Оплата представницьких послуг іноземних партнерів – додаткове благо?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є послуги з проживання в готелях, харчування та придбання авіаквитків додатковим благом фізичних осіб-нерезидентів (представників підприємств - іноземних партнерів)?

07 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/1071/17, касаційне провадження №К/9901/41748/18 (ЄДРСРУ № 90300061) досліджував питання: «Чи є послуги з проживання в готелях, харчування та придбання авіаквитків є додатковим благом фізичних осіб-нерезидентів (представників підприємств - іноземних партнерів)»?

Суть справи: Суд першої інстанції виходив з того, що послуги з проживання в готелях, харчування та придбання авіаквитків є додатковим благом фізичних осіб-нерезидентів (представників підприємств - іноземних партнерів), оскільки такі особи не перебували у трудових відносинах з позивачем і з ними не укладалися цивільно-правові договори (угоди). Позивач був зобов`язаний утримати та перерахувати до бюджету податок на доходи фізичних осіб та військовий збір з отриманих фізичними особами-нерезидентами доходів у вигляді додаткових благ, оскільки вважається податковим агентом зазначених осіб.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи постанову суду першої інстанції, виходив з того, що витрати позивача   на оплату вартості проживання запрошених осіб-представників контрагентів, квитків, харчування тощо, понесені підприємством в представницьких цілях, з метою розширення ринку збуту власної продукції і залучення нових постачальників сировини, комплектуючих, тобто витрати здійснені в межах господарської діяльності та з рекламною спрямованістю.

Так, фізичні особи по яких відповідачем проведено нарахування податку на доходи фізичних осіб та військового збору є запрошеними партнерами підприємства, взаємовідносини з якими побудовано виключно на договірних засадах. Такі особи є представниками підприємств покупців та постачальників позивача та відвідували підприємство виконуючи свої трудові обов`язки шляхом представлення інтересів своїх підприємств-роботодавців.

Зазначені особи не здійснювали   іншої   діяльності, яка передбачає отримання будь-якого доходу,   в тому числі визначеного нормами   Податкового кодексу України.

Слід відмітити, що оплата представницьких послуг здійснена платником у безготівковій формі, а також те, що оплата здійснювалась позивачем шляхом сплати коштів на рахунки суб`єктів господарювання, які такі послуги надавали.

Відтак у спірних правовідносинах позивач не є податковим агентом, оскільки не здійснював нарахування та не виплачував доходів у вигляді вартості проживання, харчування та квитків безпосередньо фізичним особам-нерезидентам, які перелічені відповідачем в акті перевірки.

З`ясувавши вищенаведені обставини, суд дійшов висновку, що податковим органом безпідставно віднесено оплачені позивачем послуги готелів, вартості квитків, харчування до таких, що надані фізичним особам-нерезидентам як додаткове благо.

Підпунктом 14.1.54 пункту 14.1 статті  14 Податкового кодексу України визначено, що дохід з джерелом їх походження з України - це будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні.

Матеріал по темі: «Витрати на службові відрядження працівників»

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.47   пункту 14.1   статті 14 Податкового кодексу України додаткові блага - це кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов`язаний з виконанням обов`язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами     розділу IV цього Кодексу);

Відповідно до підпункту 164.2.17   пункту   164.2   статті   164 Податкового кодексу України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених     статтею 165 цього Кодексу) зокрема у вигляді:

б) вартості майна та харчування, безоплатно отриманого платником податку, крім випадків, визначених цим Кодексом для оподаткування прибутку підприємств.

г) суми грошового або майнового відшкодування будь-яких витрат або втрат платника податку, крім тих, що обов`язково відшкодовуються згідно із законом за рахунок бюджету або звільняються від оподаткування згідно з цим розділом;

е) вартості безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг), визначеної за правилами звичайної ціни.

Якщо додаткові блага надаються у негрошовій формі, сума податку об`єкта оподаткування обчислюється за правилами, визначеними пунктом 164.5 цієї статті.

За приписами підпункту 170.10.1 пункту 170.10   статті 170 Податкового кодексу України доходи з джерелом їх походження в Україні, що нараховуються (виплачуються, надаються) на користь нерезидентів, оподатковуються за правилами та ставками, визначеними для резидентів (з урахуванням особливостей, визначених деякими нормами цього розділу для нерезидентів).

У разі якщо доходи з джерелом їх походження в Україні виплачуються нерезиденту резидентом - юридичною або самозайнятою фізичною особою, такий резидент вважається податковим агентом нерезидента щодо таких доходів (підпункт 170.10.3  пункту 170.10  статті 170 Податкового кодексу України).

У відповідності до абзацу "а" пункту 171.2 статті 171 Податкового кодексу України особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з інших доходів, є податковий агент - для оподатковуваних доходів з джерела їх походження в Україні.

Відповідно до   підпункту "а" пункту 176.2 статті   176 Податкового кодексу України     особи, які відповідно до цього Кодексу   мають статус податкових агентів, зобов`язані своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок.

ВИСНОВОК: За таких обставин, контролюючим органом безпідставно віднесено послуги з проживання в готелі, харчування та придбання квитків до додаткових благ фізичних осіб-нерезидентів, оскільки, такі витрати пов`язані із господарською діяльністю позивача.

Зазначені послуги зумовлені інтересами підприємства, що оплатило такі послуги, а не метою задоволення особистих потреб запрошених представників контрагентів, а відтак такі послуги не могли надаватися як додаткові блага.

P.s. Витрати на паливо, яке видавалось працівниками для власних транспортних засобів, які використовувались для виконання їх службових обов`язків, є витратами, які пов`язані з провадженням господарської діяльності та документально підтверджені відповідними первинними документами, а тому відносяться до складу інших витрат такого суб`єкта господарювання й не є додатковим благом фізичних осіб, які перебувають у трудових відносинах із своїм роботодавцем, та їх оподатковуваним доходом у розумінні підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 810/583/17, від 10 червня 2019 року у справі № 808/3611/16 та від 30 січня 2020 року у справі № 826/5591/15.

Матеріал по темі: «Грошові кошти, які отримані працівником від роботодавця на відрядження або під звіт»

Теги: оподатковуваний дохід, податковий агент, гроші на відрядження, кошти під звіт, податкова перевірка, витрати підприємства, судова практика, Адвокат Морозов

Оприлюднений вирок суду, як нововиявлена обставина у податкових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність оприлюдненого в ЄДРСРУ обвинувального вироку суду, як нововиявлена обставина у податкових спорах

07 липня 2020 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в рамках справи № 2а-5134/11/1370, адміністративне провадження № К/9901/7320/20 (ЄДРСРУ № 90264341) досліджував питання щодо наявності оприлюдненого в ЄДРСРУ обвинувального вироку суду, як нововиявленої обставини у податкових спорах.

Нововиявлені обставини мають підтверджуватися фактичними даними (доказами), що в установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення. Суд має право скасувати судове рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини можуть вплинути на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у рішенні, що переглядається.

Необхідно розрізняти нові докази та докази, якими підтверджуються нововиявлені обставини, оскільки нові докази не можуть бути підставою для перегляду судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами. Процесуальні недоліки розгляду справи (зокрема, неповне встановлення фактичних обставин справи) не вважаються нововиявленими обставинами, проте можуть бути підставою для перегляду судового рішення в апеляційному або касаційному порядку.

Процедура скасування остаточного судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би привести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей доказ на остаточному судовому слуханні і що цей доказ є вирішальним. Ця процедура є характерною для правових систем багатьох держав-учасниць. Зазначена процедура сама по собі не суперечить принципу правової визначеності доти, доки вона використовується задля виправлення помилок, допущених під час здійснення правосуддя (рішення від 18.11.2004 у справі «Pravednaya v. Russia», пп.27, 28)».

Аналогічна правова позиція стосовно того, що обставини, які виникли чи змінилися тільки після ухвалення судового рішення, а тому не могли бути враховані судом при ухваленні судового рішення, є новими обставинами, а також факт неподання стороною або особою, яка бере учать у справі, доказу, про який їй було відомо та який підтверджує відповідні обставини, а також відмова суду у прийнятті доказів не є підставами для перегляду судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами містяться у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року справа № 147/325/13-ц, у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року по справі № 363/2936/15-ц, та постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року справа № 454/3003/14-ц.

Необхідними ознаками нововиявлених обставин є, по-перше, їх наявність на час розгляду справи, по-друге, те, що ці обставини не могли бути відомі особі слід розглядати як сукупність цих двох необхідних умов, тобто, для визнання обставини нововиявленою недостатньо, щоб особа просто не знала про наявність певної істотної обставини, а потрібно, щоб вона і не могла знати про неї заявникові на час розгляду справи.

Підстави перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами встановлені статтею 361 КАС України, згідно з частиною першою якої судове рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, може бути переглянуто за нововиявленими або виключними обставинами.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 361 КАС України підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

Згідно з частиною четвертою цієї статті не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами: 1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи; 2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

За своїм змістом нововиявленими обставинами є фактичні дані, що в установленому порядку спростовують факти, які були покладені в основу судового рішення. До нововиявлених обставин відносяться матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Істотними обставинами є фактичні дані (явища, події, факти або сукупність умов), що в установленому порядку спростовують факти, які були покладено в основу судового рішення. Тобто, це обставини, які впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається, обізнаність суду стосовно яких у розгляді справи забезпечила б прийняття цим судом іншого рішення.

Водночас нововиявленими слід вважати обставини (як фактичного, так і правового характеру), які об`єктивно існували на момент вирішення адміністративної справи та не були відомі і не могли бути відомі на той час суду та особі, яка звертається із заявою про перегляд рішення.

Отже, умовами для перегляду рішення в зв`язку з нововиявленими обставинами є істотність нововиявлених обставин для вирішення спору, існування їх на момент вирішення адміністративної справи та виявлення таких після прийняття рішення зі спору.

Не відносяться до нововиявлених нові обставини, які виникли або змінилися після ухвалення судом рішення, новий доказ або нове обґрунтування позовних вимог чи заперечень проти позову; не може вважатися нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці тих доказів, які вже оцінювалися судами у процесі розгляду справи.

Верховний Суд зазначає, що нововиявленими є обставини, які об`єктивно існували на момент вирішення адміністративної справи та не були відомі і не могли бути відомі на той час суду та особі, яка звертається із заявою про перегляд рішення.

У справах №   826/19414/14, №855/215/19, №750/5555/15-а Верховний Суд дійшов висновку, що у судове рішення, яким змінено правову позицію (справа № 127/2-а-4944/11, №750/5555/15-а) або рішення суду, яким встановлені обставини у іншій справі і яке вже існувало на час вирішення спору (№ 826/19414/14, №855/215/19) не є нововиявленими.

В постанові Верховного Суду від 21.02.2018 зі справи № 454/3003/14-ц (ЄДРСРУ №  72378039) зазначено: «Отже, неподання стороною або особою, яка бере участь у справі доказу про який їй було відомо, та який підтверджує відповідні обставини, а також відмова суду у прийнятті доказів не є підставами для перегляду судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами».

Не можуть вважатися нововиявленими ті обставини, що встановлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами чи іншими особами, які беруть участь у справі. Відповідні правові позиції щодо визначення нововиявлених обставин наведено у постановах Верховного Суду від 02 травня 2018 року у справі № 2а-7523/10/1270, від 10 квітня 2019 року у справі № 813/8070/14 (454/2641/14-а) та ін.

ВИСНОВОК: Таким чином вирок суду, оприлюднений в ЄДРСРУ, відносно обставин щодо фіктивності контрагента платника податків на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій міг бути відомий податковому органу, який в свою чергу мав можливість надати це рішення суду, а отже вказане не є нововиявленою обставиною.

Матеріал по темі: «Обвинувальний вирок суду, як нововиявлена обставина у податкових спорах»

Теги: порушення кримінального провадження, кримінальна справа, уголовное дело, допрос директора, допрос контрагента, допит свідка, приговор суда, вироки у податкових спорах, судова практика, Адвокат Морозов

Вимоги та обґрунтування касаційної скарги (КАС України)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Для прийняття касаційної скарги до провадження скаржнику не достатньо зацитувати суперечливі висновки Верховного суду

07 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 240/5868/19, адміністративне провадження №К/9901/7620/20 (ЄДРСРУ № 90264346) досліджува впитання щодо необхідних умов для прийняття касаційної скарги до судового провадження.

З урахуванням змін до Кодексу адміністративного судочинства України, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Варто зазначити, що відповідно до приписів статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.

У касаційній скарзі скаржник повинен навести мотиви незгоди з судовим рішенням з урахуванням передбачених Кодексом адміністративного судочинства України підстав для його скасування або зміни (статті 351 - 354 Кодексу) з вказівкою на конкретні висновки суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які неправильно застосовані цим судом при прийнятті відповідного висновку.

Скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі, якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо не дослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів та чому на думку скаржника останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права.

Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Скаржник повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.

Укладення договору про правову допомогу зі своїм штатним працівником (адвокатом)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Укладення юридичною особою договору про правову допомогу зі своїм штатним працівником, який одночасно є адвокатом

09 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/15943/17, адміністративне провадження № К/9901/18104/19 (ЄДРСРУ № 90300211) досліджував питання щодо укладення юридичною особою договору про правову допомогу зі своїм штатним працівником, який одночасно є адвокатом.

Законом України від 2 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII) Конституцію України було доповнено статтею 131-2. Відповідно до цієї статті для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Відповідно до підпункту 11 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України з дня набрання чинності Законом №1401-VIII представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019 року.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 року №5076-VI (далі - Закон №5076-VI) адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

У свою чергу, відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону №5076-VI договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору;

За приписами статті 7 Закону №5076-VI несумісною з діяльністю адвоката є: 1) робота на посадах осіб, зазначених у пункті 1 частини першої статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції»; 2) військова або альтернативна (невійськова) служба; 3) нотаріальна діяльність; 4) судово-експертна діяльність.

Отже, надання правової допомоги, зокрема, здійснення представництва інтересів юридичної особи в судах особою, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, здійснюється відповідно до положень Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та процесуальних законів (кодексів). При цьому, чинне законодавство України не містить будь-яких заборон для адвокатів щодо форм реалізації їх права на працю, зокрема,  заборони працювати за трудовим договором. З цього випливає, що адвокат має право поєднувати адвокатську діяльність із трудовими відносинами, якщо вони не стосуються випадків, зазначених у частині першій   статті 7 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Згідно з частиною третьою статті 4 Закону №5076-VI адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою (частина перша статті 13 Закону №5076-VI).

За приписами підпункту 14.1.226 пункту 14 статті 14 ПК України самозайнята особа - це платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.

Наведене вище визначення поняття «самозайнятої особи» не виключає можливості працевлаштування такої особи за трудовим договором, як і отримання нею заробітної плати, оскільки чинні нормативні документи, що регулюють адвокатську діяльність в Україні, в тому числі нормативні акти Ради адвокатів України, не містять будь-яких інших заборон для реалізації адвокатом права на працю.

Більш того, згідно з роз`ясненням Ради адвокатів України від 16 листопада 2017 року №254 щодо можливості представництва юридичної особи адвокатом, який працює в ній за трудовим договором, адвокат може представляти юридичну особу, якою він перебуває у трудових відносинах, за умови укладення з такою юридичною особою договору про правову допомогу.

ВИСНОВОК: Адвокат може представляти юридичну особу, з якою він перебуває у трудових відносинах, за умови укладення з такою юридичною особою договору про правову допомогу з дотриманням усіх вимог Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». 

Укладення юридичною особою договору про правову допомогу зі своїм штатним працівником, який одночасно є адвокатом, не суперечить чинному законодавству України.

Остановка судебного процесса

Зупинення провадження у справі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зупинення провадження у справі до моменту розгляду іншої (пов’язаної) справи по суті: підстави, строки, обґрунтування та судова практика Верховного суду

09 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1667/19 (ЄДРСРУ № 90283287) досліджував питання щодо зупинення провадження у справі до моменту розгляду іншої (пов’язаної) справи по суті.

Відповідно до процесуального законодавства суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку, об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

За наведеною нормою обов`язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду до вирішення іншої справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Так, в Постанові Верховного Суду від 3 травня 2018 року по справі № 752/9802/17, зазначено, що визначаючи наявність підстав за яких провадження у справі підлягає обов`язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, застосовується в тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.

Отже, підставою для зупинення провадження у справі є не лише існування іншої справи на розгляді в суді та припущення про те, що рішення в ній має значення для справи, що розглядається, а саме неможливість її розгляду до вирішення іншої справи.

При цьому межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до порушення розумного строку розгляду справи.

Крім того, слід враховувати, що діючим цивільно-процесуальним законодавством України не передбачено можливості зупинення провадження у справі до закінчення розгляду справи в суді касаційної інстанції.

Відповідно до висновків, зазначених у постанові Верховного Суду України № 6-1957цс16 від 01 лютого 2017 року, вирішуючи питання про зупинення провадження у справі, суд повинен враховувати, що зупинення провадження у цивільній справі з мотивів наявності іншої справи, може мати місце тільки в тому разі, коли лише в тій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав вимог у даній справі чи умов, від яких залежить можливість її розгляду, і з`ясувати, чи дійсно від наслідків розгляду зазначеної цивільної справи залежить прийняття рішення у цій цивільній справі.

Правові висновки щодо необхідності зазначення обґрунтування зупинення провадження у справі та необхідності дотримання розумних строків розгляду справи зазначені у Постанові Верховного Суду у справі № 308/5006/16-ц від 27.02.2019 року та у Постанові Верховного Суду у справі № 1522/27468/12 від 07.11.2018 року.

Під неможливістю розгляду справи необхідно розуміти неможливість суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

По своїй суті зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені у цьому процесі, проте які мають значення для справи, провадження у якій зупинено. Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному випадку повинен з`ясовувати чим обумовлюється неможливість розгляду справи (10 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №  922/2462/18 (ЄДРСРУ № 87478684).

Суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Відповідний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.04.2019 у справі № 924/645/18 та від 20.12.2019 у справі № 910/13234/18, від 13.09.2019 у справі № 912/872/18, від 21.02.2019 у справі № 910/974/18.

ВИСНОВОК: Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному випадку повинен з`ясовувати, яким чином пов`язана справа, яка розглядається іншим судом, а також, чим саме обумовлюється неможливість розгляду цієї справи. Саме по собі твердження про неможливість розгляду даної справи до розгляду іншої справи не може бути підставою для зупинення провадження у справі. Взаємопов`язаність двох справ ще не свідчить про неможливість розгляду цієї справи до прийняття рішення у іншій справі.

Аналогічних  висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 20 червня 2019 року у справі №910/12694/18.

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Борг за ЖКП не є підставою для відмови у надані комунальних послуг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Балансоутримувач зобов`язаний забезпечувати управління майном незалежно від наявності боргу за ЖКП

08 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 504/4338/15-а, адміністративне провадження №К/9901/36731/18 (ЄДРСРУ № 90264465) досліджував питання щодо впливу боргу за житлово – комунальні послуги на їх надання з боку балансоутримувача.

Правовідносини із споживання житлово - комунальних послуг регулюються Законом України «Про житлово - комунальні послуги», відповідно до ст. 4 якого законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг базується на Конституції України і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства, цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг.

Порядок оплати за житлово-комунальні послуги визначений у статті Закону України «Про житлово-комунальні послуги», якою передбачено, що плата за житлово - комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядки визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку.

Згідно п. 35 Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1992 №572, обов'язок по сплаті за обслуговування і ремонт будинку, комунальні та інші послуги покладається на власника, наймача, орендаря житлового приміщення.

Відповідно до положень ст. 322 Цивільного кодексу України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», п. 35 Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1992 №572, обов'язок по сплаті за обслуговування і ремонт будинку, комунальні та інші послуги покладається на власника, наймача, орендаря житлового приміщення.

Відповідно до ч. 1 ст. 19, п. 1 ч. З ст. 20, п. 3 ч. 2 ст. 21, пп. 4, 13 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками сфери житлово- комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Виконавець зобов'язаний підготувати та укласти із споживачем договір на надання житлово - комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором. Істотними умовами договору на надання житлово - комунальних послуг є, зокрема, порядок оплати за спожиті житлово-комунальні послуги та відповідальність сторін і штрафні санкції за невиконання умов договору. Споживач зобов'язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, лише в разі його підготовки виконавцем на основі типового договору.

Тобто законом визначені обов'язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг. Зокрема, обов'язком споживача є укладення договору на надання житлово- комунальних послуг, підготовленого виконавцем на основі типового договору, а також оплата житлово-комунальних послуг у строки, встановлені договором або законом, а обов'язком виконавця - надання послуг вчасно та відповідної якості згідно із законодавством та умовами договору, а також підготовка та укладення зі споживачем договору про надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» балансоутримувач будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд (далі - балансоутримувач) - власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно з законом.

Разом із тим законодавче визначення терміну «балансоутримувач», дане в ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», допускає можливість існування різних ситуацій, у тому числі таких, коли багатоквартирний будинок існує, а особи, що має права та несе обов'язки балансоутримувача, немає (власники квартир балансоутримувачами бути не можуть за визначенням, а договір з будь-якою юридичною особою не укладався). За відсутності вирішення в цьому Законі питання про те, хто саме має ці права й обов'язки, застосуванню підлягає ч. 1 ст. 11 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», зі змісту якої випливає, що функції балансоутримувача до приватизації квартир виконував попередній власник будинку. Він повинен на вимогу об'єднання власників багатоквартирного будинку передати житловий комплекс на баланс об'єднання. Якщо ж немає особи, якій будинок може бути переданий на баланс, попередній власник (територіальна громада та уповноважені нею юридичні особи) змушені продовжувати виконувати функції балансоутримувача.

Передача майна з балансу на баланс відбувається відповідно до Порядку передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 №1521. Цей Порядок регулює процедуру передачі житлового комплексу на баланс об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, а також житлового комплексу або його частини на баланс іншої юридичної особи, статут якої передбачає можливість провадження такої діяльності, з балансу колишнього балансоутримувача.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно- технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Пунктом 1 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово- комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово- комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений п. 5 ч. 3 ст. 20 цього Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Відповідно до положень статей 47, 50 Конституції України кожен має право на житло та на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Отже, держава взяла на себе позитивний обов`язок вжити заходів до гарантування особі права мати житло, яке б було безпечне для життя та здоров`я громадян.

З метою забезпечення прав, визначених статтями 47 та 50 Конституції України чинним законодавством, зокрема, Законом №    1875  -  IV визначено, що до повноважень органів місцевого самоврядування належить не тільки встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги відповідно до закону, але й контроль за дотриманням якості житлово-комунальних послуг; управління об`єктами у сфері житлово-комунальних послуг, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації. Балансоутримувач зобов`язаний, серед іншого, забезпечувати управління майном власними силами або укладати договір з юридичною особою на управління майном; забезпечити умови для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів відповідно до встановлених стандартів, нормативів, норм та правил; забезпечити належні експлуатацію та утримання майна, що перебуває на його балансі.

Забезпечення нормального функціонування жилих будівель та  прибудинкових територій протягом усього періоду їх використання за призначенням; проведення єдиної технічної політики в житловій  сфері,  що забезпечує   виконання   вимог   чинних  нормативів  з  утримання, поточного і капітального ремонту та реконструкції  жилих  будинків та прибудинкових територій здійснюється відповідно до Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2003 року №76.

Відповідно до підпунктів 2, 4 пункту «а» статті 28 Закону України » від 21  травня 1997 року  № 280/97-ВР   «Про місцеве самоврядування в Україні (далі - Закон №  280/97-ВР  ) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів на побутові, комунальні (крім тарифів на теплову енергію, централізоване водопостачання та водовідведення, перероблення та захоронення побутових відходів, послуги з централізованого опалення, послуги з централізованого постачання холодної води, послуги з централізованого постачання гарячої води, послуги з водовідведення (з використанням внутрішньо будинкових систем), які встановлюються національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг), транспортні та інші послуги; здійснення в установленому порядку фінансування видатків з місцевого бюджету.

Згідно з статею 30 Закону №  280/97-ВР   до власних повноважень виконавчого комітету сільської ради належить управління об`єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв`язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню.

Статтею 7 Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги»  (далі - Закон №    1875-IV)  передбачено, що до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг належить, в т.ч. встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги відповідно до закону; затвердження норм споживання та якості житлово-комунальних послуг, контроль за їх дотриманням; визначення виконавця житлово-комунальних послуг відповідно до цього Закону в порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства; управління об`єктами у сфері житлово-комунальних послуг, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації.

Статтями  24,  25 Закону Закону №  280/97-ВР визначені обов`язки балансоутримувача та управителя майна. Так, балансоутримувач зобов`язаний, серед іншого, забезпечувати управління майном власними силами або укладати договір з юридичною особою на управління майном; забезпечити умови для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів відповідно до встановлених стандартів, нормативів, норм та правил; забезпечити належні експлуатацію та утримання майна, що перебуває на його балансі. Управитель зобов`язаний, серед іншого, забезпечувати експлуатацію будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд та об`єктів благоустрою, розташованих на прибудинкових територіях, згідно з умовами укладених договорів, стандартами, нормативами, нормами і правилами; надавати необхідну інформацію споживачам та реєструвати звернення споживачів у встановленому законодавством порядку в разі виникнення аварій або тимчасового припинення виконання будь-якої послуги, передбаченої договором.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 2 Закону №    1875  -  IV державна політика у сфері житлово-комунальних послуг базується на таких принципах, зокрема: регулювання цін/тарифів на житлово-комунальні послуги, перелік яких визначено цим  Законом, з урахуванням досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, природних особливостей відповідного регіону та технічних можливостей.

Правила утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджені наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2003 року №76 визначають порядок надання послуг з утримання будинків і прибудинкових територій.

Згідно з пунктом 1.6. вказаних вище Правил повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг; регулювання відносин у сфері житлово-комунальних послуг; порядок доступу до житла та іншого володіння для ліквідації аварій, проведення оглядів технічного стану, перевірки показів засобів обліку; права та обов`язки споживачів, виконавців, виробників; оформлення претензій споживачів до виконавців; порядок укладання договорів у сфері житлово-комунальних послуг визначаються згідно із Законом України «Про житлово-комунальні послуги».

В даній справі балансоутримувач визнав, що роботи проводилися не в повному обсязі внаслідок наявності заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг мешканців будинку в тому числі і позивача.

Верховний Суд зазначає, що Правила утримання жилих будинків та прибудинкових територій визначають коло обов`язіків, зокрема, балансоутримувача незалежно від наявності заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг. Це мінімальні стандарти, дотримання яких має бути гарантоване органами місцевого самоврядування. Факт наявності заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг є підставою виключно для вжиття заходів, визначених чинним законодавством.

ВИСНОВОК: Правила утримання жилих будинків та прибудинкових територій визначають коло обов`язиків балансоутримувача незалежно від наявності заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг

Матеріал по темі: «Особливості стягнення заборгованості за комунальні послуги з балансоутримувача»