Судовий збір (не) сплачується за всі без винятку ухвали адміністративного суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення від сплати судового збору за подання скарги на ухвали щодо порядку виконання судового рішення на всіх стадіях судового розгляду

02 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/10159/18-а, адміністративне провадження № К/9901/47466/21 (ЄДРСРУ № 105533201) досліджував питання щодо стягнення судового збору за подання заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення на всіх стадіях судового розгляду такої заяви.

Частинами 1 та 8 статті 378 КАС України передбачено, що за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

Ухвалу суду за результатами розгляду питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути оскаржено в порядку, встановленому цим Кодексом. У необхідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезнаходженням боржника або державному виконавцю.

Підпунктом 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України № 3674-VI визначено ставку судового збору з апеляційної і касаційної скарг на ухвалу адміністративного суду у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Зазначене положення стосується подання апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали адміністративного суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено Законом № 3674-VI справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

Така правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 травня 2018 року справі № 915/955/15.

(!!!) Отже, на підставі підпункту 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI за подання до адміністративного суду апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду ставка судового збору становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Приписами статей 3 та 5 Закону № 3674-VI визначені пільги для сплати судового збору, а також визначені об`єкти за які не справляється сплата судового збору. Разом з тим, даними нормами не передбачено звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, якою відмовлено в задоволенні заяви про заміну боржника та зміну способу та порядку виконання рішення. Даним нормативним актом передбачені підстави для звільнення осіб від сплати судового збору, а також підстави для відстрочення або розстрочення його сплати.

Аналогічних висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 14.06.2022 у справі № 280/4372/18 (ЄДРСРУ № 104778782)

Підсумовуючи викладене вбачається, що незалежно від того, яку заяву, скаргу чи питання було вирішено судом першої інстанції (заяву в порядку контролю за виконанням рішення, про призначення експертизи, закриття провадження, залишення позову без розгляду, заміни сторони, чи інші заяви, за подання яких судовий збір не справляється), ухвала за результатами розгляду цієї заяви, скарги чи питання оскаржується шляхом подання апеляційної (касаційної) скарги зі сплатою судового збору у загальному порядку, за відсутності в особи відповідних пільг.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 915/955/15, постанові Верховного Суду від 17.02.2021 у справі № 320/5719/19, ухвалі Верховного Суду від 10.08.2021 у справі № 554/6586/16-а.

ВИСНОВОК: Судовий збір підлягає сплаті за подання апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали адміністративного суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено Законом України "Про судовий збір" справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

Таким чином, п. 3 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" застосовується при поданні до суду відповідної заяви, тоді як за подання апеляційної скарги на ухвалу за результатами розгляду цієї заяви застосуванню підлягає п. 5 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір".

 

P.s. Однак є ї протилежне рішення Верховного суду від 05 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №520/9769/19, адміністративне провадження № К/9901/47675/21 (ЄДРСРУ № 104191425) у якому зроблено наступний висновок: «Відтак, за відсутності законодавчо встановлених ставок судового збору за  звернення до суду із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що на позивача не поширюється обов`язок сплати судового збору за звернення до суду з такою заявою, а тому, відповідно, і з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції, прийнятої за результатами її розгляду», а отже аналогічна справа підлягає перегляду Великою Палатою Верховного Суду.

 

Матеріал по темі: «Судовий збір за встановлення контролю за виконанням судового рішення»

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

Виселення співмешканців з квартири без надання іншого житла

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виселення співмешканців без надання іншого житлового приміщення з підстав систематичного нищення та псування житла власника або порушення правил співжиття

01 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 340/138/19, провадження № 61-16481св21 (ЄДРСРУ № 105505196) досліджував питання щодо виселення співмешканців без надання іншого житлового приміщення з підстав систематичного нищення та псування житла власника або порушення правил співжиття.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Норма ст. 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 502/922/18).

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).

У постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі № 569/1478/18 міститься висновок про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, як постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Відповідно до статті 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Виходячи з аналізу змісту наведеної норми стаття 116 вказує на такі підстави виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення:

а) систематичне руйнування чи псування жилого приміщення;

б) використання його не за призначенням;

в) систематичне порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.

Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне руйнування чи псування жилого приміщення (порушення правил співжиття), а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 679/1657/18 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що зі змісту ст. 116 ЖК Української РСР не випливає, що особа обов`язково повинна бути притягнута до адміністративної відповідальності. Cистематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними. 

Втім, у постанові від 27 жовтня 2021 року по справі № 128/2294/17 (ЄДРСРУ № 101179723) Верховний Суд дійшов висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Судова практика ЄСПЛ розглядає принцип "пропорційності" як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.

Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

ВИСНОВОК: Отже, для реалізації статті 116 ЖК УРСР в суді потрібно довести належними доказами факт систематичного руйнування чи псування жилого приміщення (порушення правил співжиття) відповідачем нерухомого майна + докази що заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними,  оскільки виселення з житла є  втручанням в приватну сферу особи, порушенням права на повагу до житла.

 

Матеріал по темі: «Примусове виселення з квартири у зв’язку із втратою право власності або найму»

 

 

Теги: виселення з квартири,  систематичне руйнування, порушення правил співжиття, заходи впливу, 116 ЖК, виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

«Гонорар успіху», як форма оплати винагороди адвокату

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: «Чи є гонорар, у тому числі гонорар успіху, ціною договору про надання правничої допомоги?»

28 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №903/781/21 (ЄДРСРУ № 105493740) досліджував питання щодо умов стягнення гонорару успіху за надані адвокатські послуги.

Слід відмітити, що висновки Верховного Суду щодо законності «гонорару успіху», викладені у постановах:

- від 12 травня 2020 року у справі №  904/4507/18 (щодо законності «гонорару успіху», застосування статей 627, 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність"),

- від 25 листопада 2020 року у справі № 754/3571/16-ц (щодо законності «гонорару успіху», застосування статей 627, 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність"),

- від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (щодо презумпції правомірності правочину, застосування статті 204 Цивільного кодексу України),

- від 04 листопада 2020 року у справі № 463/4901/16-ц (щодо законності «гонорару успіху», застосування статей 627, 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність").

Разом з тим, 25 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/868/21 (ЄДРСРУ № 105435894) досліджуючи вищевказане питання вказав.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону про адвокатуру договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права (ч.3 ст.27 Закону про адвокатуру).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг та на нього поширює своє регулювання гл.63 ЦК (постанови Верховного Суду від 03.02.2022 у справі №910/17183/20, від 21.06.2022 у справі №904/2925/18, від 30.06.2022 у справі №915/517/21 тощо).

Стаття 903 ЦК передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Вимоги щодо оплати послуг за договором про надання правової допомоги передбачені, зокрема, ст.30 Закону про адвокатуру, у ч.1 якої зазначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги (ч.2 ст.30 Закону про адвокатуру).

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ч.3 ст.30 зазначеного Закону).

Аналогічні положення містяться і у ст.28 Правил адвокатської етики, затверджених звітно-виборним з`їздом адвокатів України 2017 року 09.06.2017 (далі - Правила адвокатської етики).

Відповідно до ч.3 ст.28 Правил адвокатської етики розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та / або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. У разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання), розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Не погодження клієнтом та / або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката (ч.4 ст.28 Правил адвокатської етики).

Адвокат, який надає безоплатну правову допомогу, отримує винагороду виключно за рахунок держави у порядку та розмірах, встановлених законодавством (ч.6 ст.28 Правил адвокатської етики).

(!!!) З наведеного вбачається, що договір про надання правової допомоги, як і будь-який договір про надання послуг, може бути оплатним або безоплатним.

Верховний Суд погоджується що передбачена між сторонами у справі договору винагорода є додатковою винагородою адвоката, платою за досягнутий адвокатом результат, та є за своєю суттю так званим «гонораром успіху», нарахування та сплата якого залежать від настання певної події.

Чинне законодавство хоча і не містить визначення такого виду гонорару, як гонорар успіху, проте Верховний Суд враховує те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 фактично дійшла висновку про можливість існування «гонорару успіху» як форми оплати винагороди адвокату, визнала законність визначення між адвокатом та клієнтом у договорі про надання правової допомоги такого виду винагороди як «гонорар успіху», що відповідає принципу свободи договору та численній практиці Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

Разом з цим Верховний Суд вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій, що передбачена сторонами договору додаткова винагорода не є ціною договору з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За змістом частин першої та четвертої статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорів встановлюється за домовленістю сторін.

Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Відповідно до частин першої та другої статті 189 Господарського кодексу України ціна в цьому Кодексі є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування.

Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що важливою умовою відплатних договорів є ціна, яка є істотною умовою відплатного договору.

У випадку, коли ціна є істотною умовою договору, вона має бути обов`язково встановлена ним. Проте невизначеність ціни у відплатному договору не звільняє покупця (замовника) від обов`язку оплатити прийнятий ним товар (роботи, послуги).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та статті 28 Правил адвокатської етики гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

ВАЖЛИВО: Отже ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару.

Відповідно до тлумачного словника української мови слово «винагорода» вживається у такому значенні: те, що є платою за працю, нагородою за які-небудь заслуги. Слово «гонорар» є синонімом слова «винагорода». (Словник української мови: в 11 тт./ АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. - К.: Наукова думка, 1970 - 1980. - Т.1. - с. 438; Словарь української мови: в 4-х тт./За ред. Б. Грінченка. - К., 1907 - 1909. - Т.1. - с. 172).

При цьому Верховний Суд зазначає про те, що Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та Правила адвокатської етики надають визначення поняття «гонорар» без поділу цього поняття на види. Зокрема норми зазначених закону та Правил не передбачають такі різновиди винагороди (гонорару) як основний, додатковий чи «гонорар успіху», що свідчить про те, що поняття «гонорар», яке міститься у зазначених нормативно-правових актах, є загальним, під яким розуміється як основна, так і додаткова винагороди. 

З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що погоджений сторонами у договорі про надання правової допомоги розмір гонорару загалом (як основний так і додатковий) є за своєю суттю погодженою сторонами ціною договору в розумінні статей 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 189 Господарського кодексу України, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства гонорар безвідносно до його виду (основний, додатковий (гонорар успіху)) є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту, тобто є платою за виконану роботу / надані послуги.

Верховний Суд зазначає про те, що «гонорар успіху», погоджений сторонами у договорі під відкладальною умовою (у разі досягнення результату: зменшення судом заявленої до стягнення з Клієнта у межах справи суми заборгованості та набрання судовим рішенням у зазначеній справі законної сили), є складовою частиною гонорару адвоката. Зазначене узгоджується і з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті 5.46. постанови від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, відповідно до якого відповідна сума, обумовлена сторонами до сплати у твердому розмірі під відкладальною умовою (прим.: гонорар успіху), є складовою частиною гонорару адвоката.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже статті 204 Цивільного кодексу України закріплює презумпцію правомірності правочину, яка означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18).

Відповідно до вимог чинного законодавства адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

При цьому Верховний Суд зазначає про те, що визначення сторонами у договорі про надання правової допомоги порядку обчислення гонорару у відсотковому відношенні до певної грошової суми (у даному випадку - від розміру суми, на яку судом у справі буде зменшена заявлена до стягнення з відповідача сума заборгованості, тобто від розміру досягнутого адвокатом результату наданих послуг у справі з майновими вимогам) відповідає такій формі обчислення гонорару як фіксований розмір. При такому порядку обчислення гонорару фактична кількість витраченого адвокатом часу на надання послуг клієнту не має значення, а у підсумку визначається саме чітка фіксована грошова сума.

ВИСНОВОК: Обставина того, що обчислення гонорару успіху пов`язане з настанням певної події  є обґрунтованою та логічною в силу самої суті гонорару успіху, можливість обчислення якого залежить виключно від певних подій - досягнутих адвокатом та обумовлених в договорі результатів при наданні послуг правової допомоги.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що визначений у договорі «гонорар успіху» за формою його обчислення не є фіксованим розміром та не відповідає вимогам чинного законодавства.

 

Матеріал по темі: «Визначення форми гонорару адвоката у твердій (фіксованій) сумі»

 

 

 

Ветерани ВСУ мають право на отримання житла навіть після звільнення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнені військовослужбовці з вислугою понад 20 років мають право залишатися на квартирному обліку та право на отримання житла

 

24 вересня 2021 року Верховний суд у справі № 748/303/20 (ЄДРСРУ № 99890206) досліджував питання щодо права звільненого військовослужбовця з вислугою понад 20 років залишитися на квартирному обліку.

Щодо юрисдикційної підсудності спору

Окрім цього, слід враховувати, що позови діючих та колишніх військовослужбовців стосовно забезпечення житлових прав, у тому числі, оскарження рішень житлово-побутових комісій військових частин, установ та організацій, підлягають розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

Так, у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (провадження № 14-62цс20) Велика Палата Верховного Суду з метою забезпечення єдності судової практики щодо визначення юрисдикції суду з розгляду спорів про забезпечення житлових прав діючих та колишніх військовослужбовців відступила від висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 806/104/16, вказавши, що спори про оскарження відмови у забезпеченні жилим приміщенням або у призначенні грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення належать до юрисдикції адміністративних судів, оскільки стосуються проходження публічної (військової) служби, у зв`язку з якою держава передбачила відповідні соціальні гарантії (пільги), а також призначення та надання таких гарантій (пільг).

Оскільки у справі, що переглядається, спір стосується проходження публічної (військової) служби, у зв`язку з якою держава передбачила відповідні соціальні гарантії (пільги), а саме забезпечення військовослужбовців жилими приміщеннями, а відповідачі у цих правовідносинах виконують публічно-владні управлінські функції, спір, що виникли між сторонами, є адміністративно-правовими, а тому така справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Схожі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 308/1213/18, від 24 листопада 2021 року у справі № 461/5225/19, від 27 жовтня 2021 року у справі № 266/3935/20, від 11 жовтня 2021 року у справі № 750/6370/19, від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21.

Більше того, 08 червня 2022 року Велика Палата Верховного Суду  у справі № 362/643/21 прийшла до висновку, що для забезпечення єдності судової практики щодо визначення юрисдикції суду з розгляду спорів з приводу проходження військової служби (зокрема щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності, пов`язаних із реалізацією внаслідок проходження публічної (військової) служби соціальних гарантій забезпечення жилими приміщеннями), Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо розгляду таких спорів за правилами цивільного судочинства, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року у справі № 752/5881/15-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 488/1176/14-а, від 20 вересня 2018 року у справі № 815/2551/15, від 23 січня 2019 року у справі № 806/5217/15, від 13 лютого 2019 року у справі № 826/19681/16, від 24 квітня 2019 року у справі № 494/1234/17, від 4 вересня 2019 року у справі № 826/17556/16, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 127/15109/18 і від 24 вересня 2021 року у справі № 748/303/20, а також у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2139цс15 і від 2 березня 2016 року у справі № 6-14цс16.

Велика Палата зробила висновок, що спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, пов`язаних із реалізацією соціальних гарантій забезпечення військовослужбовців і членів їх сімей жилими приміщеннями, належать до юрисдикції адміністративних судів, оскільки стосуються проходження позивачами військової служби як різновиду служби публічної.

 

Щодо права залишатися на обліку після звільнення

Відповідно до абзацу 4 частини першої статті 12 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їхніх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їхнім бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла. На виконання приписів статті 12 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» постановою КМУ від 03.08.2006 № 1081 затверджено Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями.

Згідно з пунктом 3 Порядку військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їхніх сімей надається житло для постійного проживання. Забезпечення військовослужбовців та членів їхніх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного із числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла.

Порядок передбачає також і випадки, коли військовослужбовці знімаються з обліку, а саме в разі: 1) поліпшення житлових умов, унаслідок чого відпала потреба в наданні житла; 2) засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження; 3) звільнення з військової служби за службовою невідповідністю у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем; 4) подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; 5) в інших випадках, передбачених законодавством (пункт 30 Порядку).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2021 року в справі № 638/1341/20 (провадження № 61-4777св21) зазначено, що «пунктом 30 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями (в редакції, чинній на момент зняття позивача з обліку) передбачено, що військовослужбовці знімаються з обліку у разі: поліпшення житлових умов, внаслідок чого відпала потреба в наданні житла; засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження; звільнення з військової служби за службовою невідповідністю, у зв`язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем; подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; в інших випадках, передбачених законодавством. Аналіз зазначених норм закону дає підстави зробити висновок про те, що військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та члени їх сімей мають право на отримання житла, а отже, і на залишення на обліку до отримання ними житла, в тому числі і у разі звільнення в запас чи відставку, крім випадків, передбачених пунктом 30 Порядку. […] Крім того, відповідно до абзацу 1 пункту 2.16 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року № 737 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 січня 2012 року за № 24/20337 (діючої на момент звільнення позивача з військової служби), військовослужбовці, які перебувають на обліку, під час звільнення з військової служби в запас або відставку за віком, станом здоров`я, а також у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, за неможливості використання на військовій службі, а також після закінчення строку контракту при досягненні 20 років вислуги на військовій службі в календарному обчисленні, залишаються (за їх бажанням) на обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду за останнім місцем проходження служби, а в разі розформування військової частини - у військовому комісаріаті і КЕВ (КЕЧ) району, на території обслуговування яких знаходилася розформована військова частина, та користуються правом позачергового одержання житла. Згідно з пунктом 2.18 цієї ж Інструкції військовослужбовці та особи, звільнені з військової служби, знімаються з обліку за місцем служби (за місцем звільнення з військової служби) у разі: поліпшення житлових умов, унаслідок чого зникла потреба в наданні житла; переміщення військовослужбовця до нового місця служби в інший населений пункт; звільнення з військової служби за підставами, які не зазначені в абзаці 1 пункту 2.16 цього розділу; подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; звільнення в запас або відставку до досягнення 20 років вислуги на військовій службі особами, які зараховані на облік після 01 січня 2005 року (крім випадків, вказаних у пункті 2.17 цього розділу); обрання для місця проживання іншого населеного пункту особами, які звільнені у запас або у відставку; в інших випадках, передбачених законодавством. Отже, наведені норми цієї Інструкції також передбачають підстави для залишення позивача на обліку громадян, потребуючих поліпшення житлових умов, з огляду на його звільнення у запас у зв`язку з закінченням строку дії контракту та наявністю у нього більше 20 років календарної вислуги».

ВИСНОВОК: Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та члени їх сімей мають право на отримання житла, а, отже, і на залишення на обліку до отримання ними житла, в тому числі, і у разі звільнення в запас чи відставку, крім випадків, передбачених пунктом 30 Порядку.

Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 17 березня 2020 року у справі № 487/5835/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 638/5769/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 683/2197/18 та від 19 травня 2020 року у справі №683/2198/18, від 23 жовтня 2021 року у справі №295/11871/19, від 13 грудня 2021 року у справі №359/9212/19.

 

Матеріал по темі: «Викуп та будівництво житла для внутрішньо переміщених осіб»