Придбання автомобіля по системі «періодичних внесків»

Адвокат Морозов (судовий захист)

Придбання автомобіля по системі «періодичних внесків» та порядок (можливість) повернення коштів. 

18 жовтня 2017 року Верховний суд України в контексті справи № 6-1584цс17 досліджував питання щодо умов надання учаснику послуг спрямованих на придбання автомобіля, а також порядок повернення чистих внесків.

На просторах інтернету часто-густо зустрічаєш наступне: «Не знаю що робити. Договір почитати і розібратись з його положеннями в їх офісі не спромоглась, а взяти додому щоб ознайомитись не дали. Підписувала “на осліп”. Повелась на запевнення продавця-консультанта: не турбуйтесь, через два місяці отримаєте своє авто. Сплатила перший внесок, почитала договір, закрався сумнів, що потрапила в лапи українського МММ. Що робити? Ні грошей , ні машини. Одні відмовки».

Зазначене стосується придбання автомобіля шляхом використання пірамідальних схем, тобто  формування групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснюється передача права на купівлю товару одному з учасників групи.

Між тим, судова практика виходить з того, що згідно правової позиції Верховного суду України у справі № 6-40цс13 поняття "пірамідальна схема" у розумінні ст.19 Закону України "Про захист прав споживачів" має такі обов'язкові ознаки: а) здійснення сплати за можливість одержання учасником компенсації; б) компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів схеми; в) відсутність продажу або споживання товару.

Таким чином, для кваліфікації "пірамідальної схеми" необхідна наявність усіх зазначених ознак.

ВАЖЛИВО: Відсутність вищевказаних ознак виключає можливість визнання схеми як "пірамідальної", тобто такої, що порушує норми чинного законодавства України.

Окрім цього, надання установою послуг з адміністрування активів, створених за рахунок залучених періодичних внесків учасників групи з метою об'єднання їх коштів і спрямованих на почергове придбання кожним із них певних товарів, обумовлених в договорі, є правомірною діяльністю з надання фінансових послуг (за умови отримання ліцензії), передбаченою ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та регулювання ринків фінансових послуг", а не нечесною підприємницькою практикою у розумінні п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів", наслідком якої є визнання угоди недійсною.

Аналогічні висновки висловив Верховний суд України у справі №6-74цс14 від 25.06.2014р., №6-98цс14 від 03.09.2014р.

В додаток на цю тематику існує лист  Вищого спеціалізованого суду України від 28.05.2012 р. за N 10-729/0/4-12.

Крім того, стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено у ч. 2 ст. 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

ВАЖЛИВО: Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (п. 2, 3 ч. 3 ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів»); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (п. 4 ч. 3 ст. 18 Закону).

За змістом ст. 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Крім того, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватися лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (п. 11-1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах Верховного суду України: від 16 грудня 2015 року № 6-2766цс15, від 19 жовтня 2016 року № 6-1551цс16, яка у силу ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Необхідно також вказати, що правова позиція Верховного суду України у справі за № 6-1584цс17 забила останній цвях направлений на «захист прав споживачів» щодо повернення сплачених внесків.

Суд вказав, що передчасне повернення коштів споживачу (згідно судового рішення про повернення сплачених внесків) з Фонду для повернення коштів, порушує права інших учасників, які стоять в черзі на повернення коштів перед позивачем.

ВИСНОВОК: Отже, єдиною правовою підставою для повернення своїх коштів може бути відсутність відповідної ліцензії (дозволу) у «продавця» та грубе порушення умов та форми договору, що ж стосується дострокового повернення коштів, у разі розірвання договору та за логікою суду, то це є грубим порушенням інших прав учасників, які стоять у черзі…, а тому такий позов не підлягає задоволенню.

Таким чином, чи приймати участь у такому способі «придбання автомобіля» кожен вирішує самостійно, але також необхідно пам’ятати і  про «безкоштовний сир…»

Теги: придбання автомобіля, система періодичних внесків, повернення коштів споживачу, чисті внески, наявність ліцензії,  піраміда, МММ, лізинг, купити машину по внескам, судова практика, Адвокат Морозов 

Обчислення перебігу строку позовної давності у спорах з залізницею

Адвокат Морозов (судовий захист)

Початку перебігу та правила обчислення строку позовної давності у спорах із залізницею.

18.10.2017 р. в контексті справи № 3-902гс17 Верховний суд України досліджував питання щодо початку перебігу та правил обчислення строку позовної давності у спорах із залізницею.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України, ст. 315 Господарського кодексу України та ст. 136 Статуту залізниць України позови до залізниць можуть бути подані у шестимісячний термін, який обчислюється відповідно до вимог ст. 134 цього Статуту, зокрема з дня встановлення обставин, що спричинили заявлення позову (правова позиція Верховного Суду України від 16.05.2006 р. у справі №17/160).

Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. 

Відповідно до статті 256 ЦК позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), а частиною першою статті 258 ЦК передбачено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

За змістом частини першої статті 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Однак частиною другою статті 9 ЦК встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

ВАЖЛИВО: Так, згідно з частиною п’ятою статті 315 ГК для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.

Статтею 136 Статуту залізниць України встановлено, що позови до залізниць можуть бути подані у шестимісячний термін, який обчислюється відповідно до вимог статті 134 цього Статуту.

Пунктом «а» статті 134 Статуту залізниць України передбачено, що претензії можуть бути заявлені з дня видачі вантажу, багажу або вантажобагажу – для претензій про відшкодування за псування, пошкодження або недостачу вантажу, багажу та вантажобагажу.

Проте частиною четвертою статті 315 ГК України встановлено, якщо заявлену перевізнику претензію, що випливає з договору перевезення вантажу, відхилено або відповідь на неї не одержано у строк, зазначений у частині третій цієї статті (в даному випадку три місяці), заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.

Тобто стаття 315 ГК України і статті 134, 136, 137 Статуту залізниць України є спеціальними нормами, які регулюють питання перебігу строку позовної давності у позовах про відшкодування збитків (вартості нестачі вантажу), що виникають із залізничних перевезень.

ГК України, який за своєю правовою природою є законом України, був прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 року за № 436-IV і набув чинності з 1 січня 2004 року. Крім того, у прикінцевих положеннях ГК України законодавець зобов’язав Кабінет Міністрів України привести свої нормативні акти (в т.ч. і Статут залізниць України, оскільки він суперечить ГК України) у відповідність до норм ГК України, а тоді вже застосовувати ці норми поряд з нормами ГК України, що Кабінетом Міністрів України зроблено не було. (Постанова Верховного суду України від 19 квітня 2012 року у справі № 3-22гс12).

Разом із цим за змістом пункту 137 Статуту залізниць України позови залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають із цього Статуту, можуть бути подані відповідно до установленої підвідомчості чи підсудності до суду за місцем знаходження відповідача протягом шести місяців. Зазначений шестимісячний термін обчислюється:

а) щодо стягнення штрафу за невиконання плану перевезень – після закінчення п’ятиденного терміну, встановленого для сплати штрафу;

б) в усіх інших випадках – з дня настання події, що стала підставою для подання позову.

Тобто наведені норми ГК і Статуту залізниць України є спеціальними нормами, які встановлюють скорочений шестимісячний строк позовної давності та регулюють питання його перебігу відносно позову залізниці до вантажоодержувача, що випливають із перевезення.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України, ст. 315 Господарського кодексу України та ст. 136 Статуту залізниць України позови до залізниць можуть бути подані у шестимісячний термін, який обчислюється відповідно до вимог ст. 134 цього Статуту, зокрема з дня встановлення обставин, що спричинили заявлення позову (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16.05.2006 р. у справі № 17/160).

ВИСНОВОК: Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що перебіг позовної давності за вимогами залізниці до вантажоодержувача про стягнення збору за зберігання вантажу починається від дня настання події, що стала підставою для подання позову, а не з дня підписання відповідачем накопичувальних карток із зауваженнями.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 904/7033/16 (№ 3-658гс17).

P.s. Залізниця, як перевізник, несе відповідальність за збереження вантажу з моменту прийняття його для перевезення і до моменту видачі одержувачу (рішення ВСУ у справі № 3-1106гс16, що розглядалася 16.11.2016 р.).

Теги: позовна давність, статут залізниці, срок исковой давности, перевозчик, перевізник, залізниця, вимоги до залізниці, збереження вантажу, втрата вантажу, Статуту залізниць України, судова практика, Адвокат Морозов

Позовна давність: позов прокурора в інтересах державних органів

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Порядок обчислення строків позовної давності.

18.10.2017 р. Верховний суд України в рамках справи № 3-932гс17 досліджував питання щодо початку перебігу позовної давності стосовно звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, а також порядок обчислення та поновлення строків позовної давності.

Необхідно вказати, що у постановах Верховного Суду України містяться висновки:

- для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об’єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав (29 жовтня 2014 року № 6-152цс14);

- прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду, зокрема Фонду державного майна України (25 березня 2015 року № 3-21гс15);

- положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів (23 грудня 2014 року № 3-194гс14, 22 квітня 2015 року № 3-54гс15, 1 липня 2015 року № 6-178цс15; 17 лютого 2016 року № 6-2407цс15);

- з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (16 вересня 2015 року  № 6-68цс15; 8 червня 2016 року № 6-3029цс15  та № 6-3089цс15).

Положеннями статті 15 ЦК закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною другою статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із таких органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

За змістом положень статті 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

ВАЖЛИВО: Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 29 ГПК (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви,  поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який  бере  участь  у  справі,  несе   обов’язки  і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Строк, у межах якого пред’являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовна давність (стаття 256 ЦК).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої, відповідно до частини першої статті 261 ЦК, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (статті 71, 76), за винятком положення, закріпленого у статті 267 ЦК, про застосування позовної давності лише за заявою сторони.

Отже, як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється однаково – з   моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від  27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 22 березня 2017 року у справі № 5004/2115/11 (№ 3-1486гс16), від 07 червня 2017 року у справі № 910/27025/14 (№ 3-445гс17).

ВИСНОВОК: з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (постанови ВСУ від 16 вересня 2015 року № 6-68цс15, 8 червня 2016 року, 14 вересня 2016 року № 6-2165цс16, 28 вересня 2016 року № 6-832цс16, а також постанови ВСУ від 17 лютого 2016 року, 13 квітня 2016 року  № 3-224гс16, від 12 квітня 2017 року № 6-1852цс16 та справа № 6-72цс17, від 16.08.2017 р. у справі № 3-869гс17).

Теги: процесуальні строки, поновлення процесуальних строків, позовна давність, исковая давность, клопотання про поновлення строків, позовна заява, позов прокуратури, інтереси держави, судове рішення, судовий захист, Адвокат Морозов 

Договір оренди нерухомості укладений без згоди іпотекодержателя

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки договору оренди нерухомого майна укладеного в обхід та без згоди іпотекодержателя. Перерозподіл доходу від оренди в судовому порядку в разі зміни власника.

25.10.2017 р. Верховний суд України в рамках справи № 3-905гс17 досліджував питання щодо стягнення з відповідача доходів, отриманих в період безпідставного володіння майном в порядку статей 1212, 1214 ЦК України.

Фабула справи: з певного періоду законним власником орендованих приміщень став позивач - банк, а відповідач продовжував приймати від третіх осіб орендні платежі від здавання чужого майна в оренду, достеменно знаючи про реєстрацію права власності на орендоване майно за банком.

Водночас, відповідач наголошував, що Банк не вжив усіх належних заходів щодо фактичного вступу у право власності цим майном, зокрема, щодо його утримання і розпорядження, не вчинив жодних дій, спрямованих на оформлення переходу правомочностей орендодавця за договорами оренди та, відповідно, права на отримання орендних платежів, тоді як відповідач протягом цього часу продовжував реалізовувати правомочності орендодавця за договорами зі своїми контрагентами, ніс тягар витрат з утримання спірного майна та виконання інших обов’язків орендодавця вказаного майна.

Необхідно вказати, що права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і, відповідно, застосувати належні норми законодавства. (Постанова ВСУ від 17.02.2016 р. у справі № 6-2407цс15).

Розглядаючи дану справу суд зазначив, що у частині четвертій статті 13 Конституції України визначено, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання.

Статтею 41 Основного Закону унормовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 316 та частиною першою статті 317 правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною третьою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають із моменту такої реєстрації.

Відповідно до частини дванадцятої статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» датою і часом державної реєстрації прав та їх обтяжень вважається дата і час реєстрації відповідної заяви.

ВАЖЛИВО: Частиною першою статті 770 ЦК України визначено, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця.

Частиною першою статті 1212 і пунктом 1 частини першої статті 1214 ЦК України встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов’язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. Із цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов’язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов’язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов’язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов’язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов’язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред’явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, у тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов’язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Таким чином, можна дійти висновку, що кондикція – це позадоговірний зобов’язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб’єктним складом підпадає під визначення зобов’язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Відтак, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно, що мало місце і в даних правовідносинах.

Аналогічна правова позиція висловлена у Постанові Верховного суду України від 02.03.2016 р. по справі за № 6-3090цс15.

Більше того, в постанові № 3-129гс14 від 14.10.2014р. Верховний Суд України вказав на те, що наявність договірного характеру правовідносин між сторонами виключає можливість застосування до них положень ст. 1212 ЦК України.

Таким чином, якщо кошти були отримані стороною на підставі виконання зобов"язань за укладеним договором, то такі кошти вважаються набутими за наявності правової підстави, а тому не можуть бути витребувані відповідно до положень ст.1212 ЦК України як безпідставне збагачення.

Однак в даному випадку Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вказала, що  оскільки підставою позову в цій справі є стягнення з відповідача доходів, отриманих в період безпідставного володіння майном в порядку статей 1212, 1214 ЦК України, то положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

ВИСНОВОК: Договори оренди нерухомого майна, укладені відповідачем з третіми особами без відповідної згоди на те іпотекодержателя –БАНКУ, є нікчемними, як наслідок, отримані Товариством за цей період суми орендної плати є доходами, одержаними відповідачем без достатньої правової підстави, та підлягають відшкодуванню законному власнику в силу частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку».

Теги: договір оренди, аренда, нерухоме майно, нікчемний, орендна плата, безпідставно отримані кошти, кондикційний позов, іпотека, без згоди іпотекодержателя, судова практика, Адвокат Морозов