Умови за яких ФОП-спрощенець звільняється від сплати земельного податку

Адвокат Морозов (судовий захист)

ФОП який перебуває на спрощеній системі оподаткування та надає нежитлове приміщенні в оренду третій особі не звільняється від сплати земельного податку

06 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/3488/16, адміністративне провадження №К/9901/39315/18 (ЄДРСРУ № 87422563) досліджував питання щодо умов за яких ФОП-спрощенець звільняється від сплати земельного податку.

У відповідності до статті 206 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

За змістом підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Як визначено підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України, земельним податком визнається обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Згідно підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Відповідно до пункту 286.1 статті 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

За пунктом 287.7 статті 287 ПК України у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

Згідно з пунктом 287.8 цієї ж статті власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах першій та другій статті 120 ЗК України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України.

(!!!) Наведене дає підстави для висновку про те, що власник нежилого приміщення у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Фізична особа - власник нежилого приміщення у багатоквартирному жилому будинку є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Відповідно до пункту 291.3 статті 291 ПК України юридична особа чи фізична особа - підприємець може самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим цією главою, та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.

За пунктом 291.2 статті 291 ПК України спрощена система оподаткування, обліку та звітності полягає в запровадженні особливого механізму справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

У пункті 269.2 статті 269 ПК України також передбачено, що суб`єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).

За підпунктом 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платники єдиного податку звільняються від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності із податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

У значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб`єкта господарювання від виконання податкових зобов`язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 частини 297 ПК України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб`єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.

Тобто у розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов`язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб`єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб`єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов`язку сплати земельного податку.

Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов`язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена Верховним Судом України у постанові від 24 листопада 2015 року (справа №21-2352а15), а також Верховним Судом у постановах від 13, 19 та 26 червня 2018 року (справи №№ 826/14615/16, 814/3427/13-а та 826/10930/13-а відповідно), від 24.01. 2019 року у справі №826/7169/16, від 15.02.2019 у справі №826/9948/16, від 25.04.2019  у справі №815/5165/16, від 13.06.2019 року у справі №820/5042/16 та ін.

ВИСНОВОК: За логікою Верховного суду здача в оренду нежилих приміщень, тобто використання таких приміщень у господарській діяльності, не свідчить про використання у такій діяльності також і земельних ділянок, на якій розташовані такі приміщення.

Таким чином звільнення від сплати земельного податку відповідно до підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК стосується виключно використання у господарській діяльності платниками єдиного податку відповідних земельних ділянок, а не нерухомого майна, яке розташоване на них.

Матеріали по темі: "Звільнення спрощенця від сплати земельного податку: умови та судова практика" 

"(НЕ) звільнення спрощенця від сплати земельного податку"


«Принцип нерозривності нерухомості з земельною ділянкою на якій вона розташована»

P.s. Анекдот в тему: 

К адвокату приходит человек, кладёт ему на стол бумаги и говорит:

- Вот! Иванов против Петрова! Возьмётесь?

Адвокат просматривает бумаги, встаёт, пожимает клиенту руку:

- Поздравляю вас, господин Иванов! На вашей стороне закон!

Тот возмущённо отдёргивает руку:

- Я не Иванов! Я как раз Петров!

Но адвокат не отпускает его:

- Не волнуйтесь, господин Петров! На вашей стороне судебная практика!

Принцип нерозривності нерухомості з земельною ділянкою на якій вона розташована

Адвокат Морозов (судовий захист)

З моменту набуття права власності на об`єкт нерухомості виникає обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт

27 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/886/18, адміністративне провадження №К/9901/26098/19 (ЄДРСРУ № 87268430) досліджував питання щодо нерозривності нерухомості з земельною ділянкою на якій вона розташована.

Підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України встановлено, що плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

За підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельним податком визнається обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункт 287.6 статті 287 ПК).

У частинах першій та другій статті 120 ЗК України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Статтями 125 і 126 цього Кодексу встановлено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України.

За частиною третьою статті 7 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року №161-XIV до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Зазначені норми права дають можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об`єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов`язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Верховний Суд України в постанові від 7 липня 2015 року у справі №826/12388/13-а вказав наступне: «Незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно».

Відповідно до підпункту 271.1.1 пункту 271.1 статті 271 ПК України базою оподаткування є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом.

Пунктом 286.1 статті 286 ПК України встановлено, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, у сфері будівництва щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За приписами пункту 286.5. статті 286 ПК України нарахування фізичним особам сум податку проводиться контролюючими органами, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статтею 58 цього Кодексу.

У разі переходу права власності на земельну ділянку від одного власника - юридичної або фізичної особи до іншого протягом календарного року податок сплачується попереднім власником за період з 1 січня цього року до початку того місяця, в якому припинилося право власності на зазначену земельну ділянку, а новим власником - починаючи з місяця, в якому він набув право власності.

У разі переходу права власності на земельну ділянку від одного власника - фізичної особи до іншого протягом календарного року контролюючий орган надсилає (вручає) податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності.

Якщо такий перехід відбувається після 1 липня поточного року, то контролюючий орган надсилає (вручає) попередньому власнику нове податкове повідомлення-рішення. Попереднє податкове повідомлення-рішення вважається скасованим (відкликаним).

Платники податку мають право звернутися з письмовою заявою до контролюючого органу за місцем знаходження земельної ділянки для проведення звірки даних щодо: розміру площі земельної ділянки, що перебуває у власності та/або користуванні платника податку; права на користування пільгою із сплати податку; розміру ставки податку; нарахованої суми податку.

У разі виявлення розбіжностей між даними контролюючих органів та даними, підтвердженими платником податку на підставі оригіналів відповідних документів, зокрема документів на право власності, користування пільгою, контролюючий орган за місцем знаходження земельної ділянки проводить протягом десяти робочих днів перерахунок суми податку і надсилає (вручає) йому нове податкове повідомлення-рішення. Попереднє податкове повідомлення-рішення вважається скасованим (відкликаним).

Відповідно до п. «е» ст.141 Земельного кодексу України підставами для припинення права користування земельної ділянки є набуття іншою особою права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 23 грудня 2015 року у справі № 6-244цс15, від 12 жовтня  2016 року у справі № 6-2225цс16 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18).

Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Відповідно з моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 8 червня 2016 року (справа №21-804а16) та постанові від 12 вересня 2017 року (справа №21-3078а16), а також Верховним Судом у постановах від 31 січня 2018 року (справа №825/308/17), від 19 червня 2018 року (справа №822/2696/17), від 17 грудня 2019 року (справа № 804/4739/16).

Матеріал по темі: «Правовий статус земельної ділянки на якій розташоване нерухомість власника»

Теги: земля, земельна ділянка, нерухомість на земельній ділянці, оренда землі з нерухомістю, право власності на нерухомість, принцип нерозривності землі з нерухомістю, судова практика, Адвокат Морозов

Безпідставне ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право на оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з підстав порушення юрисдикції

30 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/11758/19, адміністративне провадження № К/9901/28604/19 (ЄДРСРУ № 87268075) досліджував питання ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю).

Відповідно до частини другої статті 293 КАС України ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду повністю або частково у випадках, визначених  статтею 294 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 294 КАС України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відкриття провадження у справі з порушенням правил підсудності.

Статтею 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Відповідно до принципу спеціалізації Законом визначено види і повноваження місцевих судів: загальні суди, які розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом; господарські суди, які розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції; адміністративні суди, які розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи).

Юрисдикція місцевих судів щодо окремих категорій справ, а також порядок їх розгляду визначаються законом (частина п`ята статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Отже судова юрисдикція - це компетенція судів здійснювати правосуддя в формі визначеного законом виду судочинства і щодо визначеного кола правовідносин.

Статтею 19 КАС України визначено перелік справ у публічно-правових спорах, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, тобто визначено предметне коло справ, які розглядаються адміністративними судами.

Так, згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

На відміну від адміністративної юрисдикції як компетенції адміністративних судів щодо розгляду справ у публічно-правових спорах, підсудність відповідно до КАС України - це розмежування повноважень адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ, які належать до адміністративної юрисдикції.

Під підсудністю можливо також розуміти коло адміністративних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного адміністративного суду.

(!!!) Визначити підсудність означає встановити, який суд і якої ланки, згідно з законом, повинен здійснювати судочинство в тій чи іншій справі у підвідомчих йому провадженнях.

Виходячи з аналізу глави 2 розділу І КАС України під підсудністю розуміється сукупність предметної (статті 20, 21), інстанційної (стаття 22), територіальної (стаття 25) юрисдикції адміністративних судів.

При цьому, помилковим є ототожнення понять «підсудність» з «юрисдикцією» (підвідомчістю). Так, юрисдикція (підвідомчість) адміністративних судів визначає загальну компетенцію судів щодо розгляду адміністративних справ та коло справ, які суди мають право розглядати і вирішувати в порядку адміністративного судочинства, тоді як правила підсудності розмежовують підсудність справ судам одного виду юрисдикції - у даному випадку адміністративної.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 804/3516/18 та Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у  справі №  495/6724/17.

Тобто, «підсудність», як підстава оскарження рішення суду першої інстанції, передбачає незгоду особи із розглядом (прийняттям до розгляду) справи певним адміністративним судом як судом першої інстанції. У свою чергу поняття «підсудності» не охоплює поняття «юрисдикції» (підвідомчості) судів щодо розгляду спорів певної категорії (юрисдикції).

Таким чином, ухвала про відкриття провадження у справі може бути оскаржена в апеляційному порядку виключно з підстав порушення судом першої інстанції наведених вище процесуальних норм, що регулюють питання підсудності адміністративних справ.

Проте, норми КАС України не передбачають права на оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з підстав порушення юрисдикції (підвідомчості) спору, тобто належності його розгляду в порядку іншого судочинства.

Верховний Суд вважає за доцільним зазначити про те, що положення КАС України не позбавляють суд першої інстанції можливості вирішити порушене відповідачем в апеляційній скарзі питання під час розгляду справи і прийняти відповідне рішення, в тому числі, згідно пунктом 1 частини першої статті 238 КАС.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року (справа №  826/20237/16), від  29 серпня 2019 року (справа №  640/7621/19).

Отже, Верховний суд вважає необґрунтованими доводи про те, що «підсудність» включає сукупність предметної, інстанційної та територіальної юрисдикції адміністративних судів, оскільки у такому випадку безпідставно здійснюється ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю).

Колегія суддів також враховує, що закріплюючи у пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України та пункті 6 частини третьої статті 2 КАС України право особи на перегляд справи в апеляційному порядку, законодавець регламентував спосіб і порядок реалізації такого права у залежності від виду судового рішення, як є предметом апеляційного оскарження - безпосереднє оскарження рішення суду або ухвали суду в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги на таке рішення або викладенням заперечень проти ухвали до апеляційної скарги на рішення суду, прийнятого за результатами розгляду справи.

Відтак, гарантуючи можливість перегляду в апеляційному порядку судової справи, положення КАС України закріпили спосіб реалізації права особи на апеляційне оскарження ухвали суду щодо відкриття провадження у справі з порушенням правил предметної юрисдикції шляхом викладення заперечень проти ухвали до апеляційної скарги на рішення суду, прийнятого за результатами розгляду справи. Іншого порядку та способу апеляційного оскарження такого судового рішення чинним процесуальним законодавством не передбачено.

Аналогічний підхід застосовано у справі № 760/20886/17-ц (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року).

ВИСНОВОК: Норми КАС України не передбачають права на оскарження в апеляційному порядку ухвал суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з підстав порушення юрисдикції (підвідомчості) спору, тобто належності його розгляду в порядку іншого судочинства.

Відповідальність туроператора за зіпсовану відпустку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відповідальність туроператора за зіпсовану відпустку. Стягнення матеріальної та моральної шкоди. Захист прав споживачів та судовий збір.

Загальні положення про договір

Необхідно вказати, що до договору на туристичне обслуговування застосовуються загальні положення договору про надання послуг, якщо інше не передбачено законом та не суперечить суті зобов`язання, в тому числі підлягають застосуванню положення Цивільного кодексу України, Закону України "Про захист прав споживачів", Закону України "Про туризм".

Відповідно до п.1 ч.2 ст.11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч.1 ст.629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, установлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним у повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Відповідно до ст.20 Закону України "Про туризм" за договором на туристичне обслуговування одна сторона (туроператор, який укладає договір безпосередньо або через турагента) зобов`язується надати за замовленням іншої сторони (туриста) комплекс туристичних послуг (туристичний продукт), а турист зобов`язується оплатити його.

Відповідно до ч.15 ст.20 Закону України «Про туризм» якість туристичних послуг має відповідати умовам договору на туристичне обслуговування, порядок і способи захисту порушених прав туристів визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ч.3 ст.19-1 Закону України «Про туризм» туроператор (турагент) зобов`язаний додержуватися умов надання комплексу туристичних послуг, про які був поінформований споживач до укладення договору на туристичне обслуговування, крім випадків, коли про зміну таких умов повідомлено споживача до укладення договору або якщо зміни внесено на підставі угоди, укладеної між сторонами договору.

Відповідно до ч.7 ст.20 Закону України «Про туризм» кожна із сторін договору на туристичне обслуговування до початку туристичної подорожі може вимагати внесення змін до цього договору або його розірвання у зв`язку із зміною істотних умов договору та обставин, якими вони керувалися під час укладення договору, зокрема у разі, погіршення умов туристичної подорожі, зміни її строків.

Відповідно до ч.8 ст.20 Закону України «Про туризм» туроператор (турагент) зобов`язаний не пізніш як через один день з дня, коли йому стало відомо про зміну обставин, якими сторони керувалися під час укладення договору на туристичне обслуговування, та не пізніш як за три дні до початку туристичної подорожі повідомити туриста про таку зміну обставин з метою надання йому можливості відмовитися від виконання договору без відшкодування шкоди туроператору (турагенту) або внести зміни до договору, змінивши ціну туристичного обслуговування.

Відповідно до ч.11 ст.20 Закону України «Про туризм» якщо під час виконання договору на туристичне обслуговування туроператор не в змозі надати значну частину туристичного продукту, щодо якого відповідно до договору на туристичне обслуговування сторони досягли згоди, туроператор повинен з метою продовження туристичного обслуговування вжити альтернативних заходів без покладення додаткових витрат на туриста, а в разі потреби відшкодувати йому різницю між запропонованими послугами і тими, які були надані. У разі неможливості здійснення таких заходів або відмови туриста від них туроператор зобов`язаний надати йому без додаткової оплати еквівалентний транспорт для повернення до місця відправлення або іншого місця, на яке погодився турист, а також відшкодувати вартість ненаданих туроператором туристичних послуг і виплатити компенсацію у розмірі, визначеному в договорі за домовленістю сторін.

Відповідно до ч.13 ст.20 Закону України «Про туризм» права й обов`язки, відповідальність сторін та інші умови договору між туроператором і турагентом визначаються відповідно до загальних положень про агентський договір, якщо інше не передбачено договором між ними, а також цим Законом.

Не виконання та/або неналежне виконання умов договору з боку туроператора/турагента

Відповідно до ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.2 ст.30 Закону України «Про туризм» порушеннями законодавства в галузі туризму є порушення умов договору між туристом і суб`єктом туристичної діяльності з надання туристичних послуг.

Статтею 611 ЦК України закріплено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Закон України "Про туризм" визначає поняття Туроператора та Турагента.

Туристичні оператори - юридичні особи, створені згідно із законодавством України, для яких виключною діяльністю є організація та забезпечення створення туристичного продукту, реалізація та надання туристичних послуг, а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на туроператорську діяльність.

Туристичні агенти - юридичні особи, створені згідно із законодавством України, а також фізичні особи суб`єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницьку діяльність з реалізації туристичного продукту туроператорів та туристичних послуг інших суб`єктів туристичної діяльності, а також посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх послуг.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про захист прав споживачів" послугою вважається діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. Договором є усний чи письмовий правочин укладений між споживачем і виконавцем. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами (розрахунковий документ).

Правовідносини у туристичній діяльності опосередковуються не лише договорами між споживачем та туристичним агентом, договорами про туристичне обслуговування між споживачем та туристичним оператором: права і обов`язки, відповідальність сторін та інші умови договору між туроператором і турагентом визначаються відповідно до загальних положень про агентський договір, якщо інше не передбачено договором, укладеним між ними, а також Законом України "Про туризм". У разі укладення договору між туроператором та турагентом на реалізацію туристичного продукту (агентський договір) до такого договору застосовуються загальні положення про агентський договір, закріплені главою 31 Господарського кодексу України.

Між туроператором як особою, що створює туристичний продукт, та турагентом як особою, що такий продукт реалізує, можуть укладатися й інші договори - комісії, доручення тощо, однак характерною ознакою таких договорів є те, що туристичний агент діє від імені та/або в інтересах туроператора з питань продажу туристичного продукту.

Такими договорами можуть бути закріплені певні особливості відповідальності суб`єктів туристичної діяльності у разі неналежного виконання зобов`язань за агентським (чи іншим) договором.

Так, відповідно до положень ч.1 ст.295 та ч.1 ст.297 ГК України, комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб`єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб`єкта, якого він представляє. За агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов`язується надати послуги другій стороні (суб`єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб`єкта і за його рахунок.

Однак такі договори не створюють собою прав та обов`язків для споживача, окрім випадку, якщо такий договір не був укладений туроператором і турагентом на користь третьої особи (споживача) відповідно до положень статті 636 ЦК України. Виконання такого договору на користь третьої особи може вимагати як особи, які уклали договір (турагент та туроператор), так і третя особа (турист), на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

Відповідна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року у справі N 643/6064/15-ц (ЄДРСРУ № 73189634).

Відповідно до ст.511 ЦК України зобов`язання не створює обов`язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов`язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Одночасно, відповідно до ч.2 ст.528 ЦК України навіть у випадку покладення виконання обов`язку боржником на іншу особу, відповідальним за виконання зобов`язання залишається боржник, а не така особа.

Таке положення закону обумовлене тим, що встановлення обов`язків для третіх осіб, які не є учасниками зобов`язання, не відповідало б засадам справедливості, на яких мають ґрунтуватися зобов`язання.

Відповідно до ч.1 ст.96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями.

Відповідно до ст.617 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов`язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно до ч.12,14 ст.20 Закону України "Про туризм" саме туроператор, як сторона за договором несе перед туристом відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування, крім випадків, якщо: невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося з вини туриста; невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося з вини третіх осіб, не пов`язаних з наданням послуг, зазначених у цьому договорі, та жодна із сторін про їх настання не знала і не могла знати заздалегідь; невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося внаслідок настання форс-мажорних обставин або є результатом подій, які туроператор (турагент) та інші суб`єкти туристичної діяльності, які надають туристичні послуги, включені до туристичного продукту, не могли передбачити.

З огляду на викладене, агентські та субагентські договори не створюють собою прав та обов`язків для споживача, який 1) не є стороною такого договору, 2) не є особою, на користь якої укладається такий договір.

Відповідно, Замовник турпродукту як третя особа у договірних правовідносинах та його агентів та субагентів не наділявся правами, а отже, не може набувати обов`язків, та щодо такої особи не можуть застосовуватись жодні договірні санкції, які суттєво впливають на права та інтереси третьої особи, яка не є стороною таких правовідносин.

До аналогічного висновку прийшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у прийнятій 13 березня 2019 року постанові у справі № 750/9028/15-ц, в якій було зроблено наступний правовий висновок: «саме відповідач як туроператор несе відповідальність за невиконання умов договору про надання туристичних послуг у спірних правовідносинах. Правовідносини, які виникли між відповідачем та третіми особами, не можуть впливати на права позивача, який належно виконав умови договору. Спір між туроператором та турагентом може бути вирішений в іншому провадженні».

Отже, за змістом ч.ч.1,2,8,10,11 ст.20, ч.2 ст.30, ч.ч.1,2 ст.32, ч.1 ст.33 Закону України «Про туризм», ч.1 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст.526,610,611,612,623, ч.5 ст.653, ст.906 ЦК України майнову відповідальність несе суб`єкт туристичної діяльності, який порушив законодавство в галузі туристичної діяльності при наданні туристичної послуги, порушив умови договору між туристом і суб`єктом туристичної діяльності з надання туристичних послуг, та за вини якого замовнику (туристу) завдано збитків.

Таким чином у разі встановлення судом фактів видачі туроператором ваучера, який є формою письмового договору на туристичне обслуговування, зміни туроператором в односторонньому порядку істотних умов договору на туристичне обслуговування та невжиття ним необхідних заходів про попередження туриста щодо такої зміни, відповідальність за порушення істотних умов договору не може нести інший суб`єкт туристичної діяльності з надання туристичних послуг, ніж туроператор.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-42цс13 від 03 липня 2013 року.

Аналогічна правова позиція підтримана в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року по справі № 758/8046/15-ц, провадження № 61-11793св18 (ЄДРСРУ № 81263973) та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 750/3695/17-ц, провадження № 61-15781 св 18 (ЄДРСРУ № 82914996).

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди

Стаття 10 Закону України «Про туризм» серед прав туристів передбачає право на відшкодування матеріальних і моральних збитків у разі невиконання або неналежного виконання умов договору.

Відповідно до ст.25 Закону України «Про туризм» турист має право на відшкодування матеріальних і моральних збитків у разі невиконання або неналежного виконання умов договору.

Відповідно ст.22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуг) згідно з договором, за кожен день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі, коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Відповідно до ч.1 ст.550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

Відповідно до ч.2 ст.552 ЦК України сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

Відповідно до ч.1 ст.624 ЦК України якщо за порушення зобов`язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Відповідно до ч.2 ст. 625ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна, тощо.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Загальні правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму спрямовані на забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, охорону здоров`я, на безпечне для життя і здоров`я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при здійсненні туристичних подорожей.

Відповідно до п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" №4 від 31.03.1995 року з наступними змінами та доповненнями, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" встановлено, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону "Про захист прав споживачів " чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Моральні страждання завдані позивачу полягають в моральних та психічних стражданнях через неможливість відбути у запланований та оплачений відпочинок.

Пункт 5 вищевказаної постанови роз`яснює, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Відповідно до п.9 Постанови, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Таким чином, вказаними вище нормами права визначено підстави та порядок відшкодування моральної шкоди, завданої споживачу туристичного продукту.

Окрім цього, неналежне виконання туроператором умов договору про надання туристичних послуг в частині ненадання послуг трансферу (перевезення) із аеропорту до готелю, є також підставою для відшкодування моральної шкоди (30 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/35935/15-ц, провадження № 61-23691св18 (ЄДРСРУ № 85582027).

Звільнення від сплати судового збору споживачів туристичних послуг

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, який викладений в Постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (№ 14-57цс18), позивач у справі про захист прав споживачів звільнений від сплати судового збору не тільки за подання позовної заяви, а й за подання усіх апеляційних, касаційних скарг у справі, в тому числі скарг на ухвали судів, постановлені з процесуальних питань.

Частиною 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено звільнення споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Враховуючи предмет спору турист звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України «Про захист прав споживачів».

Матеріал по темі: «Різниця між туроператором та турагентом»

Теги: туроператор, туризм, турист, турагент, захист прав споживачів, туристичні послуги, агентський договір,  путевка, відпустка, тур, матеріальна, моральна шкода, судова практика, Верховний  суд, Адвокат Морозов

Належне повідомлення особи до якої застосовується адміністративна санкція

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належне повідомлення особи про розгляд справи про притягнення до адміністративної відповідальності

30 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 482/9/17, адміністративне провадження №К/9901/38702/18 (ЄДРСРУ № 87268086) та справі №308/12552/16-а, адміністративне провадження №К/9901/32526/18 (ЄДРСРУ № 87268082) досліджував принцип належного повідомлення особи про розгляд справи про притягнення до адміністративної відповідальності.

Верховний суд вказує, що особі до якої застосовується адміністративна санкція, повинно бути забезпечено право завчасно знати про час та місце розгляду справи. Це право є гарантією реалізації інших прав - на участь в розгляді справи про адміністративне правопорушення, висловлення заперечень, надання доказів, захист тощо.

Законодавство покладає обов`язок щодо своєчасного повідомлення особи про час та місце розгляду справи на уповноважену посадову особу. Зміст цього обов`язку не вичерпується надсиланням тексту відповідного повідомлення, оскільки саме лише надсилання, без отримання, не свідчить про поінформованість особи про час та місце розгляду справи, а отже робить це право недієвим.

Наприклад, Верховний Суд у постанові від 12 червня 2019 року по справі № 813/3415/18 (ЄДРСРУ № 82383730) щодо застосування положень Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 №509, дійшов такого висновку:

«[…] обов`язок уповноваженої посадової особи письмово повідомляти суб`єктів господарювання та роботодавців не пізніше ніж за п`ять днів до дати розгляду справи про накладення штрафу вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за п`ять днів до дати розгляду справи. Обов`язок доказування цієї обставини несе уповноважена посадова особа».

«[…]. Зміст цього обов`язку не вичерпується надсиланням тексту відповідного повідомлення, оскільки саме лише надсилання, без отримання, не свідчить про поінформованість особи про час та місце розгляду справи, а отже робить це право недієвим».

«[…]. Отже, саме на уповноважену посадову особу покладається обов`язок з`ясувати чи поінформовано особу. При цьому, саме лише надсилання повідомлення (без доказів його отримання) не свідчить про її поінформованість. У разі неналежного поінформування особи, яка притягується до відповідальності, уповноважена особа не може розпочинати розгляд справи».

Закріплюючи процесуальні гарантії прав особи, що притягається до адміністративної відповідальності, у тому числі й на участь у розгляді її справи, положення КУпАП містять й певні застереження, націлені на забезпечення належної реалізації компетентними органами (особами) наданих їм повноважень, зокрема передбачені щодо розгляду справи про адміністративне правопорушення за відсутності особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, лише у випадку наявності даних, що підтверджують належне повідомлення такої особи про місце і час розгляду справи.

При цьому обов`язок повідомляти особу про місце і час розгляду справи не пізніше ніж за три дні до дати розгляду справи про адміністративне правопорушення вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за три днів до дати розгляду справи. Обов`язок доказування цієї обставини несе уповноважена посадова особа.

Повідомлення має на меті забезпечення участі особи у розгляді уповноваженим державним органом справи про адміністративне правопорушення.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 742/3757/16-а, від 31 січня 2019 року у справі № 760/10803/15-а, від 19 вересня 2019 року у справі № 686/21230/16-а, від 30 вересня 2019 року у справі № 486/92/17, від 14 листопада 2019 року у справі № 815/1570/16, від 06 грудня 2019 року у справі № 804/7725/17, від 24 грудня 2019 року у справі № 360/403/19.

(!!!) Для інформування особи про час та місце розгляду справи можуть використовуватися різні способи: рекомендований лист, телеграма, телефакс, телефонограма, особисте вручення повідомлення представникам. Множинність способів повідомлення дозволяє уповноваженій посадовій особі обрати один або декілька способів, які забезпечують поінформованість особи.

Між тим, недостатності лише телефонограми на підтвердження повідомлення учасника справи про дату, час та місце судового засідання дійшов Верховний Суд у постановах від 20 червня 2018 року у справі  № 127/2871/16-ц, від 16 січня 2019 року № 728/2878/16-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 357/3132/15-ц, від 27 березня 2019 року № 229/4863/15-ц, провадження № 61-24933св18, від 28 серпня 2019 року № 644/3002/18, від 30 вересня 2019 року у справі № 243/1568/17, провадження № 61-28776св18, від 17 жовтня 2019 року у справі №130/3251/13, провадження №61-42434св18.

Верховний Суд дійшов висновку, що обов`язок уповноваженої посадової особи письмово повідомляти особу, що якої застосовується адміністративне стягнення не пізніше ніж за п`ять днів до дати розгляду справи про адміністративне правопорушення вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за п`ять днів до дати розгляду справи.

Обов`язок доказування цієї обставини несе уповноважена посадова особа. Такий обов`язок вважається виконаним, якщо особа, яка притягується до відповідальності, знає (поінформована) про час та місце розгляду справи за п`ять днів до дати розгляду справи.

З`ясовуючи поінформованість особи про час та місце розгляду справи, суд також повинен зважати на поведінку особи, яка притягується до відповідальності. Ухилення від одержання повідомлення або інші недобросовісні дії, які свідчать про намагання уникнути участі в засіданні, не можуть бути підставою для скасування постанови.

Повідомлення має на меті забезпечити участь особи у розгляді уповноваженим державним органом справи, яка її стосується. У разі одержання повідомлення до засідання, але у строк, що є меншим за п`ятиденний, особа повинна вживати розумних заходів для реалізації своїх прав на участь у засіданні.

Між тим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року, справа № 461/10610/13-ц, провадження № 14-108цс19, зазначено, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» чи «інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення» не є доказом належного інформування про час і місце розгляду справи (близький за змістом висновок викладений у пункті 31 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, у пунктах 47-48 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 752/11896/17 від 12 грудня 2018 року).

ВИСНОВОК: Якщо у матеріалах справи відсутні належні докази інформування особи про притягнення до адміністративної відповідальності або докази, які б свідчили про ухилення позивача від отримання повідомлення, то вважається що відповідач не довів, що про час та місце розгляду справи про накладення штрафу позивач був поінформований належним чином.

Матеріал по темі: «Особливості (не) вручення судової повістки»

Теги: повідомлення особи, судова повістка, виклик особи, притягнення до відповідальності, належне повідомлення, вручення повістки, телефонограми, смс повідомлення, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов