Особливості сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру, а саме: «скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення»  та  «зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення»

05 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/5161/19, адміністративне провадження №К/9901/7852/20 (ЄДРСРУ № 89674906) досліджував питання щодо особливостей сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру, а саме: «скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення»  та  «зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення».

Відповідно до ч.2 ст. 132 КАС України встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Частиною 1 статті 3 Закону України "Про судовий збір" встановлено, що судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору за подання до адміністративного суду суб`єктом владних повноважень, юридичною особою або фізичною особою - підприємцем адміністративного позову немайнового характеру становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Статтею 7 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік» встановлено прожитковий мінімум з розрахунку на місяць для працездатних осіб з 1 січня 2020 року - 2102 грн.

В той же час відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України "Про судовий збір", у разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Між тим, вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою немайнового характеру (аналогічну правову позицію щодо сплати судового збору висловлено у постанові Верховного Суду України від 14 березня 2017 року по справі № П/800/559/16 (ЄДРСРУ № 65680258), постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року по справі № 800/473/17 (ЄДРСРУ № 72525464) та постанові Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 640/21330/18 (ЄДРСРУ № 85613193).

Верховний суд неодноразово досліджував питання щодо особливостей сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру, а саме: «скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення»  та  «зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення» тощо.

Суд вказує, що процесуальна  вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою,  а  отже оплачується судовим збором як за ОДНУ вимогу немайнового/майнового характеру.  

Таке правозастосування  викладене в постанові Верховного Суду від 18 лютого 2020 року у справі №320/3053/19 (ЄДРСРУ № 87656552) та від 10 квітня 2020 року у справі № 520/5723/19, адміністративне провадження №К/9901/33390/19 (ЄДРСРУ № 88707247).

З викладеного слідує, що однією позовною вимогою немайнового характеру є:

• вимога про визнання протиправним акта, як передумова для застосування способу захисту порушеного права - скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення; 
• вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права - зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо.

Аналогічна за змістом правова позиція викладена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 08 травня 2020 року у справі №501/531/16-а, адміністративне провадження №К/9901/12196/18 (ЄДРСРУ № 89139041).

ВИСНОВОК: Таким чином, оскарження рішення контролюючого органу та зобов`язання останнього вчинити дії та/або утриматися від вчинення дій, «визнати протиправним та скасувати»,  «зобов`язати прийняти рішення» та ін. з огляду на вказаний вище висновки Верховного Суду є однією процесуальною вимогою, а отже оплачується судовим збором як за ОДНУ вимогу немайнового/майнового характеру.  

Матеріал по темі: «Судовий збір: «скасувати та зобов’язати прийняти рішення» – одна процесуальна вимога»

Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов

Спадкування на незавершений будівництвом об`єкт нерухомого майна

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість та виключна підстава для спадкування на незавершений будівництвом об`єкт нерухомого майна

09 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 347/2273/17, провадження № 61-45856св18 (ЄДРСРУ № 89732792) серед іншого досліджував питання щодо спадкування на незавершене будівництвом об`єкт нерухомого майна.

Відповідно до положень статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).  Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, що передбачено частиною першою статті 1222 ЦК України.  За змістом статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

При цьому будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов`язкову частку (частина третя статті 1241 ЦК України).

(!!!) Отже, обов`язкова частка у спадщині визначається в розмірі половини від тієї частки, яка належала б кожному зі спадкоємців, що мають право на неї, при спадкуванні за законом, незалежно від змісту заповіту. Статті 1261-1265 ЦК України визначають коло осіб, що входять до першої, другої, третьої, четвертої та п`ятої черг спадкоємців за законом.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України). Відповідно до статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Частиною першою статті 1296 ЦК України встановлено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Згідно статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

Відповідно до роз`яснення Міністерства юстиції України від 21 лютого 2005 року №19-32/319 в разі смерті власника нерухомого майна, первинна реєстрація права власності на яке не була проведена і правовстановлюючий документ відсутній, питання визначення належності цього майна попередньому власнику та наступного його власника (спадкоємця) повинно вирішуватися у судовому порядку.

Фактично єдиним документом, що засвідчує факт існування об'єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об'єкт, виготовлений за результатом його технічної інвентаризації (лист Міністерства юстиції України від 23 лютого 2016 року № 8.4-35//18/1).

Згідно п.4.15 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 року № 296/5, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, проводиться нотаріусом після подання правовстановлюючих документів щодо належності цього майна спадкодавцеві та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.

Зазначене підтверджує ту обставину, що потенційний спадкоємець не має змоги оформити свої спадкові права в позасудовому порядку.

Разом з тим, відсутність право встановлювальних документів на спірне нерухоме майно не є підставою для відмови у задоволенні позову (10 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 557/1209/16-ц, провадження № 61-19875св18 (ЄДРСРУ № 77136277).

Адже позов про превентивний захист права власності ((попереджувальний) спосіб захисту права власності, який на відміну від інших способів передбачає захист права власності у випадку, коли порушення права ще не відбулося, але є підстави вважати, що воно має статися) може бути пред`явлений власником, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою (11.04.18 р. Верховний Суд у складі колегії суддів палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у справі №910/5630/17).

Відповідно до статей 386, 395, 396 ЦК України положення щодо захисту права власності поширюються також на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (речове право) (постанова Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 06.06.2018 по справі №597/1070/15-ц).

Таким чином, якщо будівництво об`єкта нерухомого майна здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов`язки як забудовника входять до складу спадщини на підставі статті 1216 ЦК України.

ВИСНОВОК: Якщо будівництво нерухомості розпочато спадкодавцем на підставі дозвільних документів, наданих у відповідності до вимог законодавства, права забудовника після смерті останнього є предметом спадкування і у разі їх заперечення підлягають встановленню за рішенням суду.

Матеріал по темі: «Необізнаність спадкоємця про заповіт, як поважна причина для суду»

Суспільна необхідність у примусовому відчуженні ЧАСТИНИ земельної ділянки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Примусове відчуження ЧАСТИНИ земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

10 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 851/25/19, провадження №А/9901/9/20 (ЄДРСРУ № 89732571) досліджував питання щодо суспільної необхідності у примусовому відчуженні ЧАСТИНИ земельної ділянки.

Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 147 Земельного кодексу України передбачено, що підстави та порядок примусового відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності визначаються законом.

Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Правові, організаційні та фінансові засади регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності врегульовані Законом України "Про відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" від 17.11.2009 №1559-VІ (далі Закон №1559-VІ).

За визначенням, наданим у ст. 1 Закону №1559-VІ суспільна необхідність - обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку.

Загальні критерії, за якими можна визначити суспільну необхідність у відчуженні земельної ділянки є такими: блага від примусового відчуження повинні перевищувати витрати на нього, цінність нового використання земельної ділянки має бути вищою за існуючу; ціль примусового відчуження має бути важливою; цілі примусового відчуження можна задовольнити виключно за рахунок окремо визначеної земельної ділянки.

У ч. 3 ст. 4 цього Закону визначено, що примусове відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості на підставі та в порядку, встановлених законом.

Приписами ч. 1 ст. 15 Закону №1559-VІ, серед іншого, передбачено, що у разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з викупом цих об`єктів для суспільних потреб зазначені об`єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно під розміщення … лінійних об`єктів та об`єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, магістральних трубопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, морських портів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об`єктів, необхідних для їх експлуатації.

Порядок примусового відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності, визначений у ст. 16 Закону №1559-VІ, відповідно до якої орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, у разі недосягнення згоди з власником земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо їх викупу для суспільних потреб відповідно до розділу II цього Закону звертається до адміністративного суду із позовом про примусове відчуження зазначених об`єктів.

Як зазначено вище, Закон № 1559-VІ визначає суспільну необхідність як обумовлену загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключну необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому Законом порядку.

(!!!) З огляду на викладене, примусове відчуження земельної ділянки відбувається лише для загальнодержавних потреб чи потреб територіальної громади, що у свою чергу дає можливість власнику земельної ділянки бути захищеним від неправомірного посягання.

Законодавством регламентовано чітку та послідовну процедуру відчуження об'єктів нерухомого майна з мотивів суспільної необхідності, яка передбачає прийняття відповідного рішення компетентним органом влади, складання звіту про проведення експертної грошової оцінки та державної експертизи землевпорядної документації і звернення органу влади до адміністративного суду з відповідним позовом (20.03.2018 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № А/9901/1/17 876/7/17  (ЄДРСРУ № 72867103).

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання ст. 1 Першого протоколу Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно шляхом його витребування на користь держави (територіальної громади).

Перший протокол Конвенції ратифікований Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР і з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, «Про міжнародні договори України» застосовується національними судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, які слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям.

За приписами ч.5 ст. 3 Закону №1559-VІ у разі, якщо відчужується частина земельної ділянки, а решта її площі не може раціонально використовуватися за цільовим призначенням, за вимогою власника земельної ділянки відчуженню підлягає вся земельна ділянка.

Аналіз наведеної норми дає змогу дійти висновку, що у разі прийняття рішення про примусове відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності та, в подальшому, настання обставин неможливості раціонального використання за цільовим призначенням іншої частини земельної ділянки, власник має право вимагати відчуження всієї частини спірних земельних ділянок.

Абзацом 2 ч.5 ст. 3 Закону №1559-VІ визначено, що у разі якщо відчужується частина земельної ділянки для будівництва, капітального ремонту, реконструкції та обслуговування автомобільних доріг, мостів, естакад та об`єктів, необхідних для їх експлуатації, можливість раціонального використання решти її площі за цільовим призначенням визначається власником, а за вимогою власника відчуженню підлягає вся земельна ділянка.

Тобто, абз. 2 ч.5 ст. 3 Закону №1559-VІ передбачено спеціальне регулювання відчуження частини земельної ділянки саме для будівництва, капітального ремонту, реконструкції та обслуговування автомобільних доріг, мостів, естакад та об`єктів, необхідних для їх експлуатації.

При цьому норма законодавства надає пріоритет саме волі власника земельної ділянки щодо вирішення питання про можливість раціонального використання решти її площі за цільовим призначенням.

ВИСНОВОК: Буквальне тлумачення вказаної норми свідчить, що законодавцем не висувається вимог щодо необхідності доведення власником землі неможливості раціонального використання решти земельної ділянки і власник наділений правом самостійно визначати можливість або неможливість використання решти земельної ділянки, а також звертатися з вимогою про відчуження всієї земельної ділянки.

Матеріал по темі: «Чи можна купити нерухомість без земельної ділянки?»

Позбавлення статусу ПДВ на підставі розірвання договору про визнання електронних документів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Анулювання реєстрації платником податку на додану вартість з підстав неукладення/розірвання договору про визнання електронних документів

05 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 540/490/19, адміністративне провадження №К/9901/33357/19 (ЄДРСРУ № 89674758) досліджував питання щодо анулювання реєстрації платником податку на додану вартість з підстав  неукладення/розірвання договору про визнання електронних документів.

За змістом пункту 183.1 статті 183 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі -  в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) будь-яка особа, що підлягає обов`язковій реєстрації як платник податку на додану вартість, подає до контролюючого органу за своїм місцезнаходженням (місцем проживання) реєстраційну заяву.

Відповідно до пункту «г» підпункту  184.1 статті 184 ПК України реєстрація діє до дати анулювання реєстрації платника податку, яка проводиться шляхом виключення з реєстру платників податку і відбувається у разі якщо особа, зареєстрована як платник податку, протягом 12 послідовних податкових місяців не подає контролюючому органу декларації з податку на додану вартість та/або подає таку декларацію (податковий розрахунок), яка (який) свідчить про відсутність постачання/придбання товарів/послуг, здійснених з метою формування податкового зобов`язання чи податкового кредиту.

(!!!) Отже, обставини подання декларації (податковий розрахунок), яка (який) свідчить про відсутність постачання/придбання товарів/послуг, здійснених з метою формування податкового зобов`язання чи податкового кредиту та неподання декларацій з податку на додану вартість входять до предмету доказування для цілей вирішення відповідності вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства рішення про анулювання реєстрації платника податку на додану вартість.

Згідно з  пунктом 49.4 статті 49 Податкового кодексу України платники податків, що належать до великих та середніх підприємств, подають податкові декларації контролюючому органу в електронній формі з дотриманням вимог законів щодо електронного документообігу та електронного цифрового підпису.

Податкова звітність з податку на додану вартість подається в електронній формі контролюючому органу всіма платниками цього податку з дотриманням вимог законів щодо електронного документообігу та електронного цифрового підпису.

У разі припинення договору про визнання електронних документів з підстав, визначених законом, платник податків має право до складення нового договору подавати податкову звітність у спосіб, визначений підпунктами "а" і "б" пункту 49.3 цієї статті.

Контролюючим органам забороняється в односторонньому порядку розривати договір про визнання електронних документів.

Отже, при перевірці наявності законних передумов анулювання реєстрації платником податку на додану вартість з`ясуванню підлягають, зокрема, й обставини щодо правомірності прийнятого суб`єктом владних повноважень рішення про неукладення/розірвання договору про визнання електронних документів, оскільки саме з наявністю такого договору законодавець надає можливість платнику податків реалізувати свій обов`язок щодо подання звітності з податку на додану вартість, а відтак мати обґрунтовані сподівання про відсутність передбачених законодавством підстав  для прийняття рішення, яким  його буде позбавлено  статусу платника податку на додану вартість. 

Аналогічний підхід щодо необхідності дослідження судами передумов, за яких платник податків не зміг реалізувати обов`язок щодо подання звітності з податку на додану вартість вже було висловлено Верховним Судом, зокрема  у постановах від 28 травня 2019 року  у  справі  №810/3576/18 та від 30 жовтня 2018 року у справі  №805/4063/17-а.

Серед іншого необхідно пам’ятати, що підстави для задоволення позовних вимог платника зобов`язального характеру відсутні, якщо останнім не надано доказу, який би безспірно посвідчував ту обставину, що після скасування рішення суб`єкта владних повноважень про анулювання реєстрації позивача, як платника податку на додану вартість, контролюючий орган не вчинить дії до платника цього податку з відповідним відображенням показників, прийняття звітності, відновлення дії договору тощо. Прогнозування можливих порушень зі сторони відповідачів та зобов`язання їх вчинити певні дії в майбутньому є передчасним.

Відтак, за наявності об`єкту судового захисту на момент звернення із позовом, зобов`язальна частина позову, як спосіб відновлення порушеного права, є передчасною, виходячи із дискреційних повноважень органу, коли суд замість органу (по суті підмінюючи його) вирішує питання, які знаходяться в межах його компетенції, без можливості прийняття рішення із цих питань суб`єктом владних повноважень.

Дані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 02 жовтня 2018 року по справі №820/159/16, від 30 травня 2019 року по справі №826/11485/15.

Доводи контролюючого органу про те, що у платника  була можливість подавати декларації з податку на додану вартість у паперовому вигляді, не спростовують висновки про безпідставність, оскільки  можливість подавати податкову звітність у спосіб, визначений підпунктами «а» і «б» пункту 49.3 статті 49 ПК України, виникає у разі припинення договору про визнання електронних документів з підстав, визначених законом (пункт 49.4 статті 49 ПК України).

ВИСНОВОК: Платник податку на додану вартість не може бути позбавлений свого статусу на тій підставі, що органи державної влади допустили помилку і без  наявності законних на те підстав не уклали (розірвали) договір про визнання електронних документів, що вплинуло на можливість платником реалізувати обов'язок щодо подання звітності з податку на додану вартість.

Матеріал по темі: «Розірвання договору про визнання електронних документів: підміна понять»

Теги: статус ПДВ, НДС, позбавлення статусу ПДВ,  розірвання договору про визнання електронних документів, неукладання договору, визнання електронних документів, судова практика, Адвокат Морозов

Видача дубліката виконавчого документа у зв`язку з його втратою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вирішення питання про видачу дубліката виконавчого документа у зв`язку з його втратою

03 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-461/09, провадження № 61-2812св19 (ЄДРСРУ № 89648899) досліджував питання щодо вирішення питання про видачу дубліката виконавчого документа у зв`язку з його втратою.

Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (стаття 129-1 Конституції України).

Основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення (стаття 129 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підлягає застосуванню згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України.

Виконання судового рішення відповідно до рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26 червня 2013 року у справі № 1-7/2013 є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Відповідно до частини першої статті 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Виконавчі листи викладаються в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи шляхом заповнення відповідних форм процесуальних документів, передбачених Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему, і підписуються електронним цифровим підписом судді (в разі колегіального розгляду - електронними цифровими підписами всіх суддів, які входять до складу колегії).

До початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та Єдиного державного реєстру виконавчих документів, Положення про який затверджується спільним нормативно-правовим актом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України, із запровадженням яких відповідно до частини першої статті 1 розділу XII "Прикінцеві положення" ЦПК України вводяться в дію вимоги частини четвертої статті 431 ЦПК України щодо внесення виконавчого документу до Єдиного державного реєстру виконавчих документів, функціонування якого виключає втрату виконавчого документа, порядок видачі дублікату виконавчого документу замість втраченого визначено розділом XIIІ "Перехідні положення" ЦПК України.

Згідно з пунктом 17.4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Про видачу дубліката виконавчого документа постановляється ухвала у десятиденний строк із дня надходження заяви. За видачу стягувачу дубліката виконавчого документа справляється судовий збір у розмірі 0,03 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ухвала про видачу чи відмову у видачі дубліката виконавчого документа може бути оскаржена в апеляційному та касаційному порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналізуючи пункт 17.4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, єдиною підставою для видачі судом дубліката виконавчого листа є його втрата.

Дублікат - це документ, що видається замість втраченого оригіналу та має силу первісного документу. Оригінал виконавчого листа вважається втраченим, коли його загублено, украдено, знищено або істотно пошкоджено, що унеможливлює його виконання.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі № 474/783/17, провадження № 61-29св17, від 10 жовтня 2018 року у справі № 2-504/11, провадження № 61-41846св18.

Матеріал по темі: «Видача дублікату виконавчого документа у разі його втрати»

При вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа у зв`язку з його втратою заявник повинен подати докази на підтвердження втрати виконавчого листа, а суд має обов`язково перевірити, чи не було виконано рішення суду на підставі якого його видано та чи не втратило судове рішення законної сили

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року у справі № 2-824/2009, провадження № 61-5388св18.

Крім того, однією з підстав можливості видачі дубліката виконавчого документа, є подання відповідної заяви протягом строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання, який повинен обчислюватися з урахуванням переривання цього строку та/або його зупинення.

Згідно з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 січня 2019 року у справі № 916/215/15-г, Господарський процесуальний кодекс України не надає права відмовити в задоволенні заяви про видачу дубліката наказу з мотивів її необґрунтованості та не зобов`язує стягувача наводити причини втрати наказу. Висновок щодо необґрунтованості ототожнення поняття поновлення строку на оскарження рішення та поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа викладено у постанові Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 922/2440/16.

Відповідно до частини першої статті 433 ЦПК України у разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено.

Підставою для поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання є факт пропуску стягувачем такого строку з поважних причин.

Згідно позиції Верховного суду України, а саме постанови № 5016/149/2011(17/6) від 02.05.2018 р. обов`язковою умовою видачі дубліката виконавчого документу є звернення до суду із такою заявою в межах встановленого законом строку для пред`явлення його до виконання. Тобто, якщо закінчився строк виконавчої діяльності, то попередньо необхідно вирішити питання про поновлення пропущеного строку.

Поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для стягувача отримати та подати у встановлений законом строк виконавчий лист до примусового виконання, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України у постановах від 26 вересня 2012 року, справа № 6-85цс12 та від 04 листопада 2015 року, справа № 6-1486цс15

Крім того, поважність причин пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документу до виконання пов`язана не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знайти про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на заявника.

ВИСНОВОК: Дублікат виконавчого документа видається замість втраченого оригіналу, лише за наявності достатніх доказів того, що виконавчий документ дійсно втрачено.

Водночас обов'язковою умовою видачі дубліката наказу є звернення до суду із такою заявою в межах встановленого законом строку для пред'явлення його до виконання або його поновлення за рішенням суду.

Матеріал по темі: «Видача дубліката виконавчого документа та поновлення строків для пред'явлення»

Теги: судовий наказ, виконавчий документ, виконавчий лист, поновлення пропущеного строку,  на предявлення виконавчого документа, дублікат судового наказу, ухвала суду, стягувач, боржник, виконавче провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги: цесія та факторинг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу

03 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/1410/19 (ЄДРСРУ №89625064) серед іншого проводив розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

Так, відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Статтею 1077 ЦК України визначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Отже, за змістом статей 512, 1077 ЦК України розмежовано правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до підпункту 14.1.255 Податкового кодексу України відступлення права вимоги - операція з переуступки кредитором прав вимоги третьої особи новому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу кредитору або без такої компенсації.

Верховним Судом України у постановах від 10 лютого 2016 року у справі №910/6098/14 та від 15 квітня 2015 року у справі №910/6098/14 зазначалося про те, що заміна кредитора здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом, тобто сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. Виходячи з природи оспорюваного договору, внаслідок укладення договору відступлення права вимоги відбувається лише заміна кредитора у зобов`язанні, а саме зобов`язання продовжувало існувати.

Уступка права вимоги стосується виключно заміни сторони (кредитора) у зобов`язанні, не впливає на зміст самого зобов`язання і заміна сторони у зобов`язанні жодним чином не порушує права та інтереси боржника. При цьому наведеними нормами цивільного законодавства не встановлено вимог щодо платності відступлення права вимоги, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого попередній кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов`язується або не зобов`язується їх оплатити.

При цьому висновок Верховного Суду України зафіксований у постанові від 01 квітня 2015 року по справі №3-30гс15, де вказано, що зміст зобов`язання (обсяг прав та обов`язків сторін) внаслідок зміни кредитора у зобов`язанні залишається незмінним. Відтак, до нового кредитора переходять всі права первісного кредитора, але обсяг цих прав та умови визначаються саме на момент переходу цих прав до нового кредитора. Тобто законодавцем передбачено право відступлення тільки дійсної вимоги, яка існувала на момент переходу цих прав.

ВАЖЛИВО: Сферою застосування факторингу є коло підприємницьких відносин, а також спрямованість договору факторингу на усунення недостатності оборотних коштів.

Договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга відповідно до договору факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Аналіз положень статей 512-518 ЦК України дає підстави для висновку щодо суб`єктного складу правочинів із відступлення права вимоги, а відповідно до статті 2 ЦК України учасником цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа.

Водночас, за змістом частини 1 статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України та частини 5 статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у договорі факторингу беруть участь три сторони: клієнт, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина 2 статті 1079 ЦК України), фактор, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина 3 статті 1079 ЦК України), та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

Статтею 350 ГК України визначено, що фактором може бути лише банк. Однак, пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", норми якого є спеціальними, передбачено, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах 1, 2 статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо згідно із законом надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

(!!!) Отже, фактор для надання фінансової послуги має бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

За предметом договору слід зазначити, що під час цесії може бути відступлено право як грошової, так і негрошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, в яких заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути тільки право грошової вимоги (як тієї, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

У разі цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватися по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у виді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносин факторингу немає, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина 3 статті 656 ЦК України).

Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2018 у справі №909/968/16, а також узгоджується з правовими висновками Верховного Суду у постановах від 14.02.2018 року у справі №756/668/15-ц , від 31.10.2018 року у справі №465/646/11, від 04.09.2019 року у справі №906/1174/18, Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 11.10.2019 у справі №910/13731/18, від 19.11.2019 у справі №924/1017/18, від 11.12.2019 у справі №127/8772/17-ц, від 19.02.2020 року у справі №639/4836/17 , від 27 травня 2020 року у справі № 263/11786/17.

ВИСНОВОК: Факторинг є правочином, який  характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Разом з цим, як зазначено у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду,   правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги.

Матеріал по темі: «Відступлення права вимоги: цесія або факторинг»

ТЕГИ: правочин, факторинг, уступка право вимоги, цесія, фінансування, оподаткування, фіскальні органи, бухгалтерський облік, судова практика, Адвокат Морозов, позичальник, фактор, клієнт