Дозвіл на розробку проекту землеустрою за наявністю декількох претендентів на землю

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на підставі подання заяв такого ж змісту іншими особами?

04 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/3574/16, адміністративне провадження №К/9901/17200/18 (ЄДРСРУ № 91337400) досліджував питання щодо законності відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на підставі подання заяв такого ж змісту іншими особами?

Суть справи: суб`єкт владних повноважень відмовив позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою на підставі подання заяв такого ж змісту іншими особами.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Згідно із пунктом «б» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

За змістом статті 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Відповідно до пункту «г» частини першої статті 121 ЗК України, громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Повноваження відповідних органів виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року у справі №21-358а13 та в постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №545/808/17, від 5 березня 2019 року у справі №360/2334/17, від 28 січня 2020 року у справі №2240/2962/18 та 28 лютого 2020 року у справі № 806/3304/18.

Крім того, виходячи з аналізу статті 118 ЗК України, вбачається, що порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок, а надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття в подальшому суб`єктом владних повноважень позитивного рішення щодо відведення земельної ділянки у власність.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року в справі № 815/5987/14 та постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17, від 19.06.2018 в справі № 750/8511/17 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі №380/624/16-ц (провадження №14-301цс18) та №160/4211/19 від 18.12.2019 р.

Відповідно до правової позиції постанови Верховного Суду від 09 січня 2020 року в справі №812/1264/17 ст.118 ЗК України закріплено право громадянина замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу та жодним чином не позбавляє його права на отримання від уповноваженого органу після спливу місячного строку дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивованої відмови у його наданні, а також права на судовий захист у випадку неможливості реалізації права на отримання відповідного дозволу (бездіяльності суб`єкта владних повноважень) або відмови у його наданні після спливу місячного строку.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року в справі №  806/3095/17 та від 17 грудня 2018 року у справі №  509/4156/15.

Отже, законодавством не визначено такого стану земельної ділянки як її перебування у стані відведення та не передбачено відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою у зв`язку із наданням такого дозволу іншій особі.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17.

ВИСНОВОК: З вищевикладеного вбачається, що частиною сьомою статті 118 ЗК України не передбачено такої підстави відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства як подання заяв такого ж змісту іншими особами, в тому числі тими, що проживають в межах певної адміністративно-територіальної одиниці.

Матеріал по темі: «Як «законно» відмовити заявнику в задоволені клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою?»

Теги: земельні спори, дозвіл на розробку проекту землеустрою, одержання безоплатно у власність земельної ділянки, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Розірвання договору з підстав істотного порушення його умов іншою стороною

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розірвання господарського договору в судовому порядку з підстав істотного порушення його умов іншою стороною

03 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/15674/19 (ЄДРСРУ № 91319971), від 26 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/258/18 (ЄДРСРУ № 91193061) досліджував питання щодо розірвання договору з підстав істотного порушення його умов іншою стороною.

З першу слід вказати, що ст. 25  частини III «Купівля-продаж товарів» Конвенції  Організації об'єднаних Націй "Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів" від 11 квітня 1980 року (набуття чинності для України: 1 лютого 1991 р.) передбачено, що порушення договору,  допущене однією із сторін,  є  істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для іншої сторони,  що остання значною  мірою  позбавляється  того,  на  що   вона   мала   право розраховувати на підставі договору,  крім випадків,  коли сторона, що порушила договір,  не передбачала такого результату,  і розумна особа,  що  діє  в  тій  самій якості за аналогічних обставин,  не передбачала б його.

За загальним правилом зміна та розірвання господарських договорів допускається лише за згодою сторін в порядку, встановленому статтею 188 Господарського кодексу України. Зміна та розірвання господарських договорів (припинення зобов`язання) саме в односторонньому порядку допускаються виключно з підстав, прямо передбачених відповідним законом або договором.


Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі Колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 916/1684/18, постанова від 31.07.2019 у справі № 922/3248/18, від 13 лютого 2020 року у справі № 921/109/19 (ЄДРСРУ № 87806942).

Підставами для виникнення юридичного спору про внесення змін у договір чи про його розірвання, який підлягає вирішенню судом є обставини, наведені у частині другій статті 651 ЦК України, і ці обставини виникають в силу прямо наведених у цій нормі фактів та подій, що зумовлюють правову невизначеність у суб`єктивних правах чи інтересах. Такі підстави та умови виникнення юридичного спору у правовідносинах є однаковими незалежно від їх суб`єктного складу (за участі фізичних чи юридичних осіб) та змісту правовідносин (цивільні чи господарські).

Право особи на звернення до суду для внесення змін у договір (чи його розірвання) у передбаченому законом випадку відповідає статті 16 ЦК України, способам, передбаченим нею (зміна чи припинення правовідношення), та не може ставитися в залежність від поінформованості про пропозицію іншої сторони чи волевиявлення іншої сторони.

Частинами другою, четвертою статті 188 Господарського кодексу України встановлено, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Правила, передбачені частинами другою, четвертою статті 188 Господарського кодексу України, є матеріально-правовими, а не процесуальними. Процедура, передбачена ними, не відноситься до випадків обов`язкового досудового врегулювання спору в розумінні частини третьої статті 124 Конституції України та не спричиняє наслідків у вигляді повернення позовної заяви відповідно до приписів пункту 6 частини п`ятої статті 174 Господарського процесуального кодексу України.

Тому, навіть якщо б сторона не скористалась відповідною процедурою позасудового врегулювання, це не позбавляє останню реалізувати своє суб`єктивне право на зміну умов договору та вирішити існуючий конфлікт у суді в силу прямої вказівки, що міститься у частині другій статті 651 Цивільного кодексу України.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2019 у справі №914/2649/17 про внесення змін до договору оренди викладено таку правову позицію щодо застосування статті 651 Цивільного кодексу України.

Підстави для зміни або розірвання договору визначені статтею 651 Цивільного кодексу України і за загальним правилом, викладеним в частині першій цієї статті, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Про зміну або розірвання договору в порядку частини першої статті 651 Цивільного кодексу України сторони вправі домовитися в будь-який час на свій розсуд (крім випадків, обумовлених законодавчо).

Разом з тим, законодавець передбачає випадки, коли розгляд питання про внесення змін до договору чи про його розірвання передається на вирішення суду за ініціативою однієї із сторін.

Так, за частиною другою статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Зміна умов договору (чи його розірвання) в судовому порядку з причин істотного порушення договору є правовим наслідком порушення зобов`язання іншою стороною договору відповідно до пункту 2 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України, тобто, способом реагування та захисту права від порушення договору, яке вже відбулося.

У постановах Верховного Суду від 24.10.2019 у справі № 905/799/18, від 18.09.2019 у справі № 916/1921/18, від 28.05.2019 у справі № 910/9234/18, від 13.02.2018 у справі № 925/1074/17 викладено правову позицію, згідно з якою відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

(!!!) Однією з підстав розірвання договору є істотне порушення стороною цього договору.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, встановлених зазначеною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дає змоги потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.

Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.

Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.10.2018 у справі № 910/3568/18, від 17.04.2019 у справі № 910/6381/18, від 14.08.2019 у справі №910/8819/18.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, установлених зазначеною нормою. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні з`ясувати не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у виді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати (наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі № 6-75цс13).

ВИСНОВОК: Таким чином, для встановлення можливості розірвання договору в судовому порядку необхідно визначити, чи були допущені іншою стороною саме істотні порушення умов такого договору, чи наявна шкода і її розмір внаслідок дій (бездіяльності) особи, а також співвіднести очікуваний результат від укладеного договору та фактичні обставини внаслідок неналежного його виконання.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 серпня 2020 року у справі №  927/784/19 (ЄДРСРУ № 91169956).

Матеріал по темі:  «Критерії істотності порушення умов договору»

Теги: істотні умови договору, істотне порушення умов договору, критерії істотності, неможливість досягнення цілей, укладеність, договір, визнання договору неукладеним, недійсним, сторони, оспорюваний договір, порушення умов, істотне порушення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визнання право власності на нерухоме майно на підставі рішення суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне право власності набуте раніше на законних підставах

02 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 19/6 (ЄДРСРУ № 91292740) досліджував питання щодо визнання права власності на нерухоме майно на підставі рішення суду.

У пунктах 106-107 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19) вказано, що «відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права».

За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 Цивільного кодексу України).

Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Враховуючи, що відповідно до статті 328 цього Кодексу набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 Цивільного кодексу України.

Аналогічну правову позицію висловив Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 920/615/16.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Така правова позиція відповідає висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17,  від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (ЄДРСРУ № 91292740).

Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98).

(!!!)  Водночас такий спосіб захисту не може бути застосований, якщо право на об`єкт нерухомості ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об`єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об`єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами.

В той же час необхідно враховувати, що особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній, про також зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що це правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю), але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою. Якщо така реєстрація здійснена, то належним способом захисту, як зазначено вище, є віндикаційний позов, а не позов про визнання права власності.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що правомірне розміщення на земельній ділянці одного власника об`єкта рухомого майна (зокрема, малої архітектурної форми) іншого власника, наприклад, на умовах оренди, не обмежує прав власника після того, як строк користування землею власника рухомого майна закінчиться (зокрема, після закінчення строку договору оренди). Натомість знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

Отже, за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована.

ВИСНОВОК: Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Матеріал по темі: «Визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно»

Теги: визнання право власності, узаконение, признание право собственности через суд, судебное решение, право собственности, собственность, иск в суд, Верховний суд, Адвокат Морозов

Лист СБУ, як підстава для зупинення виконання судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Листи Служби безпеки України не є підставою для зупинення виконання судового рішення про стягнення коштів з Державного бюджету

03 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1240/2852/18, адміністративне провадження № К/9901/11532/19 (ЄДРСРУ № 91303722) досліджував питання щодо зупинення виконання судового рішення на підставі листа СБУ.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 460/2011 (далі -Положення № 460/2011), передбачено, що Державна казначейська служба України (Казначейство України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України (далі - Міністр).

Казначейство України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Згідно з пунктом 2 Положення № 460/2011 Казначейство України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства фінансів України (далі - Мінфін України), іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України і Міністра.

Підпунктом 5 пункту 4 Положення № 460/2011 визначено, що Казначейство України відповідно до покладених завдань здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статті 1 зазначеного Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною другою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення визначає Порядок №845.

Згідно з абзацом другим пункту 2 Порядку № 845 безспірне списання - операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами (далі - органи Казначейства) рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Підпунктом 2 пункту 4 Порядку № 845 визначено, що органи Казначейства вживають заходів до виконання виконавчих документів протягом установленого строку.

Підпунктом 6 пунктом 16 Порядку №845 передбачено, що органи Казначейства за судовими рішеннями про стягнення надходжень бюджету здійснюють безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів з метою забезпечення бюджетного відшкодування податку на додану вартість та/або пені, нарахованої на заборгованість державного бюджету з відшкодування такого податку.

Відповідно до пункту 13 Порядку №845 зупинення безспірного списання коштів здійснюється у разі: 1) зупинення судом виконання: виконавчого документа; рішення про стягнення коштів; 3) звернення до суду із заявою про заміну особи (боржника, стягувача) правонаступником; 4) наявності інших передбачених законом обставин.

Аналізуючи наведені норми Порядку №845 в контексті схожих фактичних обставин справи, Верховний Суд, зокрема, у постановах від 2 травня 2018 року (справа № 812/245/17), 27 червня 2019 року (справа № 812/242/17), 20 березня 2020 року (справа № 812/244/17) дійшов таких висновків.

Пункт 13 Порядку № 845 містить вичерпний перелік підстав для зупинення безспірного списання коштів, який розширеному тлумаченню не підлягає, а листи Служби безпеки України не є підставою для зупинення безспірного списання коштів на користь позивача та за своїм змістом є інформаційними повідомленнями і не містять жодних заборон щодо виконання рішення суду.

Тобто, зазначені листи носять лише рекомендаційний характер і вони не визначені чинним законодавством як підстава для зупинення безспірного списання коштів.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.03.2020 у справі № 1240/2748/18 (ЄДРСРУ № 88506794).

Матеріал по темі: «Арешт коштів та інші цінностей юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку»

Теги: виконавче провадження, казначейська служба, безспірне списання коштів, державний бюджет, лист СБУ, зупинення виконавчого провадження, постанова про зупинення, виконання судового рішення, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Суд не має право роз`яснювати порядок виконання судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавством передбачено механізм надання роз`яснення змісту судового рішення, а не роз`яснення порядку виконання судового рішення

01 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/984/18, адміністративне провадження № К/9901/35602/19 (ЄДРСРУ № 91277028) досліджував питання відмінностей «роз`яснення змісту судового рішення» та «роз`яснення порядку виконання судового рішення».

Відповідно до частини 1 статті 254 КАС України за заявою учасника справи, державного виконавця суд роз`яснює ухвалене ним судове рішення, яке набрало законної сили, не змінюючи змісту судового рішення, шляхом постановлення ухвали.

За правилами статті 254 КАС України роз`яснення судового рішення можливе тоді, коли воно є незрозумілим. В ухвалі про роз`яснення судового рішення суд викладає більш повно та зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи при цьому суть рішення.

Аналіз вищезазначеної норми дає підстави для висновку про те, що роз`яснення судового рішення за своєю правовою суттю є одним із способів усунення його недоліків, яке не передбачає виправлення і постановлення додаткового рішення цим же судом.

Незрозумілість судового рішення означає, що таке рішення містить положення, які викликають суперечки щодо його розуміння та під час виконання. Тобто, це стосується випадків, коли не дотримано вимоги ясності, визначеності такого рішення суду. Невизначеність судового рішення означає, що воно містить положення, що викликають суперечки щодо його розуміння під час виконання.

В ухвалі про роз`яснення судового рішення суд викладає більш повно та зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи при цьому суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду.

Підставою для роз`яснення судового рішення як засобу усунення недоліків ухваленого судового акта є його неясність, невизначеність. Фактично роз`ясненням рішення є зміна форми його викладення таким чином, щоб ті частини судового акта, які викликають труднощі для розуміння, були висвітлені ясніше та зрозуміліше.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 30 квітня 2020 року у справі №22а-11177/08 (ЄДРСРУ № 89013072).

У справі №826/17518/15 (ЄДРСРУ № 91277043) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду нагадав, що зідно з ч. 2 ст. 254 КАС України подання заяви про роз`яснення судового рішення допускається, якщо воно ще не виконано або не закінчився строк, протягом якого судове рішення може бути подане для примусового виконання.

Ясність судового рішення полягає у логічному, чіткому, переконливому і зрозумілому викладенні змісту рішення. Недотримання цих вимог може ускладнити або взагалі унеможливити виконання рішення суду. Вимога логічності, зокрема, передбачає, що текст рішення має відображати причинно-наслідкові зв`язки у межах речення чи всього документу. Зокрема, мотивувальна частина рішення має відповідати його резолютивній частині.

За загальними нормами права, роз`яснення судом ухваленого ним рішення здійснюється насамперед з метою усунення такого недоліку, як незрозумілість судового рішення (наприклад, можливість неоднакового тлумачення висновків суду), що перешкоджає його належному виконанню. Зрозумілість рішення полягає в тому, що його резолютивна частина не припускає кілька варіантів тлумачення.

У заяві про роз`яснення рішення зазначається, що саме у рішенні є незрозумілим, в чому полягає неясність рішення, які припускаються варіанти тлумачення рішення, як це впливає на його виконання. Роз`яснення інших частин рішення (крім резолютивної) не має правового значення, оскільки вони не мають обов`язкового характеру.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 814/907/16 (ЄДРСРУ № 79997761)

Отже, суть роз`яснення судового рішення полягає в тому, що суд не повинен давати відповідь на нові та невирішені вимоги, він лише має роз`яснити положення постановленого ним рішення, які нечітко або незрозуміло ним сформульовані, що, в свою чергу, позбавляє можливості його виконання. Роз`яснення судового рішення зумовлено його нечіткістю, якщо воно є неясним та незрозумілим як для осіб, щодо яких воно постановлене, так і тих, що будуть здійснювати його виконання.

Таким чином, є дві умови, за яких роз`яснюється рішення: перша умова - це та, що не можна змінювати його зміст, а друга - якщо воно є незрозумілими для тих, кого зобов`язано його виконувати і орган, який буде його виконувати.

Відтак, роз`яснення рішення - це більш повний, чіткий, ясний, зрозумілий виклад рішення, як правило його резолютивної частини, розуміння та сприйняття яких викликає труднощі, однак шляхом постановлення ухвали про роз`яснення суд не вправі змінювати суть самого рішення.

Рішення суду може бути роз`яснено у разі, якщо без такого роз`яснення його важко виконати, так як існує значна ймовірність неправильного його виконання внаслідок неясності резолютивної частини рішення.

В свою чергу, чинним законодавством передбачено механізм надання роз`яснення змісту судового рішення, а не роз`яснення порядку виконання судового рішення.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 08 серпня 2018 року у справі №808/1298/15.

ВИСНОВОК: Якщо порушені заявником питання стосуються роз`яснення порядку та способу виконання рішення суду, то до них не може бути застосовано механізм, який передбачений щодо роз’яснення змісту судового рішення.

Матеріал по темі: «Роз'яснення рішення суду, як засіб виправлення недоліків судового акту»

Теги: роз'яснення рішення суду, виправлення недоліків судового акту, внесення змін в існуюче судове рішення, судовий акт, межі роз’яснення судового рішення, неправильність виконання, незрозумілість, неясність судового рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Правовий режим земельної ділянки приватизованої одним із подружжя під час шлюбу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Шлюбно-сімейні відносини: правовий режим, приватизованої одним із подружжя під час шлюбу, земельної ділянки з урахуванням змін до Сімейного Кодексу України

31 серпня 2020 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 738/703/18, провадження № 61-16877св19 (ЄДРСРУ № 91260527) досліджував питання права спільної/приватної власності на приватизовану земельну ділянку.

У статті 60 Сімейного кодексу України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від  21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

П. 2 ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу передбачає, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Аналогічну правову позицію висловлено в ч. 2 п. 24 Постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 р  N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ  про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», зокрема вказано, що не належить до спільної сумісної  власності  майно  одного  з подружжя,  набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але  за  кошти,  які  належали  одному  з подружжя особисто;  речі індивідуального користування,  в тому  числі  коштовності,  навіть якщо  вони  були  придбані  за  рахунок  спільних коштів подружжя; кошти,  одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала  особі,  а  також  як відшкодування завданої їй моральної шкоди;  страхові суми,  одержані за обов'язковим або  добровільним особистим  страхуванням,  якщо  страхові  внески  сплачувалися  за рахунок коштів,  що були особистою власністю  кожного  з  них.  Що стосується премії,  нагороди,  одержаних за особисті заслуги,  суд може визнати за другим з подружжя право на їх  частку,  якщо  буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Ч. 1 ст. 59 СК України встановлює, що той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.

Необхідно відмітити, що майно, що належало одному з подружжя на праві особистої приватної власності у порядку ст. 57 СК України, повністю та автоматично не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише у порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилась внаслідок умов , передбачених цим законом, з урахуванням частини, яка належала одному із подружжя на праві особистої приватної власності.

Зазначений висновок викладено в постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 541/2734/16-ц (ЄДРСРУ № 81288301)

Відповідно до частини п`ятої статті 61 СК України у редакції Закону України від  11 січня 2011 року № 2913-VI «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя була земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VI «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, режим майна подружжя, набутого внаслідок приватизації, змінено. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 57 СК України земельна ділянка, набута на час шлюбу внаслідок приватизації, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Частину п`яту статті 61 СК України виключено.

Отже, з урахуванням змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався.

ВИСНОВОК: В період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Аналогічний висновок по застосуванню норм Закону України «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року зроблений в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 1311/832/12 (провадження № 61-6409св18), від 12 листопада 2018 року в справі №753/6139/14-ц (провадження № 61-27342св18), від 12 червня 2019 року в справі № 409/1959/15-ц (провадження № 61-14257св18), від 24 квітня 2020 року в справі № 622/999/16-ц (провадження № 61-1260св19, ЄДРСРУ № 88951940) та від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17 (провадження № 61-29004св18, ЄДРСРУ № 91037301).

Матеріал по темі: «Виселення з квартири (будинку) після припинення шлюбних відносин»