Поновлення строку на оскарження судового рішення, яке направлено представнику (адвокату)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення, яке було направлено представнику (адвокату) з яким припинено відносини представництва

05 березня 2021 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/3948/19, адміністративне провадження № К/9901/31744/20 (ЄДРСРУ № 95364177) досліджував питання щодо поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення, яке було направлено представнику (адвокату) з яким припинено відносини представництва.

Суть справи: Про наявне судове рішення стало відомо «лише під час ознайомлення з матеріалами справи», вказане рішення направлено лише за адресою здійснення діяльності адвокатом, при цьому його право представляти інтереси припинено, відповідно до витягу про реєстрацію в Єдиному реєстрі довіреностей. Питання – поновлення строку на його оскарження.

Згідно з пунктом 6 частини третьої статті 2 КАС України забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад (принципів) адміністративного судочинства.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Цим конституційним положенням кореспондують норми статті 14 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" і статті 13 КАС.

За змістом частини першої статті 13 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Частиною першою статті 293 КАС України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 295 Кодексу адміністративного судочинства України визначає вимоги щодо строку на апеляційне оскарження.

Так, згідно з цією статтею апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Примітка: До повноважень адміністративних судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому повідомлення про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками " адресат відмовився", з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання адміністративним судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом належних процесуальних дій.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм процесуального права при поверненні поштової кореспонденції викладена у постановах Верховного Суду від 13 серпня 2019 року по справі №464/3999/18, від 17 липня 2019 року по справі №1740/2132/18 та ін.

Згідно з частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі ( пункт 4 частини першої    статті 299 КАС України).

Отже, у випадку пропуску строку на апеляційне оскарження підставами для відкриття апеляційного провадження є лише наявність поважних причин.

Дотримання строків на оскарження судового рішення є однією із гарантій додержання у суспільних відносинах принципу правової визначеності, як складової принципу верховенства права. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними та після завершення таких строків, якщо ніхто не звернувся із скаргою до суду вищої інстанції, відносини стають стабільними.

Верховний Суд враховує також і те, що судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого    статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий судовий розгляд, до якого також відноситься і право апеляційного оскарження.

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення основного Закону у статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"    зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод  та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод    гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини  вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави ("Устименко проти України", "Рябих проти Росії", "Трух проти України" та інші).

У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип юридичної визначеності, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України").

Слід зазначити, що причини пропуску строку є поважними, якщо обставини які зумовили такі причини, є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

Надаючи оцінку правильності застосування судом апеляційної інстанції положень статей 295, 298 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд звертає увагу на таке.

Відповідно до частини шостої статті 251 Кодексу адміністративного судочинства України днем вручення судового рішення є:

1) день вручення судового рішення під розписку;

2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи;

3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення;

4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;

5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Суд зауважує, що відповідно до положень частини шостої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Так, згідно з частиною першою статті 131 КАС України учасники судового процесу зобов`язані під час провадження у справі повідомляти суд про зміну місця проживання (перебування, знаходження), роботи, служби. У разі неповідомлення про зміну адреси повістка надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку в порядку, визначеному статтею 129 цього Кодексу, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Таким чином, надсилання копії рішення суду першої інстанції рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу особи, вказану останньою у адміністративному позові, є належним виконанням обов`язків судом першої інстанції щодо направлення копії судового рішення.

Такий підхід щодо застосування норм процесуального права слідує також із постанови Верховного Суду у постанові від 17 липня 2019 року у справі № 1740/2132/18.

Втім, при наданні оцінки обставинам пропуску строку на апеляційне оскарження на предмет їх поважності, дослідженню підлягає не лише факт вручення оскаржуваного рішення, а й інші обставини, які в сукупності та взаємозв`язку, можуть вказувати  на те, що особа з  об`єктивних (незалежних від неї причин) не  могла вчинити дії щодо подання апеляційної скарги у межах строку, визначеного  статтею 295 КАС України.

Наприклад, апелянтом повинні бути наведені обставини, які б перешкоджали йому ознайомитись та отримати повний текст рішення суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 серпня 2019 року у справі № 464/3999/18, від 17 липня 2019 року у справі №1740/2132/18, від 23 червня 2020 справа № 640/740/19.

Згідно матеріалів справи відповідне рішення суду першої інстанції, хоч й було отримано адвокатом, однак  про зміст прийнятого судом першої інстанції  рішення  апелянту стало відомо лише під час ознайомлення із матеріалами справи.

Такі обставини, за твердженнями скаржника, виникли внаслідок припинення повноважень адвоката на підставі договору та довіреностей. При цьому, ініціювати процедуру ознайомлення із матеріалами справи скаржник зміг після припинення  дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

У справі  №300/2628/19 (ЄДРСРУ № 94328076), ухвалюючи постанову від 21 січня 2021 року,  Верховний Суд  у пунктах 27 та 28 зазначив, що та обставина, що  позивач в порушення частини третьої статті 60 КАС України не повідомив суд про розірвання договору про надання правової допомоги, не наділяє суд повноваженнями не брати до уваги зазначену обставину в подальшому тільки з підстав того, що особа вчасно не повідомила про це суд, особливо, коли спірним є питання обрахунку строку на апеляційне оскарження. Враховуючи те, що матеріали справи не містять доказів отримання позивачем чи його належним чином уповноваженим представником копії рішення, висновок суду апеляційної інстанції про пропуск строку на апеляційне оскарження зазначеного рішення, є помилковим.

З урахуванням наведеного та висновку, зазначеному Верховним Судом у справі №300/2628/19, а також того, що скаржником надавалась копія довіреності на представника, яку в подальшому було відкликано, суд апеляційної інстанції повинен був надати вичерпну оцінку доводам щодо поважності пропуску строку на апеляційне оскарження не лише в контексті можливості ініціювання процедури ознайомлення із матеріалами справи в період дії карантину встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), а й в контексті дати отримання Скаржником судового рішення в силу її тверджень про те, що адвокат (який не мав відповідних повноважень представляти інтереси) не повідомляв її про ухвалення судом першої інстанції судового рішення. 

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вище вбачається, що у разі наявності поважних причин (хвороба, епідемія вірусу і т.і.), як доказу неможливості ознайомитися з матеріалами справи та отриманням спірного судового рішення представником (адвокатом) з яким «вже буде розірвано договір» та/або «відкликано довіреність», то, опираючись на судову практику, є всі підстави для поновлення процесуальних строків на оскарження судового рішення.

 

Матеріал по темі: «Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження»

 

Теги: апеляційне оскарження, повернення, відмова у відкритті, скарга, апеляційне провадження, поновлення процесуального строку, судова практика, Адвокат Морозов

Сертифікат про триваючи форс-мажорні обставини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дійсність сертифікату Торгово-промислової палати України про форс-мажорні обставини, які на момент його видачі тривають та період дії яких встановити неможливо

05 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/1079/17-а, адміністративне провадження № К/9901/42318/18; № К/9901/42316/18 (ЄДРСРУ № 95365849) досліджував питання щодо дійсності сертифікату Торгово-промислової палати України про форс-мажорні обставини, які на момент його видачі тривають та період дії яких встановити неможливо.

Статтею 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 02.12.1997 року №671/97-ВР  (далі - Закон №671/97-ВР) визначено, що Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.

Порядок засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) визначений Регламентом засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженим рішенням Президії Торгово-промислової палати України від 15.07.2014 № 40(3) (в редакції, затвердженій рішенням Президії Торгово-промислової палати України від 18.12.2014 №44(5)

Так, пунктом 6.1 розділу 6 Регламенту  передбачено, що підставою для засвідчення форс-мажорних обставин є наявність однієї або більше форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), перелічених у статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», а також визначених сторонами за договором, контрактом, угодою, типовим договором, законодавчими, відомчими та/чи іншими нормативними актами, які вплинули на зобов`язання таким чином, що унеможливили його виконання у термін, передбачений відповідно договором, контрактом, угодою, типовим договором, законодавчими та/чи іншими нормативними актами.

За змістом пункту 6.2 розділу 6 Регламенту форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за зверненням суб`єктів господарської діяльності та фізичних осіб по кожному окремому договору, окремим податковим та/чи іншим зобов`язанням/обов`язком, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин. До кожної окремої заяви додається окремий комплект документів.

Якщо сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) виданий щодо обставин, які на момент його видачі тривають та період дії яких встановити неможливо, заявник, після закінчення дії таких обставин, має право звернутися до Торгово-промислової палати України/регіональної торгово-промислової палати для засвідчення форс-мажорних обставин за подальший період з дня, наступного за датою видачі сертифікату до дня їх закінчення. Засвідчення форс-мажорних обставин у такому випадку проводиться на загальних засадах відповідно до цього Регламенту.

Системний аналіз вищенаведених положень дає підстави для висновку про те, що засвідченню підлягають форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) по кожному окремому податковому та/чи іншим зобов`язанням/обов`язком, виконання якого настало згідно нормативно-правових актів, проте, таке виконання стало неможливим через наявність зазначених обставин.

Якщо в сертифікатах ТППУ на момент їх видачі обставини непереборної сили тривають та дату закінчення їх терміну встановити неможливо, то це не є доказом того, що вони засвідчують відповідні обставини безстроково, тобто на майбутнє. Враховуючи, що в грудні 2014 року був затверджений в новій редакції Порядок засвідчення форс-мажорних обставин, який і має застосовуватись до спірних правовідносин та в якому було застережено, що якщо на момент видачі сертифікату обставини непереборної сили тривають та період дії яких встановити неможливо, то заявник має право звернутися до ТПП України для засвідчення форс-мажорних обставин за подальший період саме з дня, наступного за датою видачі сертифікату.

До аналогічного висновку щодо застосування положень статті 10 Закону №1669-VII у взаємозв`язку із нормами Регламенту ТПП України дійшов Верховний Суд у постановах від 1 жовтня 2019 року (справа №805/385/17-а), 3 вересня 2020 року (справа №805/1693/17-а), 1 грудня 2020 року (справа №805/1811/17-а), 10 грудня 2020 року (справа №805/1570/17-а), від 5 березня 2021 року (справа №805/1079/17-а), від 10 березня 2021 року у справі № 200/7539/19-а.

Отже, зазначення у сертифікаті, що на момент його видачі обставини непереборної сили тривають, і дату, коло їх дія припиниться, встановити неможливо, не дає підстав стверджувати, що сертифікат засвідчує відповідні обставини безстроково.

ВИСНОВОК: Сертифікат Торгово-промислової палати України/регіональної торгово-промислової палати не може засвідчувати форс-мажорні обставини на майбутнє.

 

Матеріал по темі: «Оподаткування втраченого підакцизного товару = доведення форс-мажорних обставин»

 

Теги: форс-мажорні обставини, сертифікат торгово-промислової палати, ТПП, форс-мажор, непереборні обставини, захист платника, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

 

Нарахування пені на податковий борг та черговість його погашення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розстрочення виконання судового рішення не звільняє платника податків від нарахування пені на податковий борг

05 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/1079/17-а, адміністративне провадження № К/9901/42318/18; № К/9901/42316/18 (ЄДРСРУ № 95365849) досліджував питання щодо нарахування пені на податковий борг та порядок його погашення.

Згідно з пунктом 31.1 статті 31 ПК строком сплати податку та збору визнається період, що розпочинається з моменту виникнення податкового обов`язку платника податку із сплати конкретного виду податку і завершується останнім днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному податковим законодавством. Податок чи збір, що не був сплачений у визначений строк, вважається не сплаченим своєчасно.

Строк сплати податку та збору встановлюється відповідно до податкового законодавства для кожного податку окремо. Зміна платником податку, податковим агентом або представником платника податку чи контролюючим органом встановленого строку сплати податку та збору забороняється, крім випадків, передбачених цим Кодексом (пункт 31.3).

Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.

Таким чином, на платника податків покладено обов`язок здійснити у встановлені податковим законодавством строки сплату узгодженого грошового зобов`язання, інакше - таке зобов`язання визнається сумою податкового боргу з нарахуванням на цю суму пені.

Відповідно до пункту 87.9 статті 87 ПК у разі наявності у платника податків податкового боргу контролюючі органи зобов`язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків. У такому ж порядку відбувається зарахування коштів, що надійдуть у рахунок погашення податкового боргу платника податків відповідно до статті 95 цього Кодексу      або за рішенням суду у випадках, передбачених законом.

(!!!) Спрямування коштів платником податків на погашення грошового зобов`язання перед погашенням податкового боргу забороняється, крім випадків спрямування цих коштів на виплату заробітної плати та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Згідно з пунктом 131.2 статті 131 ПК при погашенні суми податкового боргу (його частини) кошти, що сплачує такий платник податків, у першу чергу зараховуються в рахунок податкового зобов`язання. У разі повного погашення суми податкового боргу кошти, що сплачує такий платник податків, в наступну чергу зараховуються у рахунок погашення штрафів, в останню чергу зараховуються в рахунок пені.

Якщо платник податків не виконує встановленої цим пунктом черговості платежів або не визначає її у платіжному документі (чи визначає з порушенням зазначеного порядку), контролюючий орган самостійно здійснює такий розподіл такої суми у порядку, визначеному цим пунктом.

Ці норми дають підстави для висновку, що у разі якщо у платника податків є податковий борг незалежно від визначеного платником податків призначення платежу при сплаті сум податкових зобов`язань (як при своєчасній, так і при несвоєчасній сплаті) контролюючий орган зобов`язаний  зарахувати платежі в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення в порядку, відповідно до якого в першу чергу погашається податкове зобов`язання, а далі штрафи і пеня). Законом не встановлено виключень для платежів, які платник податків сплачує на погашення податкового боргу, який стягнуто з нього згідно з рішенням суду.  Стягнення з платника податків податкового боргу судом є підтвердженням обов`язку платника податків сплатити податковий борг  із забезпеченням виконання цього обов`язку у примусовому порядку.

Щодо такого застосування норми пункту 87.9 статті 87 ПК у подібних правовідносинах Верховний Суд неодноразово зробив висновок в постановах від 10.12.2019 у справі № 821/865/16, від 23.05.2019 у справі № 2а-6851/12/2670, від 24.11.2020 у справі № 520/13377/19.

У відповідності з пунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

Нарахування пені розпочинається: а) при самостійному нарахуванні суми грошового зобов`язання платником податків - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного цим Кодексом; б) при нарахуванні суми грошового зобов`язання контролюючими органами - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні згідно із цим Кодексом.

Нарахування пені закінчується у день зарахування коштів на відповідний рахунок органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів та/або в інших випадках погашення податкового боргу та/або грошових зобов`язань (підпункт 129.3.1 пункту 129.3).

Згідно із пунктом 129.4 статті 129 ПК пеня, визначена підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 цієї статті, нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності та без урахування суми пені) із розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.

(!!!) Отже, підставою для нарахування пені у випадку, визначеному пунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК, є несплата платником податків суми узгодженого грошового зобов`язання у встановлені ПК строки.

В той же час, при сплаті зобов`язання до вказаного дня, нарахування пені не може бути розпочато у зв`язку з ненастанням граничного строку погашення податкового зобов`язання як обов`язкової умови для початку нарахування пені.

Дана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.11.2018 р. у справі №822/2591/17; від 19.02.2019р. у справі №825/999/17.

Ухвала суду про розстрочення сплати податкового боргу є процесуальним рішенням, яке у відповідності зі статтею 378 Кодексу адміністративного судочинства України  визначає порядок виконання судового рішення про стягнення податкового боргу та не звільняє платника податків від фінансової відповідальності у вигляді пені, передбаченої підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК. Згідно з  правовою позицією Верховного Суду, прикладом якої є постанова Верховного Суду від 10.03.2020 у справі №520/4100/19 (ЄДРСРУ № 88124569), нормами ПК не передбачено особливостей нарахування (або не нарахування) пені на розстрочені судовим рішенням суми грошових зобов`язань. Ухвалення судом рішення про розстрочення сплати податкового боргу не змінює статус такої заборгованості як податкового  боргу та не спростовує того факту, що боржник вчинив податкове правопорушення у вигляді не сплати цього боргу і що таке правопорушення триває до  погашення податкового боргу в добровільному чи примусовому порядку.

Висновок аналогічного характеру міститься у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №2а-25767/10/0570, від 23.04.2019 у справі №808/8492/13-а.

З огляду на викладене, Верховний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що розстрочення виконання судового рішення не звільняє платника податків від відповідальності, передбаченої статтею 129 ПК. Такий висновок відповідає правильному застосуванню норм статті 129 ПК та норми частини п`ятої статті 242 КАС, згідно з якою при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Окрім цього, висновок судів щодо обов`язку контролюючого органу зараховувати кошти, що сплачує платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю, пов`язуючи черговість не з моментом виникнення боргу, а з моментом строку виконання платником податків податкового обов`язку за рішенням суду, є таким, що не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Матеріал по темі: «Правомірність нарахування пені на розстрочений податковий борг»

 

Теги: податковий борг, нарахування пені, розстрочення, відстрочення, погашення боргу, ППР, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Правовий режим використання земель водного фонду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: спеціальний порядок надання,  використання та захисту земель водного фонду

09 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 310/228/15-ц, провадження № 61-6293св19 (ЄДРСРУ № 95402664) досліджував питання щодо правового режиму використання земель водного фонду.

У статті 13 Конституції України визначено, що земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

За змістом статей 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови, землі оздоровчого призначення, землі рекреаційного призначення, землі водного фонду. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації об`єктів водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди. Згідно з пунктом «д» частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 59 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури)), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту. Землі водного фонду можуть бути віднесені до земель морського і річкового транспорту в порядку, встановленому законом.

(!!!) Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема, зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, згідно зі статтею 60 ЗК України та статтею 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

За змістом статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Відповідно до статті 61 ЗК України, статті 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природнього середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року за № 1470/10069 (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі

(на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 (далі - Порядок № 486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України «Про землеустрій».

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.

Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене законом (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Результат системного аналізу наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку № 486. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Наведене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постанові від  30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18).

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Згідно зі статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у своїх висновках неодноразово зазначала про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19)).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18); від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19)).

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19)).

ВИСНОВОК: Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред`явленим упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на таку вимогу не поширюється позовна давність.

Матеріал по темі: «Нормативне правове регулювання процедури перевірки земельних ділянок»

Ризик укладання договору позики по довіреності з представником

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ризик укладання договору позики з неналежно уповноваженим представником – відсутність юридичних наслідків та неповернення коштів

09 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/5827/19, провадження № 61-19391св20 (ЄДРСРУ № 95402701) досліджував питання щодо ризиків укладання договору позики по довіреності з представником.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності та волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі), п`ятою (правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним) та шостою (правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей) статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність правочину не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК України). 

Згідно з частиною першою, третьою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, третьої статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє; представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Статтею 239 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання (частина перша статті 241 ЦК України).

Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

(!!!) У довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчиняти представнику, при цьому зазначені дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненими.

Суттю представництва є вчинення представником правочинів від імені та в інтересах особи, яку представляють, відповідно до наданих йому повноважень. Саме тому правочин, вчинений представником, породжує права і обов`язки для сторони, яку представляють, якщо він здійснений представником в межах повноважень.

Перевищенням повноважень слід розуміти ситуацію, коли представник має певні повноваження на вчинення правочину, проте вчиняє його з відхиленням від змісту та обсягу таких повноважень. Тобто, відбувається самостійне збільшення представником обсягу права на вчинення юридичних дій, визначених в довіреності.

Наприклад, у справі № 711/8571/16-ц, що переглядалась Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, предметом спору були вимоги щодо визнання договору купівлі-продажу частково недійсним.  Позов мотивовано тим, що повіреним укладено договір від імені позивача з перевищенням повноважень наданих довіреністю, оскільки позивач не уповноважував повіреного продавати його частку квартири іншим особам, окрім своєї племінниці. Верховний Суд дійшов висновку про те, що суд апеляційної інстанції правильно встановив, що оскаржуваним договором було порушено права позивача, оскільки при укладенні оскаржуваного правочину представником позивача були вчинені дії з перевищенням наданих повноважень та укладено договір не з тією особою, з якою позивач мав намір укласти договір при наданні довіреності повіреному.

У справі № 229/1722/18, що переглядалась Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, предметом спору були вимоги щодо визнання договору емфітевзису недійсним.  Позов мотивовано тим, що на час дії довіреності повірений, який діяв від її позивача, не мав повноважень на укладення договору емфітевзису. Верховний Суд зазначив, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, переоцінивши докази у їх сукупності, доводи сторін спору, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки довіреність, на підставі якої було вчинено оспорений правочин, не містить визначених повноважень повірених на укладення договору емфітевзису (який було укладено строком на 100 років зі сплатою компенсаційного платежу у розмірі 2 грн на рік) відносно земельної ділянки, власником якої є позивач.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від  08  травня 2019 року у справі № 229/1722/18 (провадження № 61-4317св19), від 20 травня 2019 року у справі № 229/92/18 (провадження № 61-48512св18), від 01 квітня 2020 року у справі № 229/1724/18 (провадження № 61-5607св19).

Разом з цим, у випадку, коли у представника взагалі відсутні повноваження на вчинення конкретного правочину, такі дії не можна вважати перевищенням повноважень в розмінні статті 241 ЦК України, оскільки вони де-факто відсутні.

ВИСНОВОК: Встановивши, що довіреність на підставі якої представник уклав договір позики, не містить визначених повноважень повіреного на укладення такого правочину, суд дійшов правильного висновку, що, укладаючи вказаний договір позики, представник з власної ініціативи розширив межі наданих повноважень, що свідчить про недійсність правочину та відсутність створених ним юридичних наслідків, у тому числі повернення грошових коштів.

Подібний за замістом висновок викладений в постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 522/4840/18 (провадження № 61-15233св19, ЄДРСРУ № 88833611).

 

Матеріал по темі: «Фіктивність поруки укладеної з невідомим боржнику поручителем»

 

Обов’язок по списанню безнадійного податкового боргу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок контролюючого органу по списанню податкового боргу відносно якого минув строк більше ніж 1095 днів (безнадійний податковий борг)

09 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 300/2353/19, адміністративне провадження № К/9901/27131/20 (ЄДРСРУ № 95382407) досліджував питання списання безнадійного податкового боргу.

Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно з пунктом 101.1 статті 101 ПК України безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг, підлягає списанню.

У пункті 101.2 цієї статті під терміном «безнадійний податковий борг» розуміється, зокрема, податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом (підпункт 101.2.3 ).

Пунктом 102.1 статті 102 ПК України визначено строк давності - 1095 календарних днів.

Таким чином, стягнення коштів контролюючий орган має право ініціювати тільки в межах 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу. Податковий борг платника податків, стосовно якого минув цей строк давності, не може бути ініційований контролюючим органом до стягнення, оскільки безумовно вважається безнадійним.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі №823/127/17.

(!!!) Отже, податковий борг щодо якого минув строк давності, встановлений Податковим кодексом України, набуває статус безнадійного податкового боргу.

Однією з функцій контролюючих органів є списання безнадійного податкового боргу (пп. 191.1.24 п. 191.1. ст. 191 вказаного Кодексу). Відповідно до пункту 101.5 статті 101 Податкового кодексу України контролюючі органи щокварталу здійснюють списання безнадійного податкового боргу. Порядок такого списання встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Механізм списання безнадійного податкового боргу визначено Порядком №  577.

Відповідно до положень пунктів 3.1, 3.2 Порядку №  577 визначення суми безнадійного податкового боргу, що підлягає списанню контролюючим органом, здійснюється на підставі даних інформаційних систем органів доходів і зборів станом на день виникнення безнадійного податкового боргу. Днем виникнення безнадійного податкового боргу у випадку, визначеному в підпункті 3 пункту 2.1 розділу II цього Порядку (податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений статтею 102 ПК України) є дата прийняття рішення керівника контролюючого органу.

Згідно з приписами пунктів 4.3- 4.5 Порядку №  577 у випадках, передбачених підпунктами 1, 2, 3, 5 пункту 2.1 розділу II цього Порядку, орган доходів і зборів здійснює процедури щодо проведення списання безнадійного податкового боргу відповідно до вимог пункту 4.2 цього розділу. Структурний підрозділ органу доходів і зборів, до функцій якого належить списання безнадійного податкового боргу, здійснює таке списання щокварталу протягом двадцяти календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку, передбаченого для подання податкової декларації (розрахунку) за звітний (податковий) квартал. Рішення про списання безнадійного податкового боргу вноситься до інформаційних систем не пізніше наступного робочого дня після підписання такого рішення.

Отже, списання безнадійного податкового боргу, в тому числі податкового боргу, стосовно якого минув строк давності у 1095 днів, здійснюється контролюючим органом самостійно на підставі даних автоматизованої інформаційної системи станом на день виникнення безнадійного податкового боргу.

При цьому звернення платника податків про списання безнадійного податкового боргу є обов`язковим лише у випадку, якщо такий податковий борг виник внаслідок непереборної сили (форс-мажорних обставин), як це встановлено нормою пункту 4.1 Порядку №  577. В інших випадках, передбачених пунктом 101.2 статті 101 ПК України, пунктом 2.1 розділу ІІ Порядку № 577, розгляд питання про списання безнадійного податкового боргу ініціюється контролюючими органами щоквартально та проводиться автоматично, без участі платника податків.

ВИСНОВОК: Податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності тривалістю 1095 днів з дня виникнення податкового боргу, вважається безнадійним у розумінні підпункту 101.2.3 пункту 101.2 статті 101 Податкового кодексу України, та, відповідно, підлягає списанню, яке здійснюється контролюючим органом самостійно на підставі даних автоматизованої інформаційної системи станом на день виникнення безнадійного податкового боргу.

З урахуванням вказаного вище, бездіяльність контролюючого органу, щодо списання безнадійного податкового боргу є протиправною, а отже зобов’язання списати такий борг не є втручанням суду в дискреційні повноваження податкового управління.

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 04 вересня 2018 року в справі № 813/4430/16, від 09 липня 2019 року в справі № 0240/2269/18-а, від 23 грудня 2019 року в справі № 813/3277/18, від 03 квітня 2020 року в справі №822/2243/17.

Матеріал по темі: «Стягнення податкового боргу: строк давності та джерела погашення»

 

Теги: податковий борг, стягнення податкового боргу, державного підприємства, внесення майна в податкову заставу, судова практика, Адвокат Морозов