Ухвалення додаткового судового рішення про розподіл судових витрат

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості ухвалення додаткового судового рішення про розподіл судових витрат та строки подачі відповідних доказів

07 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 560/3047/19, адміністративне провадження № К/9901/42886/21 (ЄДРСРУ № 105138889) досліджував питання щодо особливостей ухвалення додаткового судового рішення про розподіл судових витрат.

Суть питання: У постанові від 10 вересня 2019 року по справі №850/1/18 (касаційне провадження №К/9901/18419/19) Верховний Суд дійшов висновку, що порядок розгляду заяви про ухвалення додаткового судового рішення про розподіл судових витрат, визначений статтею 252 КАС України, не передбачає залишення заяви про ухвалення додаткового судового рішення без розгляду, тому розгляд заяви про ухвалення додаткового судового рішення на підставі частини сьомої статті 139 КАС України є помилковим.

А у постанові від 22 листопада 2019 року по справі №810/1502/18 (касаційне провадження №К/9901/66405/18) колегія суддів Верховного Суду зауважила, що частиною сьомою статті 139 КАС України встановлений граничний строк подачі відповідних доказів та наслідки їх неподання. При цьому, наслідки у вигляді залишення заяви про ухвалення додаткового судового рішення  без розгляду, передбачені як за неподання заяви, так і у разі ненадання відповідних доказів, а тому у випадку пропуску позивачами цих строків, суд повинен застосувати процесуальний наслідок у вигляді залишення заяви без розгляду, а не відмови у її задоволенні.

Примітка: Забігаючи наперед, Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі №850/1/18 (касаційне провадження №К/9901/18419/19).

Згідно частини першої та третьої статті 132 Кодекс адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

• на професійну правничу допомогу;
• сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду;
• пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;
• пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
• пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Приписами частини третьої статті 137 Кодексу адміністративного судочинства України, спеціаліст, перекладач, експерт отримують винагороду за виконані роботи (надані послуги), пов`язані із справою, якщо це не входить до їхніх службових обов`язків.

Частина четверта статті 137 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що у випадках, коли сума витрат на оплату робіт (послуг) спеціаліста, перекладача, експерта або проведення експертизи повністю не була сплачена учасниками справи попередньо (авансом), суд стягує ці суми на користь спеціаліста, перекладача, експерта чи експертної установи зі сторони, визначеної судом відповідно до правил про розподіл судових витрат, встановлених цим Кодексом.

Згідно частини 5 статті 137 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, перекладача чи експерта встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

Розмір витрат на оплату робіт (послуг) залученого стороною спеціаліста, перекладача чи експерта має бути співмірним із складністю відповідної роботи (послуг), її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт (надання послуг) (частина 6 статті 137 Кодексу адміністративного судочинства України).

У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на оплату робіт (послуг) спеціаліста, перекладача чи експерта, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 137 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

(!!!) За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Таким чином, законодавцем визначено процесуальний наслідок не заявлення до закінчення судових дебатів вимоги на відшкодування судових витрат або подання доказів таких витрат із пропуском п`ятиденного строку з момент у винесення рішення у справі. В такому випадку суд залишає заяву сторони про винесення додаткового судового рішення без розгляду.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс-19) та підтримані 17 березня 2020 року Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/8309/18, адміністративне провадження №К/9901/17118/19.

ВАЖЛИВО: Слід враховувати, якщо справа розглядалась без проведення судових дебатів, то позивач має подати докази, що підтверджують розмір понесених ними судових витрат, або заяву про те, що докази розміру судових витрат будуть надані після ухвалення судового рішення та протягом п`яти днів до закінчення розгляду справи, виходячи з приписів частини третьої статті 143 КАС України.

Зазначене узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом, зокрема, в ухвалі від 23 грудня 2021 року у справі №640/10796/19.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 у справі № 755/9215/15-ц, зазначила, що  вимога частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні.

Така практика запроваджена у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, зокрема у постанові від 16 квітня 2019 року у справі № 817/1889/17.

Нормами частини дев`ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Частиною першою статті 101 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені перед експертом, складений у порядку, визначеному законодавством.

Згідно частини 2 статті 101 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Висновок експерта може бути наданий на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (частина третя статті 101 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до статті 104 Кодексу адміністративного судочинства України, учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення.

У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду та експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

(!!!) Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має такі самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.

Згідно статті 106 Кодексу адміністративного судочинства України, експертиза проводиться у судовому засіданні або поза межами суду, якщо це потрібно у зв`язку з характером досліджень, або якщо об`єкт досліджень неможливо доставити до суду, або якщо експертиза проводиться на замовлення учасника справи.

Верховний суд зазначає, що склад та розмір судових витрат, зокрема, пов`язаних із проведенням експертизи, входить до предмета доказування у справі. Розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів. Розмір витрат на оплату робіт (послуг) залученого стороною експерта має бути співмірним із складністю відповідної роботи (послуг), її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт (надання послуг). Відсутність документального підтвердження судових витрат, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Порядок розгляду заяви про ухвалення додаткового судового рішення визначений статтею 252 КАС України.

Згідно пункту 3 частини 1 статті 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до частини 2 статті 252 КАС України заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення.

Приписами частини 3 статті 252 КАС України визначено, що суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може розглянути питання ухвалення додаткового судового рішення в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

Згідно частини 4 статті 252 КАС України, про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

Додаткове рішення або ухвала про відмову у прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені (частина 5 статті 252 КАС України).

Як вже зазначалось, частиною 7 статті 139 КАС України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При цьому, Верховний суд звертає увагу, що порядок розгляду заяви про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат визначений статтею 252 КАС України.

Нормами статті 252 КАС України не передбачено процесуального порядку залишення заяви про ухвалення додаткового судового рішення без розгляду.

ВИСНОВОК: Таким чином, Верховний Суд вважає, що розгляд заяви про ухвалення додаткового судового рішення на підставі частини 7 статті 139 КАС України є помилковим та таким, що порушує норми законодавства України, а саме застосуванням процесуальної норми, яка не підлягала застосування до цих правовідносин.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі №850/1/18, від 19 січня 2022 року у справі №600/785/21-а, від 3 лютого 2022 року у справі №420/3745/20.

 

Матеріал по темі: «Підстави для зменшення витрат на правову допомогу (ГПК України)»

 

 

Невивезення авто в режимі транзит за межі митної території України у зв`язку з його поломкою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення від відповідальності за порушення митних правил у разі невивезення транспортного засобу в режимі транзит за межі митної території України у зв`язку з його поломкою

05 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 459/3035/16-а, касаційне провадження № К/9901/39217/18 (ЄДРСРУ № 95378829) досліджував питання щодо відповідальності за невивезення авто в режимі транзит за межі митної території України у зв`язку з його поломкою.

Частиною третьою статті 470 МК України передбачено, що перевищення встановленого статтею 95 цього Кодексу строку доставки товарів, транспортних засобів комерційного призначення, митних або інших документів на ці товари більше ніж на десять діб, а так само втрата цих товарів, транспортних засобів, документів чи видача їх без дозволу органу доходів і зборів - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно частини першої статті 90 МК України, транзит - це митний режим, відповідно до якого товари та/або транспортні засоби комерційного призначення переміщуються під митним контролем між двома органами доходів і зборів України або в межах зони діяльності одного органу доходів і зборів без будь-якого використання цих товарів, без сплати митних платежів та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до статті 381 МК України громадянам дозволяється ввозити транспортні засоби особистого користування з метою транзиту через митну територію України за умови їх письмового декларування в порядку, передбаченому для громадян, та внесення на рахунок органу доходів і зборів, що здійснив пропуск таких транспортних засобів на митну територію України, грошової застави в розмірі митних платежів, що підлягають сплаті при ввезенні таких транспортних засобів на митну територію України з метою вільного обігу. Зазначені вимоги не поширюються на транспортні засоби, постійно зареєстровані у відповідних реєстраційних органах іноземної держави, що підтверджується відповідним документом.

За змістом статті 93 МК України товари, транспортні засоби комерційного призначення, що переміщуються у митному режимі транзиту, повинні: не використовуватися з жодною іншою метою, крім транзиту та бути доставленими у орган доходів і зборів призначення до закінчення строку, визначеного статтею 95 цього Кодексу.

Частиною другою статті 200 МК України передбачено, що доставка товарів та документів на них повинна бути здійснена у строк, визначений статтею 95 цього Кодексу.

Згідно частини шостої статті 379 МК України строки тимчасового ввезення громадянами товарів на митну територію України (крім випадків, передбачених статтею 380 цього Кодексу) встановлюються відповідно до статті 108 цього Кодексу, а строки ввезення з метою транзиту - відповідно до   статті 95 цього Кодексу.

Статтею 95 МК України передбачено, що строк транзитних перевезень для автомобільного транспорту становить 10 діб (у разі переміщення діяльності одного митного органу - 5 діб).

Згідно з пунктом 1 частини другої цієї статті, до строків, зазначених у частині першій цієї статті, не включається: час дії обставин, зазначених у статті 192 цього Кодексу.

У свою чергу, статтею 192 МК України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що якщо під час перевезення товарів транспортний засіб внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили не зміг прибути до органу доходів і зборів призначення, допускається вивантаження товарів в іншому місці. При цьому перевізник зобов`язаний: 1) вжити всіх необхідних заходів для забезпечення збереження товарів та недопущення будь-якого їх використання; 2) терміново повідомити найближчий орган доходів і зборів про обставини події, місцезнаходження товарів і транспортного засобу.

Статтею 460 МК України передбачено, що вчинення порушень митних правил, передбачених частиною третьою статті 469, статтею 470, частиною третьою статті 478, статтею 481 цього Кодексу, внаслідок аварії, дії обставин непереборної сили або протиправних дій третіх осіб, що підтверджується відповідними документами, а також допущення у митній декларації помилок, які не призвели до неправомірного звільнення від сплати митних платежів або зменшення їх розміру, до незабезпечення дотримання заходів тарифного та/або нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, якщо такі помилки не допускаються систематично (стаття 268 цього Кодексу), не тягне за собою адміністративної відповідальності, передбаченої цим Кодексом.

Порядок виконання митних формальностей відповідно до заявленого митного режиму затверджений Наказом Міністерства фінансів України від 31.05.2012 №657.

За змістом положень розділу VIII наведеного Порядку №657, аварія - небезпечна подія техногенного характеру, у зв`язку з якою товари, транспортні засоби, що перебувають під митним контролем, були пошкоджені (зіпсовані, знищені, втрачені тощо) або потребували певного часу для відновлення можливості їх переміщення з метою забезпечення виконання вимог законодавства України з питань державної митної справи; обставини непереборної сили - надзвичайні та невідворотні події, що виникли незалежно від волі особи, зокрема стихійне лихо (землетрус, пожежа, повінь, зсув тощо), сезонне природне явище (замерзання моря, проток, портів, ожеледиця тощо), введення воєнного чи надзвичайного стану, страйк, громадянські безпорядки, злочинні дії третіх осіб, прийняття рішень законодавчого або нормативно-правового характеру, обов`язкових для особи, закриття шляхів, проток, каналів, перевалів та інші надзвичайні та невідворотні за таких умов події.

Факт аварії чи дії обставин непереборної сили - часткове чи повне пошкодження (зіпсуття, знищення, втрата тощо) товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем, або позбавлення можливості виконання відповідною особою передбачених законодавством України з питань державної митної справи або встановлених відповідним митним органом України вимог щодо вчинення відповідних дій з товарами, транспортними засобами, що перебувають під митним контролем.

Залежно від характеру аварії чи обставин непереборної сили документи, що підтверджують їх наявність і тривалість дії, можуть видаватися державними органами, місцевими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, іншими спеціально вповноваженими на це державними органами, а також уповноваженими на це підприємствами, установами та організаціями відповідно до їх компетенції.

Якщо факт аварії чи дії обставин непереборної сили має місце на митній території України, особа, відповідальна за виконання вимог законодавства України з питань державної митної справи щодо товарів чи транспортних засобів, що перебувають під митним контролем (власник товару або уповноважена ним особа, перевізник чи особа, відповідальна за дотримання митного режиму), повинна звернутись до митного органу, в зоні діяльності якого перебувають ці товари, транспортні засоби, із письмовою заявою, яка повинна містити відомості, що надають можливість ідентифікувати товари, транспортні засоби як такі, що перебувають під митним контролем, а також інформацію про час, місце, обставини та наслідки аварії чи дії обставин непереборної сили.

Системний аналіз наведених норм права дає підстави дійти висновку, що особа звільняється від відповідальності за статтею 470 МК України у разі наявності факту аварії або дії обставин непереборної сили за умови документального підтвердження такого факту та вчасного (до закінчення встановленого строку транзитного перевезення) письмового повідомлення найближчого митного органу про обставини події.

Отже, такі факти як: вихід із ладу транспортного засобу та його подальший ремонт не можуть бути прирівняні до аварії або обставин непереборної сили.

Таким чином, поломка автомобілю в розумінні наведених норм законодавства, не є аварією чи дією обставин непереборної сили, з чим законодавець пов`язує обставини звільнення від відповідальності за порушення митних правил.

ВИСНОВОК: Технічну несправність (ремонт транспортного засобу) неможливо визнати аварією, оскільки аварія, як небезпечна подія, має носити техногенний характер, а такі факти як: вихід із ладу транспортного засобу та його подальший ремонт не можуть бути прирівняні до аварії або обставин непереборної сили, з чим законодавець пов`язує обставини звільнення від відповідальності за порушення митних правил.

Наведений висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 19 січня 2021 року в справі №450/764/16-а (ЄДРСРУ № 94296815).

 

P.s.  Викрадення Автомобіля є прирівняним до обставин непереборної сили (невідворотні події, що виникли незалежно від волі особи, внаслідок злочинних дій третіх осіб) (09 березня 2021 року Восьмий апеляційний адміністративний суд, справа № 460/1469/18).

 

Матеріал по темі: «Порушення режиму «транзит» - триваюче правопорушення – штраф 8500 грн.»

 

 

Теги: автомобіль на іноземних номерах, митний режим транзит, порушення митних правил, авто з Європи, строки транзиту автомобіля, триваюче правопорушення,  митний кодекс, орган доходів та зборів, штраф за порушення митних правил, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову у справах про оскарження постанов Держпраці про накладення штрафу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову у справах про оскарження постанов Держпраці шляхом зупинення дії постанови про накладення штрафу

01 червня 2022 року Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/4273/21, провадження № К/9901/27591/21 (ЄДРСРУ № 104593158) досліджував питання щодо

Верховний Суд вважає, що при розгляді спорів про оскарження постанов органів Держпраці про накладення штрафів, передбачених частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України може бути виправданим забезпечення позову за певних умов.

Так, у постанові Верховного Суду від 20 серпня 2019 року у справі № 200/3887/19-а не підтримано висновок судів про забезпечення позову, з тих мотивів, що державний виконавець, здійснюючи примусове виконання відповідного виконавчого документа, уповноважений накладати арешт на кошти та/або майно боржника лише у межах суми стягнення. Решта ж коштів та інших матеріальних активів залишається у вільному розпорядженні боржника, який за їх рахунок може безперешкодно провадити свою господарську діяльність, забезпечувати виконання своїх договірних та інших зобов`язань, виплачувати заробітну плату тощо.

Колегія суддів застосувала підхід, за якого при вирішенні подібних заяв необхідним є надання відомостей щодо поточних фінансових показників суб`єкта господарювання, обсягу оборотних коштів (активів), розміру грошових коштів, розміщених, в тому числі на банківських рахунках, інформацію про наявність або відсутність інших активів тощо. В контексті цього, суди повинні перевіряти, чи володів заявник фінансовими можливостями, з урахуванням сум штрафів, визначених у спірних постановах, достатніми для нормального функціонування Товариства і здійснення ним господарської діяльності.

Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду вважає за необхідне уточнити такий підхід при розгляді питань забезпечення позову у справах про оскарження постанов органів Держпраці, прийнятих на підставі абзацу 2 частини 2 статті 265 КЗпП України, враховуючи таке.

Забезпечення позову полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Заходи щодо забезпечення позову обов`язково повинні застосовуватися відповідно до їх мети, з урахуванням безпосереднього зв`язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову.

Інститут забезпечення позову направлений на захист прав та інтересів позивача від негативних наслідків рішення суб`єкта владних повноважень, яке оспорюється позивачем.

Слід зазначити, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не можуть вирішуватись ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову.

Безумовно, рішення чи дії суб`єктів владних повноважень справляють певний вплив на суб`єктів господарювання. Такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно. Проте, відповідно до статті 150 КАС зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є безумовними підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі.

Сам собою факт прийняття відповідачем рішень, які стосуються прав та інтересів позивача та обмежують його діяльність, не може автоматично свідчити про те, що такі рішення є очевидно протиправними і невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання рішення суду, а факт порушення прав та інтересів позивача підлягає доведенню у встановленому законом порядку.

З урахуванням вищенаведеного, суд при розгляді заяви про забезпечення позову у справах про оскарження постанов Держпраці про накладення штрафу має оцінювати всі обставини у сукупності. Суди мають враховувати суму штрафу, майновий стан позивача, чи було пред`явлено постанову Держпраці до виконання, чи відкрито виконавче провадження тощо.

Також мають досліджуватися достатньо обґрунтовані припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду; чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, зокрема, чи зможе позивач їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

Вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову, суд в ухвалі про забезпечення позову повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Також суд має вказати, у чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними.

З системного аналізу наведених процесуальних норм слідує, що підстави забезпечення позову, передбачені частиною 2 статті 150 КАС України, є оціночними, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, установити і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якої можливо запобігти.   

У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 580/1381/19 колегія суддів Верховного Суду вважала обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення позову є обґрунтованими, оскільки відсутні підстави стверджувати про очевидну протиправність оскаржуваних постанов суб`єкта владних повноважень та порушення прав, свобод або інтересів позивача такими постановами, а також про наявність підстав вважати, що невжиття судом заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, унеможливити ефективний захист або поновлення порушених прав та інтересів позивача.

При цьому Судом було враховано, що позивачем не надано належних та допустимих доказів оскарження постанов державного виконавця про відкриття виконавчих проваджень, і такі не є предметом оскарження (чи дії державного виконавця по примусовому виконанню).

Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду зазначає, що правова позиція у справі № 580/1381/19 відповідає загальному підходу, сформованому Верховним Судом і тому немає підстав для відступу від правового висновку.

Отже, суд при розгляді заяви про забезпечення позову у справах про оскарження постанов Держпраці про накладення штрафу має оцінювати всі обставини у сукупності. Суди мають враховувати суму штрафу, майновий стан позивача, чи було пред`явлено постанову Держпраці до виконання, чи відкрито виконавче провадження тощо.

Також мають досліджуватися достатньо обґрунтовані припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду; чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, зокрема, чи зможе позивач їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

Таким чином, вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову, суд в ухвалі про забезпечення позову повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Також суд має вказати, у чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними (05 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/13491/21, адміністративне провадження № К/990/5726/22, ЄДРСРУ №  105086146).

ВИСНОВОК: При розгляді заяви про забезпечення позову у справах про оскарження постанов Держпраці про накладення штрафу має оцінювати всі обставини у сукупності, зокрема суди мають враховувати суму штрафу, майновий стан позивача, чи було пред`явлено постанову Держпраці до виконання, чи відкрито виконавче провадження тощо.

 

Матеріал по темі: «Штрафи Держпраці на підставі акта перевірки податкової»

 

 

Теги: спори з Держпрацею, забезпечення позову, зупинення дії постанови, зупинення стягнення штрафу, направлення на перевірку, законність перевірки, підтвердження повноважень інспектора, недопущення інспектора до перевірки, підсудність спору по оскарженню штрафів, протоколи допиту свідків як доказ порушення законодавства про працю, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Виплати пенсії громадянам, які проживають поза межами України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Не поновлення органом Пенсійного фонду України виплати пенсії після виїзду громадянина на постійне місце проживання за кордон є протиправним

04 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/22572/21, адміністративне провадження № К/990/10271/22  (ЄДРСРУ № 105063403) досліджував питання щодо

Загальні положення про соціальний захист пенсіонерів

Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 1 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

(!!!) Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України.

Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об`єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов`язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.

Згідно із частиною третьою статті 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Крім того, Верховний Cуд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Призначення пенсії громадянам України незалежно від їх місця проживання

Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України від 09   липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон  № 1058-ІV) та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 3 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року №16/98-ВР право на забезпечення за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно із пунктом 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналізуючи зазначені норми права, колегія суддів приходить до висновку, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

Зазначений підхід узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 30 січня 2020 року у справі №489/5194/16-а, від 30 вересня 2021   року у справі № 540/4060/20 та від 18 травня 2022 року у справі № 160/5259/20, адміністративне провадження № К/990/2574/22 (ЄДРСРУ №104361332).

Статтею 1 Закону № 1058-ІV встановлено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Згідно зі статтею 51 Закону № 1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Згідно із частиною другою статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до статті 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

(!!!) Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Як зазначено в пункті 3.3. Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону № 1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.

Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 «Пічкур проти України» від 7 лютого 2014 року.

Також, у пункті 3 Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07   жовтня 2009 року зазначено, що пункт 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.

Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.

Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом за подібних обставин, зокрема, у справі від 14 лютого 2019 року у справі № 766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:

1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;

2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов`язки, як і громадяни України - за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;

3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;

4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;

5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом № 1058-IV та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені в статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;

6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України;

7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);

8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.

В подальшому, Верховний Суд підтверджував вказану позицію в постановах від 13 червня 2019 року у справі № 204/1134/17(2а/204/91/17), від 30 вересня 2019 року у справі № 475/164/17, від 1 жовтня 2019 року у справі №804/3646/18 та від 30 вересня 2021 року у справі № 540/4060/20.

Строкове обмеження стосовно виплати пенсії

Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року  № 22-1 затверджено Порядок надання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Порядок № 22-1).

Відповідно до пункту 4.1 Порядку № 22-1 орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).

Не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України (пункт 4.3 Порядку № 22-1).

Пенсія за віком призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу та розміру заробітної плати, яку вона отримувала, та відповідно до відрахувань до спеціального фонду один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає «нарахованою» в момент призначення пенсії і залишається такою («нарахованою») до її чергової зміни.

У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону № 1058-IV, визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Аналіз зазначених положень статті 46 Закону № 1058-IV свідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.

Таким чином, у разі, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах до тих пір, поки такі виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон № 1058-ІV гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.

При первинному встановленні розміру пенсії орган Пенсійного фонду діє на підставі звернення громадянина із заявою про призначення йому пенсії. У випадках поновлення раніше призначеної пенсії органи Пенсійного фонду діють на підставі цієї ж заяви пенсіонера у строки, встановлені статтею 49 Закону №1058-IV.

При цьому законодавцем чітко встановлено, що поновлення виплати пенсії проводиться протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

З пункту 3 резолютивної частини Рішення від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 вбачається, що Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

Проте, відповідні зміни до законодавства до цього часу не були внесені.

Водночас відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі №   815/1226/18.

Звернення представника до ПФУ на підставі нотаріальної довіреності

Згідно з пунктом 2.8 Порядку №22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Відповідно до пункту 1.2 та пункту 1.5 Порядку №22-1 заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Таким чином, пенсіонер наділений правом вибору щодо особистого звернення до органу, що призначає пенсію, або через свого представника, а тому висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач повинен особисто звернутися із заявою про поновлення пенсії є помилковими.

Зазначені висновки суду узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 11 липня 2019 року у справі № 812/564/18, від 1   жовтня 2019 року у справі №826/3943/16, від 31 жовтня 2019 року у справі №   160/7699/18, від 30 січня 2020 року у справі №489/5194/16-а, від 5 лютого 2020   року у справі № 501/28/17 та від 31 березня 2020 року у справі №826/14837/16, від 18 травня 2022 року у справі № 160/5259/20.

Окрім того, оцінюючи передбачену законодавчими нормами можливість звернення до органу Пенсійного фонду України із заявами про поновлення виплати пенсії через представника з огляду на внесені постановою правління Пенсійного фонду України від 16 грудня 2020 року №25-1 до Порядку зміни, Верховний Суд у постанові від 20 січня 2022 року у справі №280/4551/21 дійшов правового висновку, що жоден з пунктів Порядку не містить обов`язку пенсіонера звертатись із заявою про поновлення виплати пенсії особисто. Вжитий у пункті 1.1 термін «заявник», на переконання колегії суддів Верховного Суду, дає підстави стверджувати, що таким заявником може бути і представник за довіреністю.

В свою чергу відсутність у пункті 1.3 Порядку згадки про заяви з приводу поновлення виплати пенсії не можна тлумачити як заборону подання таких заяв представниками пенсіонерів, що виїхали на постійне місце проживання за кордон.

З огляду на зазначене у згаданій постанові Верховний Суд сформував наступний правовий висновок: «Подання заяви про поновлення виплати пенсії пенсіонеру, який виїхав на постійне проживання за межі України, у період дії Порядку у редакції постанов правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014 №13-1 та від 16.12.2020 №25-1 допускається, у тому числі, представником такого пенсіонера за довіреністю і така заява повинна бути розглянута Пенсійним органом з урахуванням інших вимог Порядку».

ВИСНОВОК: Пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України, а відповідну заяву щодо призначення пенсії, перерахунку та поновлення її виплати може подати представник за нотаріально-посвідченою довіреністю.

 

 

Обґрунтованість касаційної скарги, як вид мистецтва, для звернення до Верховного суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави та обґрунтованість касаційної скарги податкового органу у справі щодо скасування податкових повідомлень рішень

04 липня 2022 року Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/22175/19, адміністративне провадження № К/990/15368/22 (ЄДРСРУ № 105063374#) досліджував питання щодо обґрунтованості касаційної скарги податкового органу на рішення судів попередніх інстанції у справі щодо скасування податкових повідомлень рішень.

Але спершу слід вказати, що Верховний Суд, який відповідно до ч.  3 ст. 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Згідно з імперативними вимогами ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ст. 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень ч. 5 ст. 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Суд також звертає увагу на положення п. 32 Копенгагенської Декларації, схваленої 12-13 квітня 2018 року у Комітеті міністрів Ради Європи, згідно з яким схвалюється суворе та послідовне застосування критеріїв стосовно прийнятності заяви у судовому процесі та в повному обсязі використання можливості оголосити заяву неприйнятною, якщо заявники не постраждали від значної шкоди.

Суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, згідно з якою право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (08 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи  №580/2257/19, адміністративне провадження №К/9901/35757/19 (ЄДРСРУ № 86815362).

Згідно ч. 4 ст. 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).

Системний аналіз наведених положень Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у ч. 1 ст. 328 КАС України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково наводитись у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт ч. 4 ст. 328 КАС України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.

Мотиви особи, що подає касаційну скаргу, щодо незгоди з судовим рішенням мають бути викладені з урахуванням передбачених КАС України підстав для його скасування або зміни з вказівкою на конкретні висновки суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які неправильно застосовані цим судом при формуванні відповідного висновку. Скаржнику слід чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанції було застосовано без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України недостатньо самого лише зазначення у ній норми права, щодо правильного застосування якої є висновок Верховного Суду, безвідносно до предмета спору у конкретній справі, у якій подається касаційна скарга. Обов`язковою умовою є те, що ця норма матеріального права повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанцій в межах підстав позову, але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку скаржника, неправильно (17 лютого 2022 року Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/736/21, адміністративне провадження № К/990/4971/22, ЄДРСРУ №103402333).

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

ВАЖЛИВО: При цьому, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, а так само оцінка судами їх сукупності, не можуть вважатися подібністю правовідносин.

Варто зазначити, що відповідно до приписів ст. 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.

У касаційній скарзі скаржник повинен навести мотиви незгоди з судовим рішенням з урахуванням передбачених КАС України підстав для його скасування або зміни (статті 351 - 354 Кодексу) з вказівкою на конкретні висновки суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які неправильно застосовані цим судом при прийнятті відповідного висновку. Скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі, якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо не дослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів та чому на думку скаржника останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права.

Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Скаржник повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.

ВИСНОВОК: З урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.

 

Матеріал по темі: «Направлення учасникам судового провадження процесуальних документів»