Уступка права вимоги за рішенням суду в частині стягнення судового збору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість здійснення уступки права вимоги за рішенням суду в частині стягнення судового збору

08 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1677/18 (ЄДРСРУ № 83537701) досліджував питання щодо правової можливості укладання договору уступки в частині стягнення судового збору.

Статтею 52 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив. Про заміну або відмову в заміні учасника справи його правонаступником суд постановляє ухвалу.

Згідно ст. 334 Господарського процесуального кодексу України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець. Суд розглядає заяву про заміну сторони її правонаступником у десятиденний строк з дня її надходження до суду у судовому засіданні з повідомленням учасників справи та заінтересованих осіб. Неявка учасників справи та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження. Ухвала про заміну сторони виконавчого провадження надсилається учасникам справи, а також державному виконавцю, приватному виконавцю в порядку, передбаченому статтею 242 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 5 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Приписами ст. 11 Цивільного кодексу України врегульовано, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є, договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 202 Цивільного кодексу України врегульовано, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (ч. 1 ст. 510 ЦК України).

Статтею 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

За положеннями ч. 1 ст. 513 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 516 Цивільного кодексу України встановлено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Відповідно до ст. 517 Цивільного кодексу України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні.

Обов`язок сплатити судовий збір за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів, не є за своє суттю цивільним чи господарським зобов`язанням, і включається до складу судових витрат, а не до предмету і ціни позову (саме які виникають з цивільних та господарських правовідносин), і, відповідно, його процесуальний розподіл судом за результатами вирішення господарського спору між сторонами процесу в межах «позивач-відповідач» не є виникненням саме господарського чи цивільного зобов`язання в межах «кредитор-боржник».

При цьому, ст. 512 Цивільного кодексу України передбачає заміну кредитора саме у цивільному або господарському зобов`язанні.

Заміна кредитора у зобов`язанні, як і саме зобов`язання, є інститутом цивільного права, а відносини, пов`язані з виконанням судового рішення, в тому числі, щодо стягнення/відшкодування судового збору, характеру цивільно-правових не мають.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 05.05.2018 року у справі №913/54/16.

ВИСНОВОК: Сплата суми судового збору визначеного рішенням суду не є зобов`язанням у розумінні положень ст.509 Цивільного кодексу України, а отже не може бути предметом відступлення за договором.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 28.03.2018 року у справі №906/110/16, від 05.04.2018 року у справі №923/607/16, від 27.03.2019 року у справі №910/386/17, 16.04.2019 у справі № 910/377/17, від 13.05.2019 року у справі № 916/106/15-г .

Матеріал по темі: «Заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником»

Теги: заміна кредитора, замена кредитора, зобов'язання, відсутність згоди, правонаступник, боржник, кредитор, договір, виконавче провадження, виконання судового рішення, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

Безнадійна заборгованість або акт звірки як спосіб визнання боргу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Безнадійна заборгованість не підлягає оподаткуванню, якщо між уповноваженими сторонам,  в межах позовної давності, підписано акт звірки взаєморозрахунків та/або зарахування зустрічних однорідних вимог.

30 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рамках справи № 820/568/13-а, адміністративне провадження №К/9901/9508/18 (ЄДРСРУ № 83356190) досліджував питання оподаткування безнадійної заборгованості.

Відповідно до підпункту 14.1.11 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, безнадійна заборгованість, зокрема, визначається як заборгованість за зобов`язаннями, щодо яких минув строк позовної давності.

Порядок врегулювання безнадійної заборгованості визначається ст. 159 Податкового кодексу України.

Пунктом 159.3 статті 159 Податкового кодексу України визначено, що безнадійною заборгованістю є заборгованість, за якою кредитор не звертається до суду або не вживає інших заходів, передбачених законодавством України, щодо її стягнення до закінчення строків позовної давності.

Відтак, якщо сума кредиторської заборгованості платника податку за неоплачені товари/послуги залишилася нестягнутою після закінчення терміну позовної давності, то у податковому періоді, на який припадає закінчення терміну позовної давності, такі товари/послуги вважаються безоплатно отриманими і платник податку повинен всю суму такої непогашеної кредиторської заборгованості включити до складу доходів, що враховуються при обчисленні об`єкта оподаткування.

ВАЖЛИВО: Разом з цим, до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу, тощо.

Наприклад, постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.04.18 р. по справі № 905/1198/17 (ЄДРСРУ №73564995) було роз’яснено, що акт звірки взаєморозрахунків, підписаний уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором є належним доказом підтвердження заборгованості.

Слід звернути також увагу, що акт звірки взаєморозрахунків хоча і не є первинним документом, який засвідчує факт господарської операції, однак у розумінні статті 264 Цивільного кодексу України є дією, яка свідчить про визнання відповідачем наявності свого боргу, у зв`язку з чим має місце переривання строку позовної давності, оскільки матеріали справи містять усі необхідні первинні документи, які підтверджують розмір заборгованості, зафіксований сторонами у акті звірки.

Чинне законодавство не містить вимоги про те, що у акті звірки розрахунків повинно зазначатись формулювання про визнання боргу відповідачем. Підписання відповідачем акту звірки, у якому зазначено розмір заборгованості, свідчить про визнання ним такого боргу.

Подібний правовий висновок міститься в постановах Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/16725/17, від 24.10.2018 у справі № 905/3062/17, від 17.10.2018 у справі № 905/3063/17, від 21.05.2019 у справі № 904/6726/17, від 09 липня 2019 року у справі № 903/849/17 (ЄДРСРУ № 82937658).

Отже, дією по визнанню боргу може бути дія по підписанню актів зарахування зустрічних однорідних вимог, в яких визначена сума заборгованості, і боржник її визнає.

Необхідно вказати, що раніше Верховний суд (адміністративної юрисдикції) був іншої точки зору…, зокрема у постанові від 22.05.2018 в справі № 825/1468/17 вказувалось, що підписання сторонами актів звірок взаєморозрахунків вказує лише на визнання Товариством своєї заборгованості перед іншим контрагентом за відповідними зобов'язаннями, оскільки цей акт посвідчує стан розрахунків та наявність заборгованості, яка рахується у складі бухгалтерського обліку платників податків, при цьому положення статті 264 Цивільного кодексу України не застосовується до спірних відносин, оскільки заборгованість є визнаною сторонами і не потребує визнання. Наявність заборгованості, що рахується в балансі, або за балансом господарюючих суб'єктів сама по собі не вказує на переривання перебігу строку позовної давності за вимогами про стягнення зазначеної заборгованості.

Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Згідно з положеннями частини першої, другої статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання (частини перша, п`ята статті 261 Кодексу).

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (1095 днів).

Положеннями статті 264 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

ВИСНОВОК: Отже,  підписання Сторонами акту зарахування зустрічних однорідних вимог та/або акту взаєморозрахунків і відповідне відображення в обліку (якщо ж звісно акт підписала уповноважена на це особа (директор, керівник… або на сам кінець представник за довіреністю ) і в межах строку позовної давності), є діями позивача, що свідчать про визнання боргу, що відповідно до приписів частин першої, третьої статті 264 Цивільного кодексу України перериває перебіг позовної давності та він починає відраховуватись заново, а отже нарахування платнику податків податкового зобов`язання з податку на прибуток за господарськими операціями з контрагентом контролюючим органом здійснено необґрунтовано, у зв`язку з чим, податкове повідомлення-рішення є безпідставним.

P.s. Найкращім варіантом є також часткова сплата боргу та/або перенесення строків оплати заборгованості.

Теги: безнадійна заборгованість, податок на прибуток, списання безнадійного боргу, строки позовної давності, часткова сплата боргу, оподаткування безнадійної заборгованості, судова практика, Адвокат Морозов

Відповідальність за шкоду завдану падінням дерева, стовпу та ін. споруди на автомобіль

Адвокат Морозов (судовий захист)

Хто повинен нести відповідальність за шкоду завдану падінням дерева, стовпу та ін. споруд на припаркований автомобіль?

Нещодавно, а саме 28 лютого 2019 року в рамках справи № 211/1489/13-ц, провадження № 61-27913св18 (ЄДРСРУ № 80181211) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду підтвердив, що громадяни вправі звернутися до суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної майну чи здоров'ю громадян унаслідок дій чи бездіяльності балансоутримувачів об'єктів благоустрою.

Згідно з частиною 1 статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

В статті 1166 ЦК України визначені загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.

Як роз`яснено у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи.

Правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг, регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-ІV (далі - Закон № 1875-ІV).

Відповідно до частин 2 та 4 статті 19 Закону № 1875-ІV учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник. Особливими учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є балансоутримувач та управитель, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником.

Статтею 1 Закону № 1875-ІV та Правилами утримання жилих будинків та прибудникових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства 17 травня 2005 року за № 76, виконавець послуг - суб`єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору.

Відповідно до статті 13 Закону № 1875-ІV залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо - та електропостачання,централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Згідно з частинами 1, 2 статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Отже цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини. Якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

Аналіз наведених норм, з урахуванням визначених цивільно-процесуальним законодавством принципів змагальності і диспозитивності цивільно-процесуального судочинства, дає підстави для висновку про те, що законодавством не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача в заподіянні шкоди. Разом із тим, потерпілий має довести належними доказами факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також факт того, що відповідач є заподіювачем шкоди.

(!!!) Виходячи з визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного судочинства, саме на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності його вини у завданні шкоди позивачу.

Згідно з п.9 ст.10 закону «Про благоустрій населених пунктів» до повноважень сільських, селищних, міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить здійснення контролю за станом благоустрою та утриманням територій, інженерних споруд та об’єктів, підприємств, установ та організацій, їх озелененням, охороною зелених насаджень, водних об’єктів тощо.

У ст.25, ч.1 ст.28 закону «Про благоустрій населених пунктів» передбачено, що утримання та благоустрій прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку, належних до нього будівель, споруд проводиться балансоутримувачем цього будинку або підприємством, установою, організацією, з якими балансоутримувачем укладено відповідний договір про утримання та благоустрій прибудинкової території. Правила утримання зелених насаджень міст та інших населених пунктів затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, за погодженням із заінтересованими центральними органами виконавчої влади.

Відповідно до п.3.2 Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах, затверджених наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства від 10.04.2006 №105, якими врегульовано питання утримання зелених насаджень, до елементів благоустрою віднесено, зокрема, зелені насадження (у тому числі снігозахисні, протиерозійні) уздовж вулиць і доріг, у парках, скверах і алеях, бульварах, садах, інших об’єктах благоустрою загального користування, санітарно-захисних зонах, на прибудинкових територіях.

У п.5.5 вказаних правил передбачено, що відповідальними за збереження зелених насаджень і належний догляд за ними є:

— на об’єктах благоустрою державної чи комунальної власності — балансоутримувачі цих об’єктів;

— на територіях установ, підприємств, організацій та прилеглих територіях — установи, організації, підприємства;

— на територіях земельних ділянок, які відведені під будівництво, — забудовники чи власники цих територій;

— на безхазяйних територіях, пустирях — місцеві органи самоврядування;

— на приватних садибах і прилеглих ділянках — їх власники або користувачі.

У п.7 ч.1 ст.17 закону «Про благоустрій населених пунктів» передбачено право громадян звертатися до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної майну чи здоров’ю громадян унаслідок дій чи бездіяльності балансоутримувачів об’єктів благоустрою.

Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

У ч.2 ст.1166 ЦК передбачено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини.

Таким чином організація благоустрою населених пунктів, визначення балансоутримувача та контроль за станом зелених насаджень належить до відання саме виконавчого органу міської ради.

ВАЖЛИВО: В той же час, за змістом норм ст.ст.10, 15 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», ст.30 Закону України «Про місцеве самоврядування» безпосереднє визначення балансоутримувача об'єктів благоустрою комунальної власності, до яких належить і проїжджа частина та її елементів належить до повноважень саме виконавчих органів місцевого самоврядування, які також мають здійснювати функції із забезпечення належного утримання та ремонту об'єктів благоустрою комунальної власності. Відтак, за умови відсутності балансоутримувача відповідальність за належне утримання та ремонт об'єктів благоустрою комунальної власності має покладатись на відповідний виконавчий орган місцевого самоврядування, який мав би визначити такого балансоутримувача.

Окрім цього, приписи пункту 7 частини 1 статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», частини 1 статті 15 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» вказують, що організація благоустрою населених пунктів, визначення балансоутримувача в тому числі контроль за станом зелених насаджень належить до віддання саме виконавчого органу міської ради.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав у постановах від 4 квітня 2018 року у справі № 2-1474/11-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 554/14547/14-ц та від 25 лютого 2019 року у справі № 466/4051/15-ц .

ВИСНОВОК: Відповідальність за шкоду завдану падінням дерева, стовпу та ін. споруд, тобто фактичним відповідачем у справі повинен бути або балансоутримувач, або власник (користувач) або  виконавчий орган місцевого самоврядування, а не міська рада.

Алгоритм дій:

1. викликати поліцію, повідомити страховика (в разі наявності ОСАГО);
2. за допомогою фото (відео) фіксуючих засобів зафіксувати подію та місце вчинення дтп, пошкоджений автомобіль (з видимістю державного номеру), підставу, що слугувала причиною дтп (сухе дерево, стовп, інша споруда) з прив’язкою к місцевості;
3. замовити та зробити оцінку шкоди завдану автомобілю, а також зібрати докази (чеки, платіжні доручення, тощо) вартості відновленого ремонту авто;
4. ПРАВИЛЬНО ВИЗНАЧИТИ БАЛАНСОУТРИМУВАЧА, тобто фактично «винувату особу»;
5. звернутися письмово з претензією до відповідального за заподіяну шкоду та отримати відповідь;
6. у разі незгоди звертатися до суду за захистом своїх прав.

Теги: сухе дерево впало та пошкодило автомобіль, дтп, сухостій, дерево впало на авто, стовп впав на автомобіль, хто відповідальний за шкоду, судова практика, Адвокат Морозов

Строк звернення до суду після адміністративного оскарження рішення ДФС по ЄСВ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відлік процесуального строку при звернені до адміністративного суду після адміністративного оскарженні рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».

08 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/106/19, адміністративне провадження №К/9901/16500/19 (ЄДРСРУ № 83513564) досліджував питання відліку процесуального строку при звернені до адміністративного суду після адміністративного оскарженні рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».

Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частини 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Дія Закону № 2464-VI поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону (частина перша статті 2 цього Закону).

Згідно з абзацами 4, 5, 6 частини четвертої статті 25 Закону №2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею. У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку. Скарга на вимогу про сплату єдиного внеску подається до органу доходів і зборів вищого рівня у письмовій формі протягом десяти календарних днів, що настають за днем отримання платником єдиного внеску вимоги про сплату єдиного внеску, з повідомленням про це органу доходів і зборів, який прийняв вимогу про сплату єдиного внеску.

Порядок узгодження сум недоїмки з єдиного внеску встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику (абзац 8 частини 4 статті 25 Закону №2464-VI).

Відповідно до абзацу 9 частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI у разі якщо згоди з органом доходів і зборів не досягнуто, платник єдиного внеску зобов`язаний сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею протягом десяти календарних днів з дня надходження рішення відповідного органу доходів і зборів або оскаржити вимогу до органу доходів і зборів вищого рівня чи в судовому порядку.

Пунктом 1.3 статті 1 ПК України визначено, що цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов`язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», з банків, на які поширюються норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», та погашення зобов`язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, зборів на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій.

Зазначене свідчить про те, що положення ПК України не поширюються на відносини щодо порядку сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, як і відповідальність за порушення такого порядку.

Відтак, при оскарженні рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону №2464-VI, строк звернення до адміністративного суду визначений приписами пункту 56.18 статті 56, статті 102 ПК України не застосовується, на що також вказував Верховний Суд в постановах від 31 січня 2019 року у справі №802/983/18-а, від 17 липня 2019 року у справі №0740/1050/18.

Разом з тим, Верховний суд знаходить помилковими висновки суду апеляційної інстанції, що звернення із скаргою до органу доходів і зборів вищого рівня є альтернативним способом захисту своїх прав та не перешкоджає особі звернутися до суду з позовною заявою в установлений законом строк.

Дійсно, положення абзацу 5 частини 4 статті 25 Закону №2464-VI передбачають наступні способи оскарження вимоги: адміністративний або судовий порядок. Втім, правове регулювання, наведене у абзаці 9 частини 4 статті 25 Закону №2464-VI, свідчить, що навіть у випадку обрання адміністративного способу оскарження, за наслідками якого згоди з органом доходу і зборів не досягнуто (відмова у розгляді або у задоволенні скарги), у особи зберігається право оскаржити вимогу про сплату внеску ще і в суді. Таке право має бути реалізоване протягом 10 днів з дня надходження відповідного рішення органу ДФС України платнику ЄСВ.

З приводу неповідомлення позивача судом першої інстанції про виявлені останнім після відкриття провадження у справі обставини пропуску строку звернення до суду та ненадання часу на подання заяви про його поновлення, Верховний суд наголошує.

За приписами пункту 5 частини 1 статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).

Відповідно до частини 3 статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Частиною 4 статті 9 КАС України встановлено, що суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Вищенаведені правові положення свідчать, що питання дотримання позивачем строку звернення з позовом з`ясовується судом на стадії відкриття провадження у справі, і якщо пропуск такого строку для суду є очевидним, такий позов підлягає залишенню без руху. Втім, законодавець допускає ймовірність виявлення судом факту недотримання строку звернення до суду і після відкриття провадження у справі, внаслідок чого позов може бути залишений без розгляду. При цьому приписи статті 123 КАС України передбачають право особи подати заяву про поновлення пропущеного строку звернення до суду з наведенням поважних причин такого пропуску.

На думку колегії суддів, таке право особи має бути реалізоване шляхом проведення судом підготовчого судового засідання з метою з`ясування відповідної позиції позивача з приводу пропуску ним строку звернення до суду з наданням йому можливості навести поважні причини такого пропуску.

Разом з тим, в силу положень глави 10 КАС України «Розгляд справ за правилами спрощеного позовного провадження» підготовче засідання при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження не проводиться.

ВИСНОВОК 1: Таким чином, платник податків має право оскаржити рішення податкового органу в адміністративному і/або судовому порядку. При цьому оскарження такого рішення в адміністративному порядку, не позбавляє його права на судове оскарження з дотриманням строків, визначених абзацом 9 частини 4 статті 25 Закону №2464-VI (десяти календарних днів з дня надходження рішення відповідного органу доходів і зборів)

При цьому, для висновку, що особа скористалась процедурою адміністративного оскарження вимоги та дотрималась строку звернення до суду, слід дослідити як саму скаргу, так і надану податковим органом відповідь із з`ясуванням дати отримання останньої платником ЄСВ.

ВИСНОВОК 2: У разі виникнення питання про залишення позову без розгляду після відкриття провадження у справі, розгляд якої вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження, то вирішення вказаного питання не видається за можливе без виклику сторін.

Теги: ЄСВ, єдиний соціальний внесок, облік єдиного внеску,  загальнообов'язкове державне соціальне страхування, адміністративне оскарження рішення ДФС, судова практика, Адвокат Морозов

Оціночні судження у справах щодо захисту честі гідності та ділової репутації

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оціночні судження у справах щодо захисту честі гідності та ділової репутації публічних осіб.

08 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №573/2178/16-ц, провадження №61-23727св18 (ЄДРСРУ № 83514176) досліджував питання оціночних суджень у справах щодо захисту честі гідності та ділової репутації.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Разом із тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Таким чином, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

Главою 22 ЦК України визначено перелік особистих немайнових прав фізичної особи, серед яких право на повагу до гідності та честі (стаття 297 ЦК України) та право на недоторканість ділової репутації (стаття 299 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, встановити факт поширення недостовірної інформації та факт того, що поширена інформація стосується саме особи позивача і що поширена інформація порушує особисті немайнові права особи позивача або перешкоджає повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, при цьому саме позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного суду від 08.05.2018 р. у справі №369/1052/16-ц (ЄДРСРУ № 74021720), від 31 липня 2019 року у справі № 161/4827/17, провадження № 61-30218 св 18 (ЄДРСРУ № 83508114), 17 липня 2019 року у справі № 686/7636/17, провадження № 61-14875св18 (ЄДРСРУ № 83335280) та ін.

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.

Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи.

Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.

Як зазначено у рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема, Lingens v. Austria, № 9815/82, § 46, 08 липня 1986 року, свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.

Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку.

Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко, як і у цій справі, віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав.

Відповідно до статті 62 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

При поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі   -   Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя. Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

У абзаці четвертому пункту 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз`яснено, що межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого   висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

ВИСНОВОК: Чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків не можуть бути предметом судового захисту, оскільки будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), а публічні особи мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного суду від 28.03.2018 року в рамках справи № 761/8035/16-ц, від 08.05.2018 року по справі №369/1052/16-ц, від 15.08.2018 року у справі №207/1161/17-ц та ін.