Представництво прокурором інтересів державних підприємств

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: представництво прокурором інтересів державних підприємств, а не Держави

12 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 359/9596/15, провадження № 61-2689св20 (ЄДРСРУ № 102561473) досліджував питання щодо представництво прокурором інтересів державних підприємств.

Верховний суд вказує, що прокурор наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді лише двох суб`єктів права - громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) та держави, і не наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді інших суб`єктів права.

За висновками Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18, пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження № 12-245гс18, пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 26), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункт 8.5) та інші).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19, пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс 19, пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність в органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункти 8.10, 8.12).

При цьому міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21)).

Отже, незалежно від того, хто саме звернувся до суду - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор.

На відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин. Конституцією України та законом не передбачена можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб. Зокрема, до повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств. При цьому інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19, пункт 62)). Тому інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 71)).

Відповідно до статті 170 ЦК України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні підприємства.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), в якій Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства (пункт 8.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21))

ВИСНОВОК: Позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ у частині таких вимог.

 

Матеріал по темі: «Прокурор, як альтернативний суб’єкт звернення до суду»

Теги: представництво інтересів держави прокурором, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Порушення правил об`єднання позовних вимог при оскарженні постанови поліції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки порушення правил об`єднання позовних вимог при оскарженні постанови поліції про накладення адміністративного стягнення

29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 752/20709/21, провадження № К/9901/40250/21 (ЄДРСРУ № 102362207) досліджував питання щодо наслідків порушення правил об`єднання позовних вимог при оскарженні постанови поліції про накладення адміністративного стягнення.

Суть спору: Предметом позову у цій справі є постанова ВДВС про відкриття виконавчого провадження, яка винесена на підставі постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі (поліція направила постанову про адмін. правопорушення до ВДВС на примусове виконання)

Право позивача заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов`язані між собою, передбачено також частиною першою статті 21 КАС України.

Зі змісту процесуальних норм КАС України вбачається, що об`єднання в одній позовній заяві декількох вимог допускається за умови пов`язаності їх між собою підставами виникнення або поданими доказами, а також основних і похідних вимог.

Під підставами позову, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги. Обставинами можуть бути лише юридичні факти матеріально-правового характеру, тобто такі факти, які тягнуть певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти матеріально-правового характеру, які визначені як підстави позову, свідчать про те, що існують правовідносини і що внаслідок певних дій ці відносини стали спірними.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 640/27758/20 (ЄДРСРУ № 97735812).

Предметом позову у цій справі є постанова ВДВС про відкриття виконавчого провадження, яка винесена на підставі постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі

Слід зазначити, що у випадку пред`явлення позивачем в одній позовній заяві кількох вимог, що становлять предмет адміністративного позову, вказані вимоги мають виникати з однакових юридичних фактів, тобто мати єдині підстави позову, оскільки в протилежному випадку виникають різні адміністративні позови, які підлягають розгляду в окремих самостійних провадженнях.

В свою чергу, похідна позовна вимога - вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги) (пункт 23 частини першої статті 4 КАС України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 та частиною першою статті 286 КАС України позовні вимоги щодо рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності підсудні місцевими загальними судами як адміністративними судами.

Наведене свідчить, що позовна вимога про визнання протиправними дій працівників Департаменту патрульної поліції підсудна місцевому суду.

Натомість оскарження постанови державного виконавця, що стосується примусового виконання виконавчого документа, а саме: постанови органу (посадової особи), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом (п. 6 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження»), виключає віднесення справи в цій частині до юрисдикції місцевого загального суду, як адміністративного, з посиланням на пункт 4 та пункт 1 частини першої статті 20 КАС України, та за приписами частини другої статті 20 КАС України.

Отже, тому позовна вимога про скасування постанови державного виконавця підлягає розгляду Окружним адміністративним судом, як адміністративним судом.

(!!!) Верховний суд вказує, що позовні вимоги до посадових осіб Департаменту патрульної поліції та до ВДВС не пов`язані між собою, ані підставами виникнення, ані поданими доказами, оскільки, врегульовані різними нормативно-правовими актами (Кодексом України про адміністративні правопорушення та Законом України «Про виконавче провадження») і не є основними та похідними вимогами в розумінні положень пункту 23 частини першої статті 4 КАС України, оскільки задоволення позовних вимог, заявлених до посадових осіб Департаменту патрульної поліції не залежить від задоволення позовних вимог, заявлених до ВДВС.

За частиною шостою статті 172 КАС України суд вправі за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог у самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання адміністративного судочинства.

Отже, визначальною умовою для роз`єднання позовних вимог є та обставина, що таке роз`єднання сприятиме виконанню завдання адміністративного судочинства.

Зазначений припис спрямований на те, щоб суб`єкт правовідносин міг з дотриманням принципів адміністративного судочинства і конкретних обставин скористатися правом на судовий захист.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що суд вправі з власної ініціативи до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог у самостійне провадження для забезпечення виконання завдань адміністративного судочинства, тобто, зокрема, для своєчасного вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Проте таке роз`єднання можливе лише у тому випадку, якщо кожна з виділених вимог може бути предметом розгляду у тому суді, який роз`єднав позовні вимоги.

Указаному кореспондує припис абзацу другого частини шостої статті 172 КАС України, згідно з яким розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог.

Аналогічне тлумачення частини шостої статті 172 КАС України міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року у справі № 9901/285/21.

(!!!) Велика Палата Верховного Суду також констатувала, що згідно з принципом правової визначеності позивач має знати наслідки об`єднання ним кількох позовних вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам.

Разом з цим з аналізу вказаної правової норми висновується, що суд вправі роз`єднати позовні вимоги до початку розгляду справи по суті, що свідчить про можливість вирішення питання щодо роз`єднання позовних вимог після відкриття провадження у справі.

Водночас в силу частини третьої статті 21 КАС України якщо справа щодо однієї з вимог підсудна окружному адміністративному суду, а щодо іншої вимоги (вимог) - місцевому загальному суду як адміністративному суду, таку справу розглядає окружний адміністративний суд.

Отже, позивач, звернувшись до місцевого загального суду як адміністративного суду, з позовними вимогами, одна з яких підсудна окружному адміністративному суду, порушив правила підсудності.

За такого правового врегулювання, у випадку, що склався, позивач об`єднав у позовній заяві вимоги, одна з яких підсудна окружному адміністративному суду, що свідчить про відсутність підстав для відкриття місцевим загальним судом як адміністративним судом провадження у цій справі, та, як наслідок вирішення питання щодо роз`єднання позовних вимог.

ВИСНОВОК:

1.  Позовна вимога про визнання протиправними дій працівників Департаменту патрульної поліції підсудна місцевому суду;

2.  Позовна вимога про скасування постанови державного виконавця (за постановою поліції) підлягає розгляду Окружним адміністративним судом, як адміністративним судом;

3. Якщо справа щодо однієї з вимог підсудна окружному адміністративному суду, а щодо іншої вимоги (вимог) - місцевому загальному суду як адміністративному суду, таку справу розглядає окружний адміністративний суд, отже у випадку оскарження дій поліції (наприклад, щодо передачі постанови поліції про адмін. правопорушення до ВДВС на примусове виконання та постанови ВДВС про відкриття виконавчого провадження) – слід звертатися не до місцевого суду (наслідок - повернення заяви), а до окружного адміністративного суду, який вправі роз`єднати позовні вимоги до початку розгляду справи по суті.

P.s. Позиція автора зводиться до подачі двох окремих позовів в різні суди з метою зупинення провадження ВДВС до моменту розгляду адмін. справи у місцевому суді по суті.

 

Матеріал по темі: «Електроні докази отримані за допомогою радару TruCam LT1 20/20»

 

Підсудність оскаржень рішень адміністративної колегії Антимонопольного комітету України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Предметна юрисдикційна підсудність оскарження рішення постійно діючої адміністративної колегії Антимонопольного комітету

29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/14901/21, провадження № К/9901/40202/21 (ЄДРСРУ № 102362204) досліджував питання щодо предметної юрисдикційної підсудності оскарження рішення постійно діючої адміністративної колегії Антимонопольного комітету.

У відповідності до статті 14 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" до повноважень постійно діючої адміністративної колегії Антимонопольного комітету належить, зокрема: розгляд заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, про надання дозволу, надання попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації, проводити розслідування або дослідження за цими заявами і справами; прийняття передбачених законодавством про захист економічної конкуренції розпоряджень та рішень, надання висновків щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції, попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації; при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб`єктів господарювання, об`єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом; надання обов`язкових для розгляду рекомендацій органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю, суб`єктам господарювання, об`єднанням щодо припинення дій або бездіяльності, які містять ознаки порушень законодавства про захист економічної конкуренції, та усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють; розгляд справ про адміністративні правопорушення, винесення постанов, а також перевірка законності та обґрунтованості постанов, винесених адміністративними колегіями територіальних відділень Антимонопольного комітету України, в цих справах.

За змістом частини першої статтею 18 Закону № 922-VIII Антимонопольний комітет України як орган оскарження з метою неупередженого та ефективного захисту прав та законних інтересів осіб, пов`язаних з участю у процедурах закупівлі, утворює постійно діючу адміністративну колегію (колегії) з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель. Рішення постійно діючої адміністративної колегії (колегій) ухвалюються від імені Антимонопольного комітету України.

Частиною  двадцять третьою статті 18 Закону № 922-VIII передбачено, що рішення органу оскарження може бути оскаржене суб`єктом оскарження, замовником до окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, протягом 30 днів з дня його оприлюднення в електронній системі закупівель.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 918/843/17, орган виконавчої влади або місцевого самоврядування у відносинах щодо організації та порядку проведення торгів (тендеру) діє як суб`єкт владних повноважень і спори щодо оскарження рішень чи бездіяльності цих органів до виникнення договірних правовідносин між організатором та переможцем цього тендеру відносяться до юрисдикції адміністративних судів. Проте після укладення договору між організатором конкурсу та його переможцем спір щодо правомірності рішення тендерного комітету підлягає розгляду в порядку цивільного (господарського) судочинства, оскільки фактично зачіпає майнові інтереси переможця торгів.

В той же час, слід зауважити, що у справі № 918/843/17 позивач був учасником закупівлі, а відповідач - замовником. Тобто, висновок Великої Палати Верховного Суду стосувався спорів між суб`єктами господарювання та організаторами торгів (замовниками), предметом яких є рішення, дії чи бездіяльність саме організатора процедури закупівлі (замовника).

Разом з тим, предметом оскарження в даній справі є рішення Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель, а не рішення організатора процедури закупівлі.

Таким чином, спір у цій справі виник між суб`єктом господарювання та суб`єктом владних повноважень, який спрямований саме на захист публічно-правових відносин.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 826/3932/17 та від 26 квітня 2021 року у справі № 640/14645/19.

Отже, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 918/843/17 в межах спірних правовідносин не є релевантними.

Крім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 02 грудня 2019 року у справі № 910/8183/19 справи у спорах щодо оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України, які прийняті за наслідками розгляду скарг учасників торгів, поданих в процедурах публічних закупівель, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Так, згідно з висновком Верховного Суду у справі № 910/8183/19 норми пункту 1 статті 7 ГПК України та статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" передбачають вирішення спору щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України та його органів господарськими судами, проте лише у разі, якщо такий спір виникає із правовідносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності та захистом від недобросовісної конкуренції.

Отже, спори щодо оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України, які прийняті за наслідками розгляду скарг учасників торгів, поданих у процедурах публічних закупівель, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, чи укладено між замовником та учасником договір за наслідками цієї процедури.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.04.2021 у справі №640/14645/19, від 08.07.2021 у справі №640/19940/20, від 31.05.2021 у справі №640/17124/20, від 14.04.2021 у справі №640/11846/20, від 31.03.2021 у справі №640/18475/20.

ВИСНОВОК: Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що спори, які стосуються оскарження рішень постійно діючої адміністративної колегії Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічна правова позиція викладена зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 160/2452/19 та  підтримана Верховним Судом 13 січня 2021 року у справі № 826/18856/16, від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/21336/19 та ін.

Матеріал по темі: «Підсудність оскарження рішень Антимонопольного комітету України»

Теги: АМКУ, Антимонопольний комітет України, скасування рішення АМК, юрисдикційна підсудність, вимога в законі на підсудність, незважаючи на субєктивний склад учасників, судова практика, Адвокат Морозов

Вилучення первинних документів, як підстава для відкладення податкової перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вилучення первинних документів правоохоронними органами у платника податків без ухвали слідчого судді, як підстава для відкладення податкової перевірки

29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/6234/20, адміністративне провадження № К/9901/36910/21 (ЄДРСРУ № 102362093) досліджував питання щодо вилучення первинних документів правоохоронними органами у платника податків без ухвали слідчого судді, як підстава для відкладення податкової перевірки.

Суть справи: Податкова стверджує, що положення пункту 85.9 статті 85 ПК України щодо перенесення термінів проведення перевірки стосується того випадку, коли вилучення документів відбувалось на підставі ухвали слідчого судді. Оскільки у межах цієї справи Платник податків надав оригінали документів на письмовий запит правоохоронного органу, звертатись до останньої із запитом щодо надання документів у фіскального органу не було підстав.

Відповідно до пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

За змістом підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об`єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

Відповідно до пункту 78.4 статті 78 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом. Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено у порядку, визначеному    статтею 42    цього Кодексу, копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки.

За змістом пункту 44.1 статті 44 ПК України  для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Відповідно до пункту 85.9 статті 85 ПК України у разі коли до початку або під час проведення перевірки оригінали первинних документів, облікових та інших регістрів, фінансової та статистичної звітності, інших документів з питань обчислення і сплати податків та зборів, а також виконання вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, були вилучені правоохоронними та іншими органами, зазначені органи зобов`язані надати для проведення перевірки контролюючому органу копії зазначених документів або забезпечити доступ до перевірки таких документів.

Такі копії, засвідчені печаткою та підписами посадових (службових) осіб правоохоронних та інших органів, якими було здійснено вилучення оригіналів документів, або яким було забезпечено доступ до перевірки вилучених документів, повинні бути надані протягом трьох робочих днів з дня отримання письмового запиту контролюючого органу.

У разі якщо документи, зазначені в абзаці першому цього пункту, було вилучено правоохоронними та іншими органами, терміни проведення такої перевірки, у тому числі розпочатої, переносяться до дати отримання вказаних копій документів або забезпечення доступу до них.

Верховний Суд неодноразово здійснював аналіз наведених норм, та за результатами аналізу, зокрема, у постановах від  19 березня 2021 року у справі  №П/811/936/17, від  10 квітня 2020 у справі  №804/129/18, від 6 серпня 2019 року у справі №2340/4818/18 сформовано такі правові висновки:

«… підтвердження платником податків первинними документами задекларованих показників податкового обліку під час проведення перевірки є обов`язковою умовою для визнання контролюючим органом таких показників як фактичних. Обов`язок платника податків зберігати первинні документи й надавати їх під час перевірки контролюючому органу кореспондує з обов`язком контролюючого органу здійснювати перевірку на підставі, перш за все, таких документів. Не надання платником податків відповідних документів прирівнюється нормами пункту 44.6 статті 44 ПК до їх відсутності. Винятком є випадки виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними чи іншими компетентними органами. Якщо до початку або під час проведення перевірки оригінали первинних документів, облікових та інших регістрів, фінансової та статистичної звітності, інших документів з питань обчислення і сплати податків та зборів вилучені правоохоронними та іншими органами, зазначені органи зобов`язані надати контролюючому органу для проведення перевірки їх копії або забезпечити доступ до них. У такому випадку, в разі необхідності, терміни проведення перевірки, незалежно від того, чи вона розпочалася, переносяться до дати отримання копій витребуваних документів або забезпечення доступу до них.

Підтверджене належним чином вилучення первинних документів правоохоронними органами у платника податків не прирівнюється до відсутності документів як підстави для того, щоб перевірка була проведена, виходячи тільки з податкової інформації, яка є в розпорядженні контролюючого органу.

Висновок про реальність господарських операцій для цілей податкового обліку здійснюється на підставі аналізу даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності цих даних у первинних документах об`єктивним обставинам вчинення господарської операції.».

Згідно з підпунктом 1.1 статті 1 ПК України, він регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Положення ПК України не містять визначення поняття "вилучення первинних або інших документів", як і не містить застереження про те, що це поняття вживається в значенні, наведеному в інших законодавчих актах.

Відтак, за змістом наведених норм, відсутність у платника на час проведення перевірки відповідних документів в силу їх передачі на запит правоохоронного органу створює об`єктивну неможливість їх надання до перевірки.

З цього приводу слід наголосити, що 26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/2646/19, адміністративне провадження № К/9901/32570/19, К/9901/5320/20 (ЄДРСРУ № 93170605) зробив висновок, що у разі вилучення правоохоронними органами первинних документів у платника податків, термін проведення податкової перевірки переноситься до моменту їх отримання (отримання засвідчених копій), а новий наказ на  проведення податкової перевірки не видається.

Разом з цим, контролюючий орган не може приймати рішення до моменту отримання вилучених первинно – бухгалтерських документів.

Аналогічна правова позиція викладена 25 вересня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №826/16045/18, адміністративне провадження №К/9901/19079/19 (ЄДРСРУ № 84494323).

ВИСНОВОК: Вилучення первинних документів правоохоронними органами у платника податків не прирівнюється до відсутності документів як підстави для того, щоб перевірка була проведена, виходячи тільки з податкової інформації, яка є в розпорядженні контролюючого органу.

 

Матеріал по темі: «Проведення податкової перевірки у разі вилучення «первічки» правоохоронцями»

 

Теги: податкова перевірка, вилучення бухгалтерських документів, вилучення правоохоронцями, первинних бухгалтерських документів, наказ на податкову перевірку, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Строк звернення до суду при відмові в реєстрації податкової накладної в ЄРПН

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН

29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.005956, адміністративне провадження № К/9901/13401/20  (ЄДРСРУ № 102362192) досліджував питання щодо застосування строку звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН та зобов`язання її зареєструвати, у разі, коли платником податків не проводилася процедура адміністративного оскарження таких рішень як досудового порядку вирішення спору.

Обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011). Такі обмеження направленні на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.

Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду з відповідним позовом.

Верховний Суд звертає увагу на те, що різниця природи рішень контролюючого органу (щодо нарахування грошових зобов`язань або інші рішення) об`єктивно здатна впливати та зумовлювати різницю у підходах щодо встановлення строків звернення до суду про їхнє оскарження.

Встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень у адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень.

Загальні норми процедури судового оскарження в рамках розгляду публічно-правових спорів регулюються КАС України.

Частиною першою статті 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно із абзацом першим частини другої статті 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, зазначена норма встановлює загальний строк звернення до адміністративного суду у публічно-правових спорах. Водночас, вона передбачає можливість встановлення строків звернення до адміністративного суду іншими законами.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який встановлює окремі правила та положення для регулювання відносин оподаткування та захисту прав учасників податкових відносин, в тому числі захисту порушеного права у судовому порядку, є Податковий кодекс України.

Статтею 56 ПК України визначено порядок оскарження рішень контролюючих органів. Так, відповідно до пункту 56.1 статті 56 ПК України, рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку. Пунктом 56.18 статті 56 ПК України визначено, що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору.

Відповідно до пункту 102.1 статті 102 ПК України, контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право провести перевірку та самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов`язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов`язання (в тому числі від нарахованої пені), а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку. У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов`язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

Пунктом 102.2 статті 102 ПК України визначені випадки, коли грошове зобов`язання може бути нараховане або провадження у справі про стягнення такого податку може бути розпочате без дотримання строку давності, визначеного в абзаці першому пункту 102.1 цієї статті.

Таким чином, пунктом 56.18 статті 56 ПК України встановлено спеціальний строк у податкових правовідносинах, протягом якого за загальним правилом платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу.

Зміст правовідносин щодо реєстрації податкової накладної, у яких ризики порушення норм податкового законодавства несе не лише особа, яка зобов`язана забезпечити реєстрацію податкової накладної в ЄРПН, не дозволяє поширити на них порядок і строки оскарження рішень суб`єкта владних повноважень, визначені пунктом 56.18 статті 56 ПК України, а саме - оскарження у будь-який момент після отримання такого рішення в межах 1095 днів, що дає підстави вважати, що встановлена у пункті 56.18 статті 56 ПК України можливість оскаржити «інше рішення контролюючого органу» у будь-який момент після отримання такого рішення не стосується рішень Комісії контролюючих органів щодо реєстрації податкових накладних/розрахунків коригувань до податкових накладних або відмови у їх реєстрації.

Такий підхід до розуміння норм права щодо строку звернення до суду з позовом про скасування рішення суб`єкта владних повноважень, не пов`язаного із визначенням грошових зобов`язань, викладено у постанові Верховного Суду, ухваленою у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 11 жовтня 2019 року у справі № 640/20468/18.

Верховний Суд у постановах від 2 липня 2020 року у справі №1.380.2019.006119 та від 15 липня 2021 року у справі №640/20721/19 зазначив, що строк звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН з похідною вимогою про зобов`язання її зареєструвати, у разі, коли платником податків не використовувалася процедура адміністративного оскарження таких рішень як досудового порядку вирішення спору, визначається частиною першою статті 122 КАС України і становить шість місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30 вересня 2021 року у справі № 320/3307/21, від 30 червня 2021 року у справі № 420/6333/20, від 25 травня 2021 року у справі № 420/8997/20.

 

Матеріал по темі: «Строк на оскарження відмови в реєстрації податкової накладної в ЄРПН»

 

Теги: реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки розгляду справи за неповного складу учасників судового процесу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розгляд справи за неповного складу учасників судового процесу – підстава для скасування судового рішення

29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/12882/2020, адміністративне провадження № К/9901/11079/21  (ЄДРСРУ № 102362391) досліджував питання щодо наслідків розгляду справи за неповного складу учасників судового процесу.

Відповідно до статті 48 КАС України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. Під час вирішення питання про залучення співвідповідача чи заміну належного відповідача суд враховує, зокрема, чи знав або чи міг знати позивач до подання позову у справі про підставу для залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Заміна позивача допускається до початку судового розгляду справи по суті. Заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції.

З аналізу наведеної статті КАС України вбачається, що як заміна первинного відповідача належним, так і залучення співвідповідача у справі належить до повноважень суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції в порядку апеляційного провадження позбавлений можливості в межах наданих йому КАС України процесуальних повноважень залучити співвідповідача до участі у справі, встановивши наявність на це підстав. Так само, в силу приписів статті 315 КАС України суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями направляти справу на новий розгляд, у разі виявлення поршень норм процесуального права, які є безумовною підставою до скасування судового рішення.

Верховний Суд у постановах від 1 липня 2021 року (справа №628/348/18), від 16 листопада 2020 року (справа №398/2077/17), від 29 вересня 2020 року (справа №823/2479/18) та від 27 лютого 2020 року (справа №818/1512/17), аналізуючи подібні ситуації процесуального характеру, зазначив наступне:

Визначення відповідачів, предмета і підстав заявленого позову є правом позивача. Натомість, з`ясування складу учасників судового процесу, встановлення належності відповідачів та їх заміна у разі необхідності є процесуальним обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Позивач не завжди спроможний правильно визначити відповідача. Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач зазначає відповідачем особу, яка, на його думку, повинна відповідати за позовом, проте, під час розгляду справи він може заявити клопотання про заміну неналежного відповідача належним. Заміна відповідача може відбутися за клопотанням не лише позивача, а й будь-якої іншої особи, яка бере участь у справі, у тому числі й за клопотанням самого відповідача, або навіть за ініціативою суду.

Підхід суду першої інстанції до вирішення спору за неповного складу учасників судового процесу є формальним, оскільки суд, володіючи відповідними повноваженнями, не з`ясував, хто є належним відповідачем (відповідачами) у справі, та, при наявності у справі відповідних доказів, не вирішив питання про залучення до участі у справі належного співвідповідача, що мало наслідком розгляд справи за неповного складу учасників судового процесу.

Таким чином, заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції, а іншого процесуальним законодавством не передбачено.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові по справі № 162/445/16-а від 02.09.2020 року.

ВИСНОВОК: Якщо, порушення процесу призвело до незалучення судом першої інстанції одного з належних відповідачів у справі, а суд апеляційної інстанції позбавлений можливості виправити допущене порушення, то означені рішення не можуть залишатися в силі з огляду на завдання адміністративного суду, визначене статтею 2 КАС України.

 

P.s. Втім слід додати, якщо апеляційний суд виявив вищевказане порушення на стадії апеляційного перегляду, то у задоволенні позовних вимог до неналежного відповідача слід відмовити не зважаючи на правову позицію заявника, в противному випадку вказані рішення будуть скасовані касаційним Судом.

 

Матеріал по темі: «Наслідки незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача»

Відмова у реєстрації податкової накладної: хто відшкодує збитки?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення збитків з контрагента за не реєстрацію податкової накладної в єдиному реєстрі податкових накладних

Відповідно до п.201.1 ст.201 ПК на дату виникнення податкових зобов`язань платник податку зобов`язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, кваліфікованого електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в ЄРПН у встановлений цим Кодексом термін.

Пунктом 201.10 ст.201 ПК передбачено, що при здійсненні операцій з постачання товарів / послуг платник податку - продавець товарів / послуг зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в ЄРПН та надати покупцю за його вимогою.

Чинне законодавство не передбачає реєстрації податкової накладної в ЄРПН покупцем послуг. Тому Верховний Суд приходить до висновку, що обов`язок скласти та зареєструвати в ЄРПН податкову накладну покладено на продавця послуг за Договором в розумінні ст.201 ПК.

Втім, відповідно до п.201.16 ст.201 ПК реєстрація податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН може бути зупинена в порядку та на підставах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Рішення про відмову у реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН може бути оскаржено в адміністративному або судовому порядку.

ВАЖЛИВО: Верховний суд акцентує увагу, що зупинення органами ДПІ реєстрації податкової накладної та наступне подання пояснень і відповідних документів є частиною процедури реєстрації, яка надає можливість органами ДФС упевнитись в законності господарської операції, на підставі якої платник податків отримує право на податковий кредит.

Таким чином, саме на продавця товарів / послуг покладено обов`язок в установлені терміни скласти податкову накладну та зареєструвати її в ЄРПН, чим зумовлено обґрунтоване сподівання контрагента на те, що це зобов`язання буде виконано, оскільки тільки підтверджені зареєстрованими в ЄРПН податковими накладними / розрахунками коригування до таких податкових накладних суми податку можуть бути віднесені до складу податкового кредиту.

Слід вказати, що звернення покупця зі скаргою на продавця, який не виконав передбаченого наведеною нормою обов`язку, відповідно до п.201.10 ст.201 ПК у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, не надає покупцю права на включення суми податку з цих операцій до складу податкового кредиту, а можливість подання скарги на цього продавця є лише підставою для проведення документальної позапланової перевірки його контролюючим органом.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.08.2018 у справі №917/877/17

Відповідно до частин 1, 2 ст.22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) витрати, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ч.1 ст.225 ГК до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Тобто, збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником (п.6.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі №925/1196/18).

Підставою для відшкодування збитків відповідно до п.1 ст.611 ЦК та ст.224 ГК є порушення зобов`язання.

Доведення факту наявності таких збитків та їх розміру, а також причинно-наслідкового зв`язку між правопорушенням і збитками покладено на позивача. Причинний зв`язок як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, отже, доведенню підлягає факт того, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки (пункти 6.15 та 6.16 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі №925/1196/18).

Зважаючи на зазначені норми, для застосування такого заходу відповідальності як стягнення збитків необхідна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи (порушення зобов`язання); 2) шкідливого результату такої поведінки - збитків; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного із цих елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не настає (п.14 постанови Верховного Суду від 03.08.2018 у справі №917/877/17, на яку посилається скаржник як на підставу касаційного оскарження).

Верховний Суд звертав увагу, що обов`язок продавця зареєструвати податкову накладну є обов`язком платника податку у публічно-правових відносинах, а не обов`язком перед покупцем, хоча невиконання цього обов`язку може завдати покупцю збитків. Тому має місце прямий причинно-наслідковий зв`язок між бездіяльністю продавця щодо виконання визначеного законом обов`язку зареєструвати податкові накладні та неможливістю включення сум ПДВ до податкового кредиту позивача та, відповідно, зменшення податкового зобов`язання на зазначену суму, яка фактично є збитками цієї особи. Отже, наявні усі елементи складу господарського правопорушення.

Таким чином, належним способом захисту для позивача може бути звернення до контрагента з позовом про відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення контрагентом за договором обов`язку щодо складення та реєстрації податкових накладних (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 908/1568/18, постанова Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 серпня 2018 року у справі № 917/877/17).

ВИСНОВОК: Згідно з правовою позицією Верховного Суду бездіяльність контрагента щодо виконання визначеного законом обов`язку зареєструвати податкові накладні зумовлює неможливість покупця послуг включення сум ПДВ до податкового кредиту, а також, відповідно, зменшення податкового зобов`язання на зазначену суму, тобто зазначена сума, фактично, є збитками цієї особи, які підлягають стягненню шляхом звернення до контрагента з позовом про відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення обов`язку щодо складення та реєстрації податкових накладних.

 

Матеріал по темі: «Майнова відповідальність контрагента за незареєстровану податкову накладну»

Теги: податкові спори, податкова накладна, реєстрація податкової накладної, втрачена вигода, упущенная выгода, налоговая накладная, убытки, отказ в регистрации накладной, судебная практика, Верховный суд, Адвокат Морозов