Повернення декларанту надміру сплачених податків і зборів (обов`язкових митних платежів)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості повернення декларанту  авансових платежів (передоплати) і помилково та/або надміру сплачених сум митних платежів

16 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/4834/17, адміністративне провадження № К/9901/56460/18 (ЄДРСРУ № 96339546) досліджував питання щодо повернення декларанту надміру сплачених податків і зборів (обов`язкових митних платежів).

Згідно з частиною п`ятою статті 301 Митного кодексу України повернення сум відповідних митних платежів здійснюється також у разі, якщо: 1) законом передбачено повернення сум сплаченого мита при поміщенні товарів у митний режим реімпорту або у митний режим реекспорту відповідно до розділу V цього Кодексу, а також в інших випадках, визначених цим Кодексом; 2) у випадках та в порядку, визначених цим Кодексом, здійснюється зміна раніше заявленого митного режиму, якщо суми митних платежів, належних до сплати при поміщенні товарів у новий митний режим, є меншими, ніж суми митних платежів, сплачених при поміщенні їх у попередній митний режим; 3) відновлюється режим найбільшого сприяння, вільної торгівлі; 4) митну декларацію змінено або визнано недійсною; 5) у товарах, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за її межі, виявлено дефекти або вони якимось іншим чином не відповідають погодженим специфікаціям, за умови, що ці товари не ремонтувалися і не використовувалися відповідно на території України та за її межами (крім операцій, необхідних для виявлення дефектів або невідповідності) і повертаються протягом строку, визначеного підпунктом «а» пункту 3 частини другої статті 78 цього Кодексу; 6) платником податків подано митному органу документи, які підтверджують наявність у нього на день подання митному органу митної декларації для митного оформлення права на звільнення від сплати митних платежів.

Згідно з пунктом 43.1 статті 43 Податкового кодексу України, помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов`язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу.

Згідно з пунктами 43.3, 43.4 статті 43 Податкового кодексу України, обов`язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов`язання та пені є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які повертаються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік за результатами проведення перерахунку його загального річного оподатковуваного доходу) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми та/або пені.

(!!!) Платник податків подає заяву про повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань та пені у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов`язання та/або податкового боргу з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення у готівковій формі коштів за чеком у разі відсутності у платника податків рахунка в банку.

Відповідно до пункту 43.5 статті 43 Податкового кодексу України, контролюючий орган не пізніше ніж за п`ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення належних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, протягом п`яти робочих днів здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань та пені платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику. Контролюючий орган несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасність передачі органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів для виконання висновку про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету.

Пунктом 43.6 статті 43 Податкового кодексу України визначено, що повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань платникам податків здійснюється з бюджету, у який такі кошти були зараховані.

Порядок повернення авансових платежів (передоплати) і помилково та/або надміру сплачених сум митних платежів, затверджений Наказом Міністерства фінансів України від 18 липня 2017 року №643 (далі - Порядок №643) та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09 серпня 2017 року за № 976/30844, визначає процедури під час повернення суб`єктам господарювання та/або фізичним особам (далі - платники податків) коштів авансових платежів (передоплати) та помилково та/або надміру сплачених сум митних, інших платежів, контроль за справлянням яких здійснюють Держмитслужба та митниці Держмитслужби, та пені, у тому числі у випадках, зазначених у частинах дев`ятій, десятій статті 55, частині шостій статті 244, частині п`ятій статті 299, частинах третій, п`ятій статті 301 Митного кодексу України, статті 43 Податкового кодексу України, частині першій статті 9 глави V Додатка A до Конвенції про тимчасове ввезення (м. Стамбул, 1990 рік), частині третій статті 11 глави II Митної конвенції про міжнародне перевезення вантажів із застосуванням книжки МДП 1975 року.

Згідно з пунктом 1 Розділу 3 Порядку №643 повернення з державного бюджету помилково та/або надміру сплаченої суми митних, інших платежів та пені здійснюється за заявою платника податків протягом 1095 днів від дня її виникнення.

Відповідно до пункту 3 Розділу 2 Порядку №643 після реєстрації заява платника податку про повернення залишків коштів авансових платежів (передоплати) передається на опрацювання до відповідного структурного підрозділу Держмитслужби або митниці Держмитслужби для підготовки висновку (далі - Підрозділ).

Пунктами 5-7 Розділу 3 Порядку №643 визначено, що підрозділ перевіряє факт перерахування суми коштів з відповідного рахунку до державного бюджету та відсутність у нього податкового боргу за допомогою засобів АСМО.

Якщо за результатами розгляду заяви митницею Держмитслужби встановлено наявність підстав для повернення коштів, працівник Підрозділу формує електронний висновок про повернення з державного бюджету помилково та/або надміру сплачених сум митних, інших платежів та пені (далі - електронний висновок) за формою згідно з додатком 2 до цього Порядку, який подається керівнику (заступнику керівника) митниці Держмитслужби для прийняття рішення щодо повернення відповідної суми коштів.

Сформовані електронні висновки з накладеними кваліфікованими електронними підписами та кваліфікованими електронними печатками митниці Держмитслужби у строк не пізніше 17:00 шостого робочого дня до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви до митниці Держмитслужби в автоматичному режимі надсилають до Казначейства для виконання.

Аналогічні за змістом приписи наведено у Порядку інформаційної взаємодії Державної фіскальної служби України, її територіальних органів, Державної казначейської служби України, її територіальних органів, місцевих фінансових органів у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов`язань та пені, затверджено Наказом фінансів України від 11 лютого 2019 року №60, зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 08 квітня 2019 року за №370/33341.

З сукупного аналізу вказаних норм можна дійти до висновку, що обов`язковою умовою для здійснення повернення надмірно сплачених сум митних та інших платежів є наявність факту надмірної сплати коштів, подання платником податків заяви про таке повернення до митного органу не пізніше 1095-го від дня виникнення надміру сплаченої суми із зазначенням напрямку перерахування коштів.

Також, законною умовою та необхідною обставиною для повернення платникам податків надмірно сплачених сум митних платежів до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, є факт ухвалення митним органом висновку про повернення надмірно сплачених сум митних платежів.

Відповідно до висновків Верховного Суду України, викладених, зокрема, у постановах від 15 квітня 2014 року у справі №21-29а14, від 12 листопада 2014 року у справах №21-268а14, 21-391а14, від 25 листопада 2014 року у справі №21-338а14, від 24 березня 2015 року у справі №21-3а15, від 12 травня 2015 року у справі №21-161а15, та аналогічних висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 25 серпня 2020 року у справі №810/1606/16 (ЄДРСРУ № 91337567) , від 05 листопада 2020 року у справі №814/2499/16 (ЄДРСРУ № 92692014), у разі якщо після сплати декларантом податків і зборів (обов`язкових платежів) згідно з митною вартістю товарів, визначеною митним органом, буде прийнято рішення про застосування митної вартості, заявленої декларантом, сума надміру сплачених податків і зборів (обов`язкових платежів) повертається декларанту у порядку, передбаченому затвердженим наказом Міндоходів України та Мінфіну України від 30 грудня 2013 року №882/1188 Порядком взаємодії територіальних органів Міністерства доходів і зборів України, місцевих фінансових органів та територіальних органів Державної казначейської служби України у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов`язань та Порядком №618, на підставі його заяви та у місячний термін з дня прийняття висновку митного органу, що здійснював оформлення митної декларації, про повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи.

Умовами для повернення (перерахування) надмірно сплачених митних платежів у декларанта, на час звернення з відповідною заявою до контролюючого органу, має бути наявна надмірна сплата таких митних платежів до бюджету та відсутність податкового боргу.

ВИСНОВОК: В разі не ухвалення митним органом висновку про повернення надмірно сплачених сум митних платежів в передбачені законодавством строки це є достатньою правовою підставою для звернення до суду з вимогою: «про визнання протиправними дії митниці щодо відмови в поверненні надмірно сплачених митних платежів ввізного мита та податку на додану вартість за митними деклараціями та зобов’язанням митницю підготувати та подати висновок про повернення надмірно сплачених митних платежів.

 

Матеріал по темі: «Митний контроль після пропуску товарів на територію України»

Теги: повернення надмірно сплачених сум, митні платежі, ПДВ, ввізне мито, висновок митного органу, звернення до суду, митниця, митні декларації, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (будівлі промисловості)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оподаткування нерухомого майна, відмінного від земельної ділянки, яке належить власнику нежитлового приміщення, що віднесене до будівель промисловості 

16 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/401/19-а, адміністративне провадження № К/9901/32828/19 (ЄДРСРУ № 96339636) досліджував питання оподаткування нерухомого майна, відмінного від земельної ділянки, яке належить власнику нежитлового приміщення, що віднесене до будівель промисловості.

Спеціальним законом з питань оподаткування є Податковий кодекс України від  02.12.2010 р. №2755-VI, який регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року № 71-VIII,  який набрав чинності з 01 січня 2015 року, (далі - Закон №71-VIII) запроваджено новий місцевий податок, зокрема податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Відповідно до пп. 266.1.1 п. 266.1 статті 266 Податкового кодексу України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Приписи пп. 266.2.1 п. 266.1 статті 266 ПК України визначають, що об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.

Базою оподаткування у відповідності до пп. 266.3.1 п. 266.1 статті 266 Податкового кодексу є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.

Згідно пп. 266.3.2 п. 266.1 статті 266 ПК України база оподаткування об`єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.

Ставки податку для об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної або міської ради в залежності від місця розташування (зональності) та типів таких об`єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 2 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування (пп. 266.5.1 п. 266.5 статті 266 ПК України).

Підпунктом 266.6.1 пункту 266.6 статті 266 ПК України закріплено, що базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.

Згідно пп. 266.7.2 п. 266.6 статті 266 ПК України податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку, обчисленого згідно з підпунктом 266.7.1 пункту 266.7 цієї статті, та відповідні платіжні реквізити, зокрема, органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням кожного з об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, надсилаються (вручаються) платнику податку контролюючим органом за місцем його податкової адреси (місцем реєстрації) до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком).

Тобто, із набранням чинності вказаними положеннями ПК України з  01 січня 2015 року, власники об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості є платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за виключенням випадків, визначених пп. 266.2.2 п. 266.2 статті 266 ПК України.

Згідно пп. 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, законодавцем, у кожному  пункті передбачено конкретні умови, за наявності яких нерухомість не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Підпунктом "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.1 статті 266 Податкового кодексу України встановлено, що не є об`єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.

Так, питання правомірності донарахування податковим органом грошових зобов`язань з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, власнику нежитлового приміщення, що віднесене до будівель    промисловості, та можливість застосування положень підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України до будівлі, яка, хоч і віднесена до будівель промисловості згідно з правовстановлюючими документами, однак не перебуває у власності промислових підприємств та не використовується у виробничому процесі промислових підприємств, - отримало правову оцінку у рішенні Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду   від 17 лютого 2020 року (справа №820/3556/17).

В подальшому висновки касаційного суду у справі №820/3556/17 були застосовані Верховним Судом у постановах: від 25 лютого 2020 року (справа №0940/1708/18); від 5 березня 2020 року (справа №825/1625/17), від 1 квітня 2020 року (справа №120/4261/18-а), від 21 жовтня 2020 року у справі № 806/2686/18, від 11 листопада 2020 року у справі №826/6647/17, від 04 березня 2021 року у справі № 520/1778/19.

Застосовуючи об`єктно-функціональний підхід до визначення податкової пільги у підпункті «є» підпункту   266.2.2   пункту   266.2   статті   266 ПК України законодавець ключовим критерієм обрав функціональне призначення будівлі, а не належність конкретному суб`єкту-платнику.

При цьому обмежувальне тлумачення за рахунок введення додаткової ознаки надання пільги по сплаті податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, - звільнення від оподаткування за критерієм «будівлі промисловості», лише об`єктів нежитлової нерухомості промислових підприємств (юридичних осіб), за суб`єктним складом, не може бути застосовано, оскільки положеннями підпункту   266.2.2   пункту   266.2   статті   266 ПК України визначено, що платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

(!!!) Сама по собі специфіка об`єкта оподаткування - наявність спеціального статусу будівлі, а саме статусу «будівлі промисловості» не може бути достатньою підставою для звільнення від оподаткування.

Обираючи за вихідне поняття «промисловість», у зв`язку з яким застосовується аналізована податкова пільга, законодавець пов`язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом (придатністю його застосування у виробничому промисловому циклі господарської діяльності без конкретизації видів промислового виробництва та організаційних форм у яких воно здійснюється), а й з використанням будівлі з метою провадження виробничої діяльності, тобто з використанням такої за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції.

Встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як в даному випадку підпункт «є» підпункту   266.2.2   пункту   266.2   статті   266 ПК України, за своєю сутністю спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків та мало на меті створити умови для стимулювання та зменшення податкового навантаження на тих платників податків фізичних та юридичних осіб, які є власниками певних об`єктів нерухомості, що використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.

Суд вважає, що такий підхід у розумінні норми, про яку йдеться, випливає з того, що функціональне призначення об`єкта, який звільняється від оподаткування, яким є предмет - будівля промисловості (вид нежитлової нерухомості), є фактично визначальною родовою ознакою, оскільки не є об`єктом оподаткування саме «будівлі промисловості», тобто будівлі, які використовуються для виготовлення промислової продукції будь-якого виду.

За наведеного тлумачення положень Податкового кодексу України, під час розгляду аналогічної справи підлягає встановленню, чи відносяться до будівель промисловості об`єкти нерухомості, що належать платнику, та чи фактично використовував він їх у межах власної підприємницької діяльності за функціональним призначенням.

ВИСНОВОК: Таким чином, застосування підпункту «є» підпункту   266.2.2   пункту   266.2   статті   266 ПК України   можливе у разі, якщо власниками об`єктів промисловості є фізичні та інші юридичні особи та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об`єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду).

 

P.s. Законом України від 23.11.2018 року № 2628-VIII, підпункт «ж» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України викладено в новій редакції, згідно з якою не є об`єктом оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників (юридичних та фізичних осіб), віднесені до класу «Будівлі сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства» (код 1271) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку. Тобто, законодавець уточнив, що сільськогосподарським товаровиробником є юридичні і фізичні особи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 649/593/16-а, від 20 лютого 2020 року у справі № 820/3706/17, від 10 квітня 2020 року у справі № 823/1751/17 та від 24 квітня 2020 року у справі № 540/2206/19, у якій судами застосовано підпункт «ж» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України у подібних правовідносинах.

Матеріал по темі: «Змінено критерії застосування податкової пільги стосовно будівель промисловості»

Особливості визнання батьківства або встановлення факту батьківства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Предмет доказування у справах про визнання батьківства або про встановлення факту батьківства, визначення батьківства за рішенням суду, не вирішення даного питання за життя особи, перелік доказів, ДНК –експертиза і т.і

15 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 361/2653/15-ц, провадження № 61-2239св21 (ЄДРСРУ № 96281916) досліджував питання особливостей визнання батьківства або встановлення факту батьківства.

Частиною першою статті 135 СК України (в редакції, чинній на час народження дитини) передбачено, що при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем матері, а ім`я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.

Відповідно до частини першої статті 130 СК України у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір`ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду. Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.

Передумовою звернення до суду із заявою про встановлення факту батьківства відповідно до частини першої статті 130 СК України є смерть того, батьківство кого встановлюється, або оголошення його померлим.

Та обставина, що питання визначення батьківства за рішенням суду відповідно до статей 128, 129 СК України не вирішувалось за життя такої особи, не є перешкодою для застосування статті 130 СК України.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 373/2257/18 (провадження № 61-15136св20, ЄДРСРУ № 95213168).

(!!!) Предметом доказування у справах про визнання батьківства або про встановлення факту батьківства є встановлення походження дитини від певної особи.

Тлумачення норм статті 130 СК України свідчить, що законом не встановлено переліку доказів для встановлення факту батьківства. Підставою для встановлення факту батьківства можуть бути будь-які відомості, що свідчать про походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до вимог ЦПК України (стаття 128 СК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

ВАЖЛИВО: Доказами визнання батьківства можуть бути листи, заяви, анкети, інші документи, а також показання свідків, пояснення самих сторін, які достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства. Батьківство може бути визнано як у період вагітності матері (наприклад, висловлення бажання мати дитину, піклування про матір майбутньої дитини тощо), так і після народження дитини.

Спільне проживання та ведення спільного господарства в зазначених випадках може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному жилому приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет, взаємне піклування, придбання майна для спільного користування тощо). Припинення цих відносин до народження дитини може бути підставою для відмови в позові лише у випадках, коли це сталося до її зачаття.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 373/2257/18 (провадження № 61-15136св20).

Спільне виховання дитини має місце, коли вона проживає з матір`ю та особою, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, або коли ця особа спілкується з дитиною, проявляє батьківську турботу щодо неї.

Під спільним утриманням дитини слід розуміти як перебування її на повному утриманні матері й особи, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, так і, як правило, систематичне надання цією особою допомоги в утриманні дитини незалежно від розміру допомоги.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 543/738/16-ц (провадження № 61-4163св18), від 29 серпня 2018 року в справі № 641/9147/15-ц (провадження № 61-26210св18), від 21 листопада 2018 року в справі № 225/6301/15-ц (провадження № 61-30047св18), від 12 грудня 2019 року в справі № 562/1155/18 (провадження № 61-11709св19).

Крім того, для з`ясування факту батьківства необхідним є застосування спеціальних знань, зокрема призначення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи.

ЄСПЛ у рішенні від 07 травня 2009 року в справі «Калачова проти Російської Федерації», заява № 3451/05, § 34, зауважив, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства.

Таким чином, висновок судової молекулярно-генетичної (судово-біологічної, судово-генетичної) експертизи має важливе значення в процесі дослідження факту батьківства. Проте його необхідно оцінювати з урахуванням положень частин другої, третьої статті 89 ЦПК України, згідно з якими жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Разом з тим, під час розгляду справи про встановлення батьківства суд повинен врахувати, що у разі коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до  статті 109 ЦПК України може визнати факт, для з`ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза).

Матеріал по темі: «Особливості оспорювання батьківства»

Ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі та наявність на момент податкової перевірки порушеного кримінального провадження

15 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/12379/19, адміністративне провадження №К/9901/34666/20 (ЄДРСРУ № 96281476) досліджував питання щодо ступені деталізації опису господарської операції у первинному документі та наявності кримінального провадження на момент податкової перевірки.

Верховний суд наголошує, що зазначені контролюючим органом в акті перевірки доводи про відсутність інформації про держзнаки на залученому автотранспорті, докази в`їзду та виїзду техніки на територію підприємства (журнал реєстрації на пункті охорони), задіяні трудові та матеріальні ресурси не можуть слугувати підставою для висновків про нереальність господарських операцій, адже обов`язковість зазначення даної інформації в первинних документах не передбачено чинним законодавством.

Викладене правозастосування узгоджується з висновками, викладеними у рішеннях Верховного Суду (постанови від 12.02.2020 по справі №813/3577/13-а, від 20 березня 2020 року у справі №560/3956/18; від 2 квітня 2020 року по справі №160/93/19, від 15 квітня 2020 року по справі №240/5420/18; від 02 липня 2020 року по справі № 560/711/19), у яких неодноразово зазначалось, що ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі законодавством не встановлена. Не заповнення у первинних облікових документах окремих позицій, які не впливають на зміст господарської операції, відсутність максимальної деталізації виду виконаних послуг, а так само відтворення в актах виконаних робіт (наданих послуг) такого ж самого переліку послуг, що й зазначені в специфікаціях, не перешкоджає прийняттю цих документів до обліку та не є свідченням відсутності виконаних господарських операцій. Умовою документального підтвердження операції є можливість на підставі наявних документів зробити висновок про те, що витрати фактично понесені.

Верховний Суд у постановах у постановах від 27 лютого 2020 року (справи № 813/7081/14, № 814/120/15), від 3 жовтня 2019 року (справа № 813/4079/15), від 10 вересня 2019 року (справа № 814/2412/17), від 02.04.2020 у справі № 160/93/19), від 13.08.2020 р. (справа № 520/4829/19) визнав, що наслідки для податкового обліку створює фактичний рух активів за результатами здійснення господарських операцій, що є обов`язковою умовою для формування податкового кредиту, і вказана обставина є визначальною для дослідження судами.

Стосовно наявності кримінального провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частини 2 статті 205 Кримінального кодексу України, в межах досудового розслідування якого встановлено (як правило) непричетність до фінансово-господарської діяльності контрагента платника та протоколи допитів свідків слід вказати наступне.

Відповідно до частини 1 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини першої статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Законом, який визначає порядок отримання показань під час досудового слідства та порядок їх фіксації у протоколі допиту, є Кримінальний процесуальний кодекс України.

Відповідно до частин першої, другої статті 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

Частина четверта статті 95 КПК України визначає, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу.

(!!!) Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Таким чином, протоколи допиту, отримані на стадії досудового слідства, можуть бути визначені як докази лише в разі їх відображення під час розгляду кримінальної справи в суді.

Відповідно до частини шостої статті 78 КАС України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

А тому посилання контролюючого органу на відомості щодо контрагентів, отримані в межах кримінальних проваджень та допити свідків, як на підставу порушення платником норм податкового законодавства є необґрунтованими, оскільки вищезазначені акти не є вироком суду в розумінні статті 369 Кримінального процесуального кодексу України.

До винесення вироку в рамках кримінального провадження, протокол допиту досудового розслідування чи інші матеріали досудового розслідування, а також ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення окремих слідчих дій, не можуть вважатись належним доказом в адміністративному судочинстві.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 18 березня 2020 року по справі №826/18952/14, від 08 жовтня 2020 року по справі № 816/1909/18.

Сам факт порушення кримінальної справи та отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб`єктів, в межах кримінального провадження, не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків господарських операцій проведених позивачем та його контрагентом.

Таким чином, з урахуванням закріпленої в ст. 204 Цивільного кодексу України презумпції правомірності правочину, а також враховуючи вимоги ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, за якою обов`язок доказування правомірності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень покладається на такого суб`єкта, контролюючий орган має надати суду належні, достовірні та беззаперечні докази своїх тверджень про те, що задекларовані платником податкові зобов`язання за господарськими операціями з вказаним вище контрагентом сформовано безпідставно за господарськими операціями, які не виконувались.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 814/2202/16.

ВИСНОВОК: Ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі законодавчо не встановлена, а  наявність на момент податкової перевірки порушеного кримінального провадження не є беззаперечним доказом безтоварності/фіктивності господарської операції.

Матеріал по темі: «(Не) Реальність господарських операцій у податковому спорі»

 

Теги: ступінь деталізації, господарські операції, наявність кримінального провадження, податкова перевірка, налоговая, акт проверки, контрагент, уголовное дело, допит свідка, протокол допроса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Правова підстава для продовження перевірки державного архітектурно-будівельного контролю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова підстава для продовження та НАСЛІДКИ перевірки державного архітектурно-будівельного контролю проведеної з процедурними порушеннями

15 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0940/1843/18, адміністративне провадження №К/9901/10220/19 (ЄДРСРУ № 96281082) досліджував питання щодо правової підстави для продовження перевірки державного архітектурно-будівельного контролю

Частиною першою статті 41 Закону № 3038-VI визначено, що державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Процедура здійснення заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт, визначена Порядком здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.2011 №553 (далі також - Порядок №553, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 7 Порядку №553 позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю.

Підставами для проведення позапланової перевірки є: подання суб`єктом містобудування письмової заяви про проведення перевірки об`єкта будівництва або будівельної продукції за його бажанням; необхідність проведення перевірки достовірності даних, наведених у повідомленні про початок виконання підготовчих робіт, повідомленні про початок виконання будівельних робіт, декларації про готовність об`єкта до експлуатації, протягом трьох місяців з дня подання зазначених документів; виявлення факту самочинного будівництва об`єкта; перевірка виконання суб`єктом містобудівної діяльності вимог приписів органів державного архітектурно-будівельного контролю; вимога головного інспектора будівельного нагляду Держархбудінспекції щодо проведення перевірки за наявності підстав, встановлених законом; звернення фізичних чи юридичних осіб про порушення суб`єктом містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності; вимога правоохоронних органів про проведення перевірки.

Приписами пунктів 16 та 17 Порядку №553 передбачено, що за результатами державного архітектурно-будівельного контролю посадовою особою органу державного архітектурно-будівельного контролю складається акт перевірки відповідно до вимог, установлених цим Порядком. У разі виявлення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил, крім акта перевірки, складається протокол, видається припис про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил або припис про зупинення підготовчих та/або будівельних робіт. У приписі обов`язково встановлюється строк для усунення виявлених порушень згідно з додатком.

Згідно з пунктом 9 Порядку №553    державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється у присутності суб`єктів містобудування або їх представників, які будують або збудували об`єкт будівництва.

Пунктом 12 Порядку №553 передбачено обов`язок посадових осіб органу державного архітектурно-будівельного контролю під час здійснення державного архітектурно-будівельного контролю у повному обсязі, об`єктивно та неупереджено здійснювати державний архітектурно-будівельний контроль у межах повноважень, передбачених законодавством, також ознайомлювати суб`єкта містобудування чи уповноважену ним особу з результатами державного архітектурно-будівельного контролю у строки, передбачені законодавством.

Згідно з положеннями пунктів 16, 17 Порядку №553 за результатами державного архітектурно-будівельного контролю посадовою особою органу державного архітектурно-будівельного контролю складається акт перевірки відповідно до вимог, установлених цим Порядком. У разі виявлення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, крім акта перевірки, складається протокол, видається припис про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил або припис про зупинення підготовчих та/або будівельних робіт (далі - припис).

Відповідно до пункту 9 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.07.2014 №294, Держархбудінспекція в межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України та наказів міністерств видає накази організаційно-розпорядчого характеру, організовує та контролює їх виконання.

Зважаючи на викладене, письмове рішення керівника відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю чи його заступника оформляється відповідним наказом, в якому зазначаються мотиви та правові підстави продовження перевірки.

У справі №826/12176/16 Верховний Суд, ухвалюючи постанову від 15.05.2020, беручи до уваги, окрім іншого приписи пункту 9 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.07.2014 №294, дійшов висновку, що письмове рішення керівника відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю чи його заступника оформляється відповідним наказом, в якому зазначаються мотиви та правові підстави продовження перевірки.

Відсутність такого наказу свідчить про безпідставність продовження перевірки, а відтак є самостійною і достатньою підставою для висновку про незаконність її проведення понад встановлений Порядком №553 строк і, як наслідок, зумовлює скасування рішень прийнятих за результатами проведення заходу державного архітектурно-будівельного контролю.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.07.2019 у справі №822/714/16, від 23.10.2019 у справі №822/678/16, від 28.01.2020 у справі №820/6909/16, від 26.02.2020 у справі №826/7847/17, від 15.05.2020 у справі №826/12176/16, від 30.10.2020 у справі №802/2298/15-а, від 10.11.2020 у справі    №826/17770/18.

Згідно з висловленою у постановах Верховного Суду від 14.11.2019 у справах №822/863/16 та від 21.10.2019 у справі №822/677/16 правовою позицією, порушенням порядку проведення перевірки є її проведення після закінчення дії направлення за відсутності доказів на підтвердження продовження строку його дії та відповідного наказу про продовження строку проведення перевірки.

Це узгоджується з тим, що направлення на проведення перевірки є визначеною законодавством юридичною підставою, якою підтверджується наявність у посадових осіб контролюючого органу повноважень для здійснення дій з проведення перевірки у межах конкретно вказаного у направленні строку.

(!!!) Отже, вчинення перевіряючими особами дій з проведення перевірки поза межами строку, вказаного у направленні, свідчить про те, що такі дії вчинені за відсутності у цих осіб відповідних повноважень.

Згідно з усталеною правовою позицією, неодноразово висловленою у постановах Верховного Суду від 16.07.2020 у справі № 810/5236/13-а, від 17.09.2020 у справі № 826/10908/18, від 13.10.2020 у справі   № 804/2486/16 лише дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, може бути підставою для визнання правомірними дій контролюючого органу щодо їх проведення. У свою чергу порушення контролюючим органом вимог щодо призначення та проведення перевірки призводить до відсутності правових наслідків такої. Таким чином, у випадку незаконності перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Зважаючи на наведене, порушення порядку проведення перевірки є самостійною і достатньою підставою для висновку про незаконність її проведення і як наслідок зумовлює скасування рішень, прийнятих за результатами проведення заходу державного архітектурно-будівельного контролю.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 15.05.2020 у справі №826/12176/16 та від 17.09.2020 у справі №826/10908/18.

Водночас оскільки підставою для скасування рішень, прийнятих за результатами проведення заходу державного архітектурно-будівельного контролю, є порушення порядку його проведення, а тому виявлені під час такого заходу порушення не можуть вважатись належним чином зафіксованими і не можуть бути предметом дослідження та перевірки в судовому порядку.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 30.10.2020 у справі №802/2298/15-а та від 24.11.2020 у справі № 520/2241/17.

 

P.s. Втім існує і зворотна сторона медалі, зокрема 17 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/4194/19, адміністративне провадження № К/9901/34876/20 (ЄДРСРУ № 94938163 ) вказав, що відсутність окремого наказу про продовження строку проведення перевірки НЕ може слугувати самостійною підставою для скасування результатів перевірки ДАБК.

 

Детальніше в матеріалі: «Продовження строку проведення перевірки ДАБК: документальне оформлення»

Теги: ДАБК, дабі, державний архітектурно-будівельний контроль, суб`єкти містобудування, відповідальність забудовника, замовник будівництва, будівельник, застройщик, судова практика, Адвокат Морозов

Недобросовісна поведінка при виготовленні проекту землевідведення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дозвіл на розробку проекту землеустрою двом окремим громадянам щодо однієї і тієї ж земельної ділянки, розробка проекту відповідною організацією, недобросовісна поведінка власника землі

Частинами першою та другою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Так, відповідно до частин першої, другої, шостої, сьомої, восьмої, дев`ятої, десятої цієї статті громадяни, зацікавлені у приватизації земельної ділянки подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається на підставі технічних матеріалів і документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Відповідно до статті 155 ЗК України в разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.

Між тим, в постанові від 09.12.2020 по справі №617/763/16 (ЄДРСРУ № 93564570) Верховний Суд дійшов до висновку, що надання дозволу територіальним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин на розробку проекту землеустрою двом окремим громадянам щодо однієї і тієї ж земельної ділянки, є таким, що суперечить вимогам землеустрою, та сприяє позбавлення одного з них можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру отримання у власність земельної ділянки.

У пункті 77 постанови Великої палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20) зроблено висновок про те, що неконкурентне надання землі у користування за наявності двох або більше бажаючих не відповідає принципам забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю. Зокрема, не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою.

Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у користування (власність) зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод.

Так, може кваліфікуватися як недобросовісна така поведінка власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування), коли він необґрунтовано зволікає з наданням дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не повідомляє чи несвоєчасно повідомляє про відмову в наданні дозволу або не наводить вичерпні мотиви такої відмови, надає дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки в оренду, необґрунтовано зволікає з розглядом проекту землеустрою щодо відведення, безпідставно відмовляє у його затвердженні і у той же час надає дозвіл на розробку проекту землеустрою та затверджує цей проект щодо іншої особи.

Зазначений висновок міститься у п. 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20).

Отже, навіть якщо  заявник особисто не займався виготовленням проекту відведення земельної ділянки, то це не свідчить про порушення процедури приватизації і не є достатньою підставою для визнання незаконним оскаржуваного рішення відповідної ради, а також для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на його ім`я.

Подібний за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2020 року в справі № 504/370/17 (провадження № 61-13914св19) та від 10 листопада 2020 року в справі № 504/356/17 (провадження № 61-18894св19), від 12 квітня 2021 року у справі №  504/1319/17 (провадження № 61-13908св19), від 14 квітня 2021 року в справі № 504/1319/17 (провадження № 61-13908/св19), від 15 квітня 2021 року у справі № 504/1320/17 (провадження № 61-13821св19, ЄДРСРУ № 96281759).

Матеріал по темі: «Документальне оформлення відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою»

 

Теги: земельні спори, дозвіл на розробку проекту землеустрою, одержання безоплатно у власність земельної ділянки, дискреційні повноваження, дискреція Держгеокадастру, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки порушення процедури відключення від мереж централізованого опалення квартири

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідками порушення процедури відключення від мереж централізованого опалення квартири є оплата повної вартості «наданих» послуг

15 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 576/2721/19, провадження № 61-13728св20 (ЄДРСРУ № 96281788) досліджував питання щодо порушення процедури відключення від мереж централізованого опалення квартири.

Частиною шостою статті 19 Закону України «Про теплопостачання» передбачено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Питання відключення від мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання житлових будинків регулюється Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630 (із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2007 року № 1268), Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженим наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2005 року № 4 (далі - Порядок).

Згідно з пунктами 24, 25 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, споживачі можуть відмовитися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води. Відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Самовільне відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води забороняється.

Згідно з пунктом 26 Правил відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у разі, коли технічна можливість такого відключення передбачена затвердженою органом місцевого самоврядування відповідно до Закону України «Про теплопостачання» схемою теплопостачання, за умови забезпечення безперебійної роботи інженерного обладнання будинку та вжиття заходів щодо дотримання в суміжних приміщеннях вимог будівельних норм і правил з питань проектування житлових будинків опалення, вентиляції, кондиціонування, будівельної теплотехніки, державних будівельних норм з питань складу, порядку розроблення, погодження та затвердження проектної документації для будівництва, а також норм проектування реконструкції та капітального ремонту в частині опалення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2007 року № 1268 до Порядку було внесено зміни, а саме, передбачено, що відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води в окремих квартирах багатоквартирних будинків з ініціативи окремих споживачів не може бути здійснено, а відключення багатоквартирних будинків в цілому здійснюється з ініціативи усіх споживачів.

Згідно з пунктом 1.2 Порядку (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) для реалізації права споживачів на відмову від отримання послуг централізованого опалення та постачання гарячої води орган місцевого самоврядування або місцевий орган виконавчої влади створює своїм рішенням постійно діючу міжвідомчу комісію для розгляду питань щодо відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води, призначає голову та затверджує її склад, затверджує положення про роботу комісії.

Відповідно до пунктів 2.1-2.2.2 Порядку для вирішення питання відключення житлового будинку (будинків) від мереж централізованого опалення його власник (власники) повинен (повинні) звернутися до комісії з письмовою заявою про відключення від мереж центрального опалення і гарячого водопостачання, в якій зазначає причини відключення. До заяви додається копія протоколу загальних зборів мешканців будинку щодо створення ініціативної групи з вирішення питання відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води та прийняття рішення про влаштування у будинку системи індивідуального або автономного опалення. Рішення про відключення будинку від системи централізованого опалення з улаштуванням індивідуального опалення повинно бути підтримане всіма власниками (уповноваженими особами власників) приміщень у житловому будинку.

У пунктах 2.3-2.7 Порядку визначено, що отримання технічних умов може виконуватись безпосередньо заявником або відповідно до договору проектною чи проектно-монтажною організацією. Проект індивідуального (автономного) теплопостачання і відокремлення від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання виконує проектна або проектно-монтажна організація на підставі договору із заявником.

Проект також узгоджується з усіма організаціями, які видали технічні умови на підключення будинку до зовнішніх мереж. Відключення приміщень від внутрішньобудинкових мереж централізованого опалення та постачання гарячої води виконується монтажною організацією, яка реалізує проект, за участю представника власника житлового будинку або уповноваженої ним особи, представника виконавця послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води та власника, наймача (орендаря) квартири (нежитлового приміщення) або уповноваженої ними особи. Роботи з відключення будинку від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачаннявиконуються у міжопалювальний період. По закінченні робіт складається акт про відключення будинку від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води (додаток 4) і в десятиденний термін подається заявником до комісії на затвердження. Після затвердження акта на черговому засіданні комісії сторони переглядають умови договору про надання послуг з централізованого теплопостачання.

Згідно з пунктом 2.6 Порядку, по закінченню робіт складається акт про відключення квартири від мереж централізованого опалення і гарячого водопостачання і в десятиденний термін подається заявником до постійно діючої міжвідомчої комісії на затвердження. Після затвердження акта на черговому засіданні комісії сторони переглядають умови договору про надання населенню послуг з централізованого теплопостачання.

Якщо відсутній акт про відключення квартири від мереж централізованого теплопостачання, затверджений постійно діючою міжвідомчою комісією, то відключення квартири  від системи індивідуального теплопостачання не є самовільним з порушенням передбаченого законодавством Порядку.

Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність письмово оформленого договору з позивачем не позбавляє позивача обов`язку оплачувати надані йому послуги.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України  від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 14-280цс18.

ВИСНОВОК: Таким чином, доводи про відсутність боргу за комунальні послуги при самовільному відключені від мереж централізованого опалення, оскільки між споживачем та КП  відсутній письмово оформлений договір щодо надання послуг з теплопостачання, є необґрунтованими.

 

Матеріал по темі: «Борг за ЖКП не є підставою для відмови у наданні комунальних послуг»

 

Теги: відключення споживачів від мереж централізованого опалення,  постачання гарячої води в багатоповерховому будинку, отключение от централизованого отопления, горячая вода, отопление в квартире, комуналка, оплата коммунальных услуг, оплата за отопление, автономное отопление, Верховный суд, Адвокат Морозов