Представництво іноземного резидента на території України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прибутки нерезидентів, які провадять свою діяльність на території України через постійне/непостійне (некомерційне)  представництво

29 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/244/15, адміністративне провадження № К/9901/56020/18 (ЄРСРУ № 94511651) досліджував питання оподаткування податком на прибуток нерезидентів, які провадять свою діяльність на території України через постійне/непостійне (некомерційне)  представництво.

Відповідно до пункту 133.2 статті 133 ПК (у редакції, чинній до 01.07.2015 (дата набрання чинності Законом України від 28.12.2014 № 71-VIII, яким розділ ІІІ Податкового кодексу України викладено в новій редакції) далі - так само) платниками податку на прибуток підприємств з числа нерезидентів є: юридичні особи, що створені в будь-якій організаційно-правовій формі, та отримують доходи з джерелом походження з України, за винятком установ та організацій, що мають дипломатичні привілеї або імунітет згідно з міжнародними договорами України; постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи із джерелом походження з України або виконують агентські (представницькі) та інші функції стосовно таких нерезидентів чи їх засновників.

Підпунктом 134.1.2 пункту 134.1 статті 134 ПК  визначено, що об`єктом оподаткування платників податку є, зокрема, дохід (прибуток) нерезидента, що підлягає оподаткуванню згідно зі статтею 160 цього Кодексу, з джерелом походження з України.

Згідно з пунктом 160.8 статті 160 ПК суми прибутків нерезидентів, які провадять свою діяльність на території України через постійне представництво, оподатковуються в загальному порядку. При цьому таке постійне представництво прирівнюється з метою оподаткування до платника податку, який провадить свою діяльність незалежно від такого нерезидента.

У разі якщо нерезидент провадить свою діяльність не лише в Україні, а й за її межами, і при цьому не визначає прибуток від своєї діяльності, що ведеться ним через постійне представництво в Україні, сума прибутку, що підлягає оподаткуванню в Україні, визначається на підставі складення нерезидентом відокремленого балансу фінансово-господарської діяльності, погодженого з контролюючим органом за місцезнаходженням постійного представництва.

У разі неможливості визначити шляхом прямого підрахування прибуток, отриманий нерезидентами з джерелом його походження з України, оподатковуваний прибуток визначається контролюючим органом як різниця між доходом та витратами, визначеними шляхом застосування до суми отриманого доходу коефіцієнта 0,7.

Підпунктом 14.1.193 пункту 14.1 статті 14 ПК визначено, що постійне представництво - постійне місце діяльності, через яке повністю або частково проводиться господарська діяльність нерезидента в Україні, зокрема: місце управління; філія; офіс; фабрика; майстерня; установка або споруда для розвідки природних ресурсів; шахта, нафтова/газова свердловина, кар`єр чи будь-яке інше місце видобутку природних ресурсів; склад або приміщення, що використовується для доставки товарів.

З метою оподаткування термін ''постійне представництво'' включає будівельний майданчик, будівельний, складальний або монтажний об`єкт чи пов`язану з ними наглядову діяльність, якщо тривалість робіт, пов`язана з таким майданчиком, об`єктом чи діяльністю, перевищує шість місяців; надання послуг (крім послуг з надання персоналу), у тому числі консультаційних, нерезидентом через співробітників або інший персонал, найнятий ним для таких цілей, але якщо така діяльність провадиться (в рамках одного проекту або проекту, що пов`язаний з ним) в Україні протягом періоду або періодів, загальна тривалість яких становить більш як шість місяців, у будь-якому дванадцятимісячному періоді; резидентів, які мають повноваження діяти від імені виключно такого нерезидента, що тягне за собою виникнення у цього нерезидента цивільних прав та обов`язків (укладати договори (контракти) від імені цього нерезидента; утримувати (зберігати) запаси товарів, що належать нерезиденту, із складу яких здійснюється поставка товару від імені нерезидента, крім резидентів, що мають статус складу тимчасового зберігання або митного ліцензійного складу).

Постійним представництвом не є використання споруд виключно з метою зберігання, демонстрації або доставки товарів чи виробів, що належать нерезиденту; зберігання запасів товарів або виробів, що належать нерезиденту, виключно з метою зберігання або демонстрації; зберігання запасів товарів або виробів, що належать нерезиденту, виключно з метою переробки іншим підприємством; утримання постійного місця діяльності виключно з метою закупівлі товарів чи виробів або для збирання інформації для нерезидента; направлення у розпорядження особи фізичних осіб у межах виконання угод про послуги з надання персоналу; утримання постійного місця діяльності виключно з метою провадження для нерезидента будь-якої іншої діяльності, яка має підготовчий або допоміжний характер (абзаци перший - третій зазначеного підпункту).

Отже, нормами ПК визначено, що провадження нерезидентом господарської діяльності через постійне місце діяльності в Україні є обов`язковою умовою для визнання такого місця постійним представництвом та оподаткування отриманих від діяльності, здійсненої через постійне представництво,  доходів податком на прибуток в загальному порядку.

Пунктом 103.1 статті 103 ПК встановлено, що застосування правил міжнародного договору України здійснюється шляхом звільнення від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України, зменшення ставки податку або шляхом повернення різниці між сплаченою сумою податку і сумою, яку нерезиденту необхідно сплатити відповідно до міжнародного договору України.

Законом України від 17.03.1999 №500-XIV ратифіковано Конвенцію між Урядом України і Урядом Республіки Австрія про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і на майно, відповідно до частини першої статті 5 якої для цілей цієї Конвенції термін ''постійне представництво'' означає постійне місце діяльності, через яке повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність підприємства.

Згідно з підпунктом ''f'' пункту 4 статті 5 Конвенції термін ''постійне представництво» не розглядається як такий, що включає утримання постійного місця діяльності виключно для здійснення будь-якої комбінації видів діяльності, перелічених у підпунктах від a) до e), за умови, що сукупна діяльність постійного місця діяльності, яка виникає внаслідок такої комбінації, має підготовчий або допоміжний характер.

За змістом пункту 4 розділу V Порядку розрахунку податкових зобов`язань нерезидентів, які провадять діяльність на території України через постійне представництво, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 28.02.2011 №115 (наказ втратив чинність згідно з наказом Міністерства фінансів України від 25.06.2013 №610), нерезиденти, які мають право на звільнення від оподаткування відповідно до міжнародного договору окремих видів доходів, які отримуються через постійне представництво, разом з податковою звітністю заповнюють і подають до органу державної податкової служби Відомості про доходи (прибуток), що звільнені від оподаткування на підставі міжнародного договору.

Розділ I ''Діяльність допоміжного або підготовчого характеру'' відомостей заповнюється у випадку, коли постійне представництво нерезидента провадить у звітному (податковому) періоді виключно види діяльності, при здійсненні яких відповідно до міжнародних договорів не утворюється постійне представництво.

Будь-який з вказаних у цьому розділі видів діяльності або сукупність всіх вказаних видів діяльності не повинні складати основну діяльність або один з видів основної діяльності нерезидента. При цьому під основною діяльністю розуміється діяльність нерезидента, визначена у його статутних документах, яка є регулярною і постійною протягом календарного року, на який припадає звітний (податковий) період (підпункт 4.3 пункту 4 Порядку).

Аналогічні за змістом і норми пункту 4 розділу V Порядку розрахунку податкових зобов`язань нерезидентів, які провадять діяльність на території України через постійне представництво, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 25.06.2013 №610.

Представництво іноземного резидента на території України не має статусу юридичної особи і діє відповідно до наданих нерезидентом повноважень. Нерезидент через представництво може здійснювати підприємницьку діяльність на території України або уповноважити представництво на здійснення тільки функції, які носять допоміжний та/або підготовчий характер (зберігання, демонстрація, закупівля або доставка товарів, збирання інформації тощо). Ці умови можна охарактеризувати як ознаки, що дозволяють кваліфікувати представництво нерезидента як постійне, тобто таке, через яке нерезидент здійснює свою підприємницьку діяльність в Україні.

Хоча норми ПК не дають визначення ''непостійне'' представництво, абзацом третім підпункту 14.1.193 пункту 14.1 статті 14 ПК чітко передбачено, що до постійних представництв не відноситься, зокрема, утримання постійного місця діяльності виключно з метою провадження для нерезидента будь-якої іншої діяльності, яка має підготовчий або допоміжний характер.

У той же час, як вже зазначено вище, умовою для визначення представництва нерезидента як постійного та отримання ним статусу платника податку є здійснення представництвом підприємницької діяльності нерезидента в Україні.

У відповідності з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 15.03.2016 у справі №826/14127/14 у разі здійснення представництвом нерезидента видів або виду діяльності, яка є тотожною основній діяльності нерезидента, таке представництво набуває статусу постійного представництва, а його діяльність на території України оподатковується в загальному порядку.

Для розмежування "постійного" представництва від "непостійного" (некомерційного), слід виділити ключові характеристики, які слугують підставою для їх розмежування. Насамперед, діяльність некомерційного представництва має виключно підготовчий або допоміжний характер щодо діяльності материнської компанії і має бути відмінною від статутних функцій материнської компанії.

Такий висновок щодо підстав визначення представництва нерезидента платником податку зроблено у постанові Верховного Суду від 12.02.2019 у справі №  826/10603/15 та від 24.05.2019 у справі №826/3191/13-а.

(!!!) Ідучи від зворотного, постійним представництвом визнається особа, яка загалом здійснює діяльність, аналогічну материнській компанії, або якщо така діяльність є переважною. Такий висновок узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду від 16 березня 2020 року № 826/7675/18, адміністративне провадження №К/9901/29144/19 (ЄДРСРУ № 88360094).

В даній справі у акті перевірки зафіксовано, що доходами Представництва у період, за який проведено перевірку, є виключно отримані від головної компанії грошові кошти на покриття витрат. Витрати Представництва, у свою чергу, пов`язані із забезпеченням його діяльності, а саме: сплата податків (податку з доходів фізичних осіб та податку на додану вартість), оренда офісу, заробітна плата, банківська комісія, автотранспортні витрати, витрати на зв`язок, офісні витрати, реєстраційно-дослідницькі та митні послуги, рекламні та представницькі витрати, ІТ- послуги, послуги з перевезення, кур`єрські послуги, інформаційно-консультаційні послуги, поповнення корпоративних карток співробітників, медичне страхування, юридичні послуги; придбання основних засобів.

Довідкою Банку засвідчено відкриття Представництву поточного рахунку типу ''Н'' в гривні, поточних валютних рахунків в доларах США та євро. Режим поточного рахунку типу ''Н'' не дозволяє зараховувати чи списувати кошти з таких рахунків для здійснення господарської діяльності.

У відповідності з наведеними доказами суди дійшли обґрунтованого висновку, що діяльність позивача не співпадала з підприємницькою діяльністю головної компанії, а була по відношенню до діяльності головної компанії підготовчою та допоміжною.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного відсутні правові підстави для оподаткування отриманих представництвом від головної компанії коштів  податком на прибуток за правилами пункту 160.8 статті 160 ПК, оскільки останній виконував для головної компанії функції допоміжного та підготовчого характеру,а отже не є постійним представництвом у розумінні підпункту 14.1.193 пункту 14.1 статті 14 ПК та статті 5 Конвенції.

 

Теги: прибутки нерезидентів, постійне представництво, непостійне представництво, некомерційне представництво, податок на прибуток, оподаткування, материнська компанія, функції компанії, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Демонтаж тимчасових споруд за рішенням департаменту з благоустрою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: демонтаж можливо виключно щодо об`єктів, які належать до тимчасових споруд

27 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/12531/17, адміністративне провадження № К/9901/59543/18 (ЄДРСРУ № 94458290) досліджував питання щодо демонтажу тимчасових споруд за рішенням департаменту з благоустрою.

Відповідно до статті 19 Конституції України  органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені  Конституцією  та законами України.

Статтею 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено перелік власних (самоврядних) та делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв`язку, зокрема, до таких належить організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» визначено, що самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами.

Таким чином, Закон України «Про благоустрій населених пунктів» наділяє повноваженнями міські ради та їх виконавчі органи здійснювати самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів.

З огляду на вказане спори щодо виконання суб`єктами владних повноважень функцій у сфері благоустрою (зокрема, відновлення благоустрою шляхом демонтажу елементів благоустрою) є публічно-правовими й мають розглядатись в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25.06.2019 у справі №914/1092/18.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів»  благоустрій  населених пунктів - комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.

Відповідно до частин першої-третьої статті 34 Закону України «Про  благоустрій  населених пунктів» правила благоустрою території населеного пункту - нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту. Правила розробляються на підставі Типових правил благоустрою території населеного пункту для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування. Типові правила розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства. У разі якщо відповідною сільською, селищною, міською радою не прийнято рішення про затвердження Правил, застосовуються Типові правила. Орган місцевого самоврядування забезпечує вільний доступ населення до затверджених Правил.

Правила включають: порядок здійснення благоустрою та утримання територій об`єктів благоустрою; вимоги до впорядкування територій підприємств, установ, організацій; вимоги до утримання зелених насаджень на об`єктах благоустрою - територіях загального користування; вимоги до утримання будівель і споруд інженерного захисту території; вимоги до санітарного очищення території; розміри меж прилеглої до підприємств, установ та організацій території у числовому значенні; порядок розміщення малих архітектурних форм; порядок здійснення самоврядного контролю у сфері благоустрою населених пунктів; інші вимоги, передбачені цим та іншими законами.

Правила не можуть передбачати обов`язок фізичних і юридичних осіб щодо отримання будь-яких дозволів, погоджень або інших документів дозвільного характеру, а також повноважень органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, підприємств, установ, організацій, утворених такими органами, видавати зазначені документи.

Таким чином, передуванням демонтажу тимчасових споруд є винесення припису, а винесення припису є результатом проведеної перевірки, в якому власнику пропонується надати в певний строк проектно-дозвільну документацію на розміщення тимчасової споруди або усунути порушення шляхом демонтажу тимчасової споруди власними силами, в разі відсутності відповідних дозвільних документів.

Аналогійний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28.02.2019 у справі  №826/11229/17, від 24.09.2019 у справі №826/22540/15, від 19.12.2019 у справі №826/15164/17, від 29.01.2020 у справі №826/7888/17, від 05.08.2020 у справі №826/10330/17.

За визначенням частини другої статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Відповідно до статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

(!!!) Також відповідно до приписів статті 181 Цивільного кодексу України, статті 1 Закону України «Про іпотеку» та статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлюється комплекс кваліфікуючих ознак для нерухомого майна.

Окрім цього, слід вказати, що для розміщення тимчасової споруди за наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка не відводиться, а обов`язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування стосується лише тих суб`єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки.

Таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 905/1552/16.

Таким чином, на відміну від нерухомого майна, переміщення якого неможливе без їх знецінення та зміни призначення, тимчасові споруди мають відмінності, зокрема, виготовляються з полегшених збірних конструкцій та встановлюється без улаштування заглибленого фундаменту тощо.

ВИСНОВОК: Верховний суд зауважує, що здійснювати відповідний демонтаж можливо виключно щодо об`єктів, які належать до тимчасових споруд у розумінні Правил благоустрою.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі №826/14088/15, від 28 лютого 2019 року у справі № 826/11229/17 (ЄДРСРУ № 80197908).

 

Матеріал по темі: «Правові підстави та порядок встановлення або демонтажу тимчасової споруди (кіоск)»

 

Непогодження меж земельної ділянки із суміжником

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок: наслідки

27 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/2225/17, провадження № К/9901/58201/18 (ЄДРСРУ № 94458460) досліджував питання щодо стадії погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації .

Згідно приписів статті 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Згідно із статтею 50 Закону України «Про землеустрій» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають:

завдання на розроблення проекту землеустрою;

пояснювальну записку;

копію клопотання (заяви) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у разі формування та/або зміни цільового призначення земельної ділянки за рахунок земель державної чи комунальної власності);

рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у випадках, передбачених законом);

письмову згоду землевласника (землекористувача), засвідчену нотаріально (у разі викупу (вилучення) земельної ділянки в порядку, встановленому законодавством), або рішення суду;

довідку з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями;

матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки);

відомості про обчислення площі земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки);

копії правовстановлюючих документів на об`єкти нерухомого майна для об`єктів будівництва, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з середніми та значними наслідками, які розташовані на земельній ділянці;

розрахунок розміру втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом);

розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених законом);

акт приймання-передачі межових знаків на зберігання (у разі формування земельної ділянки);

акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності (у разі формування земельної ділянки);

перелік обмежень у використанні земельних ділянок;

викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки);

кадастровий план земельної ділянки;

матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (у разі формування земельної ділянки);

матеріали погодження проекту землеустрою.

Статтею 198 Земельного кодексу України передбачено, що кадастрові зйомки - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.

Кадастрова зйомка включає: а) геодезичне встановлення меж земельної ділянки; б) погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами; в) відновлення меж земельної ділянки на місцевості;  г) встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; ґ) виготовлення кадастрового плану.

Механізм встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками визначено Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376 (далі - Інструкція  № 376).

Згідно із пунктом 3.12 Інструкції № 376 закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою.

Аналіз зазначених норм свідчить, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною.

У постанові від 18 квітня 2018 року у справі №346/4408/15-ц (провадження №61-8450св18), у постанові від 27.11.2019 року у справі №366/811/2017-ц (провадження №61-33627св18) Верховний Суд зазначив, що у відповідності до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

При цьому стаття 198 Земельного кодексу України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж слід вважати, що погодження меж не відбулося. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації.

Отже, чинне законодавство не обмежує право на приватизацію земельної ділянки у зв`язку із відмовою суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок, що свідчить про відсутність таких перешкод для завершення процедури приватизації земельної ділянки.

Наведене узгоджується також із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18), постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18) та №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18).

ВИСНОВОК: Непогодження меж земельної ділянки не може слугувати підставою для відмови у затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22 січня 2020 року у справі № 455/856/18-а, від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17, та Верховним Судом у постановах від 20.03.2019 у справі № 350/67/15-ц, від 12.02.2020 у справі № 545/1149/15,  у справі № 404/3048/18, від 22 жовтня 2020 року у справі № 454/805/13-а (ЄДРСРУ № 92385003).

 

P.s. Якщо суміжник відмовляється погодити межі земельної ділянки (підписати акт), орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію земельної ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акту, а з мотивів відмови.

Матеріал по темі: «Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками»

 

Теги: приватизація земельної ділянки, непогодження меж земельної ділянки, акт погодження меж земельної ділянки, проект землеустрою, земельна ділянка, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Належні докази сплати судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Незасвідчені світлокопії платіжних доручень, як доказ сплати судового збору

25 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1131/20 (ЄДРСРУ № 94362395) досліджував питання щодо належних доказів сплати судового збору.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про судовий збір" судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

За правилами статті 2 Закону України "Про судовий збір" платниками судового збору є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Об`єкти справляння судового збору визначено статтею 3 Закону України "Про судовий збір". Згідно з частиною першою зазначеної статті судовий збір справляється, зокрема, за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Вимоги до форми та змісту позовної заяви встановлено статтями 162, 164 ГПК України. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 164 ГПК України до позовної заяви додається документ про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Частиною першою статті 174 ГПК України передбачено, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 162, 164, 172 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.

Відповідно до частини четвертої статі 174 ГПК України якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.

ВАЖЛИВО: За змістом наведених процесуальних норм, повернення позовної заяви з тих підстав, що особа не виконала вимоги ухвали про усунення недоліків, можливо лише в тому випадку, коли особа отримала відповідну ухвалу суду, але ухилилась від виконання вимог, вказаних в ухвалі.

Верховний суд зазначає, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України від "Про судовий збір" суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

З огляду на те, що суд має сам перевіряти зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України, посилання суду першої інстанції, як на порушення вимог ГПК України під час подання позовної заяви, на подання позивачем незасвідчених світлокопій платіжних доручень  є необґрунтованим, оскільки вирішальним та важливим є саме зарахування коштів судового збору  на відповідний спеціальний фонд.

ВИСНОВОК: Верховний Суд вважає, що визначальним у цій справі є факт надходження усієї належної до сплати суми судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України та можливість передбачена ГПК України щодо розподілу судового збору та стягнення судового збору за рішенням суду, а оскільки суб’єктом перевірки щодо його зарахування до бюджету є суд, то світлокопія чи навпаки оригінал платіжного доручення не мають вирішального значення.

 

Матеріал по темі: «Особливості заповнення квитанції про сплату судового збору»

 

Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов

 

Майнова відповідальність контрагента за незареєстровану податкову накладну

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика та законодавчі підстави для майнової відповідальності контрагента за незареєстровану податкову накладну (втрачена вигода)

Суть проблеми: Контрагент, в порушення ст.201 ПК України не оформив відповідну податкову накладну та не зареєстрував їх в Єдиному реєстрі податкових накладних, у зв`язку з чим Платник податків був позбавлений права включити суми ПДВ до складу податкового кредиту, а отже і скористатися правом на зменшення податкового зобов`язання.

Суть питання: стягнення збитків, суб’єкт відповідальності, підсудність спору, актуальна судова практика?

За частиною 2 ст.218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Якщо сторони (контрагенти за договором) є зареєстрованими в установленому порядку платниками податку на додану вартість, то суми ПДВ по спірних господарських операціях мали бути додані Позивачем до складу податкового кредиту у відповідному звітному періоді згідно встановленого податковим законодавством порядку, але такі дії з боку Позивача можливі лише за наявності належно оформлених та зареєстрованих Відповідачем податкової накладної.

Приписами ст.13-14 ЦК України встановлено, що цивільні права та цивільні обов`язки учасники правовідносин мають вчиняти у встановлений законодавством, договором спосіб, не порушуючи прав та обов`язків інших осіб.

Відповідно до ст. 22 ЦК України, що кореспондується з положеннями ст. 224, 225 ГК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Для застосування передбаченої ч. 1 ст. 623 ЦК України, ч. 1 ст. 224 Господарського кодексу України такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінка боржника, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов`язання; наявності шкоди (збитки - це грошове вираження шкоди); причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою; вини боржника.

Платник податків не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов`язань, адже поняття "добросовісний платник", яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов`язань.

Таким чином, платник податків не повинен зазнавати негативних наслідків за можливу неправомірну діяльність його контрагента.

Окрім цього, чинним законодавством України не встановлено обов`язку суб`єкта господарювання здійснювати перевірку справжності наданих контрагентами документів при укладенні договорів.

Аналогічних правових висновків доходив Верховний Суд у постановах від 12.06.2018 по справі № 826/16272/13-а, від 04.06.2020 по справі № 340/422/19, від 23.07.2020 по справі № 816/1122/16.

Згідно з правовою позицією Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 серпня 2018 року у справі № 917/877/17 бездіяльність контрагента щодо виконання визначеного законом обов`язку зареєструвати податкові накладні зумовлює неможливість покупця послуг включення сум ПДВ до податкового кредиту, а також, відповідно, зменшення податкового зобов`язання на зазначену суму, тобто зазначена сума, фактично, є збитками цієї особи.

Згідно з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019р. у справі №908/1568/18, належним способом захисту для позивача є саме звернення до контрагента з позовом про відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення обов`язку щодо складення та реєстрації податкових накладних.

ВИСНОВОК: Отже, не вчинення контрагентом по договору (Відповідачем у господарській справі) дій по реєстрації податкової накладної позбавляє Платника на отримання податкового кредиту та є збитками (втраченою вигодою, яка полягає у неможливості зменшити податкові зобов`язання та призвела до перерахування до бюджету понаднормових платежів), з огляду на наявність причинного зв`язку між бездіяльністю Відповідача, вчиненим порушенням, виною, розміром збитків, обґрунтований вимогами пункту 201.10 статті 201 ПК України.

 

Примітка: Бажано в договорі погодити, що у разі не реєстрування, неправильного або несвоєчасного реєстрування постачальником податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних чи вчинення інших дій/бездіяльності в результаті чого покупець втратить право на податковий кредит, продавець/постачальник зобов`язаний сплатити покупцю штраф у розмірі втраченого податкового кредиту.

 

 

P.s. Протидія: вчинення всім можливих (адміністративних та судових) заходів на оскарження рішення контролюючого органу… або майнова відповідальність перед контрагентом!!!

 

 

Теги: податкові спори, податкова накладна, реєстрація податкової накладної, втрачена вигода, упущенная выгода, налоговая накладная, убытки, отказ в регистрации накладной, судебная практика, Верховный суд, Адвокат Морозов

 

 

 

Визнання договору дарування недійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання договору дарування недійсним з підстав допущення «помилки» під час його укладання

19 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/15344/18, провадження № 61-12804св20 (ЄДРСРУ № 94297110) досліджував питання щодо визнання договору дарування недійсним з підстав допущення «помилки» під час його укладання.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови від 06 листопада  2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Частиною четвертою статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує  висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц зазначено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зроблено висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16 та Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 01 серпня 2018 року по справі № 445/1011/17

Таким чином, підставою для визнання недійсним правочину, який укладається під впливом обману, є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

ВИСНОВОК: Отже, підставою для визнання недійсним правочину, який укладається під впливом помилки, є саме помилка в природі правочину, а не помилка в розрахунку одержання користі від правочину.

 

P.s. Між тим, необхідно враховувати правову позицію Верховного Суду викладену у постанові від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц, де Верховний Суд зазначив, що якщо договір дарування посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку, при цьому у момент складання договору дарувальник підтвердив, що правочин здійснено за доброю волею, то навіть незважаючи на поважний вік дарувальника, відповідний договір є дійсним.

 

Матеріал по темі: «Визнанням недійсним попередньо укладеного договору дарування спадкового майна»

 

Доставка юридичній особі рекомендованих поштових відправлень

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Докази належного повідомлення суб`єкта господарювання про проведення перевірки, зокрема шляхом направлення/отримання поштового відправлення

20 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 807/1671/16, адміністративне провадження № К/9901/37144/18 (ЄДРСРУ № 94264146) досліджував обставини щодо належного повідомлення суб`єкта господарювання про проведення перевірки, зокрема шляхом направлення/отримання поштового відправлення.

Правові, соціально-економічні та організаційні основи діяльності у сфері надання послуг поштового зв`язку, а також регулювання відносин між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, операторами поштового зв`язку і користувачами їх послуг визначає Закон України «Про поштовий зв`язок», статтею 2 якого передбачено, що відносини у сфері надання послуг поштового зв`язку регулюються Конституцією України, цим та іншими законами України і прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із абзацами 12, 16 та 19 частини 1 статті 1 Закону України «Про поштовий зв`язок», національний оператор поштового зв`язку (національний оператор) - це оператор, який в установленому законодавством порядку надає універсальні послуги поштового зв`язку на всій території України і якому надаються виключні права на провадження певних видів діяльності у сфері надання послуг поштового зв`язку; пересилання поштових відправлень - сукупність операцій з приймання, обробки, перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень; послуги поштового зв`язку - продукт діяльності оператора поштового зв`язку з приймання, обробки, перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень, виконання доручень користувачів щодо поштових переказів, банківських операцій, спрямований на задоволення потреб користувачів.

Однією з основних засад діяльності у сфері надання послуг поштового зв`язку є, зокрема, забезпечення надання послуг поштового зв`язку встановленого рівня якості (стаття 3 Закону України «Про поштовий зв`язок»).

Згідно зі статтею 15 Закону України «Про поштовий зв`язок» національний оператор, яким є Акціонерне товариство «Укрпошта» (розпорядження Кабінету Міністрів України N 10-р від 10 січня 2002 року «Про національного оператора поштового зв`язку»), забезпечує надання на всій території України універсальних послуг поштового зв`язку за переліком.

Абзацами 2 та 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про поштовий зв`язок» передбачено, що основними засадами діяльності у сфері надання послуг поштового зв`язку зазначають захист інтересів користувачів у сфері надання послуг поштового зв`язку та єдність правил, стандартів і норм у сфері надання послуг поштового зв`язку.

За правилами статті 13 Закону України «Про поштовий зв`язок», послуги поштового зв`язку надаються на договірній основі згідно з Правилами надання послуг поштового зв`язку, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, та повинні відповідати встановленим нормам якості.

Відповідно до пункту 9 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил надання послуг поштового зв`язку» N 270 від 05 березня 2009 року (далі - Правила, у редакції, на час виникнення спірних правовідносин), національний оператор поштового зв`язку забезпечує надання універсальних послуг поштового зв`язку на всій території України. До універсальних послуг поштового зв`язку належать послуги з пересилання поштових карток, листів, бандеролей, секограм - простих та рекомендованих та посилок без оголошеної цінності масою до 10 кілограмів.

Пунктом 94 Правил передбачено, що порядок доставки поштових відправлень, поштових переказів, повідомлень про вручення поштових відправлень, поштових переказів, періодичних друкованих видань юридичним особам визначається на підставі договору, що укладається юридичною особою з оператором поштового зв`язку за місцем обслуговування.

Прості та рекомендовані поштові відправлення, повідомлення про надходження поштових відправлень, поштових переказів, повідомлення про вручення поштових відправлень, поштових переказів, періодичні друковані видання, адресовані юридичним особам, можуть доставлятися з використанням абонентських поштових скриньок, що встановлюються на перших поверхах приміщень чи інших доступних для цього місцях або у канцелярії, експедиції тощо, розміщені на перших поверхах приміщень, чи видаватися в приміщеннях об`єкта поштового зв`язку представникам юридичних осіб, уповноваженим на одержання пошти.

У разі вручення рекомендованих поштових відправлень, рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, поштових переказів, повідомлень про надходження поштових відправлень з використанням абонентської поштової скриньки згідно з укладеним договором датою вручення вважається дата їх вкладення до скриньки. Відправлення «EMS», адресовані юридичним особам, можуть видаватися їх представникам, уповноваженим на одержання пошти, у приміщенні адресата.

Відповідно до пункту 96 Правил реєстровані поштові відправлення (крім рекомендованих), адресовані юридичним особам, видаються їх представникам, уповноваженим на одержання пошти, в об`єкті поштового зв`язку на підставі довіреності, оформленої в установленому порядку. Копія довіреності, засвідчена в установленому порядку, зберігається в об`єкті поштового зв`язку.

Відповідно до абзацу 1 пункту 105 Правил одержання зареєстрованого поштового відправлення, грошових коштів за поштовим переказом здійснюється за умови пред`явлення документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, визначених законодавством. У разі отримання рекомендованого поштового відправлення одержувач власноруч зазначає прізвище та ставить свій підпис в книзі (на окремому аркуші) встановленого зразка. У разі отримання інших реєстрованих поштових відправлень, поштових переказів одержувач заповнює відповідний бланк повідомлення: зазначає найменування, серію та номер пред`явленого документа, дату одержання та ставить свій підпис.

Оператори поштового зв`язку надають послуги з пересилання внутрішніх поштових відправлень, до яких, зокрема, належать рекомендовані листи (абзац 3 пункту 8 Правил).

Абзацами 25 та 26 пункту 2 Правил передбачено, що реєстроване поштове відправлення - поштове відправлення, яке приймається для пересилання з видачею розрахункового документа, пересилається з приписуванням до супровідних документів та вручається одержувачу під розписку; рекомендоване поштове відправлення - реєстрований лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M», які приймаються для пересилання без оцінки відправником вартості його вкладення.

Згідно із абзацом 7 пункту 2 Правил вручення поштового відправлення, поштового переказу - виробнича операція, яка полягає у видачі поштового відправлення, виплаті коштів за поштовим переказом одержувачу.

У разі подання для пересилання, зокрема, реєстрованого поштового відправлення з повідомленням про його вручення відправник заповнює бланк повідомлення на свою поштову адресу або адресу особи, якій за його дорученням належить надіслати повідомлення після вручення поштового відправлення, поштового переказу (пункт 62 Правил).

Так само, порядок приймання, обробки, перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень визначає Порядок пересилання поштових відправлень (далі - Порядок), затверджений наказом Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» № 211 від 12 травня 2006 року, дія якого, згідно з пунктом 1.2 поширюється на національного оператора поштового зв`язку, виконання функцій якого покладене на Українське державне підприємство поштового зв`язку «Укрпошта» (далі - УДППЗ «Укрпошта»).

Положеннями порядку передбачено, зокрема, здійснення обробки та вручення вхідної письмової кореспонденції в доставних відділеннях поштового зв`язку, не оснащених та оснащених автоматизовним робочим місцем відділення зв`язку (пункти 3.1.6 та 3.1.7 відповідно).

Підпунктом 1.5 Порядку передбачено, що надання послуг поштового зв`язку здійснюють: а) об`єкти поштового зв`язку: поштамти, вузли поштового зв`язку (ВуПЗ), центри поштового зв`язку (ЦПЗ), відділення поштового зв`язку (ВПЗ), у тому числі пересувні відділення поштового зв`язку (ПВПЗ), пункти поштового зв`язку (ППЗ); б) листоноші під час доставки пошти; в) начальники відділень (оператори пунктів) поштового зв`язку під час обходу доставних дільниць при виконанні обов`язків листонош; г) позаштатні працівники поштового зв`язку за агентськими угодами.

Відповідно до підпункту 3.1.6.12 при надходженні на адресу юридичної особи великої кількості рекомендованих відправлень дозволяється вручати їх під розписку в реєстрі ф. 11, де зазначаються ті самі дані, що і при запису до книги ф. 8. В кінці реєстру підбивається підсумок усіх відправлень. Реєстр складається в двох (трьох) примірниках. В реєстрі зазначається прізвище працівника зв`язку, що його склав, або особистий номер.

При врученні письмової кореспонденції, адресованої юридичній особі, представник підприємства, організації чи установи, уповноважений на одержання пошти, одержуючи одночасно декілька рекомендованих поштових відправлень або повідомлень, записаних до книги ф. 8 (реєстру ф. 11), розписується із зазначенням літерами загальної кількості одержаних відправлень (повідомлень), своєї посади, прізвища і дати.

У разі доставки юридичній особі рекомендованих поштових відправлень, рекомендованих повідомлень про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повторних повідомлень про надходження поштових відправлень із використанням абонентської поштової скриньки (за згодою юридичної особи), зазначені поштові відправлення та повідомлення приписуються встановленим порядком до реєстру ф. 11 і вкладаються до скриньки разом із реєстром. Представник юридичної особи уповноважений на одержання пошти зазначає на реєстрі ф. 11 кількість відправлень, дату їх одержання, прізвище і ставить свій підпис. Оформлені одержувачем реєстри ф. 11 повертаються до об`єкта поштового зв`язку не пізніше наступного робочого дня. Датою вручення поштових відправлень вважається дата вкладення його до абонскриньки.

Підпунктом 3.1.6.13 встановлено, що у разі невручення при доставці рекомендованого поштового відправлення, листоноша залишає в абонентській поштовій скриньці адресата повідомлення ф. 22а (рис. 24). На зворотному боці конверта та у книзі ф. 8 робиться відмітка: "Повідомлення ф. 22а вкладено до а/с", - із зазначенням дати.

Необхідно також відмітити, що перевірка документів, що посвідчують особу адресата (фізичну особу), особу, яка одержує поштове відправлення замість такого адресата, родинні зв`язки з адресатом, а також належне оформлення повідомлення про вручення поштового відправлення покладено на працівників поштового зв`язку. Добросовісне виконання працівниками "Укрпошти" своїх службових обов`язків у даному випадку презюмується. Відповідне положення міститься у постанові Верховного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 806/1943/18.

Згідно з підпунктом 3.3.4.7 Порядку, представники юридичної особи, уповноважені на одержання пошти, при одержанні групи посилок за декількома повідомленнями можуть зазначити дані про пред`явлений документ і довіреність на одному з повідомлень. На всіх інших повідомленнях уповноважений на одержання пошти розписується в одержанні посилки і зазначає дату одержання та номер довіреності.

Відповідно до підпункту 3.5.2.3 Порядку поштові відправлення з повідомленням про вручення вручаються адресатам відповідно до вимог п. 121 Правил надання послуг поштового зв`язку.

У разі вручення уповноваженому юридичної особи реєстрованого поштового відправлення з повідомленням про вручення, працівник поштового зв`язку на бланку повідомлення робить позначку «Уповноваженому» і зазначає його прізвище.

У разі вручення адресованого юридичній особі рекомендованого поштового відправлення з повідомленням про вручення із використанням абонентської поштової скриньки датою вручення поштового відправлення вважається дата вкладення його до скриньки. На бланку повідомлення ф. 119 зазначається прізвище представника юридичної особи, уповноваженого на одержання пошти (відповідно до реєстру ф. 11).

З аналізу наведених норм випливає, що зокрема рекомендовані листи адресовані юридичним особам, видаються (вручаються) їх представникам, уповноваженим на одержання пошти на підставі довіреності, оформленої в установленому порядку. При цьому копія такої довіреності, засвідчена в установленому порядку, зберігається в об`єкті поштового зв`язку.

Тобто юридична особа, на підставі довіреностей, уповноважує своїх представників або інших осіб на отримання поштової кореспонденції.

Крім того, з аналізу наведених норм також слідує, що поштову кореспонденцію адресат може отримати в об`єкті поштового зв`язку або через використання абонентської поштової скриньки згідно з укладеним договором між юридичною особою та АТ «Укрпошта».

ВИСНОВОК: Отже, при оспорювані обставин щодо належного повідомлення суб`єкта господарювання про проведення перевірки, встановлення таких не може грунтуватись тільки на твердженнях позивача про те, що особа, прізвище якої зазначене в повідомленні, не є працівником підприємства, що свідчить про неотримання суб`єктом перевірки повідомлення про її проведення. Такі доводи підлягають перевірці шляхом дослідження та співставлення інших фактичних даних.

Зокрема, для з`ясування зазначених обставин необхідно встановити порядок отримання позивачем поштової кореспонденції, що надходить на його адресу, а також документи (довіреності, накази, договори про доставку (вручення) поштових відправлень, тощо), якими суб`єкт господарювання уповноважував своїх представників на отримання поштової кореспонденції, порядок фіксування (реєстрації) в даному випадку відділенням поштового зв`язку повноважень осіб, яким вручалась поштова кореспонденція (адресована позивачу).

 

Матеріал по темі: «Підпис працівника пошти, як доказ отримання судового рішення (ухвали суду)»