Акт звірки розрахунків, як доказ вчинення господарської операції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, але може підтверджувати заборгованість за певних умов

21 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду  в рамках справи № 916/499/20 (ЄДРСРУ № 93783649) досліджував питання щодо використання акту звірки взаєморозрахунків, як доказу господарської операції.

Відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій.

Акт відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто має статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного суд від 19.04.2018 р. у справі № 905/1198/17, від 24.10.2018р. у справі №905/3062/17,  від 05.03.2019 р. у справі № 910/1389/18, від 04.12.2019 у справі №916/1727/17.

Разом з цим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату.

Відсутність в акті звірки підписів перших керівників сторін або інших уповноважених осіб, які мають право представляти інтереси сторін, у тому числі здійснювати дії, направлені на визнання заборгованості підприємства перед іншими суб`єктами господарювання, означає відсутність в акті звірки юридичної сили документа, яким суб`єкт господарської діяльності визнає суму заборгованості. Слід також зазначити, що чинне законодавство не містить вимоги про те, що у акті звірки розрахунків повинно зазначатись формулювання про визнання боргу відповідачем. Підписання акту звірки, у якому зазначено розмір заборгованості, уповноваженою особою боржника, та підтвердження наявності такого боргу первинними документами свідчить про визнання боржником такого боргу.

ВИСНОВОК: Акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб.

 

Матеріал по темі: «Акт звірки взаємних розрахунків»

 

 

Теги: акт звірки, акт звіряння, акт звірки взаєморозрахунків, первинний документ, визнання заборгованості, судова практика, Адвокат Морозов

Ієрархія та градація висновків Верховного суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Градація та ієрархія в застосуванні в судовій практиці висновків Колегії судів або Судової палати Верховного суду, Об`єднаної палати або висновків Великої Палати Верховного Суду

18 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № Б-23/75-02 (н.р.Б-7346/2-19) (ЄДРСРУ №94194208) досліджував питання щодо застосування висновків Колегії судів або Судової палати Верховного суду, Об`єднаної палати або висновків Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Аналогічну норму містять положення частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Крім цього процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду.

Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного господарського суду.

У цьому висновку Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, в постановах: від 25.06.2019 у справі № 911/1418/17, від 15.01.2020 у справі № 914/261/18, від 12.02.2020 у справі № 916/2259/18.

Окрім цього, у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

ВИСНОВОК: За результатами розгляду вказаної справи вбачається наступна ієрархія та градація висновків Верховного суду (за спаданням):

• Остання позиція Великої палати Верховного суду;
• Позиція Великої палати Верховного суду;
• Позиція об’єднаної палати Верховного суду;
• Позиція судової палати Верховного суду;
• Позиція колегії судів Верховного суду.

Матеріал по темі: «Критерії неоднаковості застосування судової практики Верховного суду»

 

Утримання з пенсії особи надміру виплачених сум коштів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд визначив підстави для утримання з пенсії особи надміру виплачених сум коштів

15 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 759/5419/15-а, провадження №К/9901/46352/18 (ЄДРСРУ № 94171729) досліджував питання щодо підстав для утримання з пенсії особи надміру виплачених сум коштів.

Частиною першою статті 50 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду чи в судовому порядку.

Відповідно до статті 102 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсіонери зобов`язані повідомляти органу, що призначає пенсії, про обставини, що спричиняють зміну розміру пенсії або припинення її виплати. У разі невиконання цього обов`язку і одержання у зв`язку з цим зайвих сум пенсії пенсіонери повинні відшкодувати органу, що призначає пенсії, заподіяну шкоду.

Згідно із статтею 103 Закону України «Про пенсійне забезпечення» суми пенсії, надміру виплачені пенсіонерові внаслідок зловживань з його боку (в результаті подання документів з явно неправильними відомостями, неподання відомостей про зміни у складі членів сім`ї тощо), стягуються на підставі рішень органу, що призначає пенсії.

31 березня 2020 року Верховний суд у справі № 569/14896/16-а, провадження № К/9901/18835/18 (ЄДРСРУ № 88534659) чітко вказав, що у пенсійній справі кожного пенсіонера є зобов`язання, за яким він має обов`язок своєчасно повідомляти органи, що призначають та виплачують пенсію, про прийняття на роботу, звільнення з місця роботи, зміни в складі сім`ї, зміну місця проживання та інші обставини, що можуть вплинути на його пенсійне забезпечення.

(!!!) Підставою для утримання з пенсії особи надміру виплачених сум коштів є наявність однієї з таких умов: 1) зловживання з боку пенсіонера; 2) подання ним органам ПФУ недостовірних відомостей; 3) неподання пенсіонером до органів ПФУ відомостей, які б могли вплинути на розмір його пенсії.

Підставою для стягнення з пенсіонера на підставі рішення органу, що призначає пенсії, переплати пенсії є зокрема, невиконання пенсіонером свого обов`язку щодо подання відомостей, які впливають на розмір пенсії.

Тобто, обов`язок подання відомостей, що спричиняють зміну розміру пенсії або припинення її виплати, лежить на пенсіонерові.

Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією висловленою Верховним Судом у постановах від 25 вересня 2018 року у справі №340/644/15-а, від 23 січня 2019 року у справі №489/5807/16-а, від 20 травня 2019 року у справі № 161/3927/17, від 26 червня 2019 року у справі № 752/268/17 та ін.

Примітка для працюючих пенсіонерів: 30 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №676/1176/17, адміністративне провадження №К/9901/32527/18 (ЄДРСРУ № 89013246) чітко наголосив,що у відповідності до пункту 2.5. Порядку № 22-1 у разі працевлаштування (навчання) особи, якій призначено пенсію, такою особою протягом 10 днів надається органу, що призначає пенсію, довідка про прийняття на роботу (навчання).

Враховуючи викладене вище правове регулювання, Верховний суд дійшов висновку, якщо після працевлаштування пенсіонер не повідомив про це територіальне управління за місцем проживання і внаслідок цього утворилась переплата пенсійних сум, управління Пенсійного фонду має право прийняти рішення про утримання з пенсії сум переплат в межах 20 відсотків пенсії щомісячно.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20.05.2019 у справі №161/3927/17 та від 07.10.2019 у справі №555/536/17, від 31.03.2020 у справі № 569/14896/16-а.

 

Наслідки прийняття ППР одночасно із складенням акту перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки прийняття  податкового повідомлення-рішення контролюючим органом одночасно із складенням акту перевірки

14 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/9011/15, адміністративне провадження № К/9901/27171/18 (ЄДРСРУ № 94129567) досліджував питання щодо наслідків прийняття  податкового повідомлення-рішення контролюючим органом одночасно із складенням акту перевірки.

Пунктом 75.1 статті 75 ПК України передбачено право контролюючих органів проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій), а також даних Єдиного реєстру акцизних накладних та даних системи електронного адміністрування реалізації пального та спирту етилового, даних СОД РРО.

Предметом камеральної перевірки також може бути своєчасність подання податкових декларацій (розрахунків) та/або своєчасність реєстрації податкових накладних та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних, акцизних накладних та/або розрахунків коригування до акцизних накладних у Єдиному реєстрі акцизних накладних, виправлення помилок у податкових накладних та/або своєчасність сплати узгодженої суми податкового (грошового) зобов’язання виключно на підставі даних, що зберігаються (опрацьовуються) у відповідних інформаційних базах.

За змістом пункту 76.1 статті 76 ПК України камеральна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу без будь-якого спеціального рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) такого органу або направлення на її проведення. Камеральній перевірці підлягає вся податкова звітність суцільним порядком. Згода платника податків на перевірку та його присутність під час проведення камеральної перевірки не обов`язкова.

Слід вказати що з урахуванням положень статті 102 Податкового кодексу України, такою перевіркою може бути охоплено період в 1095 днів за останнім днем граничного строку реєстрації податкових накладних.

Указана правова позиція висловлена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.05.2018 року у справі №804/4483/17, від 29.01.2019 року у справі №805/4868/16-а, від 21.02.2019 року у справі №808/2404/17, від 13.08.2020 року у справі № 819/933/17.

Згідно із пунктом 86.2 статті 86 ПК України за результатами камеральної перевірки у разі встановлення порушень складається акт у двох примірниках, який підписується посадовими особами такого органу, які проводили перевірку, і після реєстрації у контролюючому органі вручається або надсилається для підписання протягом трьох робочих днів платнику податків у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу

Одним із прав платника податків відповідно до підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК України є право бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом.

Право платника податків на подання письмових заперечень на акт перевірки та/або додаткових документів у порядку, встановленому нормами ПК України, та право брати участь у розгляді заперечень (додаткових документів) передбачено також пунктом 86.7 статті 86 ПК України. Абзацом першого цього пункту встановлено, що у разі незгоди платника податків або його законних представників з висновками перевірки чи фактами і даними, викладеними в акті (довідці) перевірки, вони мають право подати свої заперечення до контролюючого органу за основним місцем обліку такого платника податків протягом п`яти робочих днів з дня отримання акта (довідки). Такі заперечення розглядаються контролюючим органом протягом п`яти робочих днів, що настають за днем їх отримання (днем завершення перевірки, проведеної у зв`язку з необхідністю з`ясування обставин, що не були досліджені під час перевірки та зазначені у зауваженнях), та платнику податків надсилається відповідь у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень. Платник податку (його уповноважена особа та/або представник) має право брати участь у розгляді заперечень, про що такий платник податку зазначає у запереченнях.

(!!!) Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прийняття податкового повідомлення-рішення за наслідками проведеної камеральної перевірки можливо не раніше, ніж коли платнику податків буде вручено акт перевірки у порядку, передбаченому ст. 58 Податкового кодексу України.

Рішення про визначення грошових зобов`язань приймається керівником контролюючого органу (або його заступником) з урахуванням результатів розгляду заперечень платника податків (у разі їх наявності). Платник податків або його законний представник може бути присутнім під час прийняття такого рішення (абзац четвертий пункту 86.7 статті 86 ПК України).

У відповідності до пункту 86.8 статті 86 ПК України податкове повідомлення-рішення приймається керівником контролюючого органу (його заступником) протягом десяти робочих днів з дня, наступного за днем вручення платнику податків акта перевірки у порядку, передбаченому статтею 58 цього Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень (за результатами фактичної перевірки - з дня реєстрації (надходження) акта такої перевірки до контролюючого органу за основним місцем обліку платника податків), а за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків.

В даному випадку, оскаржуване податкове повідомлення-рішення прийнято контролюючим органом одночасно із складенням акту камеральної перевірки, тобто з порушенням порядку і строку, передбачених пунктами 86.7 та 86.8 статті 86 ПК України, що позбавило Товариство права на подачу протягом п`яти робочих днів з дня отримання акта та розгляд заперечень на висновки такого акта, у зв`язку з чим рішення Інспекції про визначення податкових зобов`язань є таким, що прийнято з порушенням закону, а тому лише з цих підстав є протиправними та підлягає скасуванню як протиправне.

Верховний Суд вже робив висновок щодо такого застосування норм пунктів 86.7 та 86.8 статті 86 ПК України у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 15 січня 2019 року у справі №826/3576/15, від 09 квітня 2019 року у справі №826/19830/16, від 17 лютого 2020 року у справі №808/7101/15, від 28 вересня 2020 року у справі №520/2305/19, від 28.09.2020 у справі №520/2305/19

Окрім того слід зазначити, що нормою пункту 50.2 статті 50 ПК України обмежено право на подачу уточнюючих розрахунків до поданих раніше податкових декларацій лише під час проведення документальних планових та позапланових перевірок, як наслідок, у випадках отримання акта камеральної перевірки щодо певної податкової декларації платник податків не обмежений у праві подати уточнюючий розрахунок до цієї декларації (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу).

Тобто після проведення камеральної перевірки і до прийняття контролюючим органом податкового повідомлення-рішення за наслідками такої перевірки платник має право подавати уточнюючі розрахунки до податкової звітності, а контролюючий орган, приймаючи відповідне податкове повідомлення-рішення, повинен встановити дійсний обов`язок платника зі сплати податку з урахуванням даних уточнюючого розрахунку у разі його подання.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 12 березня 2020 року в рамках справи № 805/2408/16-а, адміністративне провадження №К/9901/27188/18 (ЄДРСРУ № 88187336).

ВИСНОВОК: Якщо податкове повідомлення-рішення, з приводу правомірності якого виникає спір, було прийнято без розгляду у встановлений законом строк заперечень Товариства на акт перевірки та з порушенням його права брати участь у розгляді заперечень, тобто з порушенням норм пунктів 86.7, 86.8 статті 86 Податкового кодексу України це податкове повідомлення-рішення є протиправним.

 

Матеріал по темі: «Обмеження щодо проведення камеральних перевірок»

Наслідки порушення процедури розгляду скарг у сфері державної реєстрації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки порушення процедури розгляду скарг у сфері державної реєстрації, зокрема у разі неповідомлення зацікавлених осіб про час та місце розгляду скарги

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» №1952-IV від 01.07.2004 (далі - Закон №1952-IV).

Відповідно частиною 1 статті 7 Закону №1952-IV передбачено, що Міністерство юстиції України, зокрема, розглядає скарги на рішення, дії або бездіяльність державних реєстраторів, суб`єктів державної реєстрації прав, територіальних органів Міністерства юстиції України та приймає обов`язкові до виконання рішення, передбачені цим Законом.

Згідно з частиною 6 статті 37 Закону №1952-IV за результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають мотивоване рішення про:

1) відмову у задоволенні скарги;

2) задоволення (повне чи часткове) скарги шляхом прийняття рішення про:

а) скасування рішення про державну реєстрацію прав, скасування рішення територіального органу Міністерства юстиції України, прийнятого за результатами розгляду скарги;

б) скасування рішення про відмову в державній реєстрації прав та проведення державної реєстрації прав;

в) внесення змін до записів Державного реєстру прав та виправлення помилки, допущеної державним реєстратором;

г) тимчасове блокування доступу державного реєстратора до Державного реєстру прав;

ґ) анулювання доступу державного реєстратора до Державного реєстру прав;

д) скасування акредитації суб`єкта державної реєстрації;

е) притягнення до дисциплінарної відповідальності посадової особи територіального органу Міністерства юстиції України;

є) направлення до Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України подання щодо анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

У рішенні Міністерства юстиції України чи його територіального органу за результатами розгляду скарги можуть визначатися декілька шляхів задоволення скарги.

Порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції України визначається Кабінетом Міністрів України.

На виконання вищевказаної норми Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1128 затверджено Порядок розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - Порядок №1128).

Пунктами 2-5, 8 Порядку №1128 передбачено, що розгляд скарг у сфері державної реєстрації здійснюється Мін`юстом та його територіальними органами у межах компетенції, визначеної законом.

Розгляд скарг у сфері державної реєстрації на предмет наявності (відсутності) порушень закону у рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін`юсту здійснюється колегіально, крім випадку, передбаченого цим Порядком.

Для забезпечення колегіального розгляду скарг у сфері державної реєстрації Мін`юстом чи його територіальними органами утворюються постійно діючі колегії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - колегії), положення про які затверджуються Мін`юстом. Склад колегій затверджується Мін`юстом чи відповідним територіальним органом.

Скарга у сфері державної реєстрації реєструється у день її надходження до Мін`юсту чи відповідного територіального органу відповідно до вимог законодавства з організації діловодства у державних органах за умови підписання її скаржником, зокрема з використанням кваліфікованого електронного підпису.

Копії документів, що додаються до скарги у сфері державної реєстрації в електронній формі, виготовляються шляхом сканування з обов`язковим накладенням відповідним скаржником кваліфікованого електронного підпису.

Скаржник може відкликати подану ним скаргу у сфері державної реєстрації до прийняття Мін`юстом чи відповідним територіальним органом рішення щодо неї. Відкликана скарга у сфері державної реєстрації залишається без розгляду.

Розгляд скарги у сфері державної реєстрації здійснюється у строки, встановлені Законом України «Про звернення громадян».

Мін`юст чи відповідний територіальний орган розглядає скаргу у сфері державної реєстрації не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації на предмет встановлення підстав для відмови в її задоволенні, а саме: оформлення скарги без дотримання вимог, визначених законом; наявність інформації про судове рішення про відмову позивача від позову з такого самого предмета спору, про визнання відповідачем позову або затвердження мирової угоди сторін; наявність інформації про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з такого самого предмета і тієї самої підстави; наявність рішення Мін`юсту чи його територіального органу з такого самого питання; здійснення Мін`юстом чи його територіальним органом розгляду скарги з такого самого питання від того самого скаржника; подання скарги особою, яка не має на це повноважень; закінчення встановленого законом строку подачі скарги; розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції Мін`юсту чи його територіального органу.

Мін`юст чи відповідний територіальний орган розглядає скаргу у сфері державної реєстрації у строк, визначений абзацом першим цього пункту, також на предмет пересилання її за належністю Мін`юсту чи іншому територіальному органу.

У разі коли під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації відповідно до пункту 5 цього Порядку не виявлено підстав для відмови в її задоволенні чи підстав для пересилання її за належністю, Мін`юст чи відповідний територіальний орган здійснює колегіальний розгляд такої скарги на предмет наявності (відсутності) порушень закону в рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін`юсту, що оскаржуються.

Якщо під час розгляду Мін`юстом скарги у сфері державної реєстрації відповідно до пункту 5 цього Порядку не виявлено підстав для відмови в її задоволенні чи підстав для пересилання її за належністю, проте встановлено наявність очевидних порушень закону в рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін`юсту, розгляд такої скарги здійснюється Мін`юстом невідкладно без розгляду її колегіально.

Відповідно до п. 9 Порядку №1128 під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації Мін`юст чи відповідний територіальний орган встановлює наявність обставин, якими обґрунтовано скаргу, та інших обставин, які мають значення для її об`єктивного розгляду, зокрема шляхом перевірки відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно чи Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - реєстри), у разі необхідності витребовує документи (інформацію) і вирішує: 1) чи мало місце рішення, дія або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації, територіального органу Мін`юсту; 2) чи було оскаржуване рішення, дія або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації, територіального органу Мін`юсту прийнято, вчинено на законних підставах; 3) чи належить задовольнити скаргу у сфері державної реєстрації або відмовити в її задоволенні; 4) чи можливо поновити порушені права або законні інтереси скаржника іншим способом, ніж визначено ним у скарзі у сфері державної реєстрації; 5) які рішення підлягають скасуванню або які дії, що випливають з факту скасування рішення або з факту визнання оскаржуваних дій або бездіяльності протиправними, підлягають вчиненню.

Пунктом 10 Порядку №1128 передбачено, що для розгляду скарги у сфері державної реєстрації колегіально Мін`юст чи відповідний територіальний орган запрошує скаржника, державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації, територіальний орган Мін`юсту, рішення, дія або бездіяльність яких оскаржується, а також інших заінтересованих осіб, зазначених у скарзі у сфері державної реєстрації або встановлених відповідно до відомостей реєстрів.

Відсутність осіб, визначених абзацом першим цього пункту, під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації колегіально не є перешкодою для її розгляду.

Пунктом 11 Порядку №1128 визначено, що Мін`юст чи відповідний територіальний орган своєчасно, але не пізніше ніж за два дні до дня розгляду скарги у сфері державної реєстрації колегіально повідомляє особам, визначеним у пункті 10 цього Порядку, про час і місце засідання колегії шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті Мін`юсту та додатково одним з таких способів: 1) телефонограмою (якщо номер телефону зазначено у скарзі у сфері державної реєстрації, повідомлено заінтересованою особою або встановлено з інших офіційних джерел); 2) засобами електронної пошти (якщо адресу електронної пошти зазначено у скарзі у сфері державної реєстрації, доданих до неї документах, повідомлено заінтересованою особою або встановлено з інших офіційних джерел).

Згідно з п.12 Порядку №1128 копії скарги у сфері державної реєстрації та доданих до неї документів надаються особам, визначеним у пункті 10 цього Порядку (крім скаржника), в день розгляду Мін`юстом чи відповідним територіальним органом скарги у сфері державної реєстрації колегіально.

За відповідним клопотанням осіб, визначених в абзаці першому цього пункту, колегія відкладає розгляд скарги у сфері державної реєстрації на не більше ніж одну годину для забезпечення можливості ознайомлення таких осіб з відповідною скаргою та доданих до неї документів. Особи, визначені в абзаці першому цього пункту, мають право подавати письмові пояснення по суті скарги у сфері державної реєстрації, які обов`язково приймаються колегією до розгляду.

У разі повідомлення особами, що беруть участь у розгляді скарги у сфері державної реєстрації колегіально, про наявність судового спору між тими самими сторонами, з того самого предмета, з тих самих підстав, про які зазначено у відповідній скарзі, такі особи подають колегії засвідчену копію відповідного судового рішення.

Відповідно до п.13 Порядку №1128 за результатом розгляду скарги у сфері державної реєстрації колегіально колегія формує висновок про те, чи: 1) встановлено наявність порушень закону у рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін`юсту; 2) підлягає скарга у сфері державної реєстрації задоволенню (в повному обсязі чи частково (з обов`язковим зазначенням в якій частині) шляхом прийняття Мін`юстом чи відповідним територіальним органом рішень, передбачених законом.

Згідно із положеннями п. 14 Порядку №1128 за результатами розгляду скарги у сфері державної реєстрації, у тому числі колегіально, Мін`юст чи відповідний територіальний орган приймає рішення про задоволення скарги у сфері державної реєстрації або про відмову в її задоволенні з підстав, передбачених законом.

Не пізніше наступного робочого дня з дня прийняття Мін`юстом чи відповідним територіальним органом рішення про задоволення скарги у сфері державної реєстрації або про відмову в її задоволенні засвідчені в установленому законодавством порядку відповідні копії рішень Мін`юсту чи його територіального органу, копії висновків колегії (у разі розгляду скарг у сфері державної реєстрації колегіально) розміщуються на офіційному веб-сайті Мін`юсту чи відповідного територіального органу.

З огляду на вказані пункти 10 та 11 Порядку №1128, Мінюст зобов`язаний у визначений спосіб, крім шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті Мін`юсту додатково або телефонограмою або засобами електронної пошти повідомити скаржника (заінтересованих осіб) за два дні до розгляду скарги. Інформацію стосовно електронної пошти Мін`юст міг отримати з офіційних джерел.

Порушення Міністерством юстиції України Порядку № 1128 (в частині повідомлення про час та дату розгляду скарги, надіслання копії скарги з додатками) є самостійною достатньою та необхідною підставою для скасування наказу без перевірки його по суті, що відповідає позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 826/14385/16 (ЄДРСРУ №82499084) вказано: «Міністерство юстиції України повинно обрати і притримуватися такої процедури розгляду скарги, за якої не тільки скаржник, але й суб`єкт оскарження та зацікавлені особи повинні бути обізнаними про подання скарги, дату, час і місце її розгляду. Інакше кажучи, обрати форму повідомлення зацікавленої особи про скаргу і порядок її розгляду, які з погляду стороннього зовнішнього спостерігача має свідчити про поінформованість суб`єкта оскарження чи зацікавленої особи, а також про об`єктивну спроможність суб`єктів реєстраційних відносин виразити і донести до Міністерства юстиції України свою позицію щодо доводів скарги.

Використане у нормативному приписі Порядку № 1128 слово «повідомляє» для вираження волі на те, що під час розгляду скарги по суті Міністерство юстиції України має запросити скаржника та/або його представника (за умови якщо ним зазначено про це у скарзі), суб`єкта оскарження та інших заінтересованих осіб, зазначених у скарзі або встановлених відповідно до відомостей реєстрів вказує на істотність, безальтернативність та необхідність вчинення дій, спрямованих на прикликання скаржника та суб`єкта оскарження (тобто особи, чиї дії оскаржуються) для розгляду скарги по суті. Таке запрошення має на меті не лише проінформувати зацікавлених осіб про розгляд скарги, але й забезпечити їм реальну можливість взяти участь у засіданні, з тим, щоб їхні пояснення були прийняті та враховані.

Міністерство юстиції України повинне вдаватись до розумних і необхідних заходів для розгляду скарги і забезпечення прав учасників реєстраційних відносин.

Повідомлення суб`єктів оскарження в надмірно стислі строки не можна визнати розумним і прийнятним, щоб вважати суб`єкта оскарження або зацікавлену особу поінформованою про надходження скарги і правоможною на участь у її розгляді.

Недотримання порядку розгляду скарги у вимірі сказаного, мети, значення і призначення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, за наслідками якої один із суб`єктів реєстраційних дій втрачає речове право, а інший набуває, і при цьому відбувається обмеження права першого на можливість щонайменше донести свою позицію про правильність дій державного реєстратора чи суб`єкта державної реєстрації прав, не може і не повинно визнаватися формальним порушенням.

Неприбуття осіб, яким було належним чином повідомлено про розгляд скарги, а також неотримання такими особами повідомлень про час та місце розгляду скарги з причин, що не залежать від суб`єкта розгляду скарги, не перешкоджає її розгляду.

Отже, неприбуття лише належним чином повідомлених осіб не перешкоджає розгляду справи. Якщо на засідання не прибула особа, яку належним чином не повідомили, то це перешкоджає розгляду скарги. Ці обставини повинні з`ясовуватися до початку розгляду скарги секретарем комісії.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2019 року у справі № 826/9791/17, від 26 квітня 2019 року у справі № 821/669/17 та від 15 серпня 2019 року у справі №826/3539/17.

Тому, наказ Мінюсту не підлягає перевірці по суті встановлених ним обставин, тобто результатів перевірки скарги, оскільки позбавлення заінтересованої особи можливості взяти участь у розгляді скарги є істотним порушенням процедури розгляду скарги, яке ставить під сумнів безсторонність (неупередженість), повноту перевірки та обґрунтованість рішення, що є достатньою підставою для визнання протиправним та скасування спірного наказу.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 826/19452/16, від 20.05.2019 у справі №826/9046/16, від 11.10.2019 у справі № 810/1701/18, від 24.12.2019 у справі № 826/13305/17, від 18.06.2020 у справі № 820/1063/17 (ЄДРСРУ № 89928313).

З огляду на передбачені  законом  вимоги, встановивши, що суб`єкта, дії якого оскаржуються не повідомлено про час та місце розгляду скарги та йому не надіслано скарги, відповідач не має законних підстав розглядати скаргу по суті.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28.05.2020 р. у справі  №822/1874/17, провадження №К/9901/15719/18.

ВИСНОВОК: Недотримання порядку розгляду скарги у вимірі мети і призначення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, за наслідками якої один із суб`єктів реєстраційних дій втрачає речове право, а інший набуває, і при цьому відбувається обмеження права одного з них  на можливість щонайменше донести свою позицію про правильність дій державного реєстратора чи суб`єкта державної реєстрації прав, не може і не повинно визнаватися формальним порушенням.

Таким чином, невиконання суб`єктом владних повноважень вимог законодавства в частині неповідомлення зацікавлених осіб зводить нанівець законність всієї процедури розгляду скарги та, як наслідок, прийнятого за її результатами рішення.

Матеріал по темі: «Юрисдикція спорів стосовно оскарження наказів МінЮсту в сфері держреєстрації»

 

 

Апеляційне оскарження протокольних ухвал та про заміну сторони у справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Апеляційне оскарження протокольних ухвал та про заміну сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження, так і про відмову у заміні сторони

05 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1718/2-а-834/11, адміністративне провадження № К/9901/31721/20 (ЄДРСРУ № 94022404) досліджував питання щодо апеляційного оскарження ухвал про заміну сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження, так і про відмову у заміні сторони, а також протокольних ухвал.

Згідно з Конституцією України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, головним обов`язком якої є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3); органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8).

Основним Законом України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина перша статті 55). Відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Однією з основних засад судочинства, визначеною пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України, є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду.

КАС України також визначено принципи здійснення адміністративного судочинства, одним з яких є забезпечення апеляційного оскарження рішень суду. Даний принцип полягає в тому, що особам, які беруть участь у справі, а також іншим особам, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи чи інтереси, у випадках та порядку визначених цим Кодексом, надається право оскарження прийнятих судом рішень.

Відмова у відкритті апеляційного провадження суперечить завданню адміністративного судочинства та не відповідає конституційним принципам щодо гарантованого судового захисту прав, а також доступу до правосуддя, закріпленого, зокрема, у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Верховний Суд також зазначає, що Конституція України як закон прямої дії, має найвищу юридичну силу, а офіційне тлумачення конституційних положень здійснюється Конституційним Судом України, який у цілій низці своїх рішень висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп, абзац 7 пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11 - рп/2012).

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції є складовою конституційного права особи на судовий захист. Таке право гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов`язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129), (пункт 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року №11-рп/2012).

Перегляд судових рішень, зокрема, в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень у контексті положень частини першої статті 55, пункту 8 частини першої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду.

23 вересня 2020 року Верховний Суд в рамках справи № 756/12128/15-ц, провадження № 61-4486св19 (ЄДРСРУ № 92173350) наголосив, що постановлення судом першої інстанції ухвали про заміну сторони правонаступником не виходячи до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання не змінює вимоги пункту 28 частини першої статті 353 ЦПК України про те, що такий вид ухвал підлягає апеляційному оскарженню окремо від рішення суду та не може бути перешкодою у реалізації однієї з основних засад судочинства - забезпечення апеляційного оскарження судового рішення, а отже помилковим є висновок суду апеляційної інстанції щодо допустимості оскарження в апеляційному порядку лише судових рішень, оформлених окремим документом.

Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 05 лютого 2019 року у справі № 903/381/18.

Відповідно до пункту 20 частини першої статті 294 КАС України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження.

Зі змісту пункту 20 частини першої статті 294 КАС України слідує, що процесуальним законом право на апеляційне оскарження відповідних ухвал суду не поставлено в залежність від результату вирішення процесуального питання судом першої інстанції.

ВИСНОВОК: Таким чином, пункт 20 частини першої статті 294 КАС України слід розуміти так, що у адміністративному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали суду першої інстанції, як про заміну сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження, так і про відмову у заміні сторони.

Подібне трактування положень частини першої статті 294 КАС України щодо можливості оскарження ухвали суду першої інстанцій окремо від рішення суду застосовано Верховним Судом у постанові від 11 червня 2019 року у справі №826/5780/15 (ЄДРСРУ № 82315886), зокрема суд вказав, що апеляційному перегляду підлягають як ухвали про зупинення провадження так і ухвали про відмову в поновлені судового провадження.

 

Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/6361/15-ц, провадження № 61-7233св19 (ЄДРСРУ № 93835783) досліджував питання щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ(майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно статті 383 Цивільного кодексу України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім ї.

Згідно статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

   В свою чергу доказами, що відповідач не проживає в спірному приміщенні можуть бути зокрема:

правовстановлюючі документи, які підтверджують факт власності спірним майном;
довідка з ЖЕКу/ОСББ про склад сім’ї або проживаючих;
показання свідків;
матеріали судових або виконавчих проваджень;
документи про створення іншої сім’ї;
трудові контракти відповідача в інший місцевості;
договори орендованого помешкання відповідачем у іншій місцевості / оплата комунальних послуг;
листи / телеграми з іншого регіону і т.і.

Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК Української РСР строки.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити строк тимчасової відсутності.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 754/11532/19, провадження №61-10959св20 (ЄДРСРУ № 93336396).

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

16 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 320/9482/17, провадження № 61-6318св19 (ЄДРСРУ № 93793165) вказав, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на житло, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження № 61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19).

ВИСНОВОК: Після остаточності судових баталій (набранням судовим рішенням законної сили) необхідно звернутись із заявою про зняття з реєстрації місця проживання особи до центру надання адміністративних послуг та надати відповідне рішення.

 

Матеріал по темі: «Втрата право користування житловим приміщенням»