Захист порушеного права у разі пропущення строків позовної давності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поважні причини пропуску строків позовної давності та захист порушеного права у разі їх пропущення

29 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 909/1165/19 (ЄДРСРУ № 93999548) досліджував питання застосування строків позовної давності, як підстави для відмови у позові.

Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому, за змістом зазначеної норми (ст. 261 ЦК України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51).

Статтею 264 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Пред`явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду. Саме з цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі.

Відповідно до вимог процесуального законодавства суддя відкриває провадження у справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому процесуальним кодексом.

Виходячи з аналізу наведених норм, перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або повернув її, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підвідомчості, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами.

В разі подання позову з недодержанням правил підсудності і наступного саме закриття провадження у справі, а не відмови або повернення позову, подання такого позову перериває перебіг позовної давності.

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.

До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

При цьому, наголосив у постанові Верховний Суд, очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій на думку добросовісного розсудливого спостерігача виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів в порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах.

Вказані висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.04.2019 у справі № 902/326/16 та від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.09.2020 у справі № 904/1080/19.6.14 та від 28 жовтня 2020 року у справі № 910/10963/19.

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17.

При цьому Верховний суд звертає увагу, що частиною п`ятою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

ВИСНОВОК: Отже, чинне законодавство не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог, однак у цьому випадку, передумовою захисту порушеного права є подання клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.

 

 

Матеріал по темі: «Позовна давність: сплив строків, форма заяви, особливості застосування»

 

 

Теги: позовна давність, исковая давность, строк позовної давності, заява про застосування строків позовної давності, форма заяви, відлік строків, процесуальні строки, обізнаність про порушене право, правила застосування наслідків позовної давності, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості видачі дубліката виконавчого документу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості видачі дубліката виконавчого документу та оскарження судового рішення щодо поновлення строку на його пред’явлення

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-1169/12, провадження № 61-9661св19 (ЄДРСРУ № 93879622) досліджував питання щодо особливостей видачі дубліката виконавчого документу та оскарження судового рішення щодо поновлення строку на його пред’явлення.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 за конституційним зверненням акціонерної компанії «Харківобленерго» щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 частини другої статті 17, пункту 8 частини першої статті 26, частини першої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

05 жовтня 2016 року набув чинності новий Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ і відповідно до частини першої статті 11 Закону № 1404-VIII строк пред`явлення виконавчого документа до виконання - це період часу, в межах якого стягувач має право пред`явити виконавчий документ до примусового виконання.

Статті 12 Закону встановлює, що виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Примітка:  Законодавець збільшив до трьох років строк пред`явлення до виконання як наказів суду, виданих після набрання чинності 05.10.2016 Законом України «Про виконавче провадження», так і виконавчих документів суду, які були видані на виконання судових рішень до 05.10.2016 та строк пред`явлення до виконання яких не сплив станом на 05.10.2016.

Зазначене підтверджується правовою позицією Верховного Суду викладеною у постановах від 23.05.2019 у справі № 5023/1702/12, від 21.03.2019 у справі № 11/477-ПД08, від 21.01.2019 у справі № 916/215/15-г, від 10.09.2018 у справі № 5011 -58/9614- 2012, від 10.04.2018 у справі № 24/234 та від 18.06.2019 у справі №910/10196/15.

В той же час, стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина шоста статті 12 Закону № 1404-VIII).

У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено.

Процесуальний кодекс України не надає права відмовити у задоволенні заяви про видачу дубліката виконавчого документу з мотивів її необґрунтованості та не зобов`язує стягувача наводити причини втрати наказу. За встановлення факту невиконання судового рішення видача дубліката наказу/листа не порушує прав боржника та не покладає на нього додаткових зобов`язань, оскільки дублікат виконавчого документу має повністю відтворювати втрачений наказ/лист, у тому числі містити й дату його видачі. Натомість відсутність виконавчого документу у стягувача унеможливлює виконання рішення суду та порушує його права.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 11/477-ПД-08, від 21.01.2019 у справі № 916/215/15-г.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (провадження № 14-308цс19) зроблено висновок, що «стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина шоста статті 12 Закону № 1404-VIII). У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частина перша статті 433 ЦПК України; близький за змістом припис відображений у частині першій статті 329 ГПК України). Відповідно до підпункту 17.4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів: у разі втрати виконавчого документа, суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання (аналогічний припис відображений у підпункті 19.4 пункту 1 розділу «Перехідні положення» ГПК України).

Зазначеною нормою процесуального законодавства передбачено, що заява про видачу дубліката виконавчого документа може бути подана до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Така ж правова позиції викладена в постановах Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі №5011-58/9614-2012, від 16 серпня 2018 року у справі № 6/275-08, від 15 серпня 2018 року у справі № 6/256, від 26 квітня 2018 року у справі № 922/6111/15 та від 21 січня 2019 року у справі №916/215/15-г.

Якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката цього документа, який втрачений, вважається поданою у межах встановленого для пред`явлення його до виконання строку.

Натомість, коли строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив, і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє у задоволенні цієї заяви.

(!!!) Відтак, питання видачі дублікату виконавчого листа є похідним від вирішення питання про поновлення строку для пред`явлення його до виконання.

Згідно з пунктом 3 частини першою статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Отже,оскарження судового рішення суду апеляційної інстанції щодо поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання, у наведеній статті 389 ЦПК України, яка є спеціальною нормою процесуального права, що регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачено.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 337/5253/13-ц, провадження№61-10084сво18. 

Матеріал по темі: «Видача судом дубліката виконавчого листа»

 

Теги: судовий наказ, виконавчий документ, виконавчий лист, поновлення пропущеного строку,  на предявлення виконавчого документа, дублікат судового наказу, ухвала суду, стягувач, боржник, виконавче провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Зміна правового статусу службової квартири

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зміна правового статусу квартири, а саме переведення із службової у неслужбову (в ордерну) для подальшої приватизації

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/19857/14-ц, провадження № 61-8068св19 (ЄДРСРУ № 93835798) досліджував питання щодо зміни правового статусу службової квартири на неслужбову.

Визначаючи, які норми права підлягають застосуванню до спірних правовідносин, Верховний Суд застосовує частину першу статті 3 ЖК Української РСР, відповідно до системного аналізу якої житлові відносини регулюються цим Кодексом та іншими актами житлового законодавства України (з врахуванням статті 3 Закону України «Про правонаступництво України»).

Вирішуючи, чи підлягають застосуванню до спірних правовідносин правила Господарського кодексу України, Верховний Суд виходить з того, що за правилом статті 1 цього Кодексу цим актом визначаються основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Враховуючи, що спір виник з приводу реалізації сторонами своїх прав та інтересів у житлових правовідносинах, зокрема, позивачем оспорюється правомірність зміни правового статусу спірної квартири, а також пред`явлено вимоги про виселення відповідача, тому до таких правових відносин не підлягають застосуванню положення ГК України. За своєю правовою природою спірні правовідносини не є господарськими, не пов`язані із здійсненням господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Також, з врахуванням положень статті 3 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» цей Закон не застосовується до регулювання спірних відносин щодо управління відомчим житловим фондом, зокрема й службовим житлом.

Отже, правові відносини між сторонами у цьому спорі безпосередньо регулюються положеннями ЖК УРСР та іншими актами житлово законодавства України.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 118 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Згідно із частиною другою статті 121 ЖК Української РСР службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншої громадської організації.

Особливість набуття права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає у тому, що воно надається у зв`язку з характером трудових відносин особи з володільцем такого, а тому особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення.

Згідно з п. 2 ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду " квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, не підлягають приватизації.

А отже, громадяни можуть приватизувати їх лише після того, коли статус службових квартир (кімнат, будинків) буде з них знятий.

Так, наприклад, виключення квартир з числа службових для забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей здійснюється на підставі клопотання КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району за встановленим порядком, а бездіяльність щодо неподання відповідного клопотання, є позбавленням адекватних процесуальних гарантій у процесі прийняття рішення щодо права на житло.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 04 березня 2020 року у справі № 636/1514/19 (провадження № 61-19985св19) та від 15 липня 2020 року у справі № 636/1527/19 (провадження № 61-4425св20).

Верховним Судом України у постанові по справі № 6-125цс12 від 30 січня 2013 року зроблено правовий висновок: виходячи з аналізу змісту Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами ст. ст. 1, 6, 9, 61, 65, 65-1 ЖК України, ст. 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а відтак і  право на приватизацію разом з іншими членами сім`ї.

Вищим Спеціалізованим Судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі від 12.01.2017 р. № 9-48/0/4-17 узагальнено судову практику розгляду справ про приватизацію державного житлового фонду та гуртожитків. Розділ 5 узагальнення містить наступні правові висновки суду: Статтею 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено такі основні умови, виключно з дотриманням яких може відбутись приватизація: здійснення приватизації уповноваженими на це органами; згода всіх повнолітніх членів сім`ї; постійне проживання у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку; згода тимчасово відсутніх членів сім`ї, за якими зберігається право на житло.

Таким чином, як випливає з аналізу вказаних норм, процедура оформлення права власності передбачає обов`язкове постійне проживання в цих квартирах (будинках) квартиронаймача, а також подання таким громадянином, який є повнолітнім і виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру, відповідної заяви у встановленому законом зразку.

Крім того, відповідно до узагальнення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12.01.2017№ 9-48/0/4-17 зазначено, що ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» визначена відповідна процедура здійснення передачі квартир державного та комунального житлового фонду у власність громадян, яка здійснюється лише уповноваженими на те органами, до числа яких суд не належить.

Порядок надання службових приміщень установлюється законодавством, зокрема, Положенням.

Відповідно до пунктів 3, 4 Положення жиле приміщення включається до числа службових рішенням Виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів за клопотанням адміністрації підприємства, установи, організації. В тих випадках, коли підприємство, установа, організація розташована на території одного населеного пункту (району в місті), а жиле приміщення на території іншого, рішення про його включення до числа службових приймається Виконавчим комітетом Ради народних депутатів за місцем знаходження приміщення. До числа службових може бути включено тільки вільне жиле приміщення. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири, розташовані, переважно, на першому поверсі.

Відповідно до пункту 15 Положення службове жиле приміщення надається робітникам, службовцям і колгоспникам на час виконання ними обов`язків, які потребують проживання в такому приміщенні.

Згідно з пунктом 6 розділу I Положення жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Згідно з частиною першою статті 5 ЖК Української РСР державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

Управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником (стаття 18 ЖК Української РСР).

Вирішуючи питання про наявність у Прокуратури (виключно в даному випадку)  повноважень на визначення способу використання спірної квартири, Верховний Суд врахував, що цей орган прокуратури є самостійною юридичною особою, за якою на праві оперативного управління було закріплено спірну квартиру у складі її відомчого житлового фонду.

(!!!) Суд враховує, що у чинному законодавстві не передбачено заборону такій організації звертатися до органу місцевого самоврядування з клопотанням про виключення службової квартири з числа житла такої категорії, відповідні застереження або заборони власником при реєстрації права власності не зазначені.

Верховним Судом має бути враховано, що за своїм статусом спірна квартира відносилася до відомчого житлового фонду, а тому прокуратура на час ухвалення оскаржуваного рішення була повноважним органом управління цим житловим фондом.

Додатково Верховний Суд врахував, що спірна квартира виключена із числа службових на підставі клопотання самої прокуратури, яка є позивачем у цій справі. Подальше оскарження рішення виконавчого комітету про виключення спірної квартири із числа службових свідчить про суперечливу поведінку органу прокуратури, яка фактично оскаржує свої дії, направлені на виключення цього житла зі складу службового житлового фонду.

Крім того, Верховний Суд визнав безпідставним посилання заявника на те, що оскаржуваним рішенням Виконавчого комітету порушено право власності Кабінету Міністрів України на спірне нерухоме майно (квартиру), оскільки виконавчий комітет своїм рішенням не припиняв права власності держави на це майно, а лише вирішував питання про виключення його із числа службових. Кабінет Міністрів України не звертався до суду з позовом за захистом своїх порушених прав, а також не брав участі у судових засіданнях у справі, яка переглядається, не надавав письмових пояснень тощо.

Посилання у касаційній скарзі, що ЖК Української РСР не містить визначення, яке житло є ордерним, а тому Виконавчий комітет, ухвалюючи оскаржуване рішення, змінив статус спірної квартири на статус, який не визначений законодавством, не спростовує обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки за своїм змістом рішення Виконавчого комітету міської ради свідчить про виключення цієї квартири із числа службових, що передбачено законодавством України.

04 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 641/2970/17, провадження № 61-3921св19 (ЄДРСРУ № 92747182) вказав, що для вирішення питання про наявність у мешканця права на приватизацію квартири з`ясуванню підлягають обставини законності її вселення та тривалості проживання у цій квартирі.

 

 

Докази, які підтверджують факт відкриття карткового рахунку в банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виписки (у паперовій чи електронній формі) про рух (наявність) коштів на картрахунках за операціями є доказом укладення такого договору

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/7091/17, провадження № 61-6835св19 (ЄДРСРУ № 93835797) досліджував питання щодо беззаперечних доказів, які підтверджують факт відкриття карткового рахунку в банку.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно з частиною першою статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

У письмовій формі належить вчиняти, зокрема правочини між фізичною та юридичною особою (пункт 2 статті 208 ЦК України).

Згідно з договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд (частини 1, 3 статті 1066 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1067 ЦК України договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 1068 ЦК України банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Положення статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» містять поняття: банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов`язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів; вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 (далі - Інструкція № 492), банки відкривають своїм клієнтам поточні рахунки за договором банківського рахунка. Цим же пунктом Інструкції встановлено, що до поточних рахунків також належать карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за платіжними картками відповідно до вимог цієї Інструкції.

(!!!) Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу укладаються в письмовій формі (паперовій або електронній). Електронна форма договору має містити електронний підпис/електронний цифровий підпис клієнта (представника клієнта) та уповноваженої особи банку відповідно до вимог, установлених нормативно-правовим актом Національного банку з питань застосування електронного підпису в банківській системі України. Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу можуть укладатися шляхом приєднання клієнта до публічної пропозиції укладення договору (оферта), який розміщений у загальнодоступному для клієнта місці в банку та на його офіційному сайті в мережі Інтернет. Банк зобов`язаний надати клієнту у спосіб, визначений банком та клієнтом, у тому числі за допомогою засобів інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних систем примірник договору, що дає змогу встановити дату його укладення (пункт 1.9 Інструкції № 492).

Згідно з пунктом 1.16 Інструкції № 492 днем відкриття поточного рахунка клієнта вважається дата, що зазначена на заяві про відкриття цього рахунка в розділі «Відмітки банку».

У пункті 1.19 Інструкції № 492 передбачено, що у разі відкриття поточного рахунка клієнту в його заяві уповноважений працівник банку зазначає дату відкриття та номер рахунка. На заяві клієнта мають бути зазначені підписи одного з керівників банку або уповноваженої ним особи, на якого (яку) згідно з внутрішніми положеннями банку покладено обов`язок приймати рішення про відкриття поточних рахунків клієнтів, а також уповноважених осіб (особи) банку, які (яка) відповідно до внутрішніх положень банку здійснюють перевірку на достовірність і відповідність чинному законодавству документів та копій документів, що подаються клієнтом, а також контролюють правильність присвоєння номера рахунка клієнта та його відповідність внутрішньому плану рахунків банку.

Відповідно до пункту 6.9 Інструкції № 492 банк для зарахування виключно заробітної плати, стипендії, пенсії, соціальної допомоги та інших передбачених законом соціальних виплат відкриває фізичній особі окремий поточний рахунок у порядку, визначеному цією главою Інструкції, або використовує вже відкритий для цих цілей рахунок (далі у цьому пункті - окремий рахунок).

Для відкриття окремого рахунка клієнт зобов`язаний у заяві про відкриття поточного рахунка (додаток 6) у рядку «Додаткова інформація» зазначити, що рахунок відкривається для зарахування заробітної плати, стипендії, пенсії, соціальної допомоги та інших передбачених законом соціальних виплат. Для діючого поточного рахунка така інформація визначається в додатковому договорі до договору банківського рахунка.

Операції за рахунками здійснюються з урахуванням особливостей, визначених Інструкцією № 492, Положенням про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 19 квітня 2005 року № 137 (із змінами) (далі - Положення), та відповідними нормативно-правовими актами Національного банку України.

Відповідно до пункту 4.14 Положення емітенти платіжних карток зобов`язані в порядку та строки, визначені договором, надавати клієнтам виписки про рух коштів на їх картрахунках за операціями, що виконані клієнтами та їх довіреними особами. Порядок, періодичність друкування та форма надання виписок (у паперовій чи електронній формі) за картковими рахунками клієнтів обумовлюються у договорі банківського рахунка, що укладається між банком і клієнтом під час відкриття рахунка.

ВИСНОВОК:  Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що укладання договору банківського рахунка під час відкриття банком карткового рахунка клієнту є обов`язковим, а надання володільцем такого рахунка виписки (у паперовій чи електронній формі) про рух (наявність) коштів на його картрахунках за операціями є доказом укладення такого договору.

Крім того, банківські виписки з карткового рахунку клієнта відносяться до переліку первинних документів, які складаються банком залежно від виду операції, та їх обов`язкові реквізити.

Подібні правові висновки зробив Верховний Суд у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 201/8674/14-ц, (провадження № 61-405св18), у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 757/18978/18-ц, (провадження № 61-19019св19), у постанові від 05 серпня 2020 року у справі № 757/20962/18-ц, (провадження № 61-8015св19).

 

Матеріал по темі: «Докази, які підтверджують факт видачі кредитних коштів»

 

Передумови для залишення позовної заяви без розгляду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Залишенню позову без розгляду кореспондує обов’язок суду належно повідомити сторони про час та місце слухання справи та пересвідчитись у відсутності заяв про розгляд справи без участі

29 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/14532/19 (ЄДРСРУ № 93962727) досліджував питання щодо залишення позову без розгляду у разі неявки позивача та неподання заяви про розгляд справи за його відсутністю.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.11.2017 у справі «Sukhanov and Others v. Russia» (заяви №№ 56251/12, 23302/13, 53116/15) дійшов висновку, що присутність у судовому засіданні є правом, але не обов`язком позивача.

Частиною четвертою статті 202 ГПК України визначено, що у разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані судом докази, необхідні для вирішення спору, або позивач (його представник) не з`явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Аналіз змісту наведених норм процесуального закону свідчить, що обов`язковими умовами для застосування передбачених частиною четвертою статті 202, пункту 4 частини першої статті 226 ГПК України процесуальних наслідків неявки позивача у судове засідання є одночасно його належне повідомлення про час і місце судового засідання та відсутність заяви позивача про розгляд справи за його відсутності.

Більше того норми статті 226 ГПК України не пов`язують можливість залишення позову без розгляду із стадією судового розгляду та не містять заборони залишення позову без розгляду на стадії підготовчого провадження (22 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 925/337/19 (ЄДРСРУ № 93783766), від 02 грудня 2020 року у справі №  914/1531/19 (ЄДРСРУ № 93263315)).

(!!!) Отже, правом на залишення позову без розгляду суд наділений у разі неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не недійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез`явлення перешкоджає розгляду справи.

У разі відсутності у позивача наміру брати участь у судовому засіданні, приписами статей 202, 226 ГПК України передбачено подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності. Тобто право позивача як особи, яка подала позов та зацікавлена в його розгляді, не бути присутнім у судовому засіданні кореспондується з його обов`язком подати до суду відповідну заяву про розгляд справи за його відсутності.

При цьому саме у разі подання позивачем заяви про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез`явлення перешкоджає розгляду справи, суд відповідно до вимог статей 120, 121 ГПК України може визнати явку позивача обов`язковою та викликати його у судове засідання.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 202 ГПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з такої підстави: перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Зважаючи на вищезазначене, у випадку якщо позивач має намір взяти участь у судовому засіданні, однак не має можливості взяти участь у першому засіданні, він повинен повідомити суд про причини неявки, і у випадку визнання таких причин поважними суд може відкласти розгляд справи.

У вказаному висновку колегія суддів звертається до правової позиції об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, яку було викладено у постанові від 16.10.2020 у справі № 910/8816/19 та постановах від 05.06.2020 у справі № 910/16978/19, від 21.12.2020 року у справі № 910/18360/19 (ЄДРСРУ № 93701423)).

Положення частини четвертої статті 202 та п. 4 частини першої статті 226 ГПК України не пов`язують можливості залишення позовної заяви без розгляду з необхідністю надання судом оцінки можливості вирішення спору за відсутності представника позивача, який не з`явився на виклик суду, не повідомив про причини неявки, був належним чином повідомлений про призначення справи до розгляду. Наведене, однак, не стосується випадків, коли позивач подав заяву про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Аналогічну позицію 24 листопада 2020 року висловив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  521/1836/19, провадження № 61-3568св20 (ЄДРСРУ № 93053654) і конкретизував, якщо від сторони позивача подана до суду заява про розгляд справи за його відсутності, у суду немає підстав залишити позовну заяву без розгляду через неявку позивача чи його представника в судове засідання.

ВИСНОВОК: Присутність позивача у судовому засіданні є правом сторони (за виключенням обов’язковості явки), однак за умови подання відповідної заяви про розгляд справи за його відсутністю.

Разом з тим, оцінка можливості вирішення спору по суті за відсутності представника позивача має обов`язково надаватись судами лише  у разі, якщо позивач не з`явився на виклик суду (тобто належним чином повідомлений), але звернувся із заявою про розгляд цієї справи за його відсутності.

Аналогічний висновок викладено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 13.09.2019 у справі №916/3616/15 та підтриманий 02 грудня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1531/19 (ЄДРСРУ № 93263315).

 

Матеріал по темі: «Залишення позову без розгляду у разі повторної неявки позивача»

 

Теги: залишення позовної заяви без розгляду, неявка представника в судове засідання, явка в судове засідання, перенесення розгляду, перерва у судовому засіданні, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов

Аудиторський висновок як доказ реальності господарських операцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: виключно аудиторський висновок не може бути беззаперечним доказом реальності господарських операцій

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1979/18 (ЄДРСРУ № 93783639) досліджував питання щодо аудиторського висновку, як доказу реальності господарської операції.

Проаналізувавши практику Верховного Суду з даного питання 30 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/1237/19 (ЄДРСРУ № 90670346) вказав, що питання щодо аудиторської перевірки товариства викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 904/2194/17, у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №910/783/17, від 29.05.2018 у справі № 921/505/17-г/18 та від 29.04.2020 у справі № 922/1859/19.

Вимога про проведення аудиторської перевірки товариства може бути заявлена в межах захисту корпоративних прав позивача як учасника товариства та здійснена з метою контролю діяльності останнього і є складовою права на управління товариством у передбаченому законом і установчими документами порядку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 у справі № 904/2194/17 (провадження № 12-79гс18), постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 у справі № 922/1859/19.

При цьому, право акціонера вимагати проведення аудиту не залежить від бажання самого товариства чи його посадових осіб або доцільності проведення такої перевірки, натомість обов`язок товариства забезпечити аудитору можливість провести перевірку виникає відповідно до прямої вказівки закону (до таких висновків дійшов Верховний Суду у п. 5.2.2 постанови від 14.02.2018 у справі № 910/783/17).

Аналогічні правові позиції викладені і в постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 922/1859/19.

Отже, право вимагати проведення аудиторської перевірки діяльності товариства, яке є корпоративним правом, пов`язаним з діяльністю й управлінням справами товариства, виникає в акціонера з моменту набуття ним права власності на акції, оскільки саме з цього моменту особа стає носієм корпоративних прав. Відмова товариства в задоволенні вимоги про проведення аудиту за період, коли позивач не був акціонером, відповідно не може порушувати його корпоративних прав як акціонера.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 26.06.18 у справі № 904/3679/17 зазначено, що товариство зобов`язане надати учаснику на його вимогу для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо. Наведений перелік може бути розширений у статуті товариства. Тобто за приписами наведених правових норм праву учасника на одержання інформації кореспондує обов`язок товариства надати учаснику відповідну інформацію на його вимогу. Отримання учасником зазначеної інформації від товариства є необхідним для реалізації ним своїх корпоративних прав, зокрема правомочностей на участь в управлінні господарською організацію. Відтак внаслідок невиконання товариством свого обов`язку з надання учаснику товариства на його вимогу для ознайомлення документів, передбачених положеннями закону та статуту, можуть бути визнані порушеними як право учасника товариства на інформацію, так і його корпоративні права. Відповідно до положень статей 15, 16 Цивільного кодексу України зазначені права учасника підлягають захисту шляхом спонукання товариства до виконання його обов`язку - надання відповідної інформації.».

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність» № 2258-VIII від 21 грудня 2017 року аудит фінансової звітності - аудиторська послуга з перевірки даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності та/або консолідованої фінансової звітності юридичної особи або представництва іноземного суб`єкта господарювання, або іншого суб`єкта, який подає фінансову звітність та консолідовану фінансову звітність групи, з метою висловлення незалежної думки аудитора про її відповідність в усіх суттєвих аспектах вимогам національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку, міжнародних стандартів фінансової звітності або іншим вимогам.

Згідно з частиною 1 статті 14 цього Закону аудиторський звіт передбачає надання впевненості користувачам шляхом висловлення незалежної думки аудитора про відповідність в усіх суттєвих аспектах фінансової звітності та/або консолідованої фінансової звітності вимогам національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку, міжнародних стандартів фінансової звітності або іншим вимогам.

ВАЖЛИВО: Тобто виключно аудиторський висновок не може бути беззаперечним доказом реальності господарських операцій, оскільки оцінка господарських операцій повинна проводитися на підставі комплексного, всебічного аналізу специфіки та умов їх здійснення. Обов`язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у сторін договору первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв`язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Про неможливість здійснення господарських операцій може свідчити, зокрема, відсутність у контрагента необхідних умов для здійснення певного виду діяльності або трудових ресурсів, транспортних засобів, які є необхідними для здійснення такого виду діяльності, недостатність часу, майна тощо. Крім того, контрагент повинен мати право на зайняття відповідною діяльністю. Відповідний вид діяльності має бути передбачений його статутом та внесений до ЄДР за КВЕД.

В той же час висновок Верховного Суду про те, що визначальною ознакою господарської операції у розумінні статей 1, 3, 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів є загальним та характерним для усіх правовідносин, пов`язаних з необхідністю доведення здійснення господарської операції, а не лише її документарного оформлення, та не має своїм наслідком якийсь певний однозначний результат вирішення спору.

Результат розгляду судом спорів у справах про стягнення заборгованості, за наявності заперечень відповідача щодо реальності господарських операцій, при застосуванні судом зазначеного висновку обумовлюється фактичними обставинами, встановленими судом у кожній конкретній справі, тобто залежить від встановлених судом фактичних обставин, які у кожній справі можуть бути різними.

  

Матеріал по темі: «Доктрина реальності господарської операції»

Індивідуальне звернення депутата до суду з адміністративним позовом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Депутат України не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 658/2923/16-а, адміністративне провадження №К/9901/44964/18 (ЄДРСРУ № 93829257) досліджував питання щодо права ні індивідуальне звернення депутата до адміністративного суду відносно усунення порушення законності.

Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За змістом частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є об`єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду, тобто негативні для особи наслідки у вигляді невизнання, обмеження або перешкоджання у реалізації її реальних прав, свобод або інтересів, які настають внаслідок протиправних дій або рішень суб`єктів владних повноважень.

При цьому, адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача. При цьому відсутність порушення суб`єктивних прав особи, навіть у разі, коли рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень містять ознаки протиправності, унеможливлює досягнення завдань адміністративного судочинства.

(!!!) У разі виявлення порушення законності депутат має право на депутатське звернення до керівників відповідних правоохоронних чи контролюючих органів.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законодавством чітко визначено шляхи реалізації повноважень депутатом місцевої ради, проте такий не наділений повноваженнями щодо звернення до суду, у тому числі з метою захисту прав та інтересів територіальної громади, з вимогами до міського голови щодо усунення порушень законності.

Отже, депутат місцевої ради не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 803/413/18, у постановах Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №320/740/16-а, від 07.08.2020 у справі № 1917/1104/12.

Окрім цього Верховний суд наголошує, що  повноваження щодо звернення до суду щодо визнання протиправними дій посадових осіб державного органу, у тому числі з метою захисту прав та інтересів громадян України (виборців), можуть бути реалізовані народним депутатом України тільки у межах відносин представництва.

З урахуванням вказаного, 24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/12998/17, адміністративне провадження № К/9901/25146/19 (ЄДРСРУ № 93829273) дійшов висновку, що народний депутат України не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.06.2018 у справі № 826/4504/17, від 06.11.2019 у справі №826/15078/17, від 30.06.2020 у справі № 640/1609/19. 

ВИСНОВОК: Депутат України не наділений повноваженнями вимагати усунення порушення законності шляхом індивідуального звернення до суду з адміністративним позовом (окрім відносин представництва).

Разом з тим депутат, при виявлені порушень Закону, має право надіслати депутатське звернення до керівників відповідних правоохоронних чи контролюючих органів з метою усунення порушення.

 

 

Теги: депутат, депутатське звернення, усунення порушень закону, звернення до суду, відносини представництва, депутатський запит, контролюючі, правоохоронні органи, Верховний суд, Адвокат Морозов