Порядок оподаткування доходу нерезидента з джерелом походження з України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок оподаткування доходу з джерелом походження з України, виплаченого нерезиденту, в тому  числі за послуги, надані  за межами території України

06 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/7490/19, адміністративне провадження №К/9901/36680/19 (ЄДРСРУ № 89087670) досліджував питання щодо порядку оподаткування доходу з джерелом походження з України, виплаченого нерезиденту, в тому  числі за послуги, надані  за межами території України.

Згідно  з підпунктом 141.4.6 пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України резиденти, які здійснюють виплати нерезидентам за виробництво та/або розповсюдження реклами, під час такої виплати сплачують податок за ставкою 20 відсотків суми таких виплат за власний рахунок.

Пунктом 136.3 статті 136 Податкового кодексу України встановлено, що  ставка податку 20 відсотків застосовуються до доходів нерезидентів та прирівняних до них осіб із джерелом їх походження з України у випадках, встановлених пунктом 141.4 статті 141 Податкового кодексу України.

В свою чергу, підпунктом 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України  передбачено, що дохід з джерелом його походження з України - це будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, у тому числі, але не виключно, доходи у вигляді: а) процентів, дивідендів, роялті та будь-яких інших пасивних (інвестиційних) доходів, сплачених резидентами України; б) доходів від надання резидентам або нерезидентам в оренду (користування) майна, розташованого в Україні, включаючи рухомий "склад транспорту, приписаного до розташованих в Україні портів; в) доходів від продажу рухомого та нерухомого майна, доходів від відчуження корпоративних прав, цінних паперів, у тому числі акцій українських емітентів; г) доходів, отриманих у вигляді внесків та премій на страхування і перестрахування ризиків на території України; ґ) доходів страховиків - резидентів від страхування ризиків страхувальників - резидентів за межами України; д) інших доходів від діяльності, у тому числі пов`язаних з повною або частко переуступкою прав та обов`язків за угодами про розподіл продукції на митній території Укради або на територіях, що перебувають під контролем контролюючих органів (у зонах митного контролю, на спеціалізованих ліцензійних митних складах тощо); е) спадщини, подарунків, виграшів, призів; є) заробітної плати, інших виплат та винагород, виплачених відповідно до умов трудового та цивільно-правового договору; ж) доходів від зайняття підприємницькою та незалежною професійною діяльністю.

Отже, норма підпункту 141.4.6 пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України не встановлює місце надання нерезидентом послуг як умову для сплати податку. Ключовою умовою виникнення у резидента обов`язку сплатити податок згідно з нормою цього підпункту є не місце надання таких послуг, а виплата резидентом доходу  нерезиденту за виробництво та/або розповсюдження реклами. Такий доход підпадає під визначення доходу з джерелом походження з України відповідно до підпункту 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.

Аналогічний правовий висновок Верховного Суду щодо застосування норми підпункту 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України викладено у постанові від 05.03.2020 у справі № 810/243/15 за позовом Дочірнього підприємства «Ейвон Косметікс Юкрейн» до Бориспільської ОДПІ Головного управління ДФС у Київській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, зобов`язати вчинити дії.

Матеріал по темі: «Оподаткування доходів нерезидента із джерелом їх походження з України»

Наявність кримінального провадження стосовно контрагента у податкових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи повинно враховуватися судами наявність кримінального провадження стосовно контрагента у податкових спорах без постановлення вироку?

06 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/4687/19, адміністративне провадження №К/9901/36567/19 (ЄДРСРУ № 89087664) досліджував питання: «Чи повинно враховуватися судами наявність кримінального провадження стосовно контрагента у податкових спорах без постановлення вироку?».

Відповідно до пунктів 6, 7 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 ''Витрати'', затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.12.1999 №318 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19.01.2000 за №27/4248), витратами звітного періоду визнаються або зменшення активів, або збільшення зобов`язань, що призводить до зменшення власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками), за умови, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені.

Витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням доходу, для отримання якого вони здійснені. Витрати, які неможливо прямо пов`язати з доходом певного періоду, відображаються у складі витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені.

У податковому обліку господарські операції та витрати за цими операціями, які враховуються при визначенні об`єкта оподаткування податком на прибуток, повинні бути підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, які містять відомості про господарську операцію, підтверджують її фактичне здійснення та понесені у зв`язку з цією операцією фінансові витрати. Податковий кредит, крім іншого, має бути обов`язково підтверджений податковою накладною.

Встановлюючи обов`язкове підтвердження платником податків задекларованих показників податкового обліку належними документами, законодавець презумує, що ці документи мають відображати реальний стан речей щодо задекларованих об`єктів оподаткування.

Превалювання сутності над формою (операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми), як один із принципів бухгалтерського обліку, закріплений в статті 4 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", та відповідає сутності податкового обліку, який відповідно до частини другої статті 3 цього Закону ґрунтується на даних бухгалтерського обліку.

Надання контролюючому органу належним чином оформлених документів, передбачених правовими нормами, з метою одержання податкова вигоди є підставною для її одержання, якщо контролюючий орган не встановив і не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні, суперечливі або ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть свідчити підтверджені доказами доводи контролюючого органу, зокрема про наявність таких обставини, як: неможливість реального здійснення операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності; відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, господарської діяльності у зв`язку з відсутності управлінського або технічного персоналу, основних фондів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів; облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов`язані з виникненням податкової вигоди, якщо для цього виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій; здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку; відсутність документів обліку.

Такий висновок щодо оцінки документів, наданих платником податків на підтвердження даних податкового обліку, зробив Верховний Суд України в постанові від 27.03.2012 у адміністративній справі за позовом ПП "Ангара" до ДПІ у Печерському районі м. Києва, Головного управління Державного казначейства України в м. Києві, за участю прокурора м. Києва про скасування податкового повідомлення-рішення та здійснення відшкодування податку на додану вартість. Цей висновок в силу норм частини п`ятої статті 242, підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України підлягає врахуванню судом при застосуванні норм права до подібних правовідносин. Відступу від такої правової позиції Велика Палата Верховного Суду не зробила.

Обов`язковою умовою для визнання документів доказом у адміністративній справі відповідно до вимог статті 75 Кодексу адміністративного судочинства України є їх достовірність. Якщо документи складені від імені суб`єкта підприємницької діяльності (юридичної особи), створеного з метою фіктивного підприємництва, вони не можуть бути підставою бухгалтерського та/чи податкового обліку, оскільки статус нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Відповідно, вчинені під час здійснення нелегальної діяльності операції не можуть бути легалізовані, а їх відображення у бухгалтерському та податковому обліках не може надавати встановлені законом податкові вигоди.

Верховний Суд України неодноразово висловлювався щодо такого правозастосування у подібних правовідносинах, зокрема у постановах від 05.03.2012 у справі №21-421а11, від 22.11.2016 у справі №826/11397/14, від 24.05.2016 у справі №21-5332а15, від 14.06.2016 у справі №21-1318а16, від 22.11.2016 у справі №21-2430а16.

Висновок Верховного Суду України полягає у тому, що надання платником податків податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, окрім як якщо податковий орган не довів, що відомості, які містяться в документах, є недостовірними. Така обставина як наявність кримінального провадження, зареєстрованого за фактом вчинення злочину, передбаченого статтею 205 Кримінального кодексу України, стосовно фіктивності підприємства - контрагента покупця, має бути врахована судом, оскільки статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, навіть за формального підтвердження її первинними документами. Первинні документи, які виписані фіктивним підприємством, не можуть вважатися належно оформленими документами, що підтверджують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту є безпідставним.

Такої ж правової позиції дотримується і Верховний Суд в ряді постанов, зокрема в постановах від 26.02.2020 у справі №826/1308/18, від 28.10.2019 у справі №280/5058/18.

Разом з цим, на думку автора, судом не враховано, що ч. 2 ст. 61 Конституції України встановлює, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер та особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, а також ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62 Конституції України).

(!!!) І в десятках справ Верховний суд наголошує: «…вирок повинен існувати на час прийняття податкового повідомлення – рішення», а отже «наявність кримінального провадження» НЕ МОЖЕ бути підставою для висновку про будь-яку фіктивність…

Верховний Суд наголошує, що наявність кримінального провадження щодо контрагента платника податків, в якому не винесено вироку суду в кримінальному провадженні або ухвали про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності, в силу приписів частини шостої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України не є підставою для визнання спірних господарських операцій нереальними. Відтак, необхідно перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій.

Вказана позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 лютого 2018 року у справі № 826/6280/13-а, від 20 лютого 2018 року у справі № 813/4931/13-а та від 06 лютого 2018 року у справі № 802/4940/14. (21 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/9569/18, адміністративне провадження №К/9901/29809/19 (ЄДРСРУ № 87045362)).

Верховний суд вказує на те, що сам факт проведення досудового розслідування не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами, внаслідок чого підлягає перевірці кожне податкове правопорушення і здійснення комплексного дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених, серед іншого, такою ухвалою, періоду часу, за який такі обставини встановлені, а також конкретної особи та наслідки її дій.

Крім того, колегія суддів також зауважує, що під час проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним стосовно дійсного стану правосуб'єктності своїх контрагентів і реально отримати від них товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти можливо і мають наміри щодо порушення податкового законодавства, а тому як було вже зазначено вище, необхідно встановлення фактів, які б свідчили про узгодженість дій між позивачем та його контрагентами з метою незаконного отримання податкової вигоди або обізнаності позивача з будь-якими протиправними діями контрагентів. Проте під час з огляду справи таких фактів встановлено не було (05 лютого 2019 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи  №810/1967/16, адміністративне провадження №К/9901/24992/18 (ЄДРСРУ № 79638808).

Суд обґрунтовано не взяв до уваги і посилання контролюючого органу на наявність кримінального провадження, оскільки в зазначеному кримінальному провадженні відсутній вирок (09 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0940/1916/18, адміністративне провадження №К/9901/14401/19 (ЄДРСРУ № 82899034)).

Судом обґрунтовано відхилено доводи контролюючого органу щодо наявності посилань у акті перевірки на матеріали кримінальних проваджень щодо невстановлених осіб, за ознаками складу кримінальних правопорушень передбачених частинами першою та другою статті 205 Кримінального кодексу України та частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України, оскільки контролюючим органом не було надано доказів наявності, зокрема, вироку суду відносно позивача та його контрагентів за ознаками вказаних злочинів, або іншого належного доказу на підтвердження фіктивності здійснених позивачем господарських операцій, або того, що укладені позивачем з вказаними контрагентами договори були у судовому порядку визнані недійсними (27 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/16685/17, адміністративне провадження №К/9901/63857/18 (ЄДРСРУ № 82685514)).

Висновки контролюючого органу про нереальне вчинення господарських операцій позивача з контрагентом, який обґрунтовується тільки інформацією акта перевірки контрагента щодо його господарських операцій зі своїми контрагентами, то такі обґрунтування є недостатніми за відсутності аналізу самих господарських операцій та первинних документів.

А обставини у кримінальній справі про обвинувачення ОСОБА_4 за частиною другою статті 367 (службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них), та частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України (складання, видача службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів), не свідчать про нереальне вчинення господарських операцій з виконання будівельних робіт та про фіктивність ТзОВ (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 листопада 2018 року у справі № 2а-10437/11/1370, адміністративне провадження №К/9901/31776/18 (ЄДРСРУ № 78129551).

При прийнятті рішення суди врахували відсутність обвинувального вироку у справі стосовно контрагента позивача та вкзали, що саме по собі пояснення особи, дане в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні не є тим доказом, що тягне за собою будь-які правові наслідки без встановлення цього у визначеному законом порядку…судами цілком обґрунтовано не прийняті посилання контролюючого органу на наявність кримінальної справи, з огляду на відсутність відповідного вироку суду (06 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 803/3631/15, адміністративне провадження №К/9901/26865/18 (ЄДРСРУ № 82223807).

Оскільки доказів, які б свідчили про наявність вироку суду відносно контрагента позивача, який би набрав законної сили, під час розгляду справи, контролюючим органом не було надано, сам по собі факт порушення кримінальної справи щодо посадових осіб контрагента позивача не може слугувати належним доказом фіктивності розглядуваних господарських операцій та не тягне за собою правових наслідків для позивача.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 лютого 2018 року у справі № 826/6280/13-а, адміністративне провадження № К/9901/2848/18, ЄДРСРУ № 72338874.

В силу положень ст.95 Кримінально процесуального кодексу України, протокол допиту, отриманий на стадії досудового слідства, до ухвалення вироку в рамках кримінального провадження (контролюючим органом не надано доказів наявності вироку у кримінальному провадженні, в рамках якого проводився допит свідків), може бути визнаний як доказ в адміністративному судочинстві виключно за умови підтвердження таких показань особою у судовому засіданні під час розгляду справи, чого в межах даної справи здійснено не було (відповідних клопотань контролюючим органом не заявлялось) (10 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/24764/15, адміністративне провадження №К/9901/39841/18 (ЄДРСРУ № 88706654).

Окрім цього, Верховним Судом у постановах від 27.02.2018 р. у справі № 802/1853/16-а (ЄДРСРУ № 72486810 ) та від 29.03.18р. у справі № 826/3498/15 (провадження №К/9901/6497/18, ЄДРСРУ № 73081934) висловлена  правова позиція, яка полягає у тому, що сам факт наявності вироків не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених у вироках, які набрали законної сили.

Отже, порушення кримінального провадження, отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб'єктів, навіть рівно як і вирок стосовно контрагента не є беззаперечним доказом фіктивності господарських операцій платника податку.

Виникає резоне питання: «На якій правовій підставі Верховний суд наполягає, що наявність кримінального провадження (без вироку суду), зареєстрованого за фактом вчинення злочину, передбаченого статтею 205 Кримінального кодексу України, стосовно фіктивності підприємства - контрагента платника податків, має бути врахована судом?»

Матеріал по темі: «Порушення кримінального провадження, допити та вироки у податкових спорах»

Теги: порушення кримінального провадження, кримінальна справа, уголовное дело, допрос директора, допрос контрагента, допит свідка, приговор суда, вироки у податкових спорах, судова практика, Адвокат Морозов

Визначення розміру збитків при використанні земельних ділянок

Адвокат Морозов (судовий захист)

Незгода з рішенням Виконкому про визначення розміру збитків власникам землі та землекористувачам, при використанні земельних ділянок

04 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/13857/13-а(2-а/200/49/15), адміністративне провадження №К/9901/3932/19 (ЄДРСРУ № 89045256) досліджував питання щодо визначення розміру збитків при використанні земельних ділянок.

У частині другій  статті 19 Конституції України  визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені  Конституцією  та законами України.

Частиною третьою  статті 157 ЗК України  встановлено, що порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам установлюється Кабінетом Міністрів України.

За змістом пункту 2 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого  постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284, розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад. Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що виконком, вважаючи, що користувач завдав власнику земельної ділянки (територіальній громаді) збитки у вигляді неодержаних доходів, мав право та повноваження скласти акт з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також затвердити його відповідним рішенням.

Таким чином, повноваження виконкому у цьому випадку обмежуються лише обчисленням розміру збитків у встановленому порядку, а стосовно відшкодування виявлених збитків, то вони не можуть бути примусово відшкодовані на підставі рішення виконкому, оскільки такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 823/2491/18 зазначено, що Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що в разі незгоди позивача з рішенням відповідача про затвердження акта про визначення збитків власнику землі та невиконання в добровільному порядку рішення Виконкому, орган місцевого самоврядування має право звернутися до господарського суду з позовом про відшкодування збитків. Саме в такому випадку при вирішенні позову Виконкому буде перевірена в судовому порядку правомірність визначення цим органом збитків власнику землі.

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 501/463/15-а , від 23 січня 2019 року у справі № 822/3345/17 та від 03 липня 2019 року у справі № 823/2491/18, від 11.09.2019 року у справі № 826/1773/18 та Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у постановах від 31.01.2019р. (справа №524/4970/17), від 21.02.2019р. (справа №208/8698/15-а (2-а/208/28/16)), від 24.04.2019р. (справа №521/19088/14-а), від 24.09.2019р. (справа №522/13132/15-а), від 20.11.2019р. (справа  №703/1224/17), від 28.11.2019р. (справа №2/5648/14 (208/5648/14, 2а/208/164/14)), від 23.12.2019р. (справа №712/3842/17), 27.03.2020 року (справа №184/896/16-а).

Умови вчинення виконавчого напису нотаріуса на борговому документі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови вчинення виконавчого напису нотаріуса на борговому документі та підтвердження безспірності заборгованості

26 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/6415/17, провадження № 61-13425св18 (ЄДРСРУ № 88103268) досліджував питання щодо умов вчинення виконавчого напису нотаріуса на борговому документі та підтвердження безспірності заборгованості.

Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом учинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, установлених законом. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій).

Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.

Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).

Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.

Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України «Про нотаріат»).

За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти таких висновків.

Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником.

Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.

Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Наприклад, наявність на час вчинення виконавчого напису спору щодо розміру заборгованості за кредитним договором не свідчить про безспірність такої заборгованості (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року у справі № 755/1960/18,  провадження № 61-46254св18 (ЄДРСРУ № 88880656).

Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.

ВАЖЛИВО: Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.

З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами у повному обсязі чи в їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.

Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів.

ВИСНОВОК: Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постановах від 27.03.2019 у справі № 137/1666/16-ц, від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17, від 15.01.2020 у справі №305/2082/14-ц, а також в постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 355/1214/16-ц, провадження № 61-25331св18, від 12 березня 2020 року у справі № 754/7994/17-ц, провадження № 61-19592св19.

Матеріал по темі: «Строк пред’явлення виконавчого напису нотаріуса до примусового виконання»

Оскарження постанов поліції зі штрафом від 170 до 510 грн. втрачає економічний сенс…

Адвокат Морозов (судовий захист)

З «легкої руки» Великої палати Верховного суду оскарження постанов поліції зі штрафом до 510 гривень втрачає економічний сенс та стає додатковим джерелом поповнення бюджету

18 березня 2020 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 543/775/17, провадження № 11-1287апп18 (ЄДРСРУ № 88952415) досліджувала питання щодо сплати судового збору у справах про адміністративне правопорушення.

Необхідно вказати, що згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 13 грудня 2016 року (провадження №21-1410а16) за подання позивачем або відповідачем - суб`єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у порядку і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 31.01.2017 у справі № 298/1232/15-а та підтримана колегією суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду 03 квітня 2018 року в рамках справи №163/1007/17 (ЄДРСРУ № 73139389) та 05.04.2018р. в аспекті заявленого неоднакового правозастосування по справі № 653/2075/15-а (ЄДРСРУ № 73194818).

Частиною першою статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закону № 3674-VІ.

За статтями 1, 2 Закону № 3674-VІ судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. Платниками судового збору є: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Частина друга статті 3 Закону № 3674-VІ містить перелік об`єктів, за які не справляється судовий збір, а стаття 5 цього Закону - перелік суб`єктів, які звільняються від сплати судового збору за подання до суду позовів, заяв, скарг тощо, а також підстави звільнення від сплати судового збору осіб, які звертаються із заявами про захист не власних прав, а охоронюваних законом прав та інтересів інших осіб.

Відповідно до статті 4 цього ж Закону за подання, зокрема, до адміністративного суду позовних заяв розміри ставок судового збору диференційовано за характером спору (майновий/немайновий), а також за правовим статусом платника судового збору (фізична особа/фізична особа - підприємець/юридична особа/суб`єкт владних повноважень).

Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначені статтею 213 КУпАП, згідно з якою справи про адміністративні правопорушення розглядаються: 1) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад; 2) виконавчими комітетами (а в населених пунктах, де не створено виконавчих комітетів, - виконавчими органами, що виконують їх повноваження) сільських, селищних, міських рад та їх посадовими особами, уповноваженими на те цим Кодексом; 4) районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (суддями), а у випадках, передбачених цим Кодексом, місцевими адміністративними та господарськими судами, апеляційними судами, Верховним Судом; 5) органами Національної поліції, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те цим Кодексом.

Порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в органах (посадовими особами), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначається КУпАПта іншими законами України.

Порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах визначається КУпАПта іншими законами України (стаття 246 КУпАП).

За статтею 283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова виконавчого органу сільської, селищної, міської ради по справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.

Постанова повинна містити: найменування органу (прізвище, ім`я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім`я та по батькові (за наявності)), дату народження, місце проживання чи перебування; опис обставин, установлених під час розгляду справи; зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, крім даних, визначених частиною другою статті 283 КУпАП, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис (якщо такий запис здійснювався); розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, або про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), крім даних, визначених частинами другою і третьою статті 283 КУпАП, повинна містити відомості про адресу веб-сайту в мережі Інтернет, на якому особа може ознайомитися із зображенням чи відеозаписом транспортного засобу в момент вчинення адміністративного правопорушення, ідентифікатор для доступу до зазначеної інформації та порядок звільнення від адміністративної відповідальності.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення органами (посадовими особами), переліченими у пунктах 1-4 статті 213 КУпАП, одночасно вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові по справі зазначаються розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.

Постанова по справі повинна містити вирішення питання про вилучені речі і документи, а також вказівку про порядок і строк її оскарження.

Постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення повинна містити положення про стягнення з особи, щодо якої її винесено, судового збору.

Відповідно до статті 287 КУпАП постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено прокурором у випадках, передбачених частиною п`ятою статті 7 цього Кодексу, особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим.

Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом.

Разом з тим, згідно з пунктом 3 частини першої статті 288 КУпАП постанову уповноваженого органу державної влади чи його посадової особи (як і постанову адміністративної комісії чи рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради (пункти 1, 2 цієї частини статті)) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржено у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у порядку, визначеному КАС України, з особливостями, встановленими цим Кодексом.

Наведеним вище нормам статті 288 КУпАП кореспондують положення підпункту 2 частини першої статті 20 КАС України щодо предметної підсудності адміністративних справ, а також статті 286 КАС України, що встановлюють особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

З цих положень убачається, що оскарження рішень дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності здійснюється шляхом подання до суду позовної заяви.

За Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» (у редакцій, чинній до набрання чинності Законом № 3674-VI) державне мито справлялося, зокрема, з позовних заяв, заяв (скарг) у справах окремого провадження, з апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили. Цей нормативний акт не містив положень про сплату державного мита як особою, щодо якої винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, так і органом (посадовою) особою, яка прийняла таку постанову.

Частиною четвертою статті 288 КУпАП передбачено, що особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита.

Аналіз установленого статтею 288 КУпАП права на оскарження постанови державного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення показує, що коло осіб, які мають право оскаржити таке рішення, порядок їх оскарження визначені і діють у редакції Закону України від 24 вересня 2008 року № 586-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху».

З 11 листопада 2011 року набрав чинності Закон № 3674-VI. Таким чином, на час виникнення спірних правовідносин, що є предметом цього перегляду, за подання заяв, скарг до суду, в тому числі у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державного управління, сплачується інший платіж - судовий збір, самостійні правові засади справляння якого, платники, об`єкти та розміри його ставок, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення визначено Законом № 3674-VI .

Прийняття Закону № 3674-VI не обмежує можливість дії чи прийняття у майбутньому законодавчих актів, які визначають пільги щодо сплати судового збору, отже, питання справляння судового збору, крім Закону № 3674-VІ, може регулюватися іншим законодавством (наприклад, частиною другою статті 239-1 КАС України в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIІI «Про забезпечення права на справедливий суд», згідно з якою за подання і розгляд заяви з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, судовий збір не сплачується, тоді як у Законі № 3674-VI такої підстави для звільнення від сплати судового збору немає).

Визначальним у такому випадку є наявність норми, припису про те, що у разі звернення до суду особа не обтяжується обов`язком сплачувати платіж, який належить сплачувати на загальних підставах при поданні до суду заяви чи скарги.

Відповідно до положень статей 3, 5 Закону № 3674-VI серед осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, немає таких, які б звільнялися від сплати судового збору за подання до суду позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, чи виключали б позовну заяву на постанову про накладення адміністративного стягнення з об`єктів оплати судовим збором.

Також Законом України від 19 вересня 2013 року № 590-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» внесені зміни до положень КУпАП щодо сплати судового збору. Так статтею 40-1 КУпАП визначено, що судовий збір у провадженні по справі про адміністративне правопорушення у разі винесення судом (суддею) постанови про накладення адміністративного стягнення сплачується особою, на яку накладено таке стягнення, а розмір та порядок сплати судового збору встановлюється законом. Згідно з приписами частини сьомої статті 283 КУпАП постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення повинна містити положення про стягнення з особи, щодо якої її винесено, судового збору.

Розмір судового збору, який підлягає стягненню у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення, складає 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (частина п`ята статті 4 Закону № 3674-VI).

Інших видів платежів (зокрема, у вигляді державного мита) у випадку звернення особи до суду Закон № 3674-VI не передбачає.

Тож особи, стосовно яких ухвалено судове рішення про накладення адміністративного стягнення, є платниками судового збору. У випадку незгоди із судовим рішенням про накладення адміністративного стягнення, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, учасники справи вправі оскаржити його в апеляційному порядку і Закон № 3674-VI винятків чи застережень щодо сплати судового збору за оскарження таких судових рішень не містить.

За частиною другою статті 171-2 КАС України у редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності було остаточним і оскарженню не підлягало. Водночас, положення цієї частини втратили чинність як такі, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 171-2 КАС України. У пункті 3 резолютивної частини цього Рішення Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно врегулювати питання щодо оскарження судового рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень про притягнення особи до адміністративної відповідальності. Адже у справах щодо притягнення до адміністративної відповідальності особи повинні мати право на інстанційне оскарження рішення місцевих загальних судів як адміністративних судів.

Як до, так і після прийняття Конституційним Судом України Рішення від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015, Закон № 3674-VI не визначав і не визначає окремо об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок його сплати за подання апеляційної чи касаційної скарг на рішення адміністративного суду у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

Водночас, вирішуючи порушене у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходив з обсягу прав у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності, який би забезпечував ефективний судовий захист, включаючи в себе, зокрема, можливість оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, що є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод учасників судового провадження, захисту їх від порушень і протиправних посягань, у тому числі від помилкових і неправосудних судових рішень, як складової права осіб на доступ до суду.

У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового рішення.

Отже, з системного, цільового та граматичного тлумачення до наведеного законодавчого регулювання відносин, пов`язаних зі сплатою судового збору, Велика Палата Верховного Суду в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права зазначає, що у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати статті 2-5 Закону № 3674-VІ, які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають.

Разом з тим, з огляду на необхідність однакового підходу у визначенні розміру судового збору, який підлягає застосуванню у справах щодо накладення адміністративного стягнення та справляння судового збору, він складає за подання позовної заяви 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Верховний Суд України в постанові від 13 грудня 2016 року (провадження № 21-1410а16) зазначив таке: «У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, статей 2-4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору. КУпАП дає вичерпний перелік осіб, які можуть мати статус позивача у справах про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення і на цій підставі не повинні сплачувати судовий збір при зверненні до суду першої інстанції.

У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового рішення.

Необхідними умовами для обчислення та сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги у цій категорії справ є встановлення і віднесення предмета оскарження до об`єктів справляння судового збору; ставка цього платежу, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Розгляд позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення провадиться з урахуванням положень статей 287, 288 КУпАП, які передбачають звільнення від сплати платежу за судовий перегляд цих рішень. Норми Закону № 3674-VI не містять положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, а відтак і за подання апеляційної/касаційної скарги.

У зв`язку з цим за подання позивачем або відповідачем - суб`єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає.»

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від такого висновку, вказавши, що чинне законодавство містить ставку судового збору, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення та подальшому оскарженні позивачем та відповідачем судового рішення.

ВИСНОВОК: Отже, згідно правової позиції викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року (оприлюднено 28.04.2020) по справі № 543/775/17, яка є обов`язковою для врахування в силу ч. 5 ст. 242 КАС України, у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень ст.ст. 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати ст. 2-5 Закону України "Про судовий збір", які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають. Відтак, з огляду на необхідність однакового підходу у визначенні розміру судового збору, який підлягає застосуванню у справах щодо накладення адміністративного стягнення та справляння судового збору, він складає за подання позовної заяви 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 01 січня 2020 року складає 2102 грн.

Таким чином, за подання до суду позовної заяви про оскарження рішення суб`єкта владних повноважень позивачу необхідно сплатити судовий збір у розмірі 0,2 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що станом на 01.01.2020 р. становить 420,40 грн.

Розмір ставки судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду, відповідно до частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, але не більше 15 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб - складає 630,60 грн. (0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб * 150 відсотків).

P.s. Однак, деякі суди розраховують ставку судового збору наступним чином. Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 01.01.2020 становить 2102,00 грн.

Згідно ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до адміністративного суду позову немайнового характеру, який подано фізичною особою, встановлюється ставка судового збору у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відтак позивачу  необхідно сплатити судовий збір в розмірі 840,80 грн.  (ЄДРСРУ № 89021985).

Матеріал по темі: «Судовий збір у справах про адміністративне правопорушення»