Скасування судового рішення з підстав пропущення процесуальних строків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: процесуальним законом не віднесено до обов`язкових підстав для скасування судового рішення порушення норм процесуального права щодо строків звернення до суду

23 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/1927/20, адміністративне провадження № К/9901/1544/21 (ЄДРСРУ № 95076309) досліджував питання щодо скасування судового рішення з підстав пропущення процесуальних строків.

Необхідно наголосити, що процесуальні строки дисциплінують суб`єктів адміністративного судочинства, роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків на ту чи іншу процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть порушення прав сторін - учасників адміністративного процесу. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.

Строки звернення до суду визначені ст. 122 КАС України.

При цьому встановлення наявності або відсутності факту порушеного права здійснюється під час розгляду справи судом по суті лише у випадку своєчасного звернення до суду або у випадку пропуску строку з поважних причин, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду зазначеній у постанові від 12.09.2019 №826/3318/17.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За змістом ч. 1 ст. 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

У рішенні від 13.09.2006 по справі №6-26370кс04 та постанові від 30.09.2015 по справі №21-2231а15 Верховний Суд України зазначив, що поважними причинами пропуску строку позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред`явлення позову стає неможливим або утрудненим. Питання про поважність причин пропуску процесуального строку оцінюються судом на власний розсуд, в кожному конкретному випадку. Суд повинен обґрунтувати свою позицію відповідними доводами, а не лише зазначити "визнати поважними причини пропуску процесуальних строків".

Відповідно, чинне законодавство обмежує строк звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

З урахуванням положень ст.ст. 122, 123 КАС України обов`язок доказування поважності причин пропуску строку звернення до суду покладений на позивача.

Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду.

Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.

Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Аналогічний підхід застосовано в постанові Великої палати Верховного суду від 20.11.2019  у справі № 9901/405/19.

Разом з цим, строк звернення до суду стосується виключно питання прийняття до розгляду або відмови у розгляді позовних вимог по суті, але не застосовується для прийняття рішення про задоволення чи не задоволення таких вимог, а також періоду протягом якого такі вимоги підлягають задоволенню, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду зазначеній у постанові від 29.11.2019 справа №607/1402/16-а.

ВИСНОВОК: Процесуальним законом не віднесено до обов`язкових підстав для скасування судового рішення порушення норм процесуального права щодо строків звернення до суду

 

Матеріал по темі: «Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження»

 

 

Теги: строки, процесуальні строки, строки звернення до суду, пропуск строків, срок, скасування судового рішення, пропущення строків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Право на амортизацію для ФОПів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Фізична особа-підприємець має право вести облік основних засобів з використанням П(С)БО 7

18 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 816/926/17, адміністративне провадження №К/9901/993/17 (ЄДРСРУ № 95010069) досліджував питання щодо права на амортизацію для ФОПів.

П. 138.3.1 ст. 138 ПК Украйни передбачено, що розрахунок амортизації основних засобів та нематеріальних активів здійснюється відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності з урахуванням обмежень, встановлених підпунктом 14.1.138 пункту 14.1 статті 14 розділу I цього Кодексу, підпунктами 138.3.2-138.3.4 цього пункту. При такому розрахунку застосовуються методи нарахування амортизації, передбачені національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку.

Амортизація – систематичний розподіл вартості основних засобів, інших необоротних та нематеріальних активів, що амортизується, протягом строку їх корисного використання (експлуатації) (п.п. 14.1.3 п. 14.1 ст. 14 ПКУ).

Облік вартості, яка амортизується, ведеться за кожним об’єктом. Розрахунок амортизації основних засобів та нематеріальних активів здійснюється із застосуванням прямолінійного методу нарахування амортизації, за яким річна сума амортизації визначається діленням первісної вартості об’єкта основних засобів та нематеріальних активів, яка амортизується, на строк корисного використання об’єкта основних засобів та нематеріальних активів (п.п. 177.4.7 п. 177.4 ст. 177 ПКУ).

Частиною першою статті 51 Цивільного кодексу України встановлено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Фізична особа - підприємець на загальній системі оподаткування має право (за власним бажанням) вести облік основних засобів з використанням Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 № 92 зі змінами (далі – П(С)БО 7).

Амортизація основних засобів у разі переходу фізичної особи - підприємця із спрощеної системи на загальну систему оподаткування нараховується з місяця, що настає за місяцем переходу на загальну систему оподаткування та закінчується – з наступного місяця після реалізації (вибуття) або безоплатній передачі об’єктів.

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби» визначає методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про основні засоби, інші необоротні матеріальні активи та незавершені капітальні інвестиції в необоротні матеріальні активи (далі основні засоби), а також розкриття інформації про них у фінансовій звітності.

З аналізу наведених норм вбачається, що фізична особа-підприємець має право вести облік основних засобів з використанням П(С)БО 7.

Пунктом 4 П(С)БО 7 визначено, що первісна вартість - історична (фактична) собівартість необоротних активів у сумі грошових коштів або справедливої вартості інших активів, сплачених (переданих), витрачених для придбання (створення) необоротних активів.

Сума залишкової вартості визначається як різниця між первісною (переоціненою) вартістю необоротного активу і сумою його накопиченої амортизації (зносу).

За змістом пунктів 23-25, 30 П(С)БО 7 нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації) об`єкта основних засобів та нематеріальних активів, самостійно установленого, але не менше мінімально допустимого строку корисного використання об`єкта основних засобів та нематеріальних активів. Суму нарахованої амортизації відображають збільшенням суми витрат і зносу основних засобів.

Відповідно до підпункту 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Податкового кодексу України платник податків має право обирати самостійно, якщо інше не встановлено цим Кодексом, метод ведення обліку доходів і витрат.

З системного аналізу наведених норм вбачається, що платник має право здійснювати облік основних засобів, та у зв`язку з цим включати до витрат витрати у вигляді амортизаційних відрахувань за основними засобами, які використовуються ним у підприємницькій діяльності, самостійно обравши метод ведення обліку доходів і витрат.

ВИСНОВОК: Наведеним спростовується твердження податкового органу про відсутність у ФОП права включати до витрат амортизаційні відрахування.

 

P.s. Але, таке право виникає у ФОПів лише в разі ведення ним бухгалтерського обліку балансової вартості основних фондів (транспортних засобів) та за умови фактичного отримання доходу завдяки використанню таких основних фондів.

 

Особливості застосування адміністративного арешту коштів платника податків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Тотожність та строки подання заяви про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків та позовної заяви про застосування арешту коштів на рахунках платника

18 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 300/563/20, адміністративне провадження № К/9901/16368/20 (ЄДРСРУ № 95009971) досліджував питання щодо тотожності та строків подання заяви про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків та позовної заяви про застосування арешту коштів на рахунках платника.

Згідно з пунктом 94.1 статті 94 ПК України адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов`язків, визначених законом.

Арешт майна полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна, яке підлягає арешту, дії, зазначені у пункті 94.5 цієї статті (пункт 94.3 статті 94 ПК України).

Пунктом 94.2 статті 94 ПК України передбачено підстави для застосування адміністративного арешту майна, серед яких, зокрема, є відмова платника податків від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

Відповідно до пункту 94.10 статті 94 ПК України арешт на майно може бути накладено рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, обґрунтованість якого протягом 96 годин має бути перевірена судом.

Зазначений строк не може бути продовжений в адміністративному порядку, у тому числі за рішенням інших державних органів, крім випадків, коли власника майна, на яке накладено арешт, не встановлено (не виявлено).

За правилами пункту 94.19.1 статті 94 ПК України адміністративний арешт припиняється у разі відсутності протягом вказаного строку рішення суду про визнання арешту обґрунтованим.

У разі якщо майно платника податків звільняється з-під адміністративного арешту у випадку, визначеному, зокрема, пунктом 94.19.1, повторне накладення адміністративного арешту з підстав накладення першого арешту не дозволяється (пункт 94.21 статті ПК України).

(!!!) Зміст наведених норм свідчить про те, що за наявності відповідних умов, визначених у пункті 94.2 статті 94 ПК України, арешт на майно може бути накладено рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, обґрунтованість якого має бути перевірена судом в обов`язковому порядку протягом 96 годин. Відсутність протягом вказаного строку відповідного рішення суду про визнання арешту обґрунтованим зумовлює звільнення з-під адміністративного арешту майна платника податків та унеможливлює його повторне накладення з тих саме підстав.

Разом з тим, арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду (абзац другий пункту 94.6 ПК України).

Згідно з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у постанові від 27 листопада 2018 року у справі №820/1929/17, арешт на кошти платника податків може бути накладений за наявності підстав, визначених пунктом 94.2 статті 94 ПК України, та не залежить від наявності рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків.

Верховний Суд в цій постанові вказав, що підстави для застосування як адміністративного арешту майна, так і арешту коштів на рахунках платника податків, визначені пунктом 94.2 статті 94 ПК України. Обидва види арешту, за загальним правилом, застосовуються з однакових підстав і розрізняються лише процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів).

При цьому положення статті 94 ПК України не визначає послідовності процедур застосування адміністративного арешту майна та адміністративного арешту коштів.

Системне тлумачення норм цієї статті свідчить, що адміністративний арешт коштів платника податків не є похідним від адміністративного арешту майна, відмінного від коштів, і не може бути застосований судом виключно у випадку існування рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків (Аналогічна правова позиція застосована Верховним судом 21.01.2020 (справа №820/1730/17), 23.04.2020 (справа № 814/1342/15), 11 лютого 2021 року в рамках справи № 813/889/18, адміністративне провадження № К/9901/61954/18 (ЄДРСРУ № 94803019), № П/811/1725/17, адміністративне провадження № К/9901/56967/18 (ЄДРСРУ № 94803020).

КАС України визначено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного) (частина перша статті 12).

Відтак, податковий орган має право/обов`язок звернутись до суду в порядку загального провадження з дотриманням загальних строків звернення до суду з позовними вимогами про  арешт коштів на рахунках платника податків на підставі пункту 94.6 статті 94 Податкового кодексу України.

Крім того, КАС України визначено особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ (глава 11) та порядок розгляду окремих категорій термінових адміністративних справ (§ 2 цієї глави). Статтею 283 КАС України врегульовано особливості провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів на підставі заяви про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

Цей порядок є альтернативним загальному порядку розгляду справ.

Відповідно до приписів статті 283 КАС України податковим органом заява подається до суду першої інстанції протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду, за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом, у письмовій формі (частина друга). Такою обставиною в цьому випадку є дата прийняття рішення про застосування адміністративного арешту майна.

У разі недотримання вимог частини другої цієї статті суд повідомляє про це заявника та надає йому строк, але не більше ніж 24 години, для усунення недоліків. Невиконання вимог суду в установлений строк тягне за собою повернення заявнику заяви та доданих до неї документів (частина третя).

Відповідно до частини четвертої цієї статті, - суд ухвалою відмовляє у відкритті провадження за заявою, якщо: 1) заявлено вимогу, не передбачену частиною першою цієї статті; 2) із поданих до суду матеріалів вбачається спір про право.

Відмова у відкритті провадження за заявою унеможливлює повторне звернення заявника з такою самою заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами до суду в загальному порядку (частина п`ята). Ухвалу про відмову в прийнятті заяви може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом 24 годин з моменту її постановлення (частина шоста). Обчислення строку для розгляду заяви судом відбувається в годинах, та суд повинен прийняти рішення по суті заявлених вимог не пізніше 96 годин, відлік якого розпочинається з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення заявника до суду (частина сьома). До цього строку включаються години, що припадають на вихідні та святкові дні.

Рішення суду у справах, визначених пунктами 1 - 4 частини першої цієї статті, підлягає негайному виконанню. Апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані сторонами протягом десяти днів з дня їх проголошення. Подання апеляційної скарги на рішення суду у справах, визначених пунктами 1 - 4 частини першої цієї статті, не перешкоджає його виконанню (частина восьма).

Крім того, КАС України визначено, що при розгляді цієї категорії термінових справ днем подання позовної заяви, апеляційної скарги є день їх надходження до відповідного суду. Строки подання позовних заяв і апеляційних скарг  у справах, визначених цією статтею, не може бути поновлено. Позовні заяви, апеляційні скарги, подані після закінчення цих строків, суд залишає без розгляду (частина п`ята статті 270) Розгляд термінової адміністративної справи закінчується проголошенням повного судового рішення (частина перша статті 271). Судові рішення суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирають законної сили з моменту проголошення і не можуть бути оскаржені (частина третя статті 272).

(!!!) Тобто, податковий орган, звертаючись до адміністративного суду, самостійно визначає порядок такого звернення: в загальному порядку або відповідно до статті 283 КАС України з метою термінового розгляду, про що обов`язково зазначається в позовній заяві (заяві). Законодавцем визначено, що в порядку ст. 283 КАС України податковий орган може звернутись виключно у разі безспірності таких вимог, оскільки в протилежному випадку суд зобов`язаний відмовити у відкритті провадження відповідно до частини четвертої статті 283 КАС України у зв`язку з наявністю спору про право.

Відмова у відкритті провадження відповідно до частини п`ятої цієї статті дає право податковому органу звернутись в порядку загального провадження, але таке звернення можливе і без попереднього звернення до суду в порядку, визначеному статтею 283 КАС України, адже спір про право може виникнути і на етапі застосування адміністративного арешту податковим органом, а тому, звернення до суду з заявою відповідно до статті 283 КАС України в такому випадку може бути недоцільним. В будь-якому випадку спір про право повинен бути не уявним, а реальним, та суду необхідно надати докази про звернення за вирішенням спору в адміністративному чи судовому порядку.

Між тим спір про право наявний у разі, коли платник податків висловлює незгоду з рішенням контролюючого органу, що стало підставою виникнення обставин для внесення відповідного подання.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постановах від 29.03.2018 у справі №808/2813/17, від 14.11.2018 у справі № 818/907/16, від 28.11.2019 у справі № 640/9094/19 та підтверджені судовою палатою з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду  у постанові  26 червня 2020 року у справі № 280/2993/19.

 

 

P.s. Втім приписи  ПК України  та  статті 283 КАС України  в системному зв`язку виключають наявність у контролюючого органу альтернативних форм звернення до суду з вимогою про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків, ніж та, яка передбачена  статтею 283 КАС України.

Так, звернення до суду з іншими, передбаченими частиною першою  статті 283 КАС України  вимогами (законність звернення з якими не втрачається з закінченням 96-годинного строку розгляду заяви судом) можливе і в загальному позовному порядку, зокрема, після закінчення встановленого цією статтею строку, в той же час, звернення до суду з заявою про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків після його припинення позбавлене правового змісту.

Аналогічний підхід до тлумачення відповідних правових норм був викладений в окремих думках суддів М. М. Гімона, І.Я. Олендера до постанови Верховного Суду від 26 червня 2020 року у справі № 280/2993/19.

 

Матеріал по темі: «Адміністративний арешт майна та грошових коштів платника податків»

 

Теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96годинного строку, 24 години, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов

Неконкурентне надання землі у користування за наявності двох або більше бажаючих

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Надання землі в користування за наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності в оренду

18 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/3142/19, адміністративне провадження № К/9901/3068/20 (ЄДРСРУ № 95010134) серед іншого досліджував питання щодо неконкурентного надання землі у користування за наявності двох або більше бажаючих.

Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Положеннями частини третьої статті 22 Земельного кодексу України визначено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара (частина перша статті 121 ЗК України).

Повноваження відповідних органів виконавчої влади та порядок передачі земельних ділянок у власність громадянам встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

За змістом частини шостої шостою    статті 118 ЗК України    громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для (…) ведення особистого селянського господарства (….) подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). (….) органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Частиною сьомою цієї норми передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Зміст наведених норм права свідчить, що дозвіл надається за клопотанням особи у якому мають бути зазначені цільове призначення земельної ділянки, її орієнтовний розмір, а також додаються графічні матеріали з бажаним місцем розташування земельної ділянки. Отже, при поданні клопотання особа самостійно визначає бажане місце розташування земельної ділянки та суб`єкт владних повноважень розглядає можливість надання саме цієї земельної ділянки у власність чи користування.

Водночас, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Також зі змісту положень статті 79-1 ЗК України випливає, що метою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є формування земельної ділянки, яке полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Отже, надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об`єкта. При цьому не суттєво за чиїм замовленням такий проект буде розроблено. Закон не виключає ситуації, коли проекти одночасно розробляються різними замовниками.

Разом з цим 29 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 688/2908/16-ц, провадження № 14-28цс20 (ЄДРСРУ № 92137264) зазначила, що неконкурентне надання землі у користування за наявності двох або більше бажаючих не відповідає принципам справедливості, розумності і добросовісності.

Зокрема, не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим.

Тим більше не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу. Такий підхід може створювати підґрунтя для розвитку корупції.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що законодавець, запроваджуючи регулювання щодо надання землі у користування, не міг мати на меті стимулювання зловживань, посилення соціальної нерівності і спрямованість на неправовий та непрозорий перерозподіл основного національного багатства - землі. Отже, відповідне законодавство слід тлумачити таким чином, що за наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності в оренду - право оренди такої земельної ділянки підлягає продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

А у постановах Верховного Суду від 19.02.2019 у справі № 815/905/17 та від 13.07.2017 у справі № 821/445/16 вказано, що включення у передбаченому законодавством порядку спірної земельної ділянки до Переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, права на які виставляються на земельні торги у формі аукціону, виключає можливість відчуження цієї земельної ділянки її розпорядником (відповідачем) до завершення торгів.

ВИСНОВОК: У випадку недобросовісної конкуренції, подати позов до суду про захист свого законного інтересу може будь-яка особа, яка звернулася до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність.

Втім можливість задоволення такого позову залежить від істотних обставин кожної конкретної правової ситуації, зокрема від добросовісності поведінки усіх зацікавлених осіб, обізнаності їх про інтереси інших осіб щодо цієї земельної ділянки тощо.

Вказане узгоджується із правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постановах від 31 липня 2019 року у справі № 472/1286/17-ц (провадження № 61-42797св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 472/1284/17 (провадження № 61-39982св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 472/659/17 (провадження № 61-39640св18), від 23 січня 2020 року у справі № 472/1291/17 (провадження № 61-41908св18), від 23 січня 2020 року у справі № 472/1281/17 (провадження № 61-37481св18), від 29 січня 2020 року у справі № 472/1289/17 (провадження № 61-39642св18), від 20 березня 2020 року у справі № 472/1290/17 (провадження № 61-43828св18), від 18 листопада 2020 року у справі № 472/1280/17 (провадження №61-43829св18), від 04 листопада 2020 року у справі № 472/1283/17 (провадження № 61-40920св18, ЄДРСРУ № 92902605).

 

Матеріал по темі: «Розробка проекту землеустрою без дозволу міської ради»

 

Теги: неконкурентне надання землі у користування,  земельні торги, два і більше заявника, декілька претендентів на землю,  розробка проекту відведення, земельна ділянка, землеустроительный проект, проект землеустрою, проект відведення земельної ділянки, замовлення проекту, дозвіл, відмова в наданні дозволу, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Документальне оформлення відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Надання дозволу або відмова у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки повинно бути оформлено Держгеокадастром виключно у формі наказу

19 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/3058/17, адміністративне провадження №К/9901/44311/18 (ЄДРСРУ № 95010207) досліджував питання щодо документального оформлення відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.

Стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини першої  статті 81 Земельного кодексу України  (далі - ЗК України) громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно частин першої-третьої  статті 116 ЗК України  громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

У  статті 121 ЗК України  передбачено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, зокрема,   для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Підставою для набуття прав на земельну ділянку є відповідне рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Водночас, ухвалення рішення є результатом певної правової процедури, яка йому передує.

Відповідно до  вимог частини другої  статті 19 Конституції України  така процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами України визначено у  статті 118 ЗК України.

Згідно частини першої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених  статтею 122  цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Відповідно до положень частини шостої  статті 118 ЗК України  громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених  статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених  статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

У частині сьомій  статті 118 ЗК України  зазначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених  статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У цій же частині  статті 118 ЗК України  наведено два альтернативні варіанти правомірної поведінки органу, у разі звернення до нього особи з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою: а) надати дозвіл; б) надати мотивовану відмову у наданні дозволу.

Перелік документів, які повинен подати заявник, визначений законом. Вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені законом, забороняється. Підстави відмови у наданні дозволу є вичерпними. Відтак, будь-які дії, спрямовані на отримання від особи, яка звернулася за дозволом, додаткових матеріалів, в тому числі їх уточнення, прямо суперечать закону та є протиправними.

У свою чергу, такі дії (у разі їх вчинення) не є законним способом поведінки органу, є проміжними відповідями на звернення, не містять чіткого та однозначного рішення про відмову, а отже не можуть вважатися "відмовою у наданні дозволу" у розумінні частини сьомої  статті 118 ЗК України.

Дозвіл або відмова у його наданні є змістом відповідного індивідуального правового акту.

Водночас, у частині сьомій  статті 118 ЗК України  не визначено, в якій саме правовій формі вирішується це питання. Зокрема, чи необхідно приймати відповідне рішення органу з цього питання чи достатньо відповіді у формі листа.

У  статті 118 ЗК України  не визначено прямого обов`язку уповноважених органів реалізувати ці повноваження у формі рішення, листа, тощо. Проте, зазначене питання має важливе значення для обрання ефективного способу захисту прав особи в суді.

Пунктом 9  Положення про  Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, яке затверджене  постановою КМУ від 14 січня 2015 № 15 « Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Положення № 15) передбачено, що  Держгеокадастр в межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання  Конституції  та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України та наказів  Мінагрополітики  видає накази організаційно-розпорядчого характеру, організовує та контролює їх виконання.

Згідно з п. 84 Типової інструкції з діловодства в територіальних органах Держгеокадастру, затвердженої наказом Держгеокадастру від 15.10.2015р. №600 накази видаються як рішення організаційно-розпорядчого характеру. За змістом управлінської дії накази видаються з основних питань діяльності територіального органу Держгеокадастру, адміністративно-господарських, кадрових питань.

Пунктом 123 вказаної Інструкції визначено, що службові листи складаються з метою обміну інформацією між установами як: відповіді про виконання завдань, визначених в актах органів державної влади, дорученнях вищих посадових осіб; відповіді на запити, звернення; відповіді на виконання доручень установ вищого рівня; відповіді на запити інших установ; відповіді на звернення громадян; відповіді на запити на інформацію; ініціативні листи; супровідні листи.

Відповідно до Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого  наказом Міністерства юстиції України 12.04.2005 №34/5  (у редакції  наказу Міністерства юстиції України 15.05.2013 №888/5), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12.04.2005 за № 381/10661, наказ, розпорядження, постанова, рішення (далі - розпорядчий документ) - акт організаційно-розпорядчого характеру чи нормативно-правового змісту, що видається суб`єктом нормотворення у процесі здійснення ним виконавчо-розпорядчої діяльності з метою виконання покладених на нього завдань та здійснення функцій відповідно до наданої компетенції з основної діяльності, адміністративно-господарських або кадрових питань, прийнятий (виданий) на основі  Конституції  та інших актів законодавства України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та спрямований на їх реалізацію, спрямування регулювання суспільних відносин у сферах державного управління, віднесених до його відання.

Системний аналіз зазначених вище норм дає підстави для висновку, що за результатами розгляду будь-яких основних питань, в тому числі, про надання дозволу або про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах повноважень територіального органу Держгеокадастру цей орган має видавати відповідний наказ.

ВИСНОВОК № 1: Відтак, рішення Держгеокадастру, прийняті за результатами розгляду клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не можуть бути оформлені у вигляді листів-відповідей.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28 травня 2020 року у справі №813/1949/16 та від 14 серпня 2020 року у справі № 815/6699/17, від 30.11.2020 у справі №804/4743/16, від 04 лютого 2021 року у справі № 802/927/17-а, від 11 лютого 2021 року у справі №802/1675/17-а.

В той же час відсутність належним чином оформленого рішення Головного управління Держгеокадастру в області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність чи відмову у його наданні у формі наказу, свідчить про те, що уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом.

Отже, наданий лист не може сприйматися судом як належна відмова у наданні такого дозволу, оскільки питання вирішене не у встановленому законом порядку.

Відсутність належним чином оформленого наказу Головного управління Держгеокадастру в області про надання дозволу або про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки після спливу встановленого законом місячного строку розгляду клопотання особи вказує на протиправну бездіяльність.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі №823/1166/17, від 25 червня 2020 року у справі №818/1010/17, від 14 серпня 2020 року у справі № 815/6699/17.

ВИСНОВОК № 2: Оскільки протиправна бездіяльність Держгеокадастру полягає у неприйнятті ним жодного з тих рішень, які передбачені у частині шостій  статті 118 ЗК України, у визначений законом строк, належним способом захисту прав позивача є зобов`язання ГУ Держгеокадастру прийняти відповідне рішення, тобто рішення про надання або рішення про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, але є і інша судова практика…

 

Матеріал по темі: «Як «законно» відмовити заявнику в задоволені клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою?»

 

Теги: земельні спори, дозвіл на розробку проекту землеустрою, одержання безоплатно у власність земельної ділянки, дискреційні повноваження, дискреція Держгеокадастру, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Продовження строку проведення перевірки ДАБК: документальне оформлення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність окремого наказу про продовження строку проведення перевірки НЕ може слугувати самостійною підставою для скасування результатів перевірки ДАБК

17 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/4194/19, адміністративне провадження № К/9901/34876/20 (ЄДРСРУ № 94938163 ) досліджував питання щодо наслідків відсутність окремого наказу про продовження строку проведення перевірки Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю (ДАБК).

Законодавством, чинним на час виникнення спірних правовідносин, не передбачено чіткого порядку попереднього повідомлення суб`єкта містобудування про проведення позапланової перевірки, як обов`язкової передумови її проведення, однак, для забезпечення присутності уповноваженого представника під час проведення такої, відповідач в рамках підготовки до проведення позапланової перевірки повинен вчинити дії щодо повідомлення суб`єкта містобудування про її проведення.

Наведене узгоджується із правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 15.01.2020 року у справі № 818/1617/16.

Відповідно до правової позиції, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі №757/40310/16-а, продовження строку перевірки на підставі службової записки чи шляхом проставлення резолюції може вважатися письмовим рішенням керівника відповідного органу ДАБК. Зазначену правову позицію підтримано також Верховним Судом у постановах від 15 січня 2020 року у справі № 818/1617/16 та від 20 травня 2020 року у справі № 809/1031/16.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що з метою продовження строку проведення перевірки посадовою особою ДАБК складено службову записку, на якій проставлено резолюцію керівника «продовжити на два робочих дні». Необхідність у продовженні строку проведення перевірки зумовлена тим, що під час проведення позапланового заходу державного архітектурно-будівельного контролю суб`єктами містобудування, щодо яких проводилась перевірка, були надані не всі документи, що вимагались відповідачем.

З огляду на встановлені обставини справи, виходячи з положень абзацу третього пункту 7 Порядку № 533 та враховуючи правову позицію Верховного Суду щодо порядку застосування цієї правової норми, Верховний суд зазначає про передчасність висновків судів попередніх інстанцій щодо неправомірності продовження строку перевірки Департаментом ДАБК.

Окрім цього, формальні недоліки направлення на проведення перевірки щодо продовження строку перевірки не у формі окремого рішення не спростовують встановлені під час перевірки правопорушення та не можуть слугувати самостійною підставою для скасування результатів перевірки.

Аналогічна права позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду  від 20 травня 2020 року у справі № 809/1031/16 (ЄДРСРУ № 89325381).

Матеріал по темі: «Скасування декларації про готовність до експлуатації: наслідки»

 

Теги: ДАБК, дабі, державний архітектурно-будівельний контроль, суб`єкти містобудування, відповідальність забудовника, замовник будівництва, будівельник, застройщик, судова практика, Адвокат Морозов

Наявність повноважень у заступника прокурора на підписання позовної заяви

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність повноважень у заступника прокурора області на підписання позовної заяви за наявністю на дату її підписання прокурора області та його першого заступника

17 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 822/589/17, адміністративне провадження № К/9901/30317/20 (ЄДРСРУ № 94938150) досліджував питання щодо наявність повноважень у заступника прокурора області на підписання позовної заяви за наявністю на дату її підписання прокурора області та його першого заступника.

З приводу представництва інтересів держави в суді прокурором, як окремої форми представництва Верховний суд вказав, що за приписами статті  1311  Конституції України  в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Так, 13 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/2509/17, адміністративне провадження №К/9901/16792/20 (ЄДРСРУ № 92173225) вказав, що перевірка права прокурора на звернення до адміністративного суду передує розгляду справи по суті. Встановлення обставин, що свідчать про відсутність у прокурора підстав для представництва інтересів держави, а отже і права на звернення до суду, є перешкодою для розгляду справи по суті.

Положення пункту 3 частини 1 статті  1311   Конституції України  відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є  Закон України "Про прокуратуру".

Відповідно до частини 1  статті 23 Закону України "Про прокуратуру"  представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Так, відповідно до абзацу 1 частини 3 та абзаців 1, 2 частини 4  статті 23 Закону України "Про прокуратуру"  прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

В даній справі суди першої та апеляційної інстанцій, послалися на те, що керівник окружної прокуратури представляє окружну прокуратуру у відносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями (п.1 ч. 1  ст. 13 Закону №1697-VII). Зі змісту частини третьої  статті 13 Закону № 1697-VІІ  слідує, що у разі відсутності керівника окружної прокуратури його повноваження здійснює перший заступник керівника місцевої прокуратури, а в разі його відсутності - один із заступників керівника місцевої прокуратури.

Виходячи з наведеного, суди зазначили, що заступник прокурора області був уповноважений підписувати позовну заяву лише за відсутності на дату її підписання прокурора області та його першого заступника.

Тобто, вказали на відсутність у особи, яка підписала позовну заяву (заступника прокурора області) повноважень на здійснення самопредставництва.

Відповідаючи на вищевказане питання, а саме щодо наявності у заступника прокурора повноважень на підписання позовної заяви в даному випадку, колегія суддів зазначає, що таке право звернення до суду положеннями  статті 1311  Конституції України,  статті 53 КАС України  та  статті    23    Закону України "Про прокуратуру"  надано прокурору.

Відповідно до пункту 10 частини 1  статті 15 Закону України "Про прокуратуру"  прокурором органу прокуратури є зокрема заступник керівника обласної прокуратури.

Частиною 2  статті 15 Закону України "Про прокуратуру"  передбачено, що прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

Втім слід зауважити, що частиною 3 статті 11 Закону України "Про прокуратуру" повноваження щодо здійснення представництва регіональної прокуратури у відносинах з органами державної влади надано її керівнику, і лише у разі його відсутності повноваження керівника має виконувати перший заступник, а у разі відсутності першого заступника - один із заступників.

Так, наприклад, 15 лютого 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі  Касаційного адміністративного суду в рамках справи №  723/3390/17, адміністративне провадження № К/9901/3923/21 (ЄДРСРУ № 94873492) передбачено, що системний аналіз наведених норм Закону України «Про прокуратуру» та положення Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що виконувач обов`язків керівника обласної прокуратури був уповноважений підписувати касаційну скаргу обласної прокуратури лише у разі відсутності на дату її підписання і подання прокурора обласної прокуратури та його першого заступника, проте, доказів відсутності керівника обласної прокуратури та першого заступника станом на день підписання касаційної скарги та її подання до суду касаційна скарга не містить, а отже відсутні підстави для прийняття вказаної касаційної скарги, оскільки її підписано особою, право якої на вчинення таких дій не підтверджено у встановленому законом порядку

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 819/198/17 та від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17, а також в ухвалі Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 200/7112/20-а (ЄДРСРУ № 94737490).

ВИСНОВОК: Однак, підсумовуючи викладене вище, в досліджуємій справі Верховний Суд зазначає, що заступник прокурора подав позовну заяву, діючи у статусі прокурора, якому надані такі повноваження, а отже висновок судів попередніх інстанцій про те, що заступник прокурора області був уповноважений підписувати позовну заяву лише за відсутності на дату її підписання прокурора області та його першого заступника, є помилковим.

 

P.s. З приводу, зокрема справи № 819/478/17, Верховний суд вказав, що апеляційний суд помилково послався на правову позицію, висловлену в постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі №  819/198/17 та від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17, через те, що у зазначених справах позовна заява подана на захист прав, свобод та інтересів прокуратури, як самостійного позивача у статусі юридичної особи, а не на виконання прокурорської функції представництва інтересів в суді.

 

Матеріал по темі: «Звернення прокурора до суду: критерій «бездіяльності» компетентного органу»

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов