядку цивільного судочинства.

…

На думку автора, слід враховувати, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) та ряду постановах Верховного суду, зокрема від 11 вересня 2019 року у справі № 154/2747/16, провадження № 61-29120св18 (ЄДРСРУ № 84182714) акцентується увага на тому, що аналіз статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності майна подружжя, набутого ними у період шлюбу.

Зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

(!) Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Спецконфіскаціяавтомобіля як знаряддя вчинення злочину»

 

 

#спецконфіскація, #авто, #транспортний_засіб, #судова_практика, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

 

 

Встановлення судом порядку користування квартирою/будинком

 

                                                

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення судом порядку користування квартирою/будинком з незначним відхиленням від ідеальних часток співвласників житлової площі

28 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 554/10213/23, провадження № 61-4767св25 (ЄДРСРУ № 129836251) та 07 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/22287/23, провадження № 61-1061св25 (ЄДРСРУ № 129373685) досліджували питання щодо встановлення порядку користування квартирою.

Відповідно до приписів статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Аналіз положень статті 358 ЦК України свідчить про те, що первинне значення  у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

Суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість  відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку  з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15, постанові Верховного Суду від 29 січня 2025 року у справі № 727/1439/22, від 08 вересня 2021 року у справі  № 761/44705/19, від 12 серпня 2021 року у справі № 644/5579/18, від 26 травня 2021 року у справі № 750/11539/18.

ВИСНОВОК: Якщо, технічна характеристика квартири/будинку не дозволяє здійснити виділення в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на цю квартиру, то встановлення порядку користування квартирою/будинком з незначним відхиленням від ідеальних часток співвласників житлової площі, із урахуванням планування житла, є єдиним оптимальним способом вирішення спору між співвласниками.

 

 

 

Матеріал по темі: «Усунення перешкод у користуванні житлом: обов’язок доказування»

 

 

 

Теги: усунення перешкод, користування майном, вселення співвласника, нерухомість, частки, право власності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Стягнення компенсації за продані у період шлюбу без згоди другого подружжя транспортні засоби

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення на грошових коштів в якості компенсації за продані у період шлюбу без згоди другого подружжя транспортні засоби

28 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 242/812/23, провадження № 61-10609св24 (ЄДРСРУ № 129836219) досліджував питання щодо стягнення на грошових коштів в якості компенсації за продані у період шлюбу без згоди другого подружжя транспортні засоби.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року по справі № 711/2302/18.

Заінтересована особа може, натомість, довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року по справі № 711/2302/18.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зроблено висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), відсутність згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України та статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

На цьому також наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23.12.2020 року, справа № 726/1606/17, провадження № 61-3533св19.

Можливі наслідки продажу автомобіля без письмової згоди іншого із подружжя:

·  Позов про стягнення половини вартості: продаж авто без згоди - інший з подружжя має право вимагати компенсації — 50% вартості;

·  Визнання договору недійсним: продаж авто без згоди - інший з подружжя має право вимагати визнання договору недійсним із застосуванням наслідків - витребування авто у покупця);

ВИСНОВОК: У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

 

 

Матеріал по темі: «Визначення реальної вартості проданого автомобіля при поділі майна подружжя»
 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Відвід присяжного у справі про усиновлення у зв’язку із повторною неявкою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відвід присяжного у справі про усиновлення у зв’язку із повторною неявкою на розгляд справи на підставі п.5. ч.1. ст . 36 ЦПК України (є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об’єктивності судді)

Відповідно до ст.127 Конституції України у визначених законом випадках правосуддя в Україні здійснюється за участю присяжних.

Відповідно до положень пункту 3 частини 2 ст. 19 ЦПК України та за приписами частини 4 ст. 293 ЦПК України, суд розглядає у порядку окремого провадження справи про усиновлення у складі одного судді і двох присяжних.

Відповідно доч.1 ст. 63 Закону України «Про судострій та статус суддів» присяжним є особа, яка у випадках, визначених процесуальним законом, та за її згодою вирішує справи у складі суду разом із суддею або залучається до здійснення правосуддя.

Отже, присяжний у складі суду разом із суддею здійснює правосуддя.

Згідно з п. 7,8, ст. 40 ЦПК України питання про відвід судді має бути розглянуто не пізніше двох днів із дня надходження заяви про відвід судді, а у випадку розгляду заяви про відвід суддею іншого суду - не пізніше десяти днів з дня надходження заяви про відвід судді.

Суд вирішує питання про відвід судді без повідомлення учасників справи. За ініціативою суду питання про відвід судді може вирішуватися у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неявка учасників справи у судове засідання, в якому вирішується питання про відвід судді, не перешкоджає розгляду судом питання про відвід судді.

(!!!) А відтак, питання про відвід суд вирішує без повідомлення учасників справи.

За приписами частини 3 ст. 65 вказаного Закону, особа, включена до списку присяжних, зобов`язана повідомити суд про обставини, що унеможливлюють її участь у здійсненні правосуддя, у разі їх наявності.

Відповідно до висновку №1 Консультативної ради європейських суддів для Комітету міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів від 01.01.2001, незалежність судової влади означає повну неупередженість із боку суддів. При винесенні судових рішень щодо сторін у судовому розгляді судді повинні бути безсторонніми, вільними від будь-яких зв`язків, прихильності чи упередження, що впливає або може сприйматися як таке, що впливає, на здатність судді приймати незалежні рішення.

Згідно з частиною 4 ст. 66 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», увільнення від виконання обов`язків присяжного внаслідок відводу здійснюється в порядку, встановленому процесуальним законом або за поданням головуючого судді.

За приписами п. 5 ч. 1 ст. 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо: є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

Крім того, присяжний може бути увільнений від виконання обов’язків у конкретній справі, якщо буде задоволено його відвід/ самовідвід у порядку, передбаченому процесуальним законодавством або за поданням головуючого судді.

Також присяжний може бути усунутий від подальшої участі в судовому розгляді кримінального провадження у таких випадках:

1) у разі невиконання присяжним обов'язків;

2) за наявності обґрунтованих підстав вважати, що присяжний у результаті незаконного впливу втратив неупередженість, необхідну для вирішення питань кримінального провадження відповідно до закону.

За положенням ч. 2 ст. 40 ЦПК України  питання про відвід судді вирішує суд, який розглядає справу. суд задовольняє відвід, якщо доходить висновку про його обґрунтованість.

За ч. 2 ст. 41 ЦПК України у разі задоволення заяви про відвід одному із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому самому суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів, який визначається у порядку, встановленому статтею 33 цього Кодексу.

ВИСНОВОК: Наслідком відводу присяжного є здійснення повторного попереднього добору серед присяжних для визначення одного для участі у розгляді справи у порядку, визначеному частиною 2 статті 67 Закону «Про судоустрій та статус суддів».

 

 

 

Матеріал по темі: «Хто такий «орган опіки та піклування» у справах про усиновлення?»

 

 

 

Теги: усиновлення, усиновлення дитини, заява про усиновлення дитини, висновок служби у справах дітей, актовий запис, свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб, зміна прізвища дитини, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов