Протоколи та Акти перевірки не оскаржуються в судовому порядку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позовні вимоги про визнання протиправними і скасування протоколів про правопорушення у сфері містобудівної діяльності та Актів перевірки

18 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/1457/17, адміністративне провадження № К/9901/50498/18 (ЄДРСРУ № 92930540) досліджував питання можливості оскарження протоколів про правопорушення у сфері містобудівної діяльності та Актів перевірки.

Слід вказати, що  разі виявлення під час перевірки порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності посадові особи органу держаного архітектурно - будівельного контролю складають акт, у якому фіксуються такі порушення. На підставі акту складається обов`язкові для виконання приписи щодо усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, а також складаються відповідні протоколи, які у встановлений строк подаються керівникові відповідної інспекції або його заступникові для винесення постанови про накладення штрафу, передбаченої законодавством України.

Так ось судова практика Верховного суду виходить з того, що протоколи у сфері містобудівної діяльності є лише засобом фіксації обставин правопорушення і джерелом доказової інформації при розгляді справи про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності, позбавлені ознак правового акта (акта індивідуальної дії чи нормативно - правового акту), не є актом індивідуальної дії у розумінні КАС України, що, унеможливлює розгляд вимог про їх оскарження у порядку адміністративного судочинства.

Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 у справі № 826/4/16.

Варто звернути увагу також на справу № 810/6689/14, де Верховний Суд, окрім іншого, звертав увагу на те, що загальне поняття акта перевірки наведено у пункті 3 Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 22 грудня 2010 року №984, положення якого були чинними на момент виникнення спірних відносин, згідно з яким - це службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки фінансово-господарської діяльності платника податків і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства.

У цьому випадку акт перевірки, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, що, в свою чергу, відповідає встановленим правилам складання акта перевірки, не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб`єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні КАС України.

Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що акт перевірки не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні КАС України, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, діяльність яких перевірялася, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб`єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 640/2911/19 (ЄДРСРУ № 91752794), від 03 листопада 2020 року у справі №808/2696/15(ПР/808/7/16), адміністративне провадження №К/9901/16944/18 (ЄДРСРУ № 92624512) та у справі №814/162/16, адміністративне провадження №К/9901/32384/18 (ЄДРСРУ №92624518).

Зважаючи на викладене, а також враховуючи правову природу акту, складеного за наслідками здійсненого уповноваженими органами державного архітектурного контролю, Верховний суд не вбачає перешкод для поширення на спірні правовідносини вищенаведеної правозастосовчої практики Верховного Суду, відповідно до якої акт перевірки не визнається правовим актом, який встановлює відповідальність суб`єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні КАС України.

В той же час, згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постановах від 22.03.2018 у справі №П/9901/135/18 (провадження №11-70сап18), від 31.01.2019 у справі №9901/56/19 (адміністративне провадження №П/9901/56/19), від 27.06.2019 у справі №9901/920/18 (провадження №11-1455заі18), поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного вище вбачається, що протокол та Акт перевірки  у сфері містобудівної діяльності, податкової перевірки та ін. є лише засобом фіксації правопорушення (а в суді джерелом доказової бази), але не відноситься до актів індивідуальної дії, який встановлює відповідальність суб`єкта господарювання, а отже не підлягає як адміністративному так і судовому оскарженню.

 

Матеріал по темі: «Винесення постанови без складання протоколу про адміністративне правопорушення»

Зарахування зустрічних однорідних вимог

  

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду щодо припинення зобов`язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог

12 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамка в рамках справи №904/3173/19 (ЄДРСРУ № 92841779) досліджував питання шодо правовідносин пов’язаних із зарахуванням зустрічних однорідних вимог.

Так, статтями 202, 203 ГК України визначено, що зобов`язання припиняється, зокрема, зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. До відносин щодо припинення господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Отже, заява про зарахування зустрічних вимог є одностороннім правочином.

Відповідно до положень статті 601 ЦК України зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Відповідно до положень статті 602 ЦК України не допускається зарахування зустрічних вимог: 1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю; 2) про стягнення аліментів; 3) щодо довічного утримання (догляду); 4) у разі спливу позовної давності; 4-1) за зобов`язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім випадків, установлених законом; 5) в інших випадках, встановлених договором або законом.

Слід зазначити, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.10.2018 у справі № 914/3217/16 зазначено, що вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають бути зустрічними (кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов`язанням є кредитором за другим); однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду); строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо).

З огляду на положення чинного законодавства зарахування зустрічних однорідних вимог як односторонній правочин є волевиявленням суб`єкта правочину, спрямованим на настання певних правових наслідків у межах двосторонніх правовідносин. Інститут заліку має на меті оптимізувати діяльність двох взаємозобов`язаних, хоч і за різними підставами, осіб. Ця оптимізація полягає в усуненні зустрічного переміщення однорідних цінностей, що становлять предмети взаємних зобов`язань, зменшує ризик сторін, який виникає при здійсненні виконання, а також їх витрати, пов`язані з виконанням.

Водночас однією із важливих умов, за наявності якої можливе припинення зобов`язання зарахуванням зустрічних вимог, є безспірність вимог, які зараховуються, а саме відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи невідповідність будь-якій із наведених умов виключає можливість зарахування у добровільному порядку.

ВАЖЛИВО: Таким чином, для задоволення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог слід встановити наявність таких умов: 1) зустрічність вимог, 2)однорідність цих вимог, 3) строк виконання яких настав та 4) прозорість вимог, тобто відсутність спору між сторонами щодо характеру зобов`язання, його змісту та умов виконання та 5) безспірність, оскільки лише за наявності всіх умов у сукупності можливо здійснити таке зарахування.

Подібну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 14.07.2020 у справі № 910/10471/19, від 24.01.2018 у справі № 908/3039/16, від 05.04.2018 у справі № 910/13205/17 та від 13.11.2018 у справі № 914/163/14.

Отже, вимоги, які підлягають зарахуванню, мають відповідати таким умовам:

- бути зустрічними (кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов`язанням є кредитором за другим);

- бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, наприклад, грошей. При цьому правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Отже допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо);

- строк виконання таких вимог має бути таким, що настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги.

- безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов`язань. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь-якої із наведених умов виключає проведення зарахування у добровільному порядку (висновок Верховного Суду у постановах від 19 серпня 2020 року у справі №  911/2560/19, від 11 червня 2020 року у справі № 910/7804/19, від 26 травня 2020 року у справі № 910/7807/19).

Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов`язань: в одному - одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов`язанні є кредитором у другому). Також можливе часткове зарахування, коли одне зобов`язання (менше за розміром) зараховується повністю, а інше (більше за розміром) - лише в частині, що дорівнює розміру першого зобов`язання. У такому випадку зобов`язання в частині, що залишилася, може припинятися будь-якими іншими способами.

ВИСНОВОК: Отже, з огляду на викладене зобов`язання з оплати заборгованості за договором може бути припинено шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог за наявності умов, установлених статтею 601 Цивільного кодексу України, та за відсутності обставин, передбачених статтею 602 Цивільного кодексу України, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.10.2018 у справі № 914/3217/16, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 910/21652/17, від 11.09.2018 у справі № 910/21648/17, від 11.10.2018 у справі № 910/23246/17, від 15.08.2019 у справі № 910/21683/17, від 11.09.2019 у справі № 910/21566/17, від 25.09.2019 у справі № 910/21645/17, від 05.11.2019 у справі № 914/2326/18, від 01.10.2019 у справі № 910/12968/17.

 

Матеріал по темі: «Припинення зобов`язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог»

 

Теги: зарахування вимог, зустрічні вимоги, взаємозалік, повідомлення про взаємозалік, прозорість вимог, безспірність, заборгованість, штраф, пеня, судова практика, Адвокат Морозов

 

Інспектор у справах про адмін. правопорушення не може бути відповідачем у суді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Хто є належним відповідачем у суді по справам щодо скасування постанов про накладення адміністративного стягнення?

16 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справах № 398/2077/17, адміністративне провадження № К/9901/30709/18 (ЄДРСРУ № 92902097 ) та № 149/1698/17, адміністративне провадження № К/9901/32341/18 (ЄДРСРУ № 92870057) підтвердив раніше висловлену тезу, що інспектор не є самостійним суб’єктом, а отже не може бути відповідачем у суді у справах про адміністративні правопорушення.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, іншого суб`єкта при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Частиною третьою статті 288 КУпАП, якою визначено порядок оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення  передбачено, що постанову іншого органу (посадової особи)  про  накладення адміністративного стягнення, постанову по  справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі можна оскаржити у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що при розгляді справ про адміністративні правопорушення, державні інспектори відповідного орану діють не як самостійний суб`єкт владних повноважень, а від імені центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності. 

Отже, відповідні посадові особи не можуть виступати самостійним відповідачем у таких справах, оскільки належним відповідачем є саме відповідний орган, на який, зокрема положеннями ст. 222 КУпАП покладено функціональний обов`язок розглядати справи про адміністративні правопорушення

При цьому, зміст статті 288 КУпАП щодо можливості оскаржити постанову органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення не спростовує висновків суду касаційної інстанції про те, що відповідачем у таких справах є саме орган, а не посадова особа.

Вказані висновки викладені в постановах Верховного Суду від 26.12.2019 у справі № 724/716/16, від 17.06.2020 у справі № 127/6881/17 та від 17 вересня 2020 року № 742/2298/17 (ЄДРСРУ № 91642924).

 

Матеріал по темі: «Оскарження постанов поліції зі штрафом від 170 до 510 грн. втрачає економічний сенс…»

 

Визнання іпотеки припиненою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору

13 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 594/197/19, провадження № 61-19203св19 (ЄДРСРУ № 92902690) досліджував питання щодо припинення іпотеки у зв`язку з припиненням основного зобов`язання.

Верховний суд вказує, що виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).

Частиною першою статті 593 ЦК України передбачено, що з припиненням основного зобов`язання, забезпеченого заставою, припиняється і право застави.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).

Поняття іпотеки деталізує абзац третій статті 1 Закону України «Про іпотеку», який визначає, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Між тим, частина 1  ст. 316 ЦК України  встановлює, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з ч. 1  ст. 317 ЦК України  власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (стаття 321 ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України  зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Відповідно до п. 1 ч. 1, ч. 2    ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов`язання, забезпеченого заставою. У разі припинення права застави на нерухоме майно до державного реєстру вносяться відповідні дані.

У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов`язання заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов`язаний негайно повернути його заставодавцеві (ч. 3  ст. 593 ЦК України).

За ч. 1, 2  ст. 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України "Про іпотеку" обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

За аб. 2 ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (ч. 3 ст. 17 Закону України "Про іпотеку").

У пунктах 41-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 711/4556/16-ц (провадження № 14-88цс19) зазначено, що: «іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3, абзаци другий і сьомий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», пункт 1 частини першої і речення друге цієї частини статті 593 ЦК України). Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України). За належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором припиняється як це зобов`язання, так і зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від основного зобов`язання (аналогічний висновок сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 910/16461/16; див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц)».

Згідно з ч. 5  ст. 43 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" від 18.11.2003 № 1255-IV (зі змінами) відомості про припинення обтяження реєструються держателем або реєстратором Державного реєстру на підставі рішення суду або заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в ЄДР чи індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів та інформація про припинення обтяження. Записи щодо обтяжень, які втратили свою чинність, підлягають вилученню з Державного реєстру через шість місяців після реєстрації відомостей про припинення обтяження.

Якщо іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, то іпотека не може існувати самостійно без зобов`язання (ч. 5 ст. 3, аб. 2 і 7 ч. 1  ст. 17 Закону України "Про іпотеку", п. 1 ч. 1  ст. 593 ЦК України).

ВАЖЛИВО: За належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором припиняється як це зобов`язання, так і зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від основного зобов`язання .

З припиненням іпотеки фактично припиняється обтяження нерухомого майна іпотекою, адже всі правові підстави для його утримання під обтяженням відсутні.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 18.09.2019 у справі № 695/3790/15-ц право іпотекодавця підлягає судовому захисту за його позовом шляхом визнання іпотеки такою, що припинена. Ефективним способом захисту порушених прав позивача має бути пред`явлення позову про визнання іпотеки такою, що припинена, оскільки щодо цього існує спір, а не визнання припиненим договору іпотеки, а також - про зняття заборони відчуження нерухомого майна та виключення відповідних записів з Єдиного реєстру  заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек чи шляхом припинення зобов`язання за договором.

Вказаний правовий висновок висловив Верховний Суд України ще у постанові від 04 лютого 2015 року у справі № 6-243цс14.

ВИСНОВОК: За відсутності обґрунтованої заборгованості позичальника та вимог кредитора на момент виконання рішення суду про дострокове стягнення заборгованості та припинення у зв`язку із цим основного зобов`язання, іпотека припиняється, а записи про державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна є перешкодами у реалізації власником права розпорядження відповідним майном, а отже належним способом захисту є визнання іпотеки за іпотечним договором припиненою (правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 918/319/19).

 

P.s. Після сплати спадкоємцями боргу спадкодавця перед банком в межах успадкованого ними майна, кредитний договір припиняється у зв`язку з виконанням спадкоємцями зобов`язання спадкодавця, а отже і припиняється дія всіх забезпечувальних договорів (27 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 710/343/17, провадження № 61-42159св18 (ЄДРСРУ № 89518453).

Матеріал по темі: «Визнання права власності на предмет іпотеки в судовому порядку»

Теги: іпотека, ипотека, визнання іпотеки припиненою, прекращение ипотеки, скасування обтяження, виконання договору, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Використання та обіг векселя після ліквідації держателя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може вважатися не використаний вексель ліквідованого боржника безнадійною кредиторською заборгованістю?

13 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/8499/16, касаційне провадження № К/9901/27831/18 (ЄДРСРУ № 92842105) досліджував питання щодо обігу векселів після ліквідації держателя.

Відносини, пов`язані з обігом векселів в Україні, регулюються «Уніфікованим законом про переказний та простий векселі», що ратифікований Законом України від 06 липня 1999 року № 826-XIV «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі», Цивільним кодексом України, Законами України від 23 лютого 2006 року № 3480-IV «Про цінні папери та фондовий ринок» та від 05 квітня 2001 року № 2374-III «Про обіг векселів в Україні».

За визначенням, наведеним у частині першій статті 14 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3480-IV «Про цінні папери та фондовий ринок», векселем є цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов`язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

Відповідно до статті 4 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2374-III «Про обіг векселів в Україні» видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги, за виключенням фінансових банківських векселів, фінансових векселів.

На момент видачі переказного векселя особа, зазначена у векселі як трасат, або векселедавець простого векселя повинні мати перед трасантом та/або особою, якій чи за наказом якої повинен бути здійснений платіж, зобов`язання, сума якого має бути не меншою, ніж сума платежу за векселем.

(!!!) У разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов`язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов`язання щодо платежу за векселем.

Згідно зі статтею 77 Уніфікованого закону до простих векселів застосовуються такі ж положення, що стосуються переказних векселів, тією мірою, якою вони є сумісними з природою цих документів, а саме положення щодо: індосаменту (статті 11 - 20); строку платежу (статті 33 - 37); платежу (статті 38 - 42); права регресу у разі неплатежу (статті 43 - 50, 52 - 54); платежу у порядку посередництва (статті 55, 59 - 63); копій (статті 67 і 68); змін (стаття 69); позовної давності (статті 70 і 71); неробочих днів, обчислення строків і заборони пільгових строків (статті 72, 73 і 74).

Відповідно до частини першої статті 70 Уніфікованого закону позовні вимоги до акцептанта, які випливають з переказного векселя, погашаються із закінченням трьох років, які обчислюються від дати настання строку платежу.

Ця норма стосується не тільки векселедержателя, а всіх осіб, що мають право вимагати за векселем.

За правилами статей 11, 16 Уніфікованого закону будь-який переказний вексель, навіть виданий без прямого застереження про наказ, може бути переданий шляхом індосаменту. Власник переказного векселя вважається його законним держателем, якщо його право на вексель базується на безперервному ряді індосаментів, навіть якщо останній індосамент є бланковим.

Таким чином, вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги.

При цьому векселедавець не має можливості та не зобов`язаний отримувати відомості щодо обігу виданих векселів та передачі їх векселедержателем іншим особам.

Відповідно до статті 43 Уніфікованого закону держатель може використати своє право регресу проти індосантів, трасанта та інших зобов`язаних осіб при настанні строку платежу, якщо останній не був здійснений, а також до настання строку платежу за таких умов: якщо мала місце повна або часткова відмова здійснити акцепт; у разі банкрутства трасата (незалежно від того, здійснив він акцепт чи ні), або у разі припинення ним платежів, навіть якщо ця обставина не була встановлена судовим рішенням, або у разі безрезультатного звернення стягнення на його майно; у разі банкрутства трасанта за векселем, що не підлягає акцепту.

Наведені правові норми закріплюють право векселедержателя на дострокову реалізацію права вимоги за векселем за рахунок солідарно зобов`язаних осіб у разі, якщо до настання строку платежу відбудуться визначені Уніфікованим законом події, що унеможливлюють погашення такого векселя прямим боржником.

ВАЖЛИВО: При цьому векселедержатель може використовувати простий вексель у розрахунках зі своїми контрагентами шляхом переводу власної заборгованості на векселедателя. У такому випадку припиняється право вимоги одного кредитора і виникає право вимоги в іншого кредитора.

Вексель є об`єктом цивільного обороту та може бути в подальшому відчужений векселедержателем на користь третіх осіб шляхом вчинення індосаментів (Постанова Верховного суду від 17.10.2019 у справі № 910/772/19).

Отже, вексель може і надалі використовуватися в обігу до закінчення строку платежу за ним. Вексель як актив не втрачає своєї правової сили внаслідок ліквідації держателя та може і надалі використовуватися в обігу.

В той же час, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 917/814/16 (ЄДРСРУ № 92675861)  при розгляді справ, пов`язаних з обігом простих векселів, судам належить досліджувати у судовому засіданні оригінали цих цінних паперів, зважаючи на їх правову природу та обов`язковість реквізитів; встановлення ж судами обставин ненадання кредитором оригіналу векселя, як доказу заборгованості боржника перед кредитором, є підставою для відмови у визнанні спірних вимог як таких, що не підтверджені належними доказами у справі.

Аналогічна правова позиція Верховного Суду викладена в пункті 42 постанови від 01.08.2019 у справі №914/2441/15 та в пунктах 21, 22 постанови від 26.04.2018 у справі №904/5299/17 (пункти 21, 22).

Встановлені ст. 70 Уніфікованого закону строки для пред'явлення позовних вимог за векселем є присічними, вони не можуть бути змінені за угодою сторін і не підлягають зупиненню або відновленню. Суд застосовує ці строки незалежно від заяви сторони. Після їх закінчення припиняється дія матеріального права вимоги платежу від зобов'язаних за векселем осіб.

Як вказано у п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 08.06.2007 р. №5, прямий боржник за векселем зобов'язаний довести обґрунтованість своїх заперечень стосовно того, що векселедержатель не пред'явив йому оригінал векселя або не надав можливості перевірити наявність у встановленому місці та у визначений строк у особи, що пред'явила вимогу, оригіналу векселя і прав власності на зазначений цінний папір.

Ліквідація векселедержателя та відсутність у нього правонаступників може за певних обставин слугувати підставою для припинення зобов`язань векселедавця та відповідно до наведених вище норм Податкового кодексу України набути статусу безповоротної фінансової допомоги. Проте враховуючи особливості простого векселя, зокрема те, що боржником за таким векселем завжди виступає векселедавець, то векселедержатель може використовувати його як засіб платежу у розрахунках з третіми особами, здійснюючи таким чином переведення власної заборгованості на векселедавця, а відповідно за таких обставин має бути чітко встановлено, що векселедержатель, який ліквідований, не передавав вексель третім особам та і такий вексель фактично увійшов до ліквідної маси при ліквідації (16 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 809/4373/15, адміністративне провадження №К/9901/19907/18 (ЄДРСРУ № 89869040).

ВИСНОВОК: За таких обставин, якщо простий вексель (зі строком погашення у майбутньому) який до ліквідації держателя був переданий іншим сторонам (кредитору, індосату), то заборгованість за такими векселями не може вважатися безнадійною кредиторською заборгованістю та обумовлювати обов`язок платника податків включити її до інших доходів звітного періоду.

Матеріал по темі: «Визнання векселів такими, що не мають вексельної сили»

 

 

Теги: вексель, обіг векселя, ліквідація держателя векселя, розрахунок простим векселем, припинення векселедавця, використання векселя після ліквідації держателя, цінний папір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Розбіжність в сумі стягнення у цифровому та словесному виразі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки наявності розбіжностей у зазначенні суми стягнення у цифровому та словесному виразі у виконавчому документі

Верховний суд в постанові від 13 листопада 2020 року у справі № 826/12919/18, адміністративне провадження № К/9901/11663/19 (ЄДРСРУ № 92842108) досліджував питання щодо наслідків наявності розбіжностей у зазначенні суми стягнення у цифровому та словесному виразі у виконавчому документі та підстав для його повернення стягувачу на підставі п. 6 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження»?

Верховний Суд, в рамках справи № 369/8367/16-ц, провадження № 61-10808св18 від 14 січня 2019 року (ЄДРСРУ № 79161749) виходив з того, що описки - це помилки, зумовлені неправильним написанням слів. Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань спірного майна, зазначення дат та строків. Не є опискою граматичні помилки, які не спотворюють текст судового рішення та не призводять до його неправильного сприйняття.

В свою чергу, арифметичною вважається помилка у визначенні результату підрахунку: пропуск цифри, випадкова перестановка цифр, спотворення результату обчислення у зв'язку з використанням несправної техніки.

Відповідно до п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі», вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення чи його правосудності.

Крім того, виходячи з позиції Верховного Суду України (ухвала Верховного Суду України у справі № 6-788цс16 від 22.02.2017р.), суд може виправити лише ті описки або арифметичні помилки, яких він сам припустився.

Суд наголошує, що наявність зазначеної помилки не свідчить про оформлення виконавчого листа  з порушенням вимог ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки виконавчий лист  містить усі відомості, зазначення яких передбачене ч. 1   ст. 4 вказаного Закону.

ВИСНОВОК: Помилка у словесній розшифровці  сум стягнення у виконавчому документі не може бути підставою для повернення такого виконавчого документу, оскільки у разі якщо виконавчий лист у частині цифрового відображення сум стягнення співпадає з судовим рішенням, це не має наслідком неможливість його виконання.

Матеріал по темі: «Видача судом дубліката виконавчого листа»

 

 

Теги: судовий наказ, виконавчий документ, виконавчий лист, поновлення пропущеного строку,  на предявлення виконавчого документа, дублікат судового наказу, ухвала суду, стягувач, боржник, виконавче провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Актуальна судова практика Верховного суду у податкових спорах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: відсутність окремих первинних документів, відсутність сертифікатів якості товару, відсутність необхідних технічних та трудових ресурсів, матеріали досудового розслідування, контроль за контрагентом, ланцюг постачання, податкова інформація

Сама по собі наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов`язаннях платника податків у зв`язку з його господарською діяльністю мали місце. Вказана позиція узгоджується з практикою Верховного суду викладеної в постанові від 17.09.2020 у справі № 810/2202/16.

Відсутність у платника податків сертифікатів якості товару, за наявності доказів фактичного отримання товару та його використання в господарській діяльності, не може позбавляти такого платника права на формування податкового кредиту за відповідними господарськими операціями, оскільки податкове законодавство не пов`язує таке право з наявністю у платника податку сертифікатів якості товару. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13.08.2020 р. у справі №520/4829/19 (провадження №К/9901/31974/19).

До винесення вироку в рамках кримінального провадження, пояснення чи інші матеріали досудового розслідування, а також ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення окремих слідчих дій, не можуть вважатись належним доказом в адміністративному судочинстві. Тобто, доказове значення в адміністративному процесі може мати виключно вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили. Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 16.01.2018 у справі №2а-7075/12/2670, від 26.06.2018 у справі №808/2360/17.

Висновок Верховного Суду, викладений, зокрема, в постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 826/14549/15, від 06 лютого 2018 року у справі № 816/166/15-а, від 13 серпня 2020 року у справі №520/4829/19, від 21 жовтня 2020 року у справі №140/1845/19 категоричний: відсутність у контрагента матеріальних та трудових ресурсів не виключає можливості реального виконання ним господарської операції, оскільки залучення працівників є можливим за договорами цивільно-правового характеру, аутсорсингу та аутстафінгу (оренда персоналу). Основні та транспортні засоби можуть перебувати в постачальника на праві оренди або лізингу.

Таким чином, недостатність персоналу, відсутність власних транспортних засобів, виробничо-складських приміщень не може свідчити про відсутність адміністративно-господарських можливостей на виконання господарських зобов`язань та відсутність фактичних дій, спрямованих на виконання взятих на себе зобов`язань, що унеможливлює здійснення господарської діяльності, оскільки наведені обставини не позбавляють суб`єкта господарювання здійснювати посередницьку діяльність, залучати виробничі та трудові ресурси інших суб`єктів господарювання для виконання зобов`язань по укладених ним договорах.  Аналогічна правова позиція висловлена 10 листопада 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/3779/18, касаційне провадження №К/9901/23882/19 (ЄДРСРУ № 92787333).

У будь-якому випадку реалізуючи господарську компетенцію при укладенні та виконанні господарських договорів, сторони цього договору можуть вимагати від контрагента дотримання умов цих договорів, тією мірою якою дозволяють його (їх) умови. Перекладати на сторону договору обов`язки контролю свого контрагента за межами взаємовідносин, як того вимагає податковий орган, знаходиться за межами господарської компетенції суб`єкта господарювання та не входить до прав та обов`язків платника податку. Це в свою чергу у межах спірних відносин позивача як платника податку покладає додаткове не передбачене законом обтяження, що є недопустимим.  Аналогічні висновки щодо застосування норм викладені, зокрема в постановах Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 803/2094/15, від 20.12.2018 у справі № 815/4992/16.

Податкова інформація, яка наявна в інформаційно-аналітичних базах відносно контрагентів суб`єкта господарювання по ланцюгах постачання носить виключно інформативний характер та не є належним доказом.  Згідно правової позиції Верховного Суду у постановах від 27 лютого 2020 року (справи № 813/7081/14, № 814/120/15), від 3 жовтня 2019 року (справа № 813/4079/15), від 10 вересня 2019 року (справа № 814/2412/17), від 02.04.2020 у справі № 160/93/19), від 13.08.2020 р. (справа № 520/4829/19), Верховний Суд зауважив, що наслідки для податкового обліку створює фактичний рух активів за результатами здійснення господарських операцій, що є обов`язковою умовою для формування податкового кредиту, і вказана обставина є визначальною для дослідження судами.

Єдиний реєстр податкових накладних містить відомості щодо операцій з придбання та реалізації, які супроводжувались оформленням податкових накладних. Разом з тим, платник податків не позбавлений можливості придбавати той чи інший товар у постачальників, які не є платниками ПДВ, і в такому випадку відомості щодо господарських операцій в ЄРПН не відображаються.

Посилання контролюючого органу на податкову інформацію, що наявна в інформаційно-аналітичних базах відносно контрагентів позивача по ланцюгах постачання, як критерії оцінки реальності господарських операцій, є безпідставними оскільки, під час складення такої аналітичної інформації будь-які первинні документи платника податків не використовувались та не аналізувались, про що свідчить відсутність актів зустрічної звірки контрагентів позивача з відображенням в ньому окремих відомостей, не відповідають критерію юридичної значимості, як не відповідає такому критерію і інформація з інформаційно-аналітичних баз контролюючих органів, оскільки така також не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів, а отже не є належним доказом в розумінні процесуального Закону (Постанова Верховного Суду від 12.06.2018 р. у справі № 826/16272/13-а).

Будь-яке автоматизоване співставлення, чи дані отримані з автоматизованих систем контролюючого органу не є належними доказами в розумінні процесуального Закону, оскільки, автоматизоване співставлення, зокрема задекларованих податкових зобов`язань та податкового кредиту, не віднесено до засобів перевірки правильності та повноти визначення таких податкових зобов`язань, а тому здобуті таким чином докази не можуть визнаватись належними (Постанова Верховного суду  від 27.02.2018 р. у справі № 811/2154/13-а).

Дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, отриманої внаслідок здійснення заходів податкового контролю, є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов`язків по збиранню доказової інформації щодо наявності чи відсутності документального підтвердження даних податкового обліку платників податків, які не створюють для платника податків самостійного юридичного наслідку. Інформація, отримана податковим органом за результатами податкового контролю, використовується для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу. Це в однаковій мірі стосується і дій податкового органу щодо внесення такої інформації до існуючих інформаційних систем (Постанова Верховного суду від 23.05.2018 р. у справі № 804/853/14).

Окрім цього, податковий орган наділений такою сукупністю повноважень, належна реалізація яких надає можливість виявити податкові правопорушення, допущені контрагентом при здійсненні своєї господарської діяльності, та притягнути саме його до відповідальності, що охоплюється принципом індивідуальної відповідальності платника податків (Постанова Верховного Суду від 19 лютого 2019 року по справі № 811/217/17, адміністративне провадження № К/9901/38084/18).

Відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника для одержання ним незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу (Постанова Верховного Суду від 9 березня 2019 року по справі № 810/302/15, адміністративне провадження № К/9901/19359/18).

Матеріал по темі: «Доведення нереальності господарських операцій з придбання платником податку товару»

 

 

Теги: податкові спори, ППР, НУР, податкові рішення,  ланцюг постачання, кримінальне провадження без вироку суду,  відсутність окремих первинних документів, відсутність сертифікатів якості товару, відсутність необхідних технічних та трудових ресурсів, матеріали досудового розслідування, контроль за контрагентом, ланцюг постачання, податкова інформація, протокол допиту свідка, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов