Зупинення провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості її розгляду до вирішення іншої справи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зупинення провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості її розгляду до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі

07 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 920/481/23 (ЄДРСРУ № 120887419) досліджував питання щодо зупинення провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.

Положення ст.227 ГПК передбачають обов`язок суду зупинити провадження у справі.

Пункт п.5 ч.6 ст.227 ГПК визначає, що суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадках: об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому п.5 ч.1 ст.227 цього Кодексу, - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи (п.4 ч.1 ст.229 ГПК).

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено.

Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати: 1) як пов`язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом; 2) чим обумовлюється неможливість розгляду справи (подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 922/1962/17, від 17.12.2019 у справі №917/131/19).

Крім того, зупинення провадження у справі, на відміну від відкладення розгляду справи, здійснюється без зазначення строку, до усунення обставин (до вирішення іншої справи; до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі), які зумовили зупинення провадження, тому провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього (подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 904/3935/18, від 10.06.2019 у справі № 914/1983/17, від 16.01.2020 у справі № 908/1188/19).

Необґрунтоване зупинення провадження у справі призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що свідчить про порушення положень частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку.

У постанові від 01.03.2024 у cправі №910/17615/20 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду зробив такі висновки: по-перше, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; по-друге, під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; по-третє, обов`язкова пов`язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиційне значення.

Таким чином, для вирішення питання про зупинення провадження у справі з огляду на вимоги п.5 ч.1 ст.227 ГПК суд повинен у кожному конкретному випадку з`ясувати:

- чи існує вмотивований зв`язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, з предметом доказування в конкретній іншій справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства;

- чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду цієї справи з вказівкою на обставини, які встановлюються судом в іншій справі.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 01.03.2024 у cправі №910/17615/20, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14.02.2022 у справі №357/10397/19.

Водночас, за приписами п.5 ч.1 ст.227 ГПК суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

ВИСНОВОК: Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі з огляду на вимоги п. 5 ч. 1 ст. 227 ГПК України суд повинен у кожному конкретному випадку з`ясувати: чи існує вмотивований зв`язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, з предметом доказування в конкретній іншій справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства; чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду цієї справи з вказівкою на обставини, які встановлюються судом в іншій справі.

 

 

 

 Матеріал по темі: «Зупинення провадження у господарській справі»

 

 

 

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Апеляційний перегляд ухвали про відмову у задоволенні клопотання про зупинення провадження в межах справи про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Апеляційний перегляд ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі, постановленої в межах справи про банкрутство

07 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 918/420/16 (ЄДРСРУ № 120887439) досліджував питання щодо апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі, постановленої в межах справи про банкрутство.

За приписами частини першої, другої статті 2 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України.

Застосування положень Господарського процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Таким чином, у приписах КУзПБ законодавець утвердив пріоритет норм цього спеціального закону та субсидіарне застосування у процедурах банкрутства (неплатоспроможності) загальних норм ГПК України.

Тому загальні норми ГПК України застосовуються при розгляді справ про банкрутство настільки, наскільки це узгоджується із логікою законодавчого регулювання відносин банкрутства (неплатоспроможності), зокрема ті норми ГПК України, що мають універсальний характер, тобто застосовні до вирішення однакових, переважно суто процедурних, питань руху справи у позовному провадженні, так само і у процедурі банкрутства (неплатоспроможності) за умови, що інше не встановлено КУзПБ.

Відповідно до частини першої статті 232 ГПК України судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. У випадках, передбачених цим Кодексом або Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", судовий розгляд закінчується постановленням ухвали, прийняттям постанови чи видачею судового наказу (частина п`ята статті 232 ГПК України).

Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал (частина перша статті 232 ГПК України).

(!!!) Отже, за загальним правилом господарського процесу, ознакою ухвали як судового рішення є те, що вона постановляється з питань застосування норм процесуального права у випадках, коли це прямо визначено в ГПК України і таким судовим актом спір по суті не вирішується, а забезпечується створення необхідних умов для його вирішення.

Водночас, процедура банкрутства (неплатоспроможності) є унікальним процесом, що включає в себе низку процедур і послідовних та сукупних процесуальних і позапроцесуальних дій учасників провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у разі неплатоспроможності боржника.

Ця спеціальна процедура, на відміну від позовного провадження, поєднує в собі як розгляд сукупності питань, пов`язаних із здійсненням провадження у справі про банкрутство, так і вирішення спорів, стороною в яких є боржник, що розглядаються за позовом сторони, тобто в позовному провадженні, тим судом, який відкрив провадження у справі про банкрутство.

Тож, вирішуючи питання співвідношення спеціальних і загальних норм, слід розмежовувати, що у справі про банкрутство здійснюється розгляд основного провадження в ході якої вирішуються специфічні питання, притаманні саме процедурі банкрутства, так і в її межах здійснюється розгляд справ позовного провадження за участю боржника (відокремлене позовне провадження у межах справи про банкрутство).

Наведені вище висновки викладено в постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.08.2023 у справі № 920/162/23.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.02.2020 у справі №  918/335/17 виснувала, що судові рішення у процедурі банкрутства можна поділити на дві такі групи:

1) Перша група стосується розв`язання специфічних питань, притаманних саме процедурам банкрутства, тобто непозовному провадженню: про відкриття провадження у справі про банкрутство, про припинення дії мораторію щодо майна боржника, про закриття провадження у справі про банкрутство, про затвердження плану санації, про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, про призначення (розумій також і відсторонення) керуючого санацією, ліквідатора тощо.

2) Друга група стосується виключно вирішення спорів. До неї належать судові рішення щодо розгляду спорів, у межах справи про банкрутство, стороною в яких є боржник. Такі спори розглядаються за позовом сторони, тобто в позовному провадженні.

Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.08.2023 у справі № 920/162/23 зауважила, що значення ухвал, як судових рішень першої інстанції в процедурі банкрутства, має свої відмінності, оскільки в деяких випадках вони за змістом максимально наближені до рішення (ухвали про визнання грошових вимог кредитора, розірвання мирової угоди чи визнання її недійсною та інші).

Для цілей з`ясування принципів правового регулювання постановлення та оскарження таких ухвал їх можна поділити за ознаками спеціалізації та спрямованості на два типи:

- спеціальні - ухвали, які суд постановляє виключно з питань, що вирішуються у справах про банкрутство згідно з нормами КУзПБ;

- універсальні - ухвали, які суд постановляє із загальних питань, що можуть вирішуватися як у справах про банкрутство, так і у справах позовного, інших форм провадження, та не врегульовані КУзПБ.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.

Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 рішення Конституційного Суду України від 11.12.2007 № 11-рп/2007).

Однією з конституційних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України). Забезпечення права на апеляційний перегляд справи визначено також серед основних засад (принципів) господарського судочинства (пункт 8 частини третьої статті 2 ГПК).

Відповідно до частини другої статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

У статті 255 ГПК України наведено перелік ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 255 ГПК України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції можуть подавати учасники справи відповідно до цього Кодексу та Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".                 

Пунктом 17 частини першої статті 255 ГПК України визначено, що окремо від рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції у справах про банкрутство (неплатоспроможність) у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу України з процедур банкрутства,    ухвали господарського суду, постановлені у справі про банкрутство (неплатоспроможність) за результатами розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури або процедури погашення боргів боржника можуть бути оскаржені в порядку, встановленому ГПК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною другою статті 9 КУзПБ, яка стосується саме апеляційного оскарження, визначено, що в апеляційному порядку можуть бути оскаржені постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури/процедури погашення боргів, усі ухвали місцевого господарського суду, прийняті у справі про банкрутство (неплатоспроможність), крім випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України та цим Кодексом.

Такими випадками (виключеннями) із загального правила апеляційного оскарження всіх ухвал є, зокрема, встановлені частиною другої статті 254, частиною першою статті 255 ГПК України обмеження щодо оскарження ухвал першої інстанції окремо від рішення суду, які поширюються на універсальні ухвали, постановлені у справі про банкрутство (неплатоспроможність), а також окремі застереження за текстом КУзПБ, зокрема, про те, що ухвала про прийняття до розгляду заяви про затвердження плану санації оскарженню не підлягає (частина шоста статті 5 КУзПБ), ухвала за результатами розгляду вимог кредитора не може бути оскаржена окремо від ухвали господарського суду, постановленої за результатами попереднього засідання (абзац другий частини другої статті 47 КУзПБ).

Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.08.2023 у справі № 920/162/23 дійшла висновку, що системний аналіз співвідношення пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, частини шостої статті 12, статей 254, 255 ГПК України, частини першої статті 2, частин першої, другої статті 9 КУзПБ засвідчує, що у основному провадженні у справі про банкрутство (неплатоспроможність) в апеляційному порядку можуть бути оскаржені:

а) усі спеціальні ухвали місцевого господарського суду за правилом частини другої статті 9 КУзПБ щодо яких цим Кодексом не встановлено виключення (зокрема частина шоста статті 5 КУзПБ, абзац 2 частини другої статті 47 КУзПБ);

б) ухвали, включені до переліку у частині першій статті 255 ГПК України, які суд постановляє, здійснюючи процесуальні дії та вирішуючи інші процесуальні питання, за правилами та на підставі норм ГПК України.

ВАЖЛИВО: Вирішуючи питання чи підлягає певна ухвала, постановлена у справі про банкрутство, апеляційному оскарженню суду належить почергово вирішити:

1)          у якому провадженні постановлено оскаржувану ухвалу (у провадженні у справі про банкрутство чи позовному провадженні в межах справи про банкрутство);

2)          чи оскаржувана ухвала вирішує питання, регламентовані ГПК України, або є спеціальною - постановленою відповідно до КУзПБ;

3)          чи належить ухвала до переліку ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду за приписами статей 254, 255 ГПК України чи не передбачено нормами КУзПБ виключення із загального правила апеляційного оскарження за частиною другою статті 9 КУзПБ для цього виду ухвал.

Установивши зазначене та перевіривши наявність/відсутність підстав для залишення без руху (стаття 260 ГПК України) повернення апеляційної скарги (частина п`ята статті 260 ГПК України) або відмови у відкритті апеляційного провадження (частини перша, друга    статті 261 ГПК України), апеляційний суд вирішує питання про наявність/відсутність підстав для відкриття апеляційного провадження.

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство»

 

 

 

Теги: справа про банкрутство, провадження, банкрутство, боржник, кредитор, мораторій, заборона, зміни до КУзПБ, COVID-19, банкрутство, ліквідація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Чи може бути власник/пасажир забезпеченого транспортного засобу, особою, якій завдано шкоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може бути власник забезпеченого транспортного засобу, який був його пасажиром, особою, якій завдано шкоди забезпеченим транспортним засобом?

01 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 950/2479/22, провадження № 61-11260св23 (ЄДРСРУ № 120888787) досліджував питання: «Чи може бути власник/пасажир забезпеченого транспортного засобу, особою, якій завдано шкоди?».

Страхове відшкодування - це страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку (частина шістнадцята статті 9 Закону України «Про страхування» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон) обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.

(!) Страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого (стаття 6 Закону).

Згідно з пунктом 22.1. статті 22 Закону у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи.

Шкодою, заподіяною життю та здоров`ю потерпілого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, зокрема, є шкода, пов`язана зі смертю потерпілого (стаття 23 Закону).

У пунктах 27.2., 27.3. статті 27 Закону передбачено, що страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ) здійснює відшкодування шкоди, заподіяної смертю потерпілого, на умовах, встановлених статтею 1200 ЦК України, кожній особі, яка має право на таке відшкодування, рівними частинами. Загальний розмір страхового відшкодування (регламентної виплати) утриманцям одного померлого не може бути меншим, ніж 36 мінімальних заробітних плат у місячному розмірі, встановлених законом на день настання страхового випадку.

Страховик відшкодовує моральну шкоду, заподіяну смертю фізичної особи, її чоловіку (дружині), батькам (усиновлювачам) та дітям (усиновленим), при цьому загальний розмір такого страхового відшкодування (регламентної виплати) цим особам стосовно одного померлого становить 12 мінімальних заробітних плат у місячному розмірі, встановлених законодавством на день настання страхового випадку, і виплачується рівними частинами.

Згідно з частиною першою статті 1200 ЦК України у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті. Шкода відшкодовується, зокрема, дитині - до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту - до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років).

Розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові, крім таких випадків: народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого. Розмір відшкодування може бути збільшений законом (частина четверта статті 1200 ЦК України).

У частині першій статті 1202 ЦК України передбачено, що відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами. За наявності обставин, які мають істотне значення, та із урахуванням матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоду, сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більше як за три роки.

Відшкодування шкоди, пов`язаної із смертю потерпілого, може бути виплачено у вигляді одноразової виплати. Загальний розмір усіх здійснених страхових відшкодувань (регламентних виплат) за шкоду, заподіяну життю та здоров`ю однієї особи, не може перевищувати страхову суму за таку шкоду (пункт 27.5. статті 27 Закону).

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (частина перша статті 1187 ЦК України).

У пункті 55.2. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21) зазначено, що іншою особою, якій завдано шкоди, є будь-яка третя особа. Вона може бути, зокрема, пішоходом або пасажиром транспортного засобу. Іншою, ніж та, яка завдала шкоди, особою може бути і власник транспортного засобу, який передав право керування, а сам був пасажиром.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

1.1. страхувальники - юридичні особи та дієздатні громадяни, що уклали із страховиками договори обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю, майну третіх осіб під час експлуатації наземного транспортного засобу;

1.3. потерпілі - юридичні та фізичні особи, життю, здоров`ю та/або майну яких заподіяна шкода внаслідок дорожньо-транспортної пригоди з використанням транспортного засобу;

1.4. особи, відповідальність яких застрахована, - страхувальник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом. Володіння забезпеченим транспортним засобом вважається правомірним, якщо інше не встановлено законом або рішенням суду.

ВИСНОВОК: Обміркувавши викладене, з урахуванням принципу розумності, Верховний суд  зауважує, що:

особою, яка завдала шкоди та відповідальність якої застрахована, може бути і не власник (не страхувальник, не особа, яка вчиняла договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності зі страховиком) транспортного засобу, за умови правомірного володіння такою особою забезпеченим транспортним засобом;

власник транспортного засобу (страхувальник), який правомірно передав володіння забезпеченим транспортним засобом, а сам був його пасажиром, може бути особою, якій завдано шкоди забезпеченим транспортним засобом.

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки первинної державної реєстрації транспортного засобу без сплати митних платежів»
 

 

 

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов

Відносно укладення електронного кредитного договору (не) в письмовій формі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості укладення електронного кредитного договору за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем

За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У відповідності до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Частиною 2 статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Відповідно до частини 2 статті 639 ЦК України якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших; електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.

Водночас одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти догові (пункт 12 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»).

Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Згідно з частиною шостою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

За правилом частини восьмої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного в письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає порядок підписання угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

(!!!) Укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину.

В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Згідно з статтею 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» платіжною картою є електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду карти, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Держателем такого платіжного засобу є фізична особа, яка на законних підставах використовує спеціальний платіжний засіб для ініціювання переказу коштів з відповідного рахунку в банку або здійснює інші операції із застосуванням зазначеного спеціального платіжного засобу.

Неналежним переказом для цілей цього Закону вважається рух певної суми коштів, внаслідок якого з вини ініціатора переказу, який не є платником, відбувається її списання з рахунка неналежного платника та/або зарахування на рахунок неналежного отримувача чи видача йому суми переказу в готівковій чи майновій формі. Неналежним платником є особа, з рахунка якої помилково або неправомірно переказана сума коштів, а неналежним отримувачем - особа, якій без законних підстав зарахована сума переказу на її рахунок або видана їй у готівковій формі.

Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем він вважається укладеним в письмовій формі.

З огляду на зазначені норми права Верховний Суд в своїх постановах дійшов висновку про те, що будь-який вид договору, який укладається на підставі ЦК України може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статі 205, 207 ЦК України).

Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18, від 07 жовтня 2020 року № 127/33824/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 561/77/19, від 12 січня 2021 року у справі № 524/5556/19.

За правилом частини 8 статті 11 Закону у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Положеннями ст.12 Закону визначено, що якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

ВИСНОВОК: Зважаючи на викладене вбачається, що електронна форма кредитного договору укладеного за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем прирівнюється до письмової форми, але з певними особливостями щодо укладення таких договорів.

 

 

 

Матеріал по темі: «Е-комерція або електронна комерція: позиція Верховного суду»

 

 

 

 

 

Теги: екомерція, електрона комерція, електронний договір, цифровий підпис, одноразовий ідентифікатор, оферта, електрона пошта, письмова форма, договір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов