Фактори визначення ринкової ціни у податкових спорах: судова практика

Адвокат Морозов (судовий захист)

ДФС: укладання між сторонами договорів за цінами, що є нижчими від реальних цін, що склались при реалізації аналогічного товару на ринках. 

Ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, - це загальна сума всіх платежів, які були здійснені або повинні бути здійснені покупцем оцінюваних товарів продавцю або на користь продавця через третіх осіб та/або на пов'язаних із продавцем осіб для виконання зобов'язань продавця (Ухвала ВАСУ 06 квітня 2017 р. у справі № К/800/12802/16, ЄДРСРУ № 66046994).

Водночас, Цивільним кодексом України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Стаття 627 Цивільного кодексу України вказує, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Тобто, визначення ціни за договором є істотною умовою договору купівлі-продажу і ці умови визначаються сторонами угоди.

Разом з тим, відповідно до підпункту 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України звичайна ціна - ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.

В свою чергу, згідно підпункту 14.1.219 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України ринкова ціна - ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних (комерційних) умовах .

ВАЖЛИВО: Із вищенаведеного слідує, що встановлювати ціни, які не підтягають державному регулюванню, на продукцію або товари, належить виключно самим суб'єктам підприємницької діяльності, тобто учасникам договірних відносин.

При дослідженні фактору «формування ціни»  податковий орган повинен співставити такі умови договору як момент його підписання, кількість товару, строки поставки, строки оплати товару, розподіл обов'язків сторін контракту та інших умов, які безпосередньо впливають на формування ціни контракту.

Однак зазвичай податковий орган, при визначенні звичайної ціни, не враховує  звичайні ціни під час укладення договорів між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни, зокрема знижки, зумовлені сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низько ліквідних товарів. (Ухвала ВАСУ 13 червня 2017 р. у справі № К/800/19334/17, ЄДРСРУ № 67155500).

Між тим, для визначення ринкової ціни недостатньо порівнювати ціни на аналогічні товари, такі ціни мають скластись за аналогічних умов поставки (період укладення контракту, місце укладення контакту, базисні умови поставки, обсяг товару, умови оплати, у тому числі щодо необхідності встановлення передоплати, гарантії, застосування акредитиву тощо).

ВАЖЛИВО: Окремо необхідно вказати, що правомірність прийняття оскаржуваних  платником податків рішень покладається на контролюючий орган у адміністративному процесі і виходячи із принципу презумпції невинуватості обов’язок доведення невідповідності бази оподаткування звичайній ціні покладається саме на контролюючий орган (Ухвала ВАСУ від 16 лютого 2016 р. у справі № К/800/25376/15, ЄДРСРУ № 55870151).

Більше того, інформація щодо ринкових цін відповідно до пункту 71.1 статті 71 Податкового кодексу України та статті 16 Закону України «Про інформацію» є податковою інформацією. Джерела податкової інформації визначено у пункті 72.1 статті 72 Податкового кодексу України, у тому числі у підпункті 72.1.6 цього пункту, який передбачає використання іншої оприлюдненої або одержаної за запитом інформації.

Право на використання податкової інформації щодо ринкових цін та результатів її опрацювання (порівняння із ціною постачання, застосованою платником податків), у тому числі у висновках за результатами перевірок, закріплено у пункті 71.1 статті 71, пункті 74.2 статті 74 та підпункті  83.1.2 пункту 83.1 статті 83 Податкового кодексу України.

Таким чином, під час проведення перевірки платника податку орган державної податкової служби має право надіслати запит, а платник податку зобов’язаний обґрунтувати рівень застосованої ціни або навпаки, контролюючий орган, використовуючи свої бази, має зробити самостійний аналіз з урахуванням факторів викладених вище.

Теги: ціна, ринкова ціна, звичайна ціна, інформація щодо ринкових цін, податковий запит, проведення перевірок, ДФС, ГНІ, налогоые проверки, налоговые споры, податкові перевірки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Початок відліку строку позовної давності після його переривання

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: початок відліку строку позовної давності після переривання його перебігу. 

07.06.2017 р . Верховний суд України в рамках справи № 6-298цс17 досліджував питання щодо застосування у подібних правовідносинах частини третьої статті 264 ЦК України (переривання перебігу позовної давності).

Так, у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2015 року у справі № 6-1457цс16 міститься висновок про те, що в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі №6-152цс14).

(!!!) Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

22.03.2017 р. розглядаючи справу № 6-3063цс16 Верховний Суд України підтвердив правовий висновок викладений у постановах від 4 лютого, 18 березня, 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року про те, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, адже можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Дійшовши висновку про переривання перебігу позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України, зокрема у зв’язку з пред’явленням банком позову до боржника, апеляційний суд залишив поза увагою вимоги частини третьої цієї статті: після переривання перебіг позовної давності починається заново.

ВАЖЛИВО: У постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року (№ 6-895цс15) викладено правовий висновок про те, що за змістом статті 257, частини другої статті 264, частин четвертої, п’ятої статті 267 ЦК України, частини першої статті 118, частини першої статті 122 ЦПК України перебіг позовної давності шляхом пред’явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або її повернув, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підсудності.

Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

ВИСНОВОК:  новий строк позовної давності (після його переривання) починає свій перебіг наступного дня після пред’явлення позову.

Матеріал по темі: «Переривання строків позовної давності в аспекті подання позову до суду» 

P.s. Європейський суд, також вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень (п.137 рішення від 09.01.2013 року за заявою № 21722/11 у справі «Волков проти України»).

Теги: переривання строку позовної давності, позовна давність, исковая давность, кредит, депозит, проценты, пеня, штраф, кредитный договор, недействительная сделка, гривна, доллар США, ипотека, залог, права потребителя, судебный сбор, Адвокат Морозов

При ДТП страховик несе відповідальність: індекс інфляції та 3% річних

Адвокат Морозов (судовий захист)

Страховик несе цивільно – правову відповідальність (індекс інфляції за весь час прострочення та 3% річних - ст. 625 ЦК України) за заборгованість по страховим виплатам. 

07.06.2017 р. Верховний суд України під час розгляду справи № 6-282цс17 в черговий раз дослідив питання цивільно-правової відповідальності, яка випливає із договору страхування.

Перед усім необхідно вказати, що 21.12.2016 р. Верховний суд України, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, при розгляді справи № 6-1003цс16 в черговий раз підтвердив правову позицію висловлену у справі № 6-927цс16 від 01.06.2016 р. суть якої зводиться до наступного - страховик несе цивільно – правову відповідальність: індекс інфляції за весь час прострочення та 3% річних - ст. 625 ЦК України за заборгованість по страховим виплатам.

Так, у частині другій статті 625 ЦК України передбачено обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон № 85/96-ВР) страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Згідно зі статтею 16 цього Закону договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору.

Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

За статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Відповідно до частини першої статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів.

Таким чином, грошовим зобов’язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У частині третій статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Отже, грошовим слід вважати зобов’язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов’язок боржника сплатити кошти на користь кредитора.

ВАЖЛИВО: Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.

Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору –  страхову суму.

Сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу.

Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик.

При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування.

З огляду на викладене можна зробити висновок, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між страхувальником  та страховиком договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, є грошовим зобов’язанням.

Таким чином, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.

ВИСНОВОК: Отже, суди дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог щодо стягнення суми страхового відшкодування, пені, 3% річних та інфляційних нарахувань, оскільки правовідносини, які склалися між сторонами у справі, є грошовим зобов’язанням так як відповідно до приписів статті 16 Закону № 85/96-ВР в разі настання страхового випадку страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі. А тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 625 ЦК України.

Матеріал по темі: «Заборгованість по виплатам ДТП – грошова відповідальність страховика» 

Теги: ДТП, відшкодування, страховик, страховщик, гражданско – правовая, цивільно – правова відповідальність, страховка, договір, суд, захист, стягнення транспортний засіб, ОСАГО, поліс, КАСКО, позов, шкода, авто, Адвокат Морозов

Колективно - трудовий спір: можливість вирішення у судовому порядку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд України: вирішення у судовому порядку колективних трудових спорів законодавством не передбачено. 

07.06.2017 р. Верховний Суд України розглядаючи справу № 3-115гс17 прийшов до нижчевикладеного висновку.

Згідно зі статтею 3 ГК під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Таким чином, господарський спір підвідомчий господарському суду за наступних умов: 1) учасники спору є суб’єктами господарювання; 2) між ними виникли господарські відносини, що регулюються Цивільним кодексом України, ГК, іншими актами господарського і цивільного законодавства, тобто спір має господарський характер.

(!!!) Згідно з статтею 4 ГК не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема трудові відносини.

За змістом статті 1 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” професійна спілка (профспілка) – добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання); первинна організація профспілки – добровільне об'єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі.

Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки (стаття 2 зазначеного Закону).

Відповідно до статті 1 Закону України “Про колективні договори і угоди” колективний договір, угода укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників та роботодавців.

Відповідно до статті 10 Кодексу законів про працю України колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

ВАЖЛИВО: З огляду на викладені положення законодавства, враховуючи суть спору, який виник із колективного договору, суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку, що колективний договір господарські відносини між суб’єктами господарювання не регулює, а спрямований на регулювання трудових і соціально-економічних відносин між роботодавцем і працівниками.

Оскільки спірні правовідносини не мають характеру господарських, касаційна інстанція правомірно вважає, що цей спір не підвідомчий господарському суду.

Крім того, в ухвалі Верховного Суду України від 07 травня 2009 року у справі № 6-22269св08 висловлено правову позицію, що розбіжності, які виникли між сторонами соціально-трудових відносин щодо виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень згідно з статтею 2 Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” визначено як колективний трудовий спір (конфлікт). Цим же Законом установлено окремий (позасудовий) порядок вирішення колективного трудового спору, який передбачає формування вимог найманих робітників до роботодавця у їх задоволенні, вирішення колективного трудового спору примирною комісією. Можливість судового порядку розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) процесуальним законодавством та Законом України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” не передбачена, крім визначених законом випадків. Цей законодавчий акт передбачає примирно-третейську процедуру та систему організаційних структур із належною компетенцією щодо узгодження інтересів конфліктуючих сторін.

Відповідно до статті 2 Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” колективний трудовий спір (конфлікт) – це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю.

Відтак, колективні трудові спори, на відміну від індивідуальних, – це спори непозовного провадження між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом із питань: установлення нових або змін чинних соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення або зміни колективного договору, виконання колективного договору або його окремих положень.

Оскільки при трудових конфліктах має місце зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин, то в такому разі застосовується примирно-третейський порядок їх вирішення.

ВИСНОВОК: Безпосереднє вирішення у судовому порядку колективних трудових спорів законодавством не передбачено, крім випадків, зазначених у статтях 23, 25 Законом України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, частині п’ятій статті 20, частинах другій, четвертій статті 42 Закони України “Про професійні спілки їх права та гарантії діяльності”.

Таким чином, висновок суду касаційної інстанції про припинення провадження у справі є законним та обґрунтованим, оскільки конфлікт, який виник між сторонами, є колективним трудовим спором відповідно до статті 2 Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, а відтак розгляду цього спору в судовому порядку законодавством України не передбачено.

Теги: колективно-трудові спори, трудовий спір, профспілки, роботодавець, працівник, судова практика, Адвокат Морозов

Підсудність корпоративних спорів: судова практика Верховного суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення підвідомчості (підсудності) справ що виникають з корпоративних відносин за суб’єктивним складом та предметом спору. 

31.05.2017 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм процесуального права щодо визначення підвідомчості (підсудності) справ що виникають з корпоративних відносин за суб’єктивним складом та предметом спору, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в розрізі справи № 6-703цс17 виходили з нижчевикладеного.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (частина перша статті 167 ГК України).

ВАЖЛИВО: При визначенні підвідомчості (підсудності) справ цієї категорії судам необхідно керуватися поняттям корпоративних прав, визначеним частиною першою статті 167 ГК України.

У разі якщо суб’єктний склад осіб, які беруть участь у справі, або предмет позову не відповідають визначеним пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК України справам, що виникають з корпоративних відносин, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статті 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.  У зв’язку з відсутністю в законодавстві норм про спеціальну підвідомчість (підсудність) спорів, пов'язаних з емісією цінних паперів, розміщенням акцій чи їх обігом, а також часток у статутному (складеному) капіталі товариства, що виникають між акціонерами (учасниками) господарського товариства та товариством (крім передбачених пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК України), такі позови повинні приймати господарські суди за правилами статті 1 ГПК України, тобто з урахуванням суб’єктного складу учасників спору.

Таким чином, під корпоративними відносинами розуміють відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Із системного аналізу положень ст.ст. 88  , 143 ЦК України  , ст.ст. 88  , 167 ГК України , ст. 10 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» вбачається, що корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами. Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб'єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного суду України від 05.04.2017 р. у справі № 6-381цс17.

Реалізація учасником господарського товариства передбачених законом прав учасника господарського товариства відбувається в межах корпоративних відносин.

Учасник, який вибув зі складу юридичної особи, може бути стороною корпоративного спору щодо визначення та стягнення належної йому до сплати вартості частки майна юридичної особи, про визнання недійсними рішень про виключення його зі складу юридичної особи, а також про визнання недійсними інших рішень юридичної особи, якщо ці рішення прийняті в період до виходу (виключення) учасника, а відповідні вимоги обґрунтовуються порушенням його корпоративних прав на момент прийняття такого рішення (п.1.2 Постанови пленуму ВГСУ від 25.02.2016 р. за № 4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин»).

Однак, у даній справі спір між сторонами виник щодо грошових коштів, що підлягають сплаті за умовами діючого договору про відступлення права вимоги до договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ, тобто щодо виконання грошового зобов’язання і не стосується захисту позивачем своїх прав, пов’язаних з процедурою реалізації корпоративного права.

Оскільки між сторонами виник спір не з корпоративних правовідносин, позивач не є учасником ТОВ, звернувся до суду за захистом своїх майнових прав, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Матеріал по справі: «Підсудність спору: відчуження частки у статутному капіталі товариства» 

ВИСНОВОК: для об’єктивності визначення юридичної підсудності відповідного виду спору необхідно встановлювати:

- суб’єктивний склад і статус учасників провадження;

- предмет судового спору, позовну вимогу або сферу відносин що підлягають захисту;

- наявну судову практику або правові позиції (пленуми) вищих судов країни.

Теги: підсудність корпоративних спорів, юрисдикція судів, корпоративні спори, корпоративні відносини, статутний капітал товариства, відчуження частки у статутному капіталі, підвідомчість, судова практика, Адвокат Морозов